Стратегія відкритості і проблеми забезпечення сталого розвитку світової економіки.

Інколи деякі принципи мжн відносин можуть стати на заваді реалізації нац-х інтересів. Так, саме відкритість ек-ки породжує найбільші суперечки. Державна зовн., внутр. політика базується на комунітарних інтересах. Протистояти глоб. викликам можуть лише країни, які ставлять комунітарний інтерес вище за індивідуальний → стратегія розвитку країни у глоб. середовищі є стратегією протистояння в цьому середовищі.

                   Прояви такої стратегії - зведення різноманітних прямих і прихованих зах. бар’єрів, протекціонізму. Тобто країна завжди стоїть перед вибором концепції розвитку:

· стратегії автаркії (мета - формування самодостатньої міцної економіки і лише надалі приєднання до світ ек простору, але вже на паритетних умовах),

· стратегії відкритості (не вимагає від держави ек рішень, бо за цією стратегією рішення приймають суб’єкти господ. діял-ті, які вступають у відносини із такими самими суб’єктами інших країн).

                   Відкритість полягає у зниженні або ліквідації торгівельних перешкод, у вільному доступі і транс націоналізації в цілому. Якщо відкритість економіки створює умови для перекачування ресурсів зі слаборозв країн у більш потужні, то автаркія передбачає захист ек.ки від панування домінуючих країн, захист її природних конкур переваг, захист від шкідливих виробництв і формування конкурентоспроможності країни на окремих напрямках розвитку. Якщо слаборозв. країна або країна, ек.ка якої знаходиться у кризовому стані, не може скорист перевагами відкритості, то вона вдається до стратегії автаркії.

                   У лібералізації зацікавленні лише потужні країни. Перевагами відкритості можуть скористатися конкурентоспром. підприємці. Тобто відкритість робить незахищеними слаборозвинуті і країни, що розв-ся перед натиском капіталу, товарів, ідей. Стратегія автаркії передбачає застосування мобілізаційної моделі розвитку.

Стратегія домінування і концепція «полюсів розвитку».

Ознакою сучасного етапу розгортання процесів глобалізації стало посилення нерівномірності, асинхронності та диспропорційності економічного розвитку країн. Дивергенція рівнів добробуту між країнами-лідерами та аутсайдерами світового економічного розвитку, посилюється. Проблема нерівності переходить з площини національної (бідні громадяни проти багатих) в площину міжнаціональну, актуалізуючи при цьому конкуренцію національних економічних моделей щодо їх здатності забезпечити лідерство по основних макроекономічних показниках розвитку. Перевагою стратегій лідерства є економічне (Китай), соціальне (Німеччина, Швеція) або наукове-технологічне (США, Японія) домінування, завдяки якому країни-лідери нарощують свої конкурентні переваги та створюють нові унікальні. Крім того, лідерство одних країн дає імпульс менш розвиненим щодо зміни вектору свого розвитку, стимулюються виправлення притаман­них їм вад, заміна застарілих норм на більш адекватні сучас­ності. Сприймаючи новий виклик, більш слабкі країни мають мобілізуватися,поєднати власні стратегічні ресурси з до­сягненнями найбільш прогресивних зрушень. Країни-лідери створюють нові технології, які переймають менш розвинуті країни.

Але доцільно зазначити, що стратегію світового економічного домінування проводять лише наймогутніші країни світу, які користуючись перевагами глобалізації та застосовуючи «право сильного», прагнуть здійснювати свій диктат у світовому геополітичному просторі задля утвердження своїх домінуючих позицій в світі. В цьому основна суперечність даної стратегії. Внаслідок високого рівня економічного розвитку країн-лідерів, їх соціально-економічній зрілості, сильного громадянського суспільства, високотехнологічному шляху розвитку вони в змозі нав’язувати свої «правила гри» на світовій арені та впливати на більш слабкі країни. Все це призводить до перетворення слабких країн на неоколоніальні сировинні придатки домінуючих країн, посилення глобальної стратифікації суспільства, інформаційної відсталості багатьох регіонів світу тощо.

Серед стратегій домінування виділяють стратегію «Золотого мільярда » - стратегія експансії країн «зони прогресу», що захищають особливі інтереси, національне багатство і монопольні доходи шляхом створення спеціальної інфраструктури і режимів влади в відповідних країнах, що веде до гострої соціальної і економічної дискримінації і деградації.

Згідно розробкам Ф. Перроу, економічний простір правомірно визначати як силове поле, напруженість якого нерівномірна. У напрямку до полюсів діють певні доцентрові сили, є і сили відцентрові. Ці полюси як би групують нововведення, проте навколо певної лідируючої галузі, і в результаті утворюють територіальні концентрації. Останні характеризуються, зокрема, тим, що чітко простежується зв'язок між виробленим сукупним доходом та інвестиціями, економічним і соціальним рівнем розвитку тощо
Таким чином, регіональний полюс зростання являє собою поєднання розвиваються і розширюються галузей, здатних викликати економічне зростання в зоні свого впливу.
Дослідниками також встановлено, що виникнення територіальних «точок зростання» обумовлено:
нерівномірністю масштабів та ефективності виробництва;
наявністю особливо зручних територій для розміщення підприємств декількох сполучених галузей;
набирає силу тенденцією зміщення інновацій з великих міст у малі та середні, де є високотехнологічний потенціал, та іншими причинами.

У теорії полюсів зростання є кілька вкрай важливих, принципових тез, про які часто забувають.
Перерахуємо головні з них:

-Полюс зростання не самоціль, а засіб підйому району;
-Полюс зростання ефективний тільки в мережі з таких же полюсів;
- Полюс зростання повинен володіти відмінною зв'язком з іншими пунктами району, щоб використовувати його ресурси і передавати їм нововведення та інші імпульси розвитку;
- Полюс зростання повинен здійснювати зв'язок між країною і регіоном;
- Полюси зростання можуть бути самого різного значимості - міжнародної (зв'язок країни зі світом), національної, регіональної та місцевої (наприклад, центральна садиба колгоспу за часів СРСР) і масштабу - від окремого поселення до цілого району;
- Головна мета - пробудження стимулів і сил саморозвитку
Теорія полюсів росту швидко завоювала широку популярність в країнах Заходу, і практично всі ці країни ще в 60-х роках поклали дану теорію в основу своєї регіональної політики. Спочатку мова йшла тільки про піднесення відсталих і депресивних районів, тобто використанні полюсів росту в якості інструменту політики вирівнювання. Пізніше з'явилася ідея підтримки основних центрів для підтримки конкурентоспроможності країни. Згодом же полюса зростання стали розглядатися як каркас всієї територіальної структури суспільства, незалежно від того, розміщувалися вони в процвітаючою частини країни або у відсталій. Так склалася концепція поляризованого простору.