Розділ 4. Фізична реабілітація при хірургічних захворюваннях

Гідро-1 бальнеотерапію на цьому етапі реабілітації використовують у виг­ляді медикаментозних (шавлієвих), газових (азотних), мінеральних (йодобром-них, сольових) ванн. Вони впливають на організм специфічно лікарськими і мінеральними речовинами та загально — теплою водою.

Специфічна дія шавлієвих ванн виявляється в стимуляції трофічних про­цесів у пошкоджених м'язах і сумково-зв'язковому апараті; йодобромних — у підсиленні процесів гальмування у ЦНС та покращанні діяльності ендокрин­ної системи, нормалізації сухожилкових рефлексів і м'язового тонусу; сольо­вих — в активізації кровообігу і окисно-відновних процесів у шкірі, ліквідації набряків. Одночасно з цим всі ванни за рахунок теплої води діють заспокійли­во, антиспазматично; стимулюють діяльність органів і систем організму; змен­шують психоемоційну лабільність.

При відсутності протипоказань можна застосовувати сауну, яка викликає більш значні порівняно з ваннами зміни у діяльності органів і систем організ­му та фізичній терморегуляції.

Для загартування і оздоровлення організму, зміцнення фізичного і психо­емоційного тонусу, відновлення або підтримки працездатності пацієнта на диспансерному етапі реабілітації застосовують геліо- і аероіонотерапію, тала-со- і кліматотерапію. Сонячно-повітряні ванни, купання в морі, озерах, річках, прогулянки на чистому повітрі стимулюють функції всіх систем організму, під­вищують його реактивність і загальну опірність. Це, разом з іншими засобами фізичної реабілітації, дає змогу пацієнтам досягти бажаного функціонального стану і фізичної дієздатності або виробити стійку і постійну компенсацію при незворотніх анатомо-структурних дефектах.

Механотерапію після травм і операцій застосовують, в основно­му, у післялікарняний період реабілітації, хоча у деяких випадках її можна по­чинати у лікарні. Головна мета цього методу відновного лікування — ліквіда­ція тугорухливості суглобів, контрактур, рубцевих зрощень, гіпотрофії і змен­шення сили м'язів, що є частим наслідком переломів, довготривалого постіль­ного режиму, травм м'яких тканин, у тому числі опіків. Застосовують механо-терапевтичні апарати маятникового типу, що збільшують амплітуду рухів у суглобах, а також блокового типу та важелі — для полегшення рухів і зміц­нення м'язів.

Вправи на апаратах зміщують і розтягують поверхневі тканини, м'язи, су­хожилки, зв'язки; підсилюють місцевий крово- і лімфообіг, обмін речовин у м'язах і суглобах; зміцнюють м'язи і підвищують рухливість у суглобах. Цьо­го досягають щоденними заняттями і при показаннях — їх застосовують де­кілька разів на день. Незначне відчуття болю при рухах на апаратах не є мо­тивом для припинення заняття — слід зменшити амплітуду рухів або провес­ти заспокійливий масаж чи зробити короткочасний відпочинок. Після заняття для заспокоєння відчуття болю призначають солюкс, ванну або іншу теплову процедуру.

У санаторному і диспансерному етапах реабілітації використовують ве­лотренажери, веслові тренажери, еспандери, що не тільки удосконалюють

121

Фізична реабілітація

властиву суглобам функцію, розвивають силу м'язів і фізичні якості пацієнта, але і тренують його, підвищують загальну працездатність.

Механотерапію поєднують із заняттями лікувальною гімнастикою, маса­жем, гідрокінезитерапією, грязьовими аплікаціями, парафіно- і озокеритоліку-ванням, індуктотермією, ваннами локальними і загальними. їх застосовують, переважно, перед механотерапією для підготовки тканин до механічного роз­тягування, зменшення болю і збільшення амплітуди рухів.

Працетерапїю після травм і операцій застосовують, переважно, на післялікарняному етапі реабілітації. її можна використовувати у стаці­онарі в післяопераційний період як психотерапевтичний засіб, що відвер­тає хворого від неприємних відчуттів, сумних думок. Пацієнтам пропону­ють готувати перев'язочний матеріал: робити ватні кульки, тампони, скла­дати серветки тощо. Подібні трудові процеси з мінімальним навантажен­ням для пальців руки застосовуються після переломів кісток під час іммо­білізації для попередження розвитку тугорухливості і порушення коорди­нації рухів.

Звичайно, працетерапію призначають після зняття іммобілізації чи швів і проводять у кабінетах і відділеннях працетерапії, реабілітаційних центрах, а у разі необхідності — у центрах професійної реабілітації і комбінованих медич­них і професійних центрах. Протипоказана працетерапія при підвищеній тем­пературі, набряках, схильності до кровотечі.

Основними завданнями працетерапії після травм опорно-рухового апарату і операцій є збільшення рухливості у суглобах і зміцнення м'язів, відновлення координації рухів і робочих навичок, прискорення нормалізації функцій пош­кодженої кінцівки або органа; навчання щоденних видів діяльності; визначен­ня ступеня професійної здатності і загальної працездатності та установлення виду роботи, до якого здатний хворий.

Під час реалізації названих завдань, використовують три види працетера­пії — загальнозміцнюючу (тонізуючу), відновну і професійну. Трудові операції добирають такі, що втягують у роботу м'язи і суглоби пошкодженої кінцівки або ділянки тіла. Для верхніх кінцівок і суглобів пальців кисті використовують такі трудові операції: плетіння, в'язання, вишивання, чищення картоплі, виго­товлення конвертів, коробок, палітурні роботи, різьблення по дереву, виготов­лення виробів з глини, роботу з дротом. Тренуванню верхніх і нижніх кінцівок сприяють роботи на ручній і ножній швейній машинці, ткацькому станку. Відновленню загальної працездатності сприяють роботи у садку з лопатою, граблями, вилами, столярні, шліфувальні і слюсарні роботи, пиляння і коління дров.

Оскільки в основу лікувального ефекту працетерапії покладено система­тичне вправляння, тому трудові рухи мають повторюватися багаторазово про­тягом 30^5 хв на день на початку її застосування і поступово доводитися до 4-6 год з обов'язковими перервами у роботі.

У тому випадку, коли травма спричинила інвалідність, суттєві або незво-ротні порушення функцій кінцівок, хворих насамперед слід навчати щоденних видів діяльності (рис. 4.4), таких, як умивання, приймання їжі, одягання, голін-

122

Рис.4.4. Самообслуговування за допомогою найпростішого пристосування: на куксі за­кріплена гумова манжетка, під яку вставлено предмети щоденного користування

(за П.І. Бєлоусовим, 1980 )

ня, зачісування, пересування, поводження з протезами, тощо. У цих випадках завданнями працетерапії буде і виготовлення простих пристроїв, що допомага­ють хворому.

У відділеннях працетерапії, кабінетах побутової реабілітації застосовують горизонтальні і вертикальні побутові стенди, на яких розміщено різноманітні предмети домашнього ужитку. У подальшому, під час професійної працетера­пії, інвалідів навчають нової професії.

4.2. ТРАВМИ ОПОРНО-РУХОВОГО АПАРАТУ

Травми опорно-рухового апарату найчастіше відносять до хірургічних за­хворювань. Пошкодження бувають відкритими та закритими. Перші супровод­жуються порушенням цілісності шкіри, при інших — цього немає. До відкри­тих пошкоджень відносять рани, опіки і відмороження III—IV ступеня, до за­критих — удари, розтягнення, розриви зв'язок, сухожилків, м'язів. Вивихи і переломи кісток можуть бути відкритими і закритими.

Травми виникають внаслідок дії на організм механічного, термічного, електричного, хімічного або променевого чинників. Результатом цього є ана­томічні і функціональні порушення у тканинах і органах, що супроводжу­ються розвитком місцевої і загальної реакції організму, яка називається трав­матичною хворобою.Місцево вона проявляється відмиранням клітин, роз­ривом судин, крововиливом, порушенням обмінних процесів, запаленням. Травмована ділянка є джерелом нових, неадекватних, надзвичайних больо­вих подразників, які йдуть у вищі відділи ЦНС і там викликають зміни у вза­ємозв'язках процесів збудження та гальмування. Це, в свою чергу, порушує її регулюючу функцію, пригнічує компенсаторно-пристосовувальні реакції і призводить до загальних зрушень в організмі. Погіршуються психічний стан, діяльність серцево-судинної, дихальної, травної, сечостатевої систем, залоз внутрішньої секреції, змінюються обмінні процеси. Підсумковим проявом загальних змін може бути непритомність, колапс і, в тяжких випадках, трав­матичний шок.

123

Фізична реабілітація

Місцеві і загальні прояви травматичної хвороби разом із різким обмежен­ням рухів та вимушеним положенням і тривалим перебуванням у ліжку мо­жуть спричинити тромбоемболії, пневмонії, порушення діяльності травної системи та ін. У пошкодженій ділянці та функціонально пов'язаних з нею час­тинах тіла виникає гіпотрофія і атрофія м'язів, тугорухливість у суглобах, ос-теопороз, контрактури, зменшення сили і тонусу м'язів. Це зумовлює тривале перебування у лікарні, тимчасову втрату працездатності й, нерідко, призводить до інвалідності.

Травматичну хворобу лікують комплексно. Насамперед хворого виводять із тяжкого стану, застосовуючи оперативне чи консервативне лікування зі ство­ренням спокою з фіксацією або розвантаженням ушкодженої ділянки. Наступ­не лікування націлене на попередження можливих ускладнень, відновлення анатомічної цілісності і функцій травмованої ділянки тіла, а також функціо­нального стану організму і працездатності пацієнта.

Надзвичайно важливу роль у комплексному лікуванні хворих з травмами опорно-рухового апарату відіграє фізична реабілітація, тому що без неї немож­ливо досягнути бажаного результату оперативного і консервативного лікуван­ня. Саме тому засоби фізичної реабілітації у тій чи іншій послідовності і обся­зі використовують від першого до останнього дня лікування травм опорно-ру­хового апарату та їх наслідків.

4.2.1. Рани

Рани— це порушення цілісності шкіри, слизових оболонок та інших тка­нин. Вони характеризуються болем, кровотечею, зіянням країв і розладом фун­кцій. За ступенем і характером ушкодження тканин розрізняють: поверхневі і глибокі, проникаючі, сліпі та наскрізні; колоті, різані, рубані, забиті, рвані, роз­мічені, кусані, отруйні, вогнепальні і мішані рани. Всі рани, за винятком опе­раційної, інфіковані. Особливо небезпечні рани, отримані при стихійних лихах і військових діях: вони обширні, супроводжуються занесенням землі, різних уламків (скла, каміння, снарядів) тощо, поєднуються із численними перелома­ми кісток, опіками. Комбіновані та тяжкі травми призводять до травматичного шоку, ускладнюються іноді газовою гангреною і правцем.

При лікуванні ран в першу чергу зупиняють кровотечу і проводять хірур­гічну обробку, а, при потребі, іммобілізують. Загоювання рани поділяють на дві фази: гідратація (наростання набряку) і дегідратація. Перша — супровод­жується гіперемією, набряком, ацидозом, розпадом і відшаруванням нежиттєз­датних тканин, очищенням рани. Фаза дегідратації характеризується зворот­ним розвитком запальної реакції, переважанням процесів регенерації, загоєн­ням рани.

Загоєння ран може відбуватись первинним і вторинним натягом, під стру­пом. При загоєнні первинним натягом утворюється лінійний рубець через 5-10 днів після отримання травми, що залежить від локалізації рани, стану і ві­ку поранених. Загоєння вторинним натягом відбувається через значно більший

124

Розділ 4. Фізична реабілітація при хірургічних захворюваннях

час з утворенням широких, інколи деформуючих, грубих рубців, що виникають при значних ушкод­женнях, сторонніх тілах і розвитку нагноєння. Заго­єння під струпом спостерігається при поверхневих ушкодженнях шкіри, опіках і відмороженнях. Його видаляти не можна, бо струп захищає рану від інфі­кування і ушкодження.

Частим ускладненням травм м'яких тканин, тривалої іммобілізації і деяких захворювань є утво­рення контрактури — обмеження рухливості у суг­лобі і анкілозу — нерухливості в ньому. Залежно від того, яка тканина переважає в утворенні контракту­ри, розрізняють дерматогенні, десмогенні, міогенні, артрогенні контрактури. Для всіх контрактур харак­терна атрофія м'язів, що рано виникає.

Дерматогенні (шкірні) контрактури утворюють­ся внаслідок стягування шкірних рубців після опіків (рис. 4.5), ран, запальних процесів.

Десмогенні контрактури виникають внаслідок рубцевого зморщування або переродження апоневрозів.

Міогенні (м'язові) контрактури утворюються при вкороченні м'язів вна­слідок поранення, запальних процесах, переломах кісток.

Артрогенні контрактури виникають внаслідок змін тканин суглоба після переломів і ушкоджень.

У хірургічній практиці деякі контрактури називають за причиною ви­никнення: неврогенні — що виникають при травмах і захворюваннях нервової системи, іммобілізаційні — що утворились після тривалої іммобілізації суглоба. Лікування контрактур проводиться з урахуванням їх локалізації, часу ут­ворення, обсягу тканин, що втягнуті в патологічний процес. Призначають ме­дикаментозні препарати, що зменшують біль і рефлекторне напруження м'язів, ліквідують запальні зміни, сприяють розм'якшенню і розсмоктуванню рубців, спайок. Водночас обов'язково застосовують ЛФК, лікувальний масаж, фізіоте­рапію, а при розвитку стійкої контрактури доповнюють ортопедичними мето­дами. Так, при згинальній контрактурі колінного суглоба може використовува­тись коригуючий шино-гільзовий аппарат (рис. 4.6), етапні гіпсові пов'язки (рис. 4.7), Що поступово, в декілька етапів, забезпечують розтягнення (редре­сацію) патологічних тканин. Застосовуються також гіпсові пов'язки з вмонто­ваними шарнірами зі стрижнем, що дають змогу за допомогою закрутки за Мемзеном (рис. 4.8) повільно вирівнювати кінцівку. Делікатно діє на суглоб і оточуючі його тканини витягнення (рис. 4.9), особливо у воді.

У лікарняний період реабілітаціїзастосовують ЛФК, лікувальнийма­саж, фізіотерапію, механотерапію, працетерапію.

Лікувальна фізична культура після ран призначається з першого дня у два періоди. У І період ЛФК має такі завдання: попередження пневмоній, тромбоемболій, порушень лімфо- та венозного відтоку; покра-

125

Фізична реабілітаиія

Рис. 4.6.Коригуючий шино-гільзовий апа­рат при контрактурі колінного суглоба

Рис.4.8. Закрутка за Мемзеном при кон­трактурі колінного суглоба

Рис.4.7. Етапна гіпсова пов'язка при кон­трактурі колінного суглоба

Рис.4.9. Витягнення при контрактурі ко­лінного суглоба

щаннятрофічних і регенеративних процесів; підвищення психоемоційного стану.

Призначаються загальнорозвиваючі і дихальні вправи, а з 2—4-го дня — спеціальні. Застосовуються вправи для дистальних сегментів ушкодженої кін­цівки, симетрично розташованих м'язів, ідеомоторні вправи. Під час виконан­ня рухів необхідно виключити можливість травмування рани пов'язкою, яка загальмує процес загоєння. Рекомендують 2-3-секундні ізометричні напру­ження м'язів, поступово збільшуючи їх тривалість у кінці періоду до 5-7 с Од­ночасно включаються вправи для уражених сегментів. ЛФК застосовують у формі ранкової гігієнічної та лікувальної гімнастики, самостійних занять по декілька разів на день. Інтенсивність вправ мала, а наприкінці періоду — по­мірна. Тривалість лікувальної гімнастики 5-12 хв.

У II період завдання ЛФК такі: сприяння утворенню рухливого еластич­ного рубця; попередження контрактур і атрофії м'язів; відновлення амплітуди рухів, функціонального стану організму. Застосовуються загальнорозвиваючі і дихальні вправи, спеціальні вправи для пошкодженого сегмента: махові без предметів і з ними, з опором і статичним утриманням, легким обтяженням та ін. Для протидії розвитку контрактур рекомендуються вправи на розтягнення і рухи у суглобах, що утягнуті у патологічний процес. їх виконують у повільно­му темпі, плавно, без ривка, при розслабленні м'язів ураженої кінцівки, з мак­симально можливою амплітудою і повторювати їх слід багато разів протягом дня. У разі необхідності застосовують лікування положенням. Окрім форм

126