ДЕЯКІ ЗАГАЛЬНІ ПИТАННЯ РЕАБІЛІТАЦІЇ

Термін "реабілітація" має широке змістове розуміння і вживається в усіх сферах діяльності людини — політичній, юридичній, розумовій, спортивній та інших. У медицині вона визначається як процес відновлення здоров'я і праце­здатності хворих та інвалідів.

Комітет експертів з реабілітації ВООЗ (1963) наголосив, що реабілітація — це процес, "метою якого є запобігання інвалідності під час лікування захво­рювання і допомога хворому у досягненні максимальної фізичної, психічної, професійної, соціальної та економічної повноцінності, на яку він буде здатний в межах існуючого захворювання". Реалізація цієї мети можлива у разі залу­чення до реабілітаційного процесу державних і соціально-суспільних закладів.

Таким чином, реабілітація— це суспільно необхідне функціональне і со­ціально-трудове відновлення хворих та інвалідів, що здійснюється комплекс­ним проведенням медичних, психологічних, педагогічних, професійних, юри­дичних, державних, суспільних та інших заходів, за допомогою яких можна повернути потерпілих до звичайного життя і праці, відповідно до їх стану. Прі­оритет медичного аспекту реабілітації незаперечний з огляду на те, що органи соціального забезпечення, народної освіти, громадські організації, зважаючи на стан здоров'я певної особи у подальшому проводять свої реабілітаційні за­ходи. До останніх відносять: конструювання та виготовлення технічних при­строїв, протезів, засобів пересування; будівництво санаторних та інших закла­дів, виробничих майстерень; юридично-правове і соціальне забезпечення жит­тя, праці та побуту реабілітованих, і виконують це фахівці з університетською, технічною та іншою освітою. Тому при подальшому викладі навчального ма­теріалу у підручнику будуть висвітлюватись переважно медичні аспекти реабі­літації, що входять до програми навчання студентів вищих навчальних закла­дів з фізичної культури і спорту щодо застосування фізичних вправ, природних чинників, масажу з метою лікування, відновлення здоров'я і фізичної праце­здатності хворих, попередження інвалідності або зменшення її проявів та про­філактики захворювань засобами фізичної культури.

Реабілітації підлягають хворі з травмами і деформаціями опорно-рухо­вого апарату, серцево-судинними, неврологічними і психічними захворюван-

16

Розділ 2. Основи реабілітації

нями; набутими і вродженими дефектами; після хірургічних втручань; інфек­ційними і хронічними захворюваннями і, загалом, ті особи, які потребують поступової адаптації до фізичних і психічних навантажень професійного і по­бутового характеру, праці з меншим обсягом навантажень чи перекваліфікації, розвитку навичок самообслуговування, вироблення постійної компенсації при незворотних змінах.

Комплекс реабілітаційних заходів, у тому чи іншому вигляді, починають проводити з першого дня перебування хворого у лікарні. Проводять їх за індиві­дуальною програмою протягом лікування у стаціонарі і продовжують після ви­писки у реабілітаційному центрі, спеціалізованому санаторії, поліклініці тощо.

Найбільш ефективно реабілітація проводиться у спеціалізованих реабілі­таційних центрах (ортопедичні, неврологічні, судинні та інші), що укомплек­товані лікарями відповідних спеціальностей, інструкторами з лікувальної фі­зичної культури та працетерапії, фізіотерапевтами, психологами, логопедами, педагогами, соціологами, протезистами та юристами. У такі центри хворих пе­реводять з лікарні для завершення лікування і досягнення реабілітації у межах існуючого захворювання.

Лікар залежно від терапевтичного чи хірургічного лікування, загального стану хворого, перебігу захворювання або травми та їх наслідків, статі, віку, професії, функціональних можливостей і фізичної здатності організму визна­чає показання і протипоказання до застосування засобів реабілітації, призна­чає руховий режим, час, обсяг, вид, період та етап реабілітації, послідовність застосування її засобів. Він залучає до цього комплексного процесу відповід­них фахівців, координує їх колективні дії.

Серед них фахівець з фізичної реабілітації, що закінчив вищий навчаль­ний заклад з фізичного виховання і спорту, посідає одне з провідних місць. Ви­конуючи призначення лікаря, він добирає засоби і форми лікувальної фізичної культури, розробляє методику застосування фізичних вправ на ранніх етапах лікування, планує і виконує програму подальшого функціонального відновлен­ня і фізичної дієздатності хворого, виявляє і розширює резервні можливості організму, тренує його і готує до фізичних навантажень на роботі і у побуті, по­вертає до активної участі у житті суспільства. У випадках інвалідизації фахі­вець з фізичної реабілітації допомагає інвалідові виробити нові рухи і компен­саторні навички, навчає його користуватися протезами та іншими технічними пристроями і апаратами, тренує пацієнта виконувати цілісні робочі акти, допо­магає оволодіти новою професією і, взагалі, адаптує людину до життя у зміне­них умовах існування.

2.2. ЗАВДАННЯ, МЕТА І ПРИНЦИПИ РЕАБІЛІТАЦІЇ

Головними завданнямиреабілітації є: а) функціональне відновлення (пов­не або компенсація при недостатньому чи відсутності відновлення); б) присто­сування до повсякденного життя і праці; в) залучення до трудового процесу; г) диспансерний нагляд за реабілітованими. Основна метареабілітації —

*7

Фізична реабілітація

адаптація до праці на попередньому робочому місці або реадаптація, тобто праця з меншими нервово-психічними і фізичними навантаженнями на ново­му робочому місці, але на тому самому підприємстві. В інших випадках метою реабілітації буде перекваліфікація і праця на тому самому підприємстві, а у ра­зі неможливості — перекваліфікація у реабілітаційному центрі і працевлашту­вання відповідно до нової професії і стану людини. У педіатрії мета реабіліта­ції не зводиться тільки до повернення дитини до стану перед захворюванням і у дитячий колектив, але й до розвитку її фізичних і психічних здатностей, від­повідних віку.

Реабілітація буде малоефективною, якщо не дотримуватись основних її принципів:

1. Ранній початок реабілітаційних заходів. Це допомагає швидше віднови­ти функції організму, попередити ускладнення і у випадку розвитку інвалід­ності — боротися з нею на перших етапах лікування.

2. Безперервність реабілітаційних заходів. Цей принцип є основою ефек­тивності реабілітації, тому що тільки безперервність та поетапна черговість реабілітаційних заходів — запорука скорочення часу на лікування, зниження інвалідності і витрат на відновне лікування, довготривале матеріальне утри­мання інвалідів.

3. Комплексність реабілітаційних заходів. Під керівництвом лікаря, реабі­літація проводиться й іншими фахівцями: соціологом, психологом, педагогом, юристом та ін.

4. Індивідуальність реабілітаційних заходів. Реабілітаційні програми скла­дають індивідуально для кожного хворого чи інваліда з урахуванням загально­го стану, особливостей перебігу хвороби, вихідного рівня фізичного стану, особистості хворого, віку, статі, професії тощо.

5. Необхідність реабілітації у колективі. Проходження реабілітації разом з іншими хворими чи інвалідами формує у пацієнта почуття члена колективу, морально підтримує його, нівелює дискомфорт, пов'язаний з наслідками захво­рювання. Добре ставлення оточуючих надає впевненості у своїх силах і сприяє швидшому одужанню.

6. Повернення хворого чи інваліда до активної праці є основною метою ре­абілітації, її досягнення робить людину матеріально незалежною, морально за­доволеною, психічно стійкою, активним учасником громадського життя.

2.3. ВИДИ, ПЕРІОДИ І ЕТАПИ РЕАБІЛІТАЦІЇ

Реабілітацію поділяють на три взаємопов'язані види — медичну, соціаль­ну, чи побутову і професійну, чи виробничу. Вони мають розгалуження і свої специфічні завдання.

Медична реабілітація є фундаментом реабілітаційного процесу. Від її ефективності залежить застосування подальших видів реабілітації, їх трива­лість і обсяг. Медична реабілітація спрямована на відновлення здоров'я, усу­нення патологічного процесу, попередження ускладнень, відновлення або

18