Розділ 1. Історія лікувального застосування фізичних вправ та масажу

плексному лікуванні. Це велика заслуга І.М. Саркізова-Серазіні, В.М. Мошкова, Е.Ф. Древінг, В.В. Гориневського, Б.О. Івановського, В.К. Добровольського, О.Ф. Каптеліна та ін. Свій вагомий доробок зроби­ли і українські вчені О.А. Шейнберг, О.Ю. Штеренгерц, О.В. Кочаровська, Л.І. Фінк, а також працівники науково-дослідного інституту фізкультури у Харкові. Науковці і практики напрацювали курс з вивчення і використання комплексного, найбільш ефективного методу лікування із застосуванням лікувальної фізичної культури, лікувального масажу, фізіотерапії і кліма-то-терапевтичних процедур.

Набутий у мирний період досвід став підставою для наказу про обов'язкове використання у військових шпиталях лікувальної фізичної культури під час Великої Вітчизняної війни. Вона разом з іншими лікуваль­ними методами забезпечувала не тільки скорочення термінів лікування, а ібільш швидше відновлення боєздатності та зменшення інвалідності пора­нених.

У повоєнні роки розширилося застосування лікувальної фізичної культу­ри при таких захворюваннях як інфаркт міокарду, оперативних втручаннях на серці, легенях, судинах, мозку, опіковій хворобі. У 1950 р. почали створю­ватися лікарсько-фізкультурні диспансери. Теорія збагатилася працями про­фесорів В.М. Мошкова, С.М. Іванова, В.Є. Васильєвої, С.М. Попова, С.В. Хрущова (Москва), Д.А. Винокурова, О.Г. Дембо, В.К. Добровольського, В.П. Правосудова (Ленінград), О.Ю. Штеренгерца (Одеса), В.М. Максимової (Харків), Т.О. Третилової (Львів), О.В. Кочаровської, В.Т. Стовбуна, Г.Й. Красносельського (Київ). Останній заснував аспірантуру з лікувальної фізичної культури і лікарського контролю у Київському медінституті, очолив створене у 1959 р. в Україні науково-методичне товариство з лікарського кон­тролю та лікувальної фізичної культури. Професор Г.Й. Красносельський (1900—1969) підготував багато науковців з цього фаху, найяскравішими се­ред яких є організатор Київського науково-дослідного інституту медичних проблем фізичної культури професор І.В. Муравов та заслужений працівник вищої школи України професор Г.В. Полеся. Під її керівництвом було підго­товлено близько 30 кандидатів наук з лікувальної фізичної культури у Київ­ському інституті фізичної культури.

"Травматична епідемія", якою за образним висловом М.І. Пирогова є вій­на, породила після Другої світової війни небувалу в історії людства кількість інвалідів, яких треба було не лише лікувати, а й відновлювати до праці чи са­мообслуговування і тим самим не викреслювати їх з життя суспільства, за якевони віддали здоров'я. Це сприяло створенню нового напряму у відновному процесі — реабілітації,що крім медичних методів увібрала суспільні та соці­ально-економічні заходи.

Термін "реабілітація" у перекладі з латинської означає відновлення. Вперше визначення реабілітації зробив Франц Йозеф Ріттер фон Бус у 1903 р. у книзі "Система загального догляду за бідними". Як програма дій щодо осіб з фізичними каліцтвами вона була прийнята в 1918 р. при засну­ванні у Нью-Йорку інституту Червоного Хреста для інвалідів. Створене у

11

Фізична реабілітація

США в 1922 p. Міжнародне товариство по догляду за дітьми-каліками вперше у світі взяло на себе розробку найбільш важливих питань реабілі­тації.

Таким чином, реабілітація започаткувалася як допомога інвалідам з набу­тими і вродженими дефектами, суть якої зводилася до створення належних умов та пристосування до життя цих людей.

У подальшому реабілітація як процес відновлення здоров'я, професійного навчання, повернення інвалідів до праці і суспільного життя, завойовує при­хильників серед учених та громадських діячів у багатьох країнах світу. У 1950 р. питання реабілітації розглядалися в Організації Об'єднаних Націй (ООН), яка закликала держави до міжнародного співробітництва у розробці програм та координації дій з реабілітації інвалідів. У 1958 р. відбулося перше засідання Комітету експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я (ВООЗ) з медичної реабілітації, на якому було наголошено про необхідність застосу­вання реабілітації для зменшення негативних фізичних, психічних і соціаль­них наслідків захворювань і зверталася увага на розвиток реабілітаційних служб.

У США, Англії, Франції, Канаді, Німеччині та Польщі створюються реабілітаційні центри, де разом з лікарями і спеціалістами з лікувальної фі­зичної культури та фізіотерапевтами працюють психологи, інструктори з про­фесійної підготовки, педагоги, соціологи, юристи. Реабілітація відчутно ско­ротила терміни лікування, сприяла поверненню хворих до активного життя, зменшила кількість і розміри допомог по інвалідності, у зв'язку з відновлен­ням працездатності частини хворих. За рахунок скорочення соціальних і пен­сійних витрат у реабілітаційному центрі Гейдельберга була отримана економія коштів, що у 10 разів перевищувала витрати на реабілітацію. На ана­логічний економічний ефект реабілітації вказують результати роботи москов­ського інституту кардіології. Американський досвід свідчить, що кожна 1000 доларів, витрачена на професійну реабілітацію інвалідів, повертається 35000 доларів у вигляді заробітку інваліда протягом свого активного життя, частину цієї суми він повертає державі у вигляді податків. Праця 100 тис. ін­валідів у США збільшує обсяг валового національного продукту приблизно на 500 млн доларів щорічно.

Реабілітація набула всесвітнього визнання, і у 1960 р. утворилася міжна­родна організація з реабілітації інвалідів, яка охопила близько 60 країн з усіх континентів. Вона співпрацює з ООН, ВООЗ, Всесвітньою організацією праці (ВОП).

На І Всесвітньому конгресі з реабілітації у Нью-Йорку у 1960 р. та конгре­сах колишніх соцкраїн у Лейпцігу та Дрездені у 1958 та 1962 pp. обговорюва­лося питання про необхідність реабілітації не тільки інвалідів, а й осіб після різних захворювань і травм. IX конференція міністрів охорони здоров'я соціа­лістичних країн (Прага, 1967) розглядала реабілітацію не тільки як суто медич­ну проблему, а як справу державної ваги.

Реабілітацію почали викладати у вищих медичних закладах. Варшавська медична академія однією з перших у світі відкрила у 1961 р. кафедру і клініку

12

Розділ 1. Історія лікувального застосування фізичних вправ та масажу

реабілітації. Спеціалістів-реабілітологів середньої ланки стали готувати вАн­глії, Данії та інших країнах.

Міжнародна організація з реабілітації інвалідів швидко зростає й інтен­сивно працює. Якщо у 1961 р. нараховувалося 1422 регіональних та націо­нальних бюро, асоціацій, груп, то у 1971 р. — 2538. Однією з організацій був Комітет експертів соціалістичних країн з реабілітації. Міжнародна орга­нізація здійснила особливо важливий і великий захід: 1970-1980 pp. були оголошені "Десятиріччям реабілітації", впродовж яких багато було зробле­но у подальшому поширенні реабілітації. її почали включати у законодавчі акти у деяких країнах. Близько 50 міжнародних медико-біологічних неуря­дових організацій почали розробляти питання реабілітації як самостійну проблему.

У 1981 р. у Сінгапурі відбувся Всесвітній конгрес товариства інвалідів, ре­зультати якого стали основою Всесвітньої десятилітньої (1983-1992) програми дій, що була прийнята Генеральною Асамблеєю ООН (резолюція від грудня 1982 p.). Провідною метою програми стало сприяння ефективним заходам що­до попередження інвалідності, відновлення працездатності та забезпечення повноцінної участі інвалідів у соціальному житті. За висновками ООН (1994) реалізація цієї програми допоможе змінити життя інвалідів і розширити рамки їхньої незалежності.

У республіках колишнього СРСР, у тому числі і в Україні, було чимало зроблено щодо відновного лікування, організації роботи та допомоги інвалідам і немічним. Робота велась на державному рівні під безпосереднім керівниц­твом Міністерства охорони здоров'я та Міністерства соціального забезпечен­ня. Профільні науково-дослідні інститути розробляли питання експертизи пра­цездатності і організації праці інвалідів, протезування та протезобудування. У Києві було відкрито унікальний академічний інститут геронтології, найавтори­тетніший заклад у світі з вивчення проблем старіння та лікування осіб похило­го та старечого віку. Для інвалідів війни і праці було створено госпіталі, шко­ли для дітей-інвалідів, будинки-інтернати, спеціалізовані санаторії, протезні заводи, готувалися кадри для роботи у цих закладах. Держава навчала і нада­вала посильну роботу сліпим, глухонімим та іншим особам з уродженими чи набутими дефектами.

У 1966 р. прийнято рішення про організацію великих відновних центрів для лікування хворих з травматолого-ортопедичними, нейрохірургічними та неврологічними захворюваннями. Під Києвом у 1970 р. відкрито спеціалізо­ваний санаторій для реабілітації хворих, оперованих на серце, де через 15-30 днів після операції проводився 30-50-денний курс відновного ліку­вання. На 1 січня 1989 р. реабілітацію в цьому закладі пройшло 19 827 хво­рих і позитивний результат був досягнутий у 93,7 % випадках. У 1970 р. у Москві створено науково-медичне товариство реабілітації хворих та інвалі­дів. Г. Юмашев і К. Ренке у 1973 р. видали монографію "Основи реабілі­тації". Центральний інститут курортології, фізіотерапії і лікувальної фізкультури у 1988 р. реорганізовано у центр медичної реабілітації і фізич­ної терапії.

13

Фізична реабілітація

В Україні у 1971 р. відбувся пленум товариства терапевтів республіки, присвячений питанням реабілітації пацієнтів із серцево-судинними захво­рюваннями, а у 1973 р. на IX Республіканському з'їзді терапевтів учені до­повідали, що реабілітаційні заходи повернули 45-75 % таких хворих до активної праці. Академік М.М. Амосов та професор Я.А. Бендет (1969) після операцій на серці, професор В.Н. Дзяк (1970) при серцево-судинній патології, професор Г.В. Карепов (1985) при травмах спинного мозку розро­били методи реабілітації цих хворих. Напрацьовуються санаторні засоби ре­абілітації у санаторіях України, вивчаються механізми впливу кліматичних чинників, а також фізичних вправ і масажу з метою фізичної реабілітації у Ялтинському науково-дослідному інституті фізичних методів лікування і медичної кліматології ім. І.М. Сеченова. Теоретичні проблеми курортної справи та фізіотерапії розробляють ще три спеціалізовані наукові заклади та 18 кафедр фізіотерапії медичних інститутів та інститутів удосконалення лі­карів України.

У Києві у 1969 р. відкрився науково-дослідний інститут медичних проб­лем фізичної культури, що проіснував до 1986 р., а в 1993 р. відновлений та реорганізований у Державний науково-дослідний інститут проблем фізичної культури і спорту. У Київському інституті удосконалення лікарів відкрива­ється кафедра фізичної реабілітації і мануальної терапії, а в областях — реабілітаційні лікарні, центри та відділення. Важливим заходом для по­дальшого розвитку лікувальної фізичної культури, реабілітації в Україні, підготовки висококваліфікованих фахівців було створення у 1994 р. спеціа­лізованої Ради із захисту докторських дисертацій у Дніпропетровській дер­жавній медичній академії і заснування журналу "Медична реабілітація, ку­рортологія, фізіотерапія".

У 1992 р. створено Національний комітет спорту інвалідів України, а че­рез рік в усіх областях нашої країни було організовано центри спорту для ін­валідів, де 9,1 тис. спортсменів удосконалюються у 27 видах спорту. У 1996 р. команда спортсменів-інвалідів України вперше взяла участь у X Па-ралімпійських іграх в Атланті і здобула одну золоту, чотири срібних та три бронзові медалі. Це свідчить про високу ефективність роботи спеціалістів, що здійснювали реабілітацію, талант тренерів і мужність спортсменів, які подолали вкорінені стереотипи про нездатність інвалідів займатися спортом. Наступна участь спортсменів-інвалідів у Паралімпійських іграх підтвердила правильність побудованої системи фізичної реабілітації інвалідів, ефек­тивність учбово-тренувального процесу, високі професійні знання і вміння фахівців з інваспорту. З кожною олімпіадою збільшувалась кількість меда­лей, і у 2004 р. на XII Паралімпійських іграх наші спортсмени-інваліди здо­були 24 золотих, 12 срібних і 19 бронзових медалей і Україна у загальному заліку посіла 6-те місце.

У 1994 р. в Українському державному університеті фізичного виховання і спорту та фізкультурних інститутах України кафедри лікувальної фізичної куль­тури і лікарського контролю реорганізуються у кафедри фізичної реабілітації, де здійснюється навчання студентів з цієї дисципліни. Це зроблено для удоскона-

14

Розділ 1. історія лікувального застосування фізичних вправ та масажу

лення системи освіти з фізичного виховання і спорту, приведення її у відповід­ність до міжнародних стандартів освіти та класифікатора спеціальностей, сучас­них потреб суспільства у спеціалістах з фізичної реабілітації та спорту інвалідів.

У 1997 р. у Львівському інституті фізичної культури розроблено кваліфі­каційну характеристику професії "Фахівець фізичної реабілітації", яку було затверджено наказом голови Державного комітету України з фізичної культури і спорту. Через рік до класифікатора спеціальностей в Україні було внесено за­пис "Фахівець з фізичної реабілітації"". Таким чином, фахівець з фізичної реа­білітації з вищою фізкультурною освітою набув державного статусу.

Проте до штатних розписів лікувально-профілактичних закладів Міністер­ства охорони здоров'я України не внесено посади спеціалістів з фізичної реабі­літації і воно обмежилося лише розпорядженням від 5.11.2001 за№ 11.03.04/22, що дає право головним лікарям в окремих випадках вирішувати питання про від­криття посади для таких фахівців з вищою фізкультурною освітою.

Фахівці з фізичної реабілітації за наявності у штатному розписі такої по­сади займають її у реабілітаційних, фізкультурно-оздоровчих, спортивних, ме­дичних, освітніх і соціальних закладах. В інших випадках вони можуть працю­вати на посадах інструктора лікувальної фізичної культури, масажиста, мето­диста з фізичної культури, інструктора-методиста з фізичної культури та спор­ту, інструктора-методиста тренажерного комплексу.

Імовірно подальша демократизація українського суспільства й управлінських структур, інтеграція України у світові організації, приклад використання у меди­цині фахівців з фізичної реабілітації у Європі, Канаді, США і в інших державах приведуть у найближчий час до вирішення проблеми роботи реабілітологів з ви­щою фізкультурною освітою у системі охорони здоров'я України.

КОНТРОЛЬНІ ПИТАННЯ

1. Який внесок зробили стародавні учені у лікувальне застосування фізичних вправ,масажу і природних чинників?

2. Які вчені X-XVIII ст. відіграли помітну роль в обґрунтуванні і застосуванні рухівяк засобу лікуванння?

3. Ким заснований перший у Європі гімнастичний інститут і яке його значення у по­дальшому розвитку лікувальної гімнастики?

4. Яке значення мали праці лікарів Харківського медико-механічного інституту таінших фахівців у становленні відновного лікування?

5. Як започаткувалася лікувальна фізична культура і як вона розвивалася?

6. Коли в Україні було створено науково-медичне товариство з лікарського контро­лю і лікувальної фізичної культури і яка його роль у подальшому розвитку фізич­ної реабілітації?

7. Що сприяло створенню реабілітації і коли вона набула всесвітнього визнання?

8. Як було організовано лікування та допомогу інвалідам і немічним в СРСР і якийвнесок зробили українські вчені у розвиток реабілітації?

9. Що зроблено в Україні для розвитку реабілітації та спорту інвалідів?

10. Які здобутки мають українські спортсмени-інваліди у Паралімпійських іграх?

РОЗДІЛ 2

ОСНОВИ РЕАБІЛІТАЦІЇ