Розділ 1. Історія лікувального застосування фізичних вправ та масажу

ББК 53.54я73 М92

Упідручнику викладено сучасні погляди на процес реабілітації, подано стислу характеристику хворобам і ушкодженням, обгрунтова­но з клініко-фізіологічних позицій необхідність використання засобів фізичної реабілітації у відновному лікуванні. Описано показання і протипоказання, терміни, послідовність і особливості застосування лікувальної фізичної культури, лікувального масажу, фізіотерапії, ме­ханотерапії, працетерапії у лікарняному і післялікарняному періодах реабілітації.

Для студентів вузів фізичного виховання і спорту, фахівців зі спортивної медицини, тренерів.

Рецензенти:

д-рмед. наук, проф. Г.Б. САФРОНОВА,

завідувач кафедри фізичної реабілітації Львівського державного

інституту фізичної культури;

д-р мед. наук, проф. Г.Є. ВЕРИЧ,

завідувач кафедри фізичної реабілітації

Національного університету фізичного виховання і спорту України.

Гриф надано рішенням колегії Міністерства освіти і науки України за№ 14/18.2-1477 від 29.06.2005 р.

ISBN 966-7133-23-0

О В.М. Мухін, 2005 © Видавництво НУФВСУ "Олімпійська література", 2005

П ЕРЕАМОВА

Останнім часом у медицині все більше стверджується реабілітаційний нап­рям, стрижнем якого є етапне, відновне комплексне лікування захворювань і ушкоджень. У цьому процесі провідну роль відіграє фізична реабілітація. Вона по­ліпшує якість лікування, запобігає можливим ускладненням при різних захворю­ваннях і травмах, прискорює відновлення функцій органів і систем, тренує і загар­товує організм, повертає працездатність, зменшує ймовірність інвалідизації. У випадках інвалідності фізична реабілітація допомагає хворому розвинути навич­ки самообслуговування, професійно перекваліфікуватися, виробити постійні ком­пенсації при незворотних змінах, пристосуватися до життя у нових умовах, що створилися внаслідок хвороби або травми.

Перепоною до широкого застосування фізичної реабілітації є відсутність фахівців, яких не готують ні у системі медичної ні у системі фізкультурної ос­віти держави. Частковим вирішенням цієї проблеми є включення до програми підготовки студентів інститутів фізичної культури предмета "Фізична реабі­літація ".

Щоб підготовка фахівців була якісною, постала необхідність видання під­ручника з фізичної реабілітації, що зумовлено, насамперед, відсутністю узагаль­нюючої навчально-методичної літератури з цієї дисципліни у системі вищої фіз­культурної і медичної освіти України, незважаючи на велику кількість окремих робіт.

Зрозуміло, що забезпечення студентів і викладачів сучасним підручником сут­тєво підвищить якість навчального процесу, уніфікує його викладання у навчаль­них фізкультурних закладах України, підвищить конкурентоспроможність ви­пускників на ринку праці.

Підручник має нетрадиційну побудову і структуру. Засоби фізичної реабілі­тації вперше викладено разом, а методика їх застосування пропонується згідно з рекомендаціями експертів Всесвітньої організації охорони здоров'я (В003) за двома періодами — лікарняним і післялікарняним. Це дає можливість студентам скласти повну уяву про послідовність і безперервність реабілітаційного процесу на різних етапах відновного лікування хворих та інвалідів, включаючи підтриман­ня рівня здоров 'я і працездатності у подальшому житті.

Логічний виклад матеріалу у підручнику зумовлений обсягом знань студентів, з одного боку, медико-біологічного циклу дисциплін, з другого — психолого-педаго-гічного та спортивно-педагогічного циклів, що вивчаються на попередніх курсах. У ньому подано сучасну інформацію щодо консервативних та оперативних мето­дів лікування, перебігу захворювань серцево-судинної, дихальної, травної, нервової систем, захворювань обміну речовин, суглобів; виникнення і розвитку порушень

З

постави; наведено показання та протипоказання до застосування лікувальної фізичної культури, лікувального масажу та інших засобів фізичної реабілітації у лікуванні і запобіганні різних патологічних процесів.

Підручник написаний відповідно до нової програми і складається з дев 'яти розділів. У першому — стисло викладено історію лікувального застосування фі­зичних вправ та масажу, становлення реабілітації.

Змістом другого розділу є основи реабілітації— завдання, мета, принципи, а також: види, періоди та етапи.

У третьому розділі розглянуто окремі види реабілітації — лікувальну фіз­культуру, лікувальний масаж:, фізіотерапію, механотерапію, працетерапію — та їх поєднання, а також: загальні поняття про санаторно-курортне лікування.

Про фізичну реабілітацію при хірургічних захворюваннях йдеться у четвер­тому розділі. У ньому подано загальне клініко-фізіологічне обґрунтування засто­сування засобів фізичної реабілітації щодо конкретних захворювань, зокрема при травмах опорно-рухового апарату, ампутаціях, оперативних втручаннях на орга­нах грудної і черевної порожнин.

П'ятий розділ присвячений захворюванням внутрішніх органів і суглобів. У ньому подано методику застосування засобів фізичної реабілітації при захворю­ваннях серцево-судинної, дихальної, травної систем; захворюваннях обміну речо­вин та суглобів.

У шостому розділі розглянуто фізичну реабілітацію при дефектах постави, сколіозах, плоскостопості.

Захворювання і травми нервової системи, засоби фізичної реабілітації та ме­тодику їх застосування описано у сьомому розділі.

У восьмому розділі висвітлено питання щодо застосування фізичних вправ особами спеціальних медичних груп середніх і вищих учбових закладів освіти, а та­кож: особами середнього і похилого віку.

Перший в Україні підручник з нової спеціальності "фізична реабілітація" пройшов п 'ятирічне випробування часом і довів своє право на перевидання. Досвід повсякденної роботи з підручником викладачів та студентів, фахівців, їх оцінка, корисні побажання і зауваження допомогли визначити його сильні сторони й упу­щення. Тому у другому виданні підручника з 'явився дев 'ятий розділ "Заняття фі­зичними вправами в акушерстві", а четвертий розділ доповнений підрозділом "Ампутації". Окремі підрозділи підручника скорочені, інші, навпаки, розширені. Список літератури поповнений новими джерелами.

Матеріал четвертого—дев 'ятого розділів викладено таким чином, що вивча­ючи певну групу захворювань студент отримає повну інформацію про відновні за­ходи, засоби фізичної реабілітації, розрахунки часу на проведення занять з ЛФК, масажу тощо.

Автор сподівається, що студенти, які вивчають фізичну реабілітацію за су­часним підручником, будуть успішно засвоювати матеріал, а фахівцям з фізичної реабілітації він полегшить перші самостійні кроки у цій спеціальності.

Звичайно, що у підручнику, де щільно переплетені згадані вище різнопланові дисципліни, можуть бути й деякі упущення та неточності. Тому всі критичні зауваження і побажання автор сприйме з вдячністю.

РОЗДІЛ 1

ІСТОРІЯ ЛІКУВАЛЬНОГО ЗАСТОСУВАННЯ

ФІЗИЧНИХ ВПРАВ ТА МАСАЖУ.

СТАНОВЛЕННЯ РЕАБІЛІТАЦІЇ

Фізичні вправи та масаж з лікувальною метою застосовувалися ще у ста­родавні часи (рис. 1.1). У рукописах, написаних у Китаї та Індії за 3000-2000 років до нашої ери, викладено питання застосування дихальних вправ, пасивних рухів, масажу при захворюваннях внутрішніх органів та опорно-рухового апарату. Індуси визнавали єдність фізичних і психічних функцій організму, взаємозв'язок свідомості та волі з роботою м'язів, серця, легень, шлунка та інших органів, що увійшло у релігійно-філософське вчення йога.

Лікувальна гімнастика досягла особливо високого розвитку у Стародавній Греції, де вона розглядалася як обов'язковий компонент профілактичної і ліку­вальної медицини. Творцем медичної гімнастики вважають Геродікуса (484-425 pp. до н.е.), який лікував хворих дозованими пішими прогулянками, бігом, гімнастикою, масажем. Видатний лікар Гіппократ (459-377 pp. до н.е.), якого називають батьком медицини, докладно описав дію фізичних вправ, ме­тодику їх застосування при захворюваннях легень, серця, ендокринних, у хі­рургії і розпочав використовувати масаж як лікувальний засіб. У системі фізич­ного виховання греків зароджується спортивний масаж.

Римська медицина зробила вагомий внесок у вдосконалення методики лі­кувальної гімнастики та масажу і поширення їх застосування. Лікар Целій

Фізична реабілітація

призначав фізичні вправи і масаж при паралічах, використовуючи апарати з метою пасивного згинання і розгинання кінцівок, які стали прообразом бло­кових апаратів у механотерапії. Відомий лікар школи гладіаторів Гален (бл. 130 — бл. 200 pp.) виклав методику лікувальної гімнастики у поєднанні з масажем при захворюваннях і травмах м'язової системи, заклав основи дина­мічної анатомії, вперше ввів працетерапію. Римляни широко використовували водолікування, для чого будували комфортабельні лазні (терми) з басейнами та ваннами.

У VI ст. у Китаї вперше у світі був створений державний медичний ін­ститут, де студентам, як обов'язкова дисципліна, викладався лікувальний масаж. В усіх провінціях держави існували лікарсько-гімнастичні школи, де готували лікарів — "таосе", які використовували масаж та лікарську гімнас­тику.

В наступних сторіччях, у зв'язку із загальним занепадом природознавчих наук, відомостей про застосування фізичних вправ у лікарській практиці не­має. І тільки у XI ст. найвизначніший лікар і філософ Сходу Абу-Алі Ібн Сіна (Авіценна, 980-1037 pp.) знову почав вивчати вплив фізичних вправ на здо­ров'я людини. Він класифікував їх з медичної точки зору, наполягав на засто­суванні для людей різного віку і довів, що особа, яка займається фізичними вправами, дотримується гігієнічних вимог щодо харчування та сну і загартова­на, не потребує ніякого лікування.

Епоха Відродження характерна розвитком біологічних наук. Серед чис­ленних робіт того часу відзначається трактат італійського вченого Меркуріа-люса "Мистецтво гімнастики" (1556), у якому розглядав фізичні вправи як частину медицини і поділяв гімнастику на три види: істинну (лікувальну), вій­ськову і неправдиву (атлетичну). Він поглибив уявлення про лікувальну дію масажу, описав нові прийоми.

У XVIIIст. почали більше уваги приділяти лікуванню рухами, виникла лі­карська гімнастика.Було видано значні роботи Фуллера "Медична гімнасти­ка" (1750), Ф. Гофмана "Трактат з ортопедії"(1771) і Ж. Тіссо "Медична та хі­рургічна гімнастика" (1780). Останньому належить відомий вислів: "Рух, як такий, здатний своєю дією замінити будь-який засіб, але усі лікувальні засоби світу не здатні замінити дію руху".

У ці часи в Росії з'являються роботи, що розкривають значення фізич­них вправ у боротьбі за здоров'я підростаючого покоління (М.В. Ломоно­сов, П.М. Максимович-Амбодік, 1.1. Бецькой, А.П. Протасов). Праці С.Г. Зибеліна (1777), Петра Богдановича (1792) обґрунтовували застосуван­ня фізичних вправ не тільки з клінічних, а й з гігієнічних і фізіологічних позицій.

XIX ст. відзначилось становленням шведської системи лікарської гім­настики П. Лінга (1776-1839), який заснував у 1813 р. у Стокгольмі перший у Європі інститут гімнастики і масажу, де готували педагогів фізичного ви­ховання та медиків керівників з лікарської гімнастики. Змістом системи бу­ло лікування захворювань, переважно опорно-рухового апарату, за допомо­гою суворо обмежених, дозованих рухів. Однак за механолокальний, вузько

6

Розділ 1. Історія лікувального застосування фізичних вправ та масажу

біологічний, одноманітний характер рухів, за невикористання природних вправ спорту та ігор, особливо при лікуванні дітей, її кри­тикував П.Ф. Лесгафт (1837-1909), який є засновником наукової системи фізичного ви­ховання та динамічної анатомії. Він у 1905 р. у Петербурзі організував курси ке­рівників фізичного виховання. Це був пер­ший російський навчальний заклад, у якому готували кадри викладачів фізичної культу­ри. Після 1917 р. на основі курсів був ство­рений інститут фізичної культури, що но­сить його ім'я.

Незважаючи на недоліки гімнастика П. Лінга сприяла поширенню цього методу лікування і масажу не тільки у Європі, але і на інших континентах, та виникненню но­вих систем лікарської гімнастики — Бран-тинга, Картеліуса, Муррея та інших. Спів­вітчизник П. Лінга лікар Г. Цандер у 1857 р. запропонував механотерапію: лікування фізичними вправами за допомогою спеціальних пристроїв. Він вважав, що вони дають змогу більш точно локалізувати і дозувати рухи. Роз­робкою механотерапії займались Крукенберг, Тіло, Каро та інші, які запро­понували багато пристроїв для фізичних вправ, в тому числі і для вібрацій­ного масажу.

Перший кабінет лікувальної гімнастики у Росії було відкрито у 1830 р. у Москві, а у 1838 р. розпочалась підготовка фахівців з лікувальної гімнас­тики у заснованому Ортопедичному інституті. Значний внесок у розробку і обґрунтування лікарської гімнастики, масажу, працетерапії та водолікуван­ня зробили засновники терапевтичної та хірургічної шкіл М.Я. Мудров, М.І. Пирогов та їх послідовники С.П. Боткін, В.А. Манассеїн, П.І. Д'яконов та ін.

У 60-80-ті pp. минулого сторіччя наукова думка та практичні дії вітчизня­них вчених випереджали зарубіжних в області лікувальної гімнастики. Під­твердженням цього є фундаментальна доповідь учня М.І. Пирогова професора Х.Я. Гюббенета на святковому зібранні Київського університету у 1854 р. "Про значення гімнастики у житті людини і народів"; видання у 1865 р. газети, присвяченої питанням лікувальної гімнастики; заснування у 1870 р. першого у Європі лікарсько-гімнастичного товариства у Петербурзі та першої на конти­ненті поліклініки для лікування поранених солдат лікувальною гімнастикою у 1878 р.

У 1887 р. у Петербурзькому інституті підвищення кваліфікації лікарів від­крився курс, а згодом кафедра фізичних методів лікування та нелікарської те­рапії, яку очолив проф. В.А. Штанге — всесвітньо відомий вчений, автор відо­мої функціональної проби з затримкою дихання.

7

Фізична реабілітація

В останні десятиліття минулого сторіч­чя було закладено фундамент наукового об­ґрунтування впливу масажу на організм, зведено у систему його прийоми, розробле­но показання і протипоказання до застосу­вання, у тому числі й у спорті. Найбільший внесок зроблено приват-доцентом Військо-во-медичної академії у Петербурзі І.В.Заб-лудовським, велика серія робіт якого та ди­сертація "Материалы к вопросу действия массажа на здоровых людей" (1882) надає право назвати його засновником сучасного лікувального та спортивного масажу. В ці часи М.К. Барсовим у Москві створено ма­сажно-гімнастичний інститут і започаткова­но курси з масажу, а в Одесі Ф. Гребнером — інститут механотерапії і лікувальної гім­настики. Цим закладам належить значна рольу поширенні масажу і гімнастики в країні. Практичним підтверджен­ням цього було впровадження названих засобів у лікувальний процес курор­тів одеських лиманів та Сак.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. з'являються системи гімнастики, що застосовувалися для лікування різних захворювань. Швед Бранд у 1864 р. запропонував систему лікувальної гімнастики та масажу для лікування гіне­кологічних захворювань. Німецький професор Ертель (1881) розробив метод лікування хвороб серцево-судинної системи шляхом сходження у гірській місцевості (теренкур), а швейцарець Френкель у 1889 р. — компенсаційну гімнастику для лікування захворювань нервової системи. Видатний росій­ський хірург П.І. Д'яконов уперше у світі запровадив у 1896 р. методику ран­ніх рухів та раннього піднімання після операцій. У 1903 р. О.Ю. Щербак роз­робив методику сегментарно-рефлекторного масажу. Зінгер і Гофбауер (1910) застосували лікувальну гімнастику при захворюваннях дихальної сис­теми, а Клапп (1927) розробив методику коригуючих вправ при викривлен­нях хребта.

З початком сучасного сторіччя формується як медична наука фізіотерапія,і в 1905 р. у Франції в Льєже відбувся медичний конгрес фізіотерапевтів. Нау­кові доповіді свідчили про високу ефективність природних чинників у лікуван­ні різних хворих та необхідність їх застосування для ліквідації наслідків захво­рювання.

Велике значення в обґрунтуванні загальних уявлень про використання засобів та методів фізичної культури у відновному лікуванні мають роботи B.C. Піруського і лікарів Харківського медико-механічного інституту. Пер­ший розробив вчення про "мототерапію", що було до того часу відсутнє в усіх системах лікувальної гімнастики, і використовував її разом з природни­ми чинниками і працею. Цей комплекс лікування фізичними засобами став

8

Розділ 1. Історія лікувального застосування фізичних вправ та масажу

основою майбутньої системи відновного лі­кування.

Лікарі Харківського медико-механічного інституту А.Н. Гейманович, В.Д. Чаклін, Ф.В. Лукашевич та інші під керівництвом М.І. Ситенка, зважаючи на досвід лікування фізичними вправами разом з фізіотерапією та працетерапією 3892 хворих з промисловими та військовими травмами у 1910-1916 pp., започаткували методику сучасного лікуван­ня травм фізичними методами. У 1921р. М.І. Ситенка очолив цей інститут у Харкові і відкрив перший у країні дитячий ортопедич­ний профілакторій, де широко застосовували­ся фізичні методи лікування.

Суттєвий внесок у теорію і практику від­новних методів лікування зробили україн­ський професор В.К. Крамаренко, який видав "Посібник з масажу і лікарської гімнастики" у 1911 p., та співробітники інсти­туту фізичних методів лікування у Севастополі. Інститут був заснований зем­ством у 1914 р. і головним завданням його було лікування інвалідів Першої сві­тової війни.

В той час і в Англії теж вирішувалося питання відновлення здоров'я та працездатності інвалідів Першої світової війни. Для цього створили спеціаль­ні ортопедичні шпиталі, в яких провідним методом лікування була працетера-пія. Подібні лікувальні заклади виникають у Франції та США. Заслуговує на увагу досвід американця Макензі, котрий засобами спорту і лікувальної гім­настики повертав для продовження військової служби до 50 % інвалідів, які підлягали звільненню з армії. Методи лікування у названих медичних закладах та Харківському медико-механічному інституті заклали основу сучасної систе­ми відновного лікування.

Історія застосування фізичних вправ з метою лікування у радянські ча­си була тісно пов'язана з розвитком профілактичного напряму у медицині, комплексного функціонального лікування і оздоровчого спрямування фізич­ного виховання. Поширення засобів фізичної культури для лікування і про­філактики захворювань, теоретичне та клінічне обґрунтування їх застосу­вання, використання педагогічних і методичних принципів фізичної культу­ри та історичного досвіду застосування фізичних вправ сприяло формуван­ню нової медичної дисципліни — лікувальна фізична культура. Цей тер­мін був запропонований у 1929 р. Б.Я. Шимшелевичем і увійшов у наукову літературу і практику, замінивши терміни "лікарська гімнастика", "кінезите-рапія","ерготерапія", "мототерапія", "міокінезитерапія" та інші, що визнача­ли переважно вузькобіологічну суть дисципліни. У подальшому термін "лі­кувальна фізична культура" набув статусу державного. У медичних інститу­тах та інститутах фізичної культури почали готувати фахівців за спеціаль-

9

Фізична реабілітація

ністю відповідно: лікар лікувальної фізичної культури, інструктор лікуваль­ної фізичної культури.

У 1920 р. у Москві відкрився державний інститут фізичних методів лі­кування і до 1930 р. кількість таких закладів невпинно зростала. За десяти­річчя було створено понад двадцять інститутів фізіотерапії, у тому числі три в Україні: Одеський, Чернігівський, Феодосійський. Інтенсивно розви­валися наукові дослідження і підготовка кадрів з фізіотерапії. У 1923 р. по­чали видавати науково-практичний журнал "Курортное дело", який згодом змінив свою назву на "Вопросы курортологии, физиотерапии и лечебной физкультуры". У 1928 р. видано двотомний посібник з фізичних методів лікування.

У 1921 р. вийшла державна постанова про організацію будинків відпочин­ку, в якій вказувалося на необхідність широкого використання фізкультури з метою оздоровлення трудящих. Це дало поштовх для впровадження у ліку­вальну практику курортно-санаторних закладів лікувальної фізичної культури. В.В. Гориневський, І.М. Саркізов-Серазіні, І.А. Богашев видають у 1923 р. та у 1926 р. посібники з лікувального застосування фізичної культури. В.В. Гори­невський був організатором і керівником першої у Радянському Союзі кафед­ри фізичного виховання у Самарському університеті, а І.М. Саркізов-Серазіні — першої кафедри лікувальної фізичної культури у Московському інституті фізичної культури .

Передова думка, традиції і досвід роботи Харківського медико-механіч-ного інституту стали передумовою організації у Харкові в 1921 р. першого науково-дослідного інституту фізичної культури, що значно випередило створення аналогічного наукового закладу у Москві (1932). Плідно працю­ють фахівці у Слов'янську — Т.Р. Нікітін, в Одесі — Я.И. Камінський. Ос­танній у 1924 р. видав книжку з лікувальної гімнастики і через три роки ор­ганізував науково-дослідну лабораторію, що пізніше була перетворена на фі­лію Українського інституту фізкультури. У 1932 р. Я.И. Камінський почав вести курс лікувальної фізичної культури у медичному інституті, який у 1934 р. реорганізувався у першу в Україні кафедру з цієї дисципліни. Про­довжувачем його справи став академік О.Ю. Штеренгерц, автор понад тися­чі наукових праць, який створив школу лікарів та методистів з лікувальної фізичної культури.

У 1920-1930-ті роки відкриттям кафедр лікарського контролю, лікувальної фізкультури і масажу в інститутах фізкультури (Москва, Ленінград, Харків) і медичних інститутах, відділів у спеціалізованих науково-дослідних закладах розгортається цілеспрямована підготовка кадрів методистів та лікарів. У 1935 р. І.М. Саркізовим-Серазіні було підготовлено перший навчальний посібник для студентів з лікувальної фізичної культури. Впроваджується викладання лі­кувального масажу у медичних технікумах, а спортивного — у технікумах та інститутах фізичної культури.

Глибокі та всебічні наукові дослідження і клінічні спостереження сприяли розкриттю механізмів лікувальної дії фізичних вправ та масажу і розробці науково-обґрунтованих окремих методик їх застосування у ком-

10