Теорія «Соціального ринкового господарства» як теорія третього шляху розвитку суспільства.

Теорія «соціально-ринкового» господарства мала своїм вихід­ним пунктом протиставлення ринкового господарства центрально-керованому господарству, заснованому на суспільній власності, а також господарству, побудованому на базі приватної власності і централізовано керованому економічними угрупованнями (олігопо-лія, монополія). Це була теорія «третього шляху» розвитку.

Отже,складовими соціально-ринкового господарства є: конку­рентна ринкова економіка на засадах приватної власності та держава, що з допомогою економічних механізмів перерозподіляє націо­нальний дохід з метою забезпечення соціальної справедливості.

Напрям розвитку Німеччи­ни визначався окупаційним урядом відповідно до плану Маршалла, згідно з яким країні надавалася реальна матеріальна допомога. Ні­меччина стала перед вибором між центрально-керованим типом господарства (та аграрною спрямованістю розвитку) і ринковим (отримання грошової допомоги, кредитів для відновлення економі­чної структури).

Державне втручання в економіку обмежувалось правовим регу­люванням та непрямим впливом, що не шкодив вільному ринковому механізмові. Пряма участь держави в суспільному житті не виходи­ла за межі соціальної сфери.

 51

 У 50- 60-х роках XX ст. лідуючого значення в неолібералізмі набув напрямок, що отримав назву монетаризм, найбільш активни­ми представниками якого стали економісти Чикагської школи на чолі з професором університету м. Чикаго Мілтоном Фрідменом(нар. 1912 р.),лауреатом Нобелівської премії (1976 р.), автором числен­них робіт, серед яких найбільш відомі: «Кількісна теорія грошей» (1956 р.), «Монетарна історія Сполучених Штатів, 1867-1960рр.» (1963 р., у співавторстві с Анною Шварц), «Свобода вибору» (1980 р.) та ін. Популярність монетаристів була обумовлена насамперед тим, що вони виступили з критикою кейнсіанства в період його най­більш гострої кризи і запропонували практичні рекомендації, яки­ми небезуспішно скористалися деякі консервативні уряди та міжна­родні економічні організації.      

 Монетаризм– це напрям економічної думки, який всебічно аналізує гроші, кредитно-грошові інститути та їх роль в процесі стабілізації ринкової економіки.

Основні ідеї монетаризму:

- Монетаристи вивчають суть грошей, кредитно-грошовий механізм та їх вплив на розвиток виробництва. При цьому вони відводять грошам визначальну роль в циклічному розвитку економіки.

- Різко виступають проти державного втручання в хід економічного розвитку, і вважають, що потрібно повністю відновити механізм ринкового саморегулювання. Ринкова економіка - це стійка, саморегульована система, яка сама здатна відновлювати свою рівновагу.

- Державне втручання в економіку не дає бажаних результатів, бо рішення уряду запізнюються, приймаються і діють лише тоді, коли економічна ситуація вже приймає інший характер. Тому рішення уряду скоріше погіршують ситуаціяю, ніж поліпшують її.

- Державне регулювання допустиме лише по відношенню до грошового ринку, де держава може регулювати пропозицію грошей, впливаючи тим самим на позичковий відсоток, дію банківської системи. При цьому грошова політика держави повинна носити довгостроковий характер.

- Всі гроші повинні бути зароблені, а не просто отримані. Тому необхідно зменшити розмір соціальних виплат, а також перелік людей, які мають право їх отримувати.

- Треба ліквідувати державну власність, приватизувати державні підприємства, передавши їх в приватну власність. Монетаристи різко критикують державну освіту, державний житловий фонд, державне медичне обслуговування.

52

 На засадах монетаризму виникла низка нових доктрин та шкіл, що дотримуються ліберальних поглядів, розвивають їх та пристосовують до сучасних вимог – це теорії «економіки пропозиції» та «раціональних очікувань».

Серед тих, хто обґрунтував теорію економіки пропозиції, були американські вчені А.Лаффер і Р.Мандель. Вони виходять з того, що головною є пропозиція чинників виробництва, а не попит на них. А щоб зацікавити в цьому, слід знижувати податки, надавати всілякі пільги корпораціям. Адже зменшення податків призводить до зростання накопичень, що є джерелом збільшення капіталовкладень, прискорення науково-технічного вдосконалення виробництва. Це, зрештою, забезпечує зростання обсягу виробництва та його ефективності. Отже, стимулювання приватного підприємства збагачує ринок товарів, що неминуче зумовлює зростання і попит на них.

Аналіз співвідношення величини ставок податків і державних доходів дав змогу встановити так званий «ефект Лаффера». Згідно з ним при підвищенні певного рівня ставок податків знижуються доходи держави. А якщо податки повністю поглинають прибуток підприємства, то це неминуче призводить до скорочення виробництва, а отже, і до зниження податкових надходжень.

Сучасні представники школи «економіки пропозиції» виступають за регресивну систему оподаткування, по якій при зростанні доходів ставки оподаткування зменшуються. Вони також виступають за приватизацію державних підприємств, за зменшення бюджетного дефіциту на основі скорочення соціальних програм.

Значне поширення має теорія «раціонального очікування» (Р.Лукас, Т.Сарджент, Н.Уоллес, Р.Барро та ін.), яка полягає в тому, що господарюючі агенти швидко реагують на зміни в економічній діяльності завдяки «раціональному очікуванню». Вони активно аналізують отримувану інформацію, переробляють і оцінюють її, і приймають на цій основі свої власні рішення. 

   Автор теорії Р. Лукас відмічав, що на основі аналізу попередніх та майбутніх подій з боку населення, економічна політика уряду дуже часто приймає протилежні результати, ніж ті, яких чекав уряд. Фірми і населення приймають власні рішення, і своєчасно піднімають ціни, збільшують ставки за кредит, а населення через профспілки вимагає збільшення заробітної плати, зростання розмірів соціальної допомоги, що вносить значні корективи в хід економічного розвитку.

Нові класики пропонують сформувати економічну політику держави так, щоб вона забезпечувала стабільність рішень та законів, щоб зміна грошових та фіскальних правил не зв’язувалась з тимчасовими потребами державного бюджету, щоб нові правила набирали чинності через достатній проміжок часу, аби агенти могли адаптувати і прогнозувати свої дії.

Отже, прихильники цієї теорії визнають необхідність і надзвичайну важливість наявності вичерпної інформації. Обмеженість і неточність інформації призводить до неправильних економічних рішень, що позначається й на ринку.

53 Кінець ХІХ – початок ХХ ст. характеризується пануванням в економіці монополій, централізацією виробництва і капіталу, а також соціальними суперечностями в суспільстві. Своєрідною реакцією на панування монополій у ринковій економіці стає новий напрям в економічній науці – інституціоналізм як альтернатива неокласичній теорії.

Його особливість полягає в тому, що прихильники інституціоналізму в основу аналізу беруть не тільки економічні проблеми, а пов'язують їх з проблемами соціальними, політичними, етичними, правовими тощо.

Інституціоналісти не сприйняли абстрактного методу класиків. Вони критикували їх за те, що останні відмовились від аналізу поведінки людини

як особистості, котра перебуває в певному суспільному середовищі. Вони критикували неокласиків за схематизм і відірваність від реальності. Інституціоналізм став своєрідним опозиційним напрямом в економічній науці. хоч і не мав значного впливу на економічну політику. Він виник як американське явище і довго залишався таким.

Еволюціонуючи, інституціоналізм набув нових рис, змінилося його місце, в науці, ідеї інституціоналізму позначалися на поглядах багатьох економістів. Оскільки його агентам притаманні прагматизм і реалістичний підхід до аналізу економічної дійсності, значення інституціоналізму постійно зростає.

54

 У рамках раннього інституціоналізму склалися три основні напрями: 1) соціально-психологічний; 2) соціально-правовий; 3) емпіричний (кон'юнктурно-статистичний).

Засновником соціально-психологічного напряму вважається Т.Веблен (1857 – 1929рр.). У 1899 р. він опублікував свою першу працю "Теорія бездіяльного класу", в якій дав глибоку критику капіталізму з його культом грошей. Він своєрідно тлумачив предмет економічної науки. У центр дослідження Веблен ставить ідею розвитку, динаміки і людську діяльність у всіх її проявах. Ставить завдання розширити сферу дослідження економічних явищ за рахунок вивчення суспільної психології, інстинктів, навичок і схильностей людей.

Веблен виступає як прихильник еволюціоналізму, який він, однак, поєднує із соціал-дарвінізмом, розширюючи поняття природного добробуту, боротьби за існування та сферу суспільного життя.

У розвитку людського суспільства Веблен виділяє кілька стадій. Вихідною стадією еволюції є дикунство, якому притаманні колективістські інститути, відсутність приватної власності, обміну. Подальша еволюція суспільства проходить через варварство до сучасної машинної системи.

Головною суперечністю капіталізму Веблен вважає суперечність між "індустрією" і "бізнесом". "Індустрія" - це безпосередній процес виробництва, що ґрунтується на машинній техніці. "Бізнес"- це певна інституціональна система, що включає такі інститути, як монополія, конкуренція, кредит тощо.

Майбутнє суспільство Веблен уявляє як панування "індустрії", керованої технократією, але він не дає конкретних рецептів побудови майбутнього суспільства.

Засновником соціально-правового інституціоналізму вважається Д.Коммонс (1862 – 1945рр.). Систему його поглядів викладено в таких працях, як "Розподіл багатства" (1893р.), "Правові основи капіталізму" (1924р.), "Економічна теорія колективних дій" (1950р.).

Як і Веблен, Коммонс в основу аналізу бере позаекономічні інститути. Проте якщо Веблен на перший план висував психологічні й біологічні фактори, то в Коммонса такими е юридичні, правові норми. Він досліджує дію колективних інститутів: сім'я, виробничі корпорації, профспілки, держава тощо, досліджує колективні дії, спрямовані на контролювання дій індивідуальних.

Вихідною економічною категорією Коммонс оголошує юридичне поняття угоди. Сама угода становить основний елемент кожного економічного інституту і включає три моменти: конфлікт, взаємодію, вирішення. Це має означати, що всі суспільні конфлікти, усі суперечності можна розв'язати. Запорукою цьому буде юридичне регулювання правил "угоди". Коммонс допускає не тільки мирне врегулювання конфлікту, а й примусове. Як приклад він наводить діяльність великих холдінгових компаній, котрі є провідними колективних інститутів і найбільш визначними учасниками угод.

 Творцем нового емпіричного напряму в інституціоналізмі - кон’юнктурно - статистичного став У.Мітчелл (1874 – 1948рр.). У центр досліджень Мітчелл ставить проблему руху виробництва, грошей, ціни. Політична економія у нього - це наука про інститути, які забезпечують зразки й норми поведінки, укорінені у звичках, інстинктах. Інстинкти — устремління до певних результатів. Одним з них є тяжіння до прибутків. До цього, писав він, зводиться логіка сучасного життя. Без прибутку підприємець не може виготовляти товари. Саме цим Мітчелл пояснює необхідність вивчення грошового господарства.

Грошова економіка має недоліки, їй притаманні суперечності, але вона, за словами Мітчелла, - найкраща форма організації суспільства, оскільки забезпечує потреби бізнесу, здійснює облік і є знаряддям встановлення взаємодії і співробітництва в суспільстві.

Інституціоналізм Мітчелла був емпіричним дослідженням сучасності. Широко використовуючи фактичний матеріал, статистику, він хотів не тільки дати картину сучасного йому економічного розвитку, а й сподівався вирішити суперечності капіталізму.

55.

 Після другої світової війни відбулось відродження інституціоналізму на дещо інших засадах. Якщо неокласики і кейнсіанці сперечались щодо межі втручання держави в економіку, то інституціоналісти знайшли нові об’єкти дослідження: місця і роль в економічному житті НТР, інформації, влади, політики та ін. З'явилась нова течія: соціальний або індустріально-технологічний інституціоналізм.

Відомим представником цього напряму є Дж. К. Гелбрейт (1909 р.). У своїх працях він розробив концепцію «врівноважувальної сили», пропагував «суспільство добробуту».

Дж.Гелбрейт розробив теорію зрівноважуючих сил в ціноутворенні.

Він показав, що механізм вільного ринкового ціноутворення в сучасних умовах вже не діє. Ціни зрівноважуються в результаті дії двох протилежних тенденцій:

- монополії та олігополії,які домінують в економіці країни, намагаються завищувати ціни,- з одного боку;

- антимонопольна політика держави спрямована на зменшення цін,- з іншого боку. В цьому ж напрямі діють профспілки і союзи споживачів, які слідкують за динамікою цін.

56

Р.Коуз (1910 р.) – американський економіст. Одна з найважливіших заслуг Коуза полягає в тому, що він визначив і запровадив у науковий обіг таку категорію, як транс акційні витрати (витрати на пошук інформації щодо ціни, попиту, пошуку партнерів, укладання контрактів тощо). Трансакційні витрати – це витрати, що забезпечують перехід прав власності від одних економічних агентів до інших та охорону цих прав. Вони забезпечують трасакцію – угоду про зміну власника продукту ( його продаж ) або надання послуг.Трансакційні витрати не пов’язані з процесом створення вартості, вони забезпечують функціонування ринку, укладання угод.

  Економічна теорія прав власності представлена роботами Рональда Коуза звертає увагу на необхідність забезпечення прав власності, не порушуючи при цьому інтересів інших людей.

  Кожна економічна діяльність супроводжується не лише прямими, але й зовнішними ефектами, які можуть виступати або як вигоди, або як втрати. Ринок не має механізмів нейтралізації негативних зовнішних ефектів ( забруднення навколишнього середовища, викиди в атмосферу забруднюючих речовин, паління і т.ін. ).

Була сформульована так звана « теорема Коуза », згідно з якою проблема зовнішних ефектів може бути вирішена шляхом узгодження між зацікавленими сторонами на базі співставлення вигоди та витрат. Умовами досягнення такого узгодження виступають:

  1) чітке визначення прав власності;

  2) досить невелика вартість погодження, в якому бере участь невелика група учасників.

Головне – встановити та розмежувати права власності, тобто права володіння та використання, управління та відчуження, права захисту, спадкування та відповідальності, отримання доходів та компенсації.

   В 60-х роках ХХ ст. сформувалась теорія суспільного вибору, її автором визнають видатного американського економіста Дж. Б'юкенена (1919 р.). Він опублікував багато праць на цю тему, зокрема «Формула згоди» (1962р.), «Теорія суспільного вибору» (1972 р.).В основу теорії суспільного вибору покладено ідею виявлення взаємозалежності політичних і економічних явищ, застосування економічних методів до вивчення політичних процесів ( вибори органів державної влади ). Б'юкенен виходить з припущення, що принцип раціональної економічної поведінки людини може бути застосований у дослідженні будь-якої сфери діяльності, де людина робить вибірку в тому числі і в дослідженні політичних процесів.

Дж.Б’юкенен підкреслює, що і ринкова економіка, і державне регулювання економіки, мають ряд недоліків. Головне – навчити державних чиновників приймати вірні політичні рішення. Але досягти цього досить важко, оскільки кожний політичний кандидат йде на вибори із своїми власними інтересами, і виборці не вірять в їх щирість та правдивість. В результаті формується певний ринок політичних ідей, на якому кандидати формують пропозицію ідей, а виборці - попит на ці ідеї.

На політичному ринку йде обмін обіцянок політиків на голоси виборців. Вибори будуть ефективними, якщо більшість вибраних політиків будуть відображати інтереси більшості виборців.Таким чином, в основі теорії суспільного вибору лежить застосування економічних методів до вивчення політичних процесів. Політичні рішення – це вибір альтернативних варіантів. І якщо на ринку люди обмінюють один товар на інший, то в політиці - сплачують податки в обмін на суспільні блага. Але це не досить раціональний обмін, оскільки податки платять одні, а блага отримують - інші.Тому держава повинна виконувати лише захисні функції, і не брати на себе функції участі в виробничій діяльності. Суспільні блага треба перетворити в товари та послуги, які продаються на ринку.

57

58

 У 60-х pp. теорію «індустріального суспільства» розробляли американський соціолог і економіст Волт Ростоу, французькі соціологи Жак Еллюль і Раймон Арон.
В. Ростоу опублікував книжку «Стадії економічного зростання. Некомуністичний маніфест» (1960), де виклав власну концепцію суспільного розвитку, альтернативну марксистській формаційній теорії. Він виділяє п'ять стадій економічного зростання: 1) традиційне суспільство; 2) підготовка передумов для піднесення; 3) піднесення; 4) рух до зрілості; 5) ера високого масового споживання. В. Ростоу дає характеристику кожній стадії, розкриває їх характерні риси. Найхарактернішою рисою п'ятої стадії економічного зростання є випуск товарів тривалого користування. На цій стадії змінюються пріоритети суспільства. На перший план виходить не виробництво, а «споживання і добробут у найширшому розумінні».
П'ятою стадією Ростоу не завершує періодизацію розвитку. Майбутнє суспільство він пов'язує зі стадією «за споживанням», де переважатимуть сімейні та інтелектуальні цінності.

59.

 Післяжовтневий розв-к ек-ної теорії в Укр. поз-нач.:розквітом 20-30рр, занепадом 30-60рр, пері-одом відродж. в 60-х і кризою 70-80х, періодом відрод. 2-ої пол.80-х. В 20-х рр. розв. ек –ної на-уки відображає цівілізаційні особливості нац-ної ек-ки, Ленінська программа побудови держ. соці-алізму не знайшла підтримки. У 1918р. створено Укр.академ.наук яку очолив Туган-Барановський (уважав,щоб для вивч.закономірн.розв-ку сус-ва провадились досл-ня в галузі соціології, статис-тики, теорет.економії і наполягав на прикладному хар-рі їх щодо окремих галузей). В 1918р створ. інститут ек-ної коньюктури, який мав на меті про-ведення ек-них досл-нь закономірностей розв-ку та опрацювання рекомендацій щодо соц-но-ек-ого стимулювання. Рекоменд.цього інст. базува-лись на досягненнях світової ек-ної думки в галу-зі ек-ної теорії і спочатку були спрямовані проти ек-ної прогр. більшовизму, на розроб.плану само-стійного розв-ку Укр., а згодом - на створення на-укової концепц. планування, сис-ми фін., єдиної сис-ми Укр.с-г кооперації. У1920р.-засноване То-вариство ек-стів, що займались теоретико-ек-ним і прикладни аналізом. Воно координ.діяльність дослідників, спрямовуючи її на створення конце-пціїєдиної Укр. госп-кої сис-ми, побуд.на засадах ек-ної відкритості та саморег. У теорет.розробках тієї доби обстоюється думка про регул.роль рин-ку та ринк.цін, про неможл.зведення їх в ек-ні від-носини тільки до сис-ми натур.та труд.обліку. Критикувались ідеї централіз.соц.планування за умов, коли не має загал.ціннісних орієнтирів. За-мість цього пропон.ідея плану-прогнозу. Орі-єнт.владних структур на тоталітаризм поклала край розв-ку ек-ної науки в Укр. Було закрито інстит., припин.ек-ні досл-ня. З 30-х р. змістом наук.досл-нь стає доведення переваг ек.політ., що буд.за «класовим принц.» Всі досл-ня були просякнуті ідеями планув., директивності, цент-ралізму. Деякі вчені вказували на можл.кризи збуту за умов монополіз.торг., про те їхні перед-баченя були розкритиковані ек-стами-«марк-сист.». У1928р. Волобуєв пропаганду вав пере-ваги самостійного ек-ого розвку Укр., тому роз-поч.боротьба ортодоксальних марксист. Із «во-лобуєвщиною». В 60-ті рр. вчені наполяг.на зміні підходів до визн.ролі ПЕ в соц-но-ек-ні перетвор. На прикінці 80-хрр почин.формування засад суч.концепц.сусп. розв.     

60

Розвиток економічної думки в Україні пояснюється необхідністю переходу економіки країни на основи ринку. Цей процес складний, він вимагає відмовитись від тих стереотипів, які залишились у спадщину від тоталітарної системи. Сучасний етап розвитку української економічної думки – це кінець 80 –х років ХХ ст. – початок ХХІст.

    Важливою стороною економічних досліджень цього періоду стали проблеми зміни господарського механізму економічної системи ( Т. Ковальчук, Л.Каніщенко, І.Лукінов, А.Агафонов, Г.Климко, В.Нестеренко та ін.) та відносини власності ( В.Черняк, Ю.Пахомов, А.Покритан та багато ін.). Це був період, коли відбувалось переосмислення сучасної економічної науки.

    У 80-90-х роках ХХст. проблемами ринкового реформування займалися Анатолій Гальчинський, Валерій Гейць, Віктор Пинзеник– фахівці з теорії макроекономічного регулювання та фіскальної економічної політики. Михайло Савлук, Анатолій Морозов і Олександр Дзюблюк– розвивали теорію грошей, грошового обігу і кредиту, Антон Філіпенко займався проблемами міжнародної економіки, та багато інших. Зусиллями провідних науковців Л.Корнійчука, В.Базилевича, С. Злупка, С. Мочерного, П. Леоненка, Н.Татаренко, М.Довбенка, І.Мешката інших відбувся перехід від негативно критичного, заідеологізованого до об’єктивного дослідження історії економічної думки.

На етапі трансформації економіки, від планової до ринкової, Україна віддала перевагу не науково обґрунтованим висновкам вітчизняних і зарубіжних вчених про поступовий перехід до ринку, враховуючи досвід західноєвропейських країн, з сильним макроекономічним державним контролем та збереженням значної частки державного сектору в економіці країни, а рекомендаціям з проведення «шокової терапії». 

В останні роки у світі досить популярною стала модель «нової економіки». Нова економіка – це не тільки модель ведення бізнесу, а й стратегічна невід'ємна частина економіки майбутнього.

В Україні проблематика нової економіки ще не отримала належної оцінки. Економічна політика країни дискутується навколо напрямків, котрі всі уряди називають «політикою реформ». Однак усі спроби висунути концепцію реформ зведені переважно до визначення відсотків установлення податків, прийняття тих чи інших кодексів, внесення часткових змін в чинні закони, що, звичайно, і важливо, але не може скласти генеральної лінії розвитку.

Україні потрібно створити відкрите суспільство з механізмами, що забезпечують необхідну для нової економіки гнучкість до змін, що відбуваються, і викликів суспільству.

Особливость сучасного періоду розвитку української економічної думки полягає в тому, що вона все ще не подолала глибокої кризи та властивого їй консерватизму. Сьогодні українські вчені лише намагаються адекватно відображати у своїх дослідженнях реальні процеси, розробляють моделі економічного розвитку країни.