Новітній період розвитку фізико-географічних досліджень.

Нова доба в розвитку фізичної географії розпочалася в 20-30-х рр. ХХ ст. після подолання кризи географії, пов’язаної з небезпекою втрати нею об’єкта дослідження. Чинниками подолання кризи стала поява вчення В. В. Докучаєва про природно-історичні зони природи, розвиток антропогеографії, виникнення геософії (фундатором її є німецький географ Евальд Банзе) та бурхливий розвиток геополітики в період між двома світовими війнами (Карл Челлен, Ґалфорд Маккіндер, Карл Гаусгофер, Степан Рудницький, Юрій Липа)

Ідеї Докучаєва дали поштовх до розвитку нової комплексної фізичної географії, до поглибленої розробки вчення про географічні зони і ландшафти. Нова фізична географія створювалася не в академічних суперечках, а в процесі практичних досліджень –передусім| кліматичних, ґрунтознавчих і геоботанічних.

В. В. Докучаєв висунув думку про те, що вчення про природно-історичні зони природи є предметом фізичної географії. Він писав: «Останнім часом дедалі більше формується і відокремлюється одна з цікавих дисциплін у галузі сучасного природознавства, а саме вчення про ті численні й різноманітні співвідношення і взаємодії... які існують між так званою живою і мертвою природою...». На його думку, ця дисципліна посідаєпосяде| своє місце серед наук, не змішуючись ні з природничими науками, ні, тим більше, з географією, що розпливається на всі боки. Далі В. В. Докучаєв ставить проблему всебічного вивчення природно-історичних зон на рівнинах як особливого об'єкта природи, а рівно і вертикальних (висотних) зон в горах.

У перші десятиліття XX в. працями послідовників В. В. Докучаєва — А. М. Краснова, Г. І. Танфільева, Л. С. Берга та інших учених фізична географія в тодішньому СРСР стала розвиватися у напрямі ландшафтознавства. Були створені передумови для здійснення фізико-географічного районування.

Одночасно продовжувалося вивчення полярних країн. З 1912 по 1933 р. данець К. Расмуссен досліджував Північну Ґренландію і американську Арктику. Канадський офіцер Г. Ларсен протягом 1940—1942 рр. і в 1944 р. двічі пройшов «Північно-західним проходом». У 1928 р. була організована перша експедиція до центральної Арктики на дирижаблі «Італія», в якій взяли участь Амундсен і Нобіле.

Важливі| відкриття були здійснені в Антарктиді: у 1921— 1922 рр. Ф. Вайдл визначив межу і характер льоду впродовж 4,6 тис. км. Уздовж берегів антарктичного материка; у 1928 р. Г. Вілкінс поклав початок дослідженням Антарктиди з повітря; у 1928—1930 і 1939—1941 рр. в Антарктиці працювала американська експедиція під керівництвом Р. Берда; значні ділянки антарктичного материкаузбережжя| були покладені на карту австралійською експедицією Д. Моусона (1929—1931).

Ліквідація «білих плям» була проведена в басейні річки Амазонки і в районах Центральної Австралії.

Користуючись томом V монографії І.П. Магидовича та В.І. Магидовича, законспектуйте матеріал, що стосується географічних відкриттів 1-ї половини ХХ ст.

В цей час для розвитку теоретичної думки було характерним  у вільному світі характерним було панування тієї ж хорологічної концепції в різних її варіантах. Зокрема, спостерігався певний відхід від природознавчих досліджень у бік вивчення «культурно- або соціально-географічних явищ». Фізична географія розумілася як сума галузевих географічних дисциплін. Разом із тим, автори загальногеографічних праць послідовно дотримувалися позицій єдиної географії. В період Міжнародного геофізичного року (1957— 1958) і в подальший час інтенсивно проводилися дослідження відкритих просторів Світового океану і Антарктики.

Велике загальногеографічне значення мала праця великого українського вченого й філософа, академіка В. І. Вернадського (1863—1945) «Біосфера», в якій В. І. Вернадський, розвиваючи ідеї В. В. Докучаєва про взаємодію живої і неживої природи,запровадив| запровадив поняття „біосфера”. Особливу увагу він приділяв «живій речовині» як найважливішому енергетичному і геохімічному чиннику, якому належить провідна роль в розвитку біосфери. В.І. Вернадський, поряд із французькими вченими Едуардом Леруа та П’єром Теяр де Шарденом, заклав основи вчення про ноосферу („сферу розуму”, тобто біосферу, перетворену людиною як мислячою істотою). Але концепції ноосфери у французьких учених та В.І. Вернадського були різними: Е. Леруа і П. Теяр де Шарден бачили песимістично перспективи взаємин природи та людства; В.І. Вернадський, навпаки, вважав, що озброєна великим розумом і високою свідомістю, людина налагодить гармонійні стосунки з природним довкіллям.

У колишньому СРСР після 30-х років ХХ ст., „ознаменованих” масовими політичними репресіями, що забрали життя багатьох найкращих представників інтеліґенції, зокрема вчених-географів, у теорії фізичної географії ясно визначилися два напрями|. Один із них, представлений роботами академіка А. О. Григор’єва (1883—1968) і його послідовників, знайшов відображення у вченні про географічну оболонку і її закономірності. Ця географічна оболонка є об’єктом вивчення загального землезнавства, яке визнається самостійною географічною наукою. Основним методом дослідження загальних закономірностей географічної оболонки А. О. Григор’єв запропонував вважати вивчення системи балансів сонячної радіації і вологи як чинників, що визначають динаміку всього комплексу поверхневих природних процесів. З з розвитком загального землезнавства були пов'язані і великі досягнення в пізнанні зонально-поясних закономірностей диференціації географічної оболонки.

Другий напрям отримав назву ландшафтознавства. Він став подальшим розвитком учення В. В. Докучаєва про природні зони як ландшафтні комплекси, всі компоненти яких перебувають уперебувають у тісній взаємодії. Представниками цього напряму є академік Л. С. Берг і його послідовники. Особливою галуззю науки стала геохімія ландшафтів.

Сучасна фізична географія, давно переставши бути описовою наукою, сфокусувала свою увагу на найбільш давноосвоєних фрагментах географічного простору. Географічні аспекти природокористування, проблеми попередження екологічних катастроф і усунення їх наслідків, відновлення рівноважного стану антропогенно модифікованих ландшафтів та, зрештою, пошук найоптимальнішої формули стосунків між людиною й довкіллям та дослідження духу етносів, сформованого природними умовами території – ось головні напрямки сьогоднішніх природничо-географічних досліджень і, напевне, вони такими залишаться на найближчі десятиріччя.

Користуючись монографією О.І. Шаблія, законспектуйте матеріал, що стосується розвитку географічних наук у ХХ ст. та їх сучасного стану.

Лекція 8