Епоха перших науково-дослідних експедицій нового часу і початку диференціації фізичної географії

(друга половина XVII—XVIII ст.).

За цієї доби вперше організуються в деяких державах наукові експедиції в Тихий океан і навколо світу, які привели до крупних географічних відкриттів (французькі — Буґенвіля, Лаперуза, англійські — Дж. Кука, Ванкувера). Значні географічні дослідження були проведені російськими дослідниками під час Першої і Другої камчатських експедицій. Вони дали величезну кількість відомостей про природу і населення азіатської Росії. Так, 1741 р. Вітус Берінґ і Олексій Чиріков відкрили| північно-західні береги Північної Америки і деякі з Алеутських островів.

Великих успіхів досягло дослідження внутрішніх районів Північної і Південної Америки (експедиція Маккензі, 1789—1792). Крупною подією цієї епохи став початок географічних відкриттів у внутрішніх районах Африки. Важливою проблемою було з’ясування місця витоку річки Ніґер, початок чому був покладений експедицією Мунґо Парка 1795— 1796 рр.

Накопичення знань про внутрішню будову Землі, її рельєф, поверхневі і підземні води, вітри, що панують на різних широтах, призвелопризводить до поступового відокремення від фізичної географії геології, гідрології, метеорології та інших наукових дисциплін.

У цю епоху переважають твори країнознавчого двох видів. До першого слід віднести докладні так звані топографічні, політичні і статистичні описи окремих держав (наприклад, «Новий землеопис» А. Бюшінґа), в яких давалися короткі відомості з математичної і фізичної географії, і вся увага зверталася| на докладний опис держав таіз||переліком міст, особливостей державного устрою, устрою, статистики населення, віросповідання тощо. До другого належать комплексні географічні описи окремих територій, складені на підставі власних спостережень, типу «Опису Землі Камчатки» С. П. Крашенинникова (1711—1755), який дослідив півострів під час Другої Камчатської експедиції, «Подорожей по Росії» П. С. Палласа або «Подорожей навколо світу» Р. Форстера, учасника експедицій Дж. Кука. У цих творах,, написаних природодослідниками, переважав фізико-географічний матеріал, і виявлялося прагнення охопити природу тієї або іншої країни як ціле і встановити взаємні зв'язки між окремими природними явищами.

Користуючись томом ІІІ монографії І.П.Магидовича та В.І. Магидовича, законспектуйте матеріал, що стосується географічних відкриттів та досліджень ХVІІІ ст.

Питання загального землезнавства розглядаються переважно у дусі Вареніуса в «Лекціях з фізичної географії» німецького філософа І. Канта (1724—1804). Найбільш самостійною частиною фізико-географічних переконань Канта було вчення про вітри, про вплив на їх напрям| відхиляючої сили обертання Землі.. Інтерес являє| його теорія походження рельєфу поверхні суходолу, який він пов'язував з процесом стискання земної кори при охолодженні земної кулі.

Досить|окладно питання загального землезнавства розглядаються в творах М. В. Ломоносова (1722— 1765) «Про шари земні» (1763 р.), «Слово про явища повітряні» і деяких інших. У першому з них він висуваєнаводить думку| про безперервну зміну вигляду Землі під дією внутрішніх і зовнішніх сил, в другому — розглядає питання метеорології і кліматології. Йому належить теорія будови атмосфери і ідея «морозного шару» у верхній частині повітряної оболонки, з яким пов'язані постійні сніги на високих горах. Ломоносов створив вчення про рухи повітряних мас в нижньому шарі атмосфери. Передові погляди Ломоносова в галузі природознавства і філософії характеризуються ідеєю розвитку природи і виходом за рамки метафізичного мислення, властивого його добі.

До кінця епохи Просвіти в природознавстві вже існувала ідея єдності органічного й неорганічного світу і цілісності природи Землі|. Вираженням основі цієї ідеї стали спроби розчленувати земну поверхню за природними ознаками, інакше кажучи — намітити фізико-географічне районування. Так, у Росії в 60-і роки XVIII ст. емпірично склалося уявлення про три широтні «смуги» (північну, середню і південну), на які ділилася територія імперії; це уявлення відображало якоюсь мірою об'єктивно існуючі закономірності і стало ніби прообразом зонального природного районування. У Франції в основу природного районування були покладені геологічні породи, що складають певну місцевість, або гідрологічні басейни. Початок розробки питань фізико-географічного районування і комплексного опису природи замість традиційного «довідково-описового» підходу було також новим моментом на шляху розвитку фізичної географії.

Користуючись монографією Н.К. Мукітанова, законспектуйте матеріал, що розвитку географічних знань у період Просвіти (ХVІІІ ст.).

Лекція 5

Доба значних науково-дослідних експедицій першої половини XIX СТ., створення національних географічних товариствтовариств і розвитку фізичної географії як науки про загальні закономірності природи.

Друга епоха нового часу характеризується тим, що капіталістичний спосіб виробництва утверджується услід за Англією і Францією в інших європейських країнах. Розширюються колоніальні володіння європейських держав і торговельно-політична експансія в глиб всіх материків.

У деяких країнах створюютьсянаукові географічні товаристватовариства. Спочатку ці товаристватовариства існували на членські внески, але потім стали отримувати державні субсидії. Найдавнішими з них були Паризьке географічне товариствотовариство| (1821 р.), Берлінське (1828 р.), Лондонське (1830 р.), Російське (1845 р.). Ці товаристваовариства стали організаторами численних експедицій і видавцями серйозних географічних праць і періодичних наукових виданьчасописів.

ПозаПоряд із| цим, багато держав організовують великі науково-дослідні експедиції. Так, у 1820— 1821 рр. перша російська антарктична експедиція у складі кораблів «Восток» і «Мірний» під командуванням Ф.Ф.Беллінсгаузена і М. П. Лазарева відкрила береги материка Антарктиди.

Упродовж 1831—1836 рр. на кораблі «Біґл» здійснив своє плавання англійський природодослідник Чарлз Дарвін (1809—1892).

Значні за масштабомрезультатами| дослідження в різних частинах світу були проведені вченими низки країн: у Південній Америці — О. Гумбольдтом і Е. Бонпланом (1799—1804), в Австралії —М. Фліндерсом (1801—1803) і П. Стшелецьким (1839—1842), в Африці —Д. Лівінґстоном (1841 — 1883), в Азії — П. П. Семеновим-Тянь-Шанським (1856—1857).