Користуючись томом ІV монографії І.П.Магидовича та В.І. Магидовича, законспектуйте матеріал, що стосується географічних відкриттів 2-ї половини ХІХ ст.

— •*— Нансен Ф. „Фрам" 1893-1896 рр|.

—о— Пірі Р. 1909 р.

і----'— Сєдов Г. Я. .Св. Фока-1912-1914 рр.

Повітряна експедиція з висадки дрейфуючої станції „СП-1 1937 р.

і------- Дрейф станції .СП-1 1937-1938 рр.

. Трансарктичний переліт В. П. Чкалова 1937 р.

-. Дрейф криголамного пароплава

| „Г. Сєдов" 1937-1940 рр.

Мал. 5. Дослідження Арктики в XIX — початку XX ст.

До кінця XIX в. надзвичайно виріс загальнийобсяг  рівень знань про Землю.. Систематизація й узагальнення фактичних відомостей про різні компоненти природи супроводжувалися| формуванням самостійних природничо-наукових дисциплін географічного циклу. Якщо на більш ранніх етапах свого розвитку географія як наука про Землю включала відомості про внутрішню будову Землі,, рельєф суходолу, процеси, що відбуваються в атмосфері, й т. д., то тепер від географії як самостійні наукові дисципліни услід за геологією і геофізикою відходять кліматологія (О. І. Воєйков), лімнологія (Ф. А. Форель), океанографія (М. Ф. Морі), геоморфологія (Ф. Ріхтгофен, А. Пенк, В. Девіс, В. Пенк), ґрунтознавство (В. В. Докучаєв), геоботаніка (А. М. Краснов), зоогеографія (М. О. Северцев, А. Р. Воллес) і ін. Все це призвело до того, що багато учених почали сумніватися в існуванні фізичної географії як самостійної науки.

З 80-х років XIX ст. серед географів розпочаласярозпочалася жвава дискусія з основних теоретичних питань географії. Одним з головних поштовхів, що викликали загальний інтерес до методології географії, послужив рух, що виник у 70-х роках, за створення в університетах географічних кафедр. Виділялися дві тенденції у визначенні суті географії. Німецький геолог і географ Фердинанд  Ріхтгофен (1833—1905) вважав, що предметом географії є| тверда поверхня земної кулі «у зв'язку з атмосферою, гідросферою і біосферою» і визначав географію як науку про поверхню Землі, оскільки лише| ця область належить географові, а не представникам інших наук.

Інший німецький географ Г. Герланд (1833—1919), також вважаючи географію природничою наукою, виключав ізіз рамок її досліджень вивчення живих організмів. Інакше кажучи, він ототожнював фізичну географію з геофізикою. Французький географ і соціолог Елізе Реклю (1830—1905) в праці «Земля» визнавав предметом вивчення географії весь світ в цілому, поетично уподібнюючи земну кулю живому організму. Він вказуваввказувати| на необхідність вивчення дії сил і процесів, а також мінливість географічних явищ в часі і просторі. Проте, в наступних великих працях Е. Реклю («Земля і люди», «Людина і Земля») вельми чітко виражена країнознавча концепція. При описі окремих країн Реклю наводить даніне лише з фізичної, але також і економічної і політичної географії, демографії і етнографії. Всім цим матеріалом Реклю прагнув показати зв'язок доль людства із Землею|, розглядаючи «вплив ґрунту, клімату і що всього, що оточує, на історичні події», тобто розвивав ідеї географічного детермінізму.

Е. Реклю був яскравим представником антропогеографії (напрямку, що вивчає природне довкілля в тісному зв’язку з людиною й умовами її життєдіяльності). До цього напрямку, основи якого були закладені ще К. Ріттером, належали також інші французькі географи – Поль Відаль де Ля Бляш (1842–1921) та Жан Брюн, німецькі – Фрідріх Ратцель (1824–1904) та Альфред Геттнер (1859–1941), а також українські – Степан Рудницький (1877–1937) та Володимир Кубійович (1900–1985). Кожному з цих учених були притаманні власні погляди на проблеми, що перебувають у полі інтересів антропогеографії, але всіх єднало прагнення створити єдину географію (що охоплювала б як фізико-географічні, так і суспільно-географічні напрямки) на противагу центробіжним тенденціям, пов’язаним із виникненням покомпонентних наук.

А. Геттнер і його послідовники стали вважали географію наукою „хорологічною”, тобто такою, що вивчає просторові відносини. На його думку, об'єктом географії мають бути місцеві особливості, тобто географія зводилася до вивченнялише| її реґіональної частини,, званої їм країнознавством. «Хорологічна» концепція Геттнера набула широкого поширення в багатьох країнах. При цьому А. Геттнер і його послідовники «простір», «район» і подібні категорії вважали такими, що такими, що не існують реально в природі, а є лише одиницями, що суб'єктивно виділяються.

Представники французької школи, будучи переважно «реґіоналістами», виявляють себе сильнішими в характеристиці окремих районів, ніж у значних узагальненнях. Але, на відміну від послідовників Геттнера, французькі географи визнають такими, що об'єктивно існують, природні райони як конкретна територіальна єдність явищ земної поверхні.

У наш час антропогеографія активно відроджується, стає інтегрованою загальногеографічною дисципліною. Підтвердженням тому може бути поява 2001 р. ґрунтовної праці О. І. Шаблія „Суспільна географія”.

У Росії на початку ХХ ст. на захист географії як самостійної науки, що має свій об'єкт вивчення, виступили багато видатних учених, зокрема Д. М. Анучин (1843—1923), А. М. Краснов (1862—1914), і, нарешті, В. В. Докучаєв (1846—1903) — видатний російський ґрунтознавець і географ. На думку Д. М. Анучина, «фізична географія може бути визнана наукою природничою, такою, що збирає спостереження в природі всюди на земній поверхні, що досліджує форми і явища, які викликаються дією різних внутрішніх і зовнішніх сил, і такою, що прагне з'ясувати їх поширенняспіввідношення, взаємну залежність і причинність». А. М. Краснов називав фізичну географію «філософією природознавства» і, порівнюючи її з хімією, ботанікою і зоологією, писав, що географія є наукою мовби вищого порядку, вищої складності. Йому належить визначеннявисловлювання про те, що географії як науки, що вивчає не окремі явища і процеси, а їх поєднання, або, за його словами, «географічні комплекси».

Користуючись монографією О.І. Шаблія, законспектуйте матеріал, що стосується розвитку географічних наук наприкінці ХІХ – на початку ХХ ст. При складанні конспекту особливу увагу приділіть питанням становлення й розвитку антропогеографії та її значення в розвитку науки.

Лекція 7