Користуючись монографією Н.К. Мукітанова, законспектуйте матеріал, що стосується розвитку географії у класичний період давньогрецької цивілізації (VІІІ–V ст. до н.е.).

Подальший розвиток географічних знань припадає на добу еллінізму (з 338 по 30 р. до н. е.). Походи Олександра Македонського до Передньої Азії і Індії, подорожі посланців єгипетських царів до Нубії і Ефіопії, а також плавання Піфея з Массалії (Марселя) уздовж|вздовж,уподовж| західних берегів Європи в північні країни значно розсунули рамки відомого у той час світу і змінили уявлення про «помірний жилий пояс». Його північна межа відсунута майже до Північного полярного колакола, а південна пройшла біля 12,5° пн.ш. (вона перетнула п-ів Сомалі і о. Цейлон). Для визначення географічної широти учені почали використовувати гномон (обчислюючи відносини між висотою стрижня і довжиною його тіні). Піфейуперше висловив думку про зв'язок океанських припливів з Місяцем.

Узагальнив нові географічні знання грецький математик, астрономом і географ Ератосфен (близько 276—194 рр. до н. е.). Йому належать «Географічні записки», що включали питання історії географії, загального землезнавства і країнознавства. Ератосфен точно визначив розміри земної кулі.

Ератосфен вдало використовував порівняльний метод при характеристиці окремих частин Ойкумени. Йому ж належить одна з перших спроб фізико-географічного районування. Він став виділяти в межах Ойкумени так звані «сфрагіди», тобто території, що відрізняються одна від одної природними умовами та особливостями побуту й життя місцевого населення (Індія, Іранське нагір'я, Месопотамія, Аравія і ін.). В межах деяких «сфрагід», що охоплює, наприклад, Аравійський п-ів, він виділяв декілька широтних природних зон.

Ератосфен розвинув учення іонійських мислителів і Аристотеля про безперервні зміні поверхні Землі, під дією, як би ми сказали, екзогенними чинниками. Він вірив, як і Аристотель, в існування ще одного масиву суші в «помірному жилому поясі» південної півкулі.

Наступний етап у розвитку географії був пов’язаний із діяльністю астронома Гіппарха (близько 190—125 рр. до н. е.) і історика Полібія (200—120 рр. до н. е.) Гіппарх прийняв позицію Ератосфена про розміри Землі, але критикував його за неточність астрономічних даних при побудові Ойкумени. Він запровадивзапровадив у грецьку науку терміни «широта» і «довгота». Він сформував уявлення про «клімати», як про широкі смуги, що характеризуються певною тривалістю літнього дня, висотою Сонця і деяких яскравих зірок над горизонтом. Цевчення міцно увійшло до літератури і збереглося до кінця XVIII в. Полібій в «Загальній історії» повідомив багато нових географічних відомостей про західні райони і вперше висловив думку  про їх населеність.

Визначення Ератосфеном розмірів Землі, протяжності Ойкумени, що зайняла скромне місце на поверхні земної кулі, дозволило деяким ученим висловити гіпотезу про існування і інших материків. Мабуть,уперше вона була запропонована в середині II в. до н.е. Кратесом Малосським, який на виготовленому їм великому глобусі показав пересічні широкі смуги «екваторіального» і «меридіонального» океанів. Вони відокремлювали один від одного симетрично розташовані чотири материки — Ойкумену і землю «періоїків» („поряд живуть”) в північній півкулі, а також землю «антоїківв» (що „навпроти живуть”) і «антиподів» („тих, що мешкають під ногами”) в південній півкулі. Це було широко відомо в стародавньому світі, підтримувалося грецькими та римськими ученими і дійшло до Середньовіччя.

23 5

12 5

Мал. 2

За доби Римської імперії значно збільшивсяобсяг обсяг географічних відомостей, що було пов'язано з походами римських леґіонерів і розвитком сухопутної і морської торгівлі. В галузі географії найбільшим ученим був Страбон (близько 64 р. до н. е.— 20 р. н. е.), автор великої праці «Географія в 17 книгах». Визнаючи географію наукою, що має велике значення для істориків і державних діячів, Страбон порівняно мало зупинявся на теоретичних питаннях і всю увагу приділяв детальному опису окремих частин Ойкумени. Проте, він розглядав питання фізико-географічного районування і звертав увагу на процеси, що змінюють вигляд Землі.. Страбону належить серйозна спроба зіставити всі географічні відомості свого часу і дати їх систематичний огляд. Подібно до Ератосфена, Страбон уявляв уявляв Ойкумену у вигляді острова. Такий погляд поділяли його сучасники — римські вчені Помпоній Мела і Пліній Старший.

II в. н. е., за словами Р. Геннінґа, був кульмінаційним пунктом в розвитку античного світу. Саме у цю епоху імперія досягла апогею своєї могутності і територіальної експансії. У цю епоху просторовий кругозір досяг такої широти, яка залишалася неперевершеною аж до XV в. (якщо не рахувати досліджень північних країн).

В цей час астрономія, картографія і географія знайшли свій закінчений вигляд в працях Клавдія Птолемея (близько 90—160 рр.), який розробив так звану геоцентричну систему світу і був автором «Керівництва з географії». У цій останній праці Птолемей розглядає| спосіб побудови географічних карт з використанням астрономічних даних і з урахуванням сферичної форми Землі.

На відміну від багатьох своїх попередників, Птолемей був прихильником так званої континентальної теорії, згідно з якою на Землі більшу частину її поверхні займають не моря і океани, а масиви суходолу (це уявлення сходило ще до Геродота і Полібія). На карті Ойкумени Птолемей не показує океану ні на північ, ні на схід від суходолу, обмежуючи його рамками карти. Він вважав простори в низьких широтах придатними до існування людей. На відміну від своїх попередників, він замкнув із півдня Індійський океан берегом «Невідомої південної землі», зі сходу — виступом Азії. За його уявленням, вся жила Земля простягається із заходу на схід на 180°, а з півночі на південь — майже на 80° (від 63° пн. ш. до 18°27' пд. ш.). На відміну від Ератосфена та Страбона, він на підставі реальних відомостей показує Каспійське море у вигляді замкнутого басейну. На його карті вперше показана річка Ра (Волга), що впадає в це море і створює великий закрут у бік річки Танаїс (Дін).

Користуючись монографією І.П. Магидовича та В.І. Магидовича, а також працею Н.К. Мукітанова, законспектуйте матеріал, присвячений елліністичній та римській епохам у розвитку античної географії (ІV ст. до н.е. – ІІ ст. н.е.).

Лекція 2

Географія| за часів раннього та класичного середньовіччя (V—XIV ст|.).

Розкладання рабовласницького ладу і падіння Римської імперії (V ст.) призвели до встановлення в країнах Західної Європи феодального способу виробництва. Натуральне господарство зруйнувало колишніторговельні зв'язки і тим самим сприяло звуженню просторового кругозору. На занепад наукових знань, у тому числі і географії, крімкрім причин соціально-економічного характеру, вплинуло прагнення спростувати античні наукові ідеї кулястості Землі, наявності теплових поясів, можливості існування мешканеців південної півкулі, як такі, що нібито не узгоджуються з Біблією. Яскравим виразником таких поглядів був олександрійський географ і мандрівникмонах Косма Індикоплов (VI ст.), який в книзі «Християнська топографія» висловлював біблейські переконання в тому, що, наприклад, Земля є плоским чотирикутником. Проте, такого роду переконання не були панівними. Погляди Косми критикували вірменські учені VII ст. – А. Шіракаці і анонімний автор «Вірменської географії», а також багато діячів самої християнської церкви (наприклад, Іоанн| Філопон, патріарх Фотій та ін.)

Здійснювалися спроби примирити наукові погляди з біблейськими текстами. В епоху раннього західноєвропейського середньовіччя вельми•популярними були твори| деяких пізньоантичних письменників (Соліна, Марцелліна, Капели, Макробія), в яких висловлювалися ідеї кулястості Землі, її теплових поясів і клімату, а також мовилося про населені материки північної й південної півкуль.

Під впливом науково-теоретичних переконань античності склалася космогеографічна| система багатьох крупних представників культури середньовіччя, таких, як історик Кассіодор (490—575), енциклопедист Беда Поважний (670—735) та ін. Їхні твори були ніби мостом, перекинутим між античною й середньовічною географією.

За доби раннього середньовіччя араби-мусульмани завоювали в VII— VIII ст.величезні| території в Передній Азії, Північній Африці й проникли на Піренейський п-ів|. Їхні війни, широка торгівля і паломництво в священні для мусульман міста Мекку і Медіну вимагали географічних знань, що примусило арабських учених вивчати і перекладати арабською мовою наукові праці античного часусвіту| (зокрема, Аристотеля та Птолемея).

Значний внесок в астрономію, геодезію і географію був зроблений хорезмським| ученим Біруні (973—1048). Він зробив нову спробу вимірювання розмірів Землі| (шляхом визначення кута|, під яким видно лінію горизонту з високої гори); висунув і розвивав думку про геліоцентричну систему світу (задовго до Коперника). Він був одним з тих арабських учених, які виступили|вирушили| проти|супроти| гіпотези Птолемея про замкнутість Індійського океану. Біруні запозичив у античних мислителів вчення про «клімат», згідно з яким розглядав  відомі йому країни Азії, Африки і Європи. Самим же «кліматам» Біруні (як і інші середньовічні арабські географи – ібн-Фадлан, ал-Масуді, ал-Бакуві та ін.) надавав сакрального (священного) значення (в наш час розпочалося відродження цього напрямку досліджень завдяки працям української дослідниці з Луганська О.В. Борисової). Арабські географи-мандрівники подорожували, зокрема, територією Руси-України, досліджуючи її природу та населення.

Араби були прекрасними мореплавцями, їх кораблі борознили води Індійського океану від Малайського архіпелагу до східних берегів екваторіальної Африки.

У цю ж епоху особливу роль в пізнанні земної поверхні відіграли| нормани (змешканці| Північної Європи) та новгородці. Нормани в IX в. відкрили й й колонізували| Ісландію, в X в.— Південну Ґренландію, в XI в. вони досягли п-ова| Лабрадор, о-ва| Ньюфаундленд і східних берегів Північної Америки.

У IX ст. У Східній Європі виникла стародавня українська держава – Київська Русь. Найдавніші українські літописи («Літопис Аскольда», «Повість минулих літ»), що дійшли до нас, містять цінні історико-географічні відомості. У XII ст. від Київської Русі відокремилася Новгородська республіка, що оволоділа всіма північними землями до Уралу і деякими територіями за Північним Уралом (Югрой). Новгородці в XII ст. здійснювали плавання по Північному Льодовитому океану («Студеному морю»). Ними були відкриті| острови Нова Земля|, Вайгач берега Кольського п-ова| і шляхи на Шпіцберґен.