Користуючись монографією І.П. Магидовича та В.І. Магидовича, законспектуйте матеріал, що стосується найдавнішої доби в розвиткові географічних знань.

Античне географічне знання.Географічні знання стародавніх греків епохи родового ладу|| і його розкладання знайшли віддзеркалення в епічних поемах Гомера (IX—VIII ст. до н. е.) і Гесіода (VIII—VII ст. до н. е.). У цих поемах реальні географічні відомості перепліталися з міфологічними уявленнями. Земля уявлялася величезним диском, оточеним річкою — океаном.

З політичними революціями VI ст. до н. е., що утвердили в Стародавній Греції рабовласницький лад, були пов'язані передумови для виникнення і розвитку тієї всеосяжної нерозчленованої науки (так званої натурфілософії), яка об'єднувала філософські переконання, вчення про природу і географічні уявлення. Першідавньогрецькі мислителі створюють перші природничонаукові космогонічні теорії про походження і будову Всесвітусвіту. Найвидатнішим із них був філософ Анаксимандр (610—546 рр. до н. е.). Він уперше висловив думку|, що Земля перебуває в центрі світу «без усякої опори»; формою вона нагадує невисокий циліндр, на одній з підстав якого лежить населений людьми суходіл (Ойкумена). Йому ж належали елементи вчення про історичний процес розвитку Землі і теорія про незліченну кількість світів.

У цих природничонаукових космогоніях містилися по початки того напряму| географії, який багато пізніше став називатися загальним землезнавством.

Розвиток мореплавства й торгівлі стародавніх| греків з народами, що населяли береги Середземного і Чорного морів, викликав потребу в складанні «периплів» (описів морського узбережжяузбережжя) і «перієгезів» (описів окремих країн). Це визначило виникнення початків другого напряму в географії — країнознавства. Автори цих описів, що містять не тільки географічний, але і історичний матеріал, не обмежувалися простим описом відвіданих країн, але і намагалися також дати пояснення природним явищам (наприклад, виникненню гірських долин). Таким чином, початок фізичної географії був пов'язаний, з одного боку, з матеріалістичною філософією, а з іншого — з практичними потребами того часу.

Іонійським ученим належать і спроби зображення відомих країн у вигляді карт (точніше, креслень). Автором першої карти, вирізаної на мідній дошці, був Анаксимандр. Його карту значно уточнив і зробив докладнішою його учень, історик і мандрівник Гекатей (близько 550—480 рр. до н. е.). Він зобразив відомий фрагмент суходолу в просторі, коло розділеному Середземним і Чорним морями. Північну частину суходолу він назвав услід за фінікійцями,| Європою, південну, — Азією (від фінікійських слів «ереб|» — захід і «асові» — схід Сонця). В межах останньої на захід від Нілу він виділив Лівію (Африку). Гекатей також дав докладний опис цих частин світу.

Мал. 1. Земля за давньогрецькими уявленнями.

За доби, що настала після закінчення греко-перських воєн (500—449 рр. до н.е.), розвиток торгівлі і розширення її зв'язківмореплавства, зведення крупних споруд в містах сприяють розвитку математики, астрономії, фізики, механіки, а також елементів фізичної географії. Питання загального землезнавства висвітлюються в творах| філософа Анаксагора (близько 500—428 рр. до н. е.) і великого мислителя Демокріта| (близько 460—359 рр. до н. е.), автора геніальної для| свого часу гіпотези про походження світів і теорії атомів, з'єднанням| яких пояснювалися всі тіла і природні явища. Розвитку країнознавства сприяють твори| багатьох істориків-мандрівників, серед яких найвидатнішим був Геродот (485—425 рр. до н. е.).

У цю епоху виникає уявлення, що північні і південні околиці дископодібної Земліє є нежилими від спекивнаслідок спеки (на півдні) і холоду (на півночі). В Геродота і його сучасників з'являються| елементи вчення про широтну природну зональність: У межах жилої землі виділяються три «пояси»: північний — сирий і холодний (Скіфія), південний — сухий і пустинний (Лівія, Єгипет, Аравія) і середній, найбільш сприятливий для життя людей (Середземномор'я).

На рубежі V і IV ст. до н.е. наукового характеру набуває теорія кулястості Землі (висловлена ще в V ст. до н.е. філософом Парменідом). Географічні знання всього попереднього часу були підсумовані Аристотелем (384—322 рр. до н. е.). До його доби відноситься початок диференціації наукових знань і виділення з колись єдиної натурфілософії фізики (так в ту епоху називалося природознавство) і метеорології, яка охоплювала і питання загального землезнавства. В своїх працях «Про небо», «Метеорологія» Аристотель порушив широкеколо питань фізичної географії, як то: походження туману і хмар, ґрунтових вод; його цікавлять проблеми режиму річок; він відстоює точку зору щодо постійної зміни поверхні Землі за рахунок коливання рівня морів тощо. Аристотель доводив кулясту фігуру Землі (за формою тіні Землі під час місячних затемнень і по зміні висоти зірок при пересуванні по Землі на північ і на південь).

Аристотель став виділяти на Землі теплові пояси, відділені один від одного лініями тропіків, «арктичного» «антарктичного» кіл. Між тропіками він поміщав «жаркий нежилий пояс», за полярними колами колами — «холодні нежилі пояси». Він уявлявуявляв Ойкумену розташованою в помірному поясі північної півкулі у вигляді овального острова і припускав існування в помірному поясі південної півкулі аналогічного масиву суші, можливо, населеного.