ИЛАРИОН (АЛФЕЕВ), епископ Венский и Австрийский, Московский Патриархат

Божественная Литургия

(доклад в Киевской Духовной Академии 20.09.02)

Литургия есть «общее дело» и она, безусловно, требует присутствия и активного участия мирян. Православная практика не знает частных Литургий, которые бы священник совершал наедине с собой (как это весьма распространено в Католической Церкви). Вся структура Литургии предполагает наличие общины, которая, наравне со священником, является совершителем Литургии. Это община не «зрителей», но участников, чье участие в Литургии заключается в причастии Святых Христовых Тайн.

Справедливо отмечалось многими (в том числе с особенной настойчивостью о. Александром Шмеманом), что чинопоследование Литургии верных вообще не предполагает наличия в храме не причащающихся молящихся, и что современная практика, при которой многие довольствуются пассивным присутствием в храме, не соответствует практике Древней Церкви. Я полностью согласен с теми, кто считает, что практику Древней Церкви следует возродить и что мирянам надо позволять причащаться за каждой Литургией. При этом правила, касающиеся подготовки к причащению, должны быть одинаковыми для мирян и для духовенства.

Когда для духовенства устанавливаются одни нормы, а для мирян другие, это представляется несправедливым и противоречащим смыслу Литургии, на которой все – и епископ, и священник, и мирянин – предстают перед Богом и предстоят Богу в равном достоинстве, или, увы, в равном недостоинстве. Ибо «никтоже достоин от связавшихся плотскими похотьми и сластьми приходити или приближитися» к причащению Святых Христовых Тайн». Но еще преподобный Иоанн Кассиан Римлянин говорил: «Мы не должны устраняться от причащения Господня из-за того, что сознаем себя грешными. Но еще более и более надобно поспешить к нему для уврачевания души и очищения духа, однако же с таким смирением духа и веры, чтобы, считая себя недостойными принятия такой благодати, мы желали более уврачевания наших ран. А иначе и однажды в год нельзя достойно принимать причащение, как некоторые делают... оценивая достоинство, освящение и благотворность Небесных Тайн так, что думают, будто принимать их должны только святые и непорочные; а лучше бы думать, что эти таинства сообщением благодати делают нас чистыми и святыми. Они подлинно выказывают больше гордости, нежели смирения, как им кажется, потому что, когда принимают их, считают себя достойными принятия их. Гораздо правильнее было бы, если бы мы со смирением сердца, по которому веруем и исповедуем, что мы никогда не может достойно прикасаться Святых Тайн, в каждый воскресный день принимали их для врачевания наших недугов, нежели... верить, что мы после годичного срока бываем достойны принятия их».

Активное участие мирян в Литургии предполагает и возможность для них отвечать на возгласы священника и слышать слова так называемых «тайных» молитв, в частности, молитву анафоры. В современной церковной практике эти молитвы, как правило, читаются священником про себя, что во-первых создает дополнительную преграду между священником и паствой, а во-вторых – и это главное – окрадывает молящихся, так как основное содержание Литургии проходит мимо них.

Приходится слышать много аргументов в защиту практики тайного чтения молитв: говорят, в частности, что нельзя, чтобы эти молитвы слышали непосвященные, случайно зашедшие в церковь люди; ссылаются на «тайную дисциплину» (disciplina arcana), существовавшую в Древней Церкви. Все эти аргументы мне представляются неубедительными. Так называемые «тайные» молитвы изначально не были тайными: предстоятель читал их во всеуслышание.

Думается, и в наше время верующие должны иметь право слышать эти молитвы целиком, а не только их заключительные придаточные предложения, обозначающие, что молитва прочитана, но не дающие ни малейшего представления о ее содержании («яко да под державою Твоею всегда храними», «победную песнь поюще, вопиюще, взывающе и глаголюще», «Твоя от Твоих Тебе приносяще» и пр.). По крайней мере, вслух следует читать молитву анафоры, в которой заключена вся суть Литургии.

Служение Литургии – творческий акт, в который вовлечена вся полнота Церкви. Текст Литургии всегда один и тот же, но каждая Литургия дает возможность духовно воспринять его по-новому и заново пережить радость встречи с Живым Богом.

Многое при совершении Литургии зависит от священнослужителей. Очень часто Литургия бывает «украдена» у верующих из-за поспешного или небрежного совершения ее священником. Служение Литургии, вне зависимости от того, совершается ли оно архиереем в кафедральном соборе или священником в сельском храме, должно быть неспешным и величественным. Все слова Литургии должны произноситься с возможной тщательностью, внятно и отчетливо. Очень важно, чтобы священнослужитель молился вместе с общиной, а не произносил механически слова, давно утратившие для него новизну и свежесть. Недопустимо привыкание к Литургии, восприятие Литургии как чего-то будничного, обыденного, даже если она совершается ежедневно.

В служении Литургии недопустима театральность, актерство, искусственность. Священнослужитель, кроме того, не должен открыто выражать свои эмоции, чувства, переживания, не должен своим служением привлекать внимание к себе, дабы основное внимание верующих было всегда обращено не на него, а на истинного совершителя Литургии – Христа.

Сказанное относится и к диаконам, которые в некоторых случаях превращают богослужение в театр, используя все богатство своих голосовых и актерских данных для того, чтобы произвести большее впечатление на публику. Роль диакона в Литургии чрезвычайно важна: он призывает общину к молитве и призван создавать молитвенное настроение, а не разрушать его.

Имеется особенность православной Литургии: в ходе ее совершения устанавливаются трогательные, теплые и доверительные отношения между предстоятелем и диаконом. «Помолися о мне, владыко святый», «Помяни мя, владыко святый» – с этими словами диакон неоднократно обращается к предстоятелю в ходе Литургии. «Да исправит Господь стопы твоя», «Да помянет тя Господь во Царствии Своем», – отвечает ему предстоятель.

Принимая от епископа благословение или подавая ему тот или иной священный предмет, диакон всегда целует ему руку; начиная или заканчивая священнодействие, кланяется ему. Все эти действия – не просто остатки древнего «церковного протокола». Они имеют иконный характер, символизируя те отношения абсолютного доверия и любви, которые существуют между людьми в Царстве Небесном и которые должны существовать между теми, кто живет в Боге.

Кроме того, эти действия подчеркивают иерархический характер Церкви, в которой, по учению Ареопагита, божественные «исхождения» и «светолития» переходят от высших к низшим: от ангелов к человекам, от епископа к священникам, от священников к диаконам, от клириков к мирянам. Наконец, почтение, оказываемое во время богослужения епископу-предстоятелю как совершителю Евхаристии, как видимой иконе Христа, (или совершающему её от имени правящего епископа настоятелю) сродни тому, которое оказывается священным изображениям: честь, воздаваемая образу священнослужителя-епископа восходит к Первообразу-Христу.

Архимандрит Киприан считал Божественную Литургию «самым мощным средством пастырского служения». Он подчеркивал, что «ни молебны, ни панихиды, ни акафисты (к которым, кстати сказать, относились очень неодобрительно и митрополит Антоний [Храповицкий], и приснопамятный святитель московский митрополит Филарет (Дроздов)), не могут заменить собою святейшую службу Евхаристии». Если уж молебны и панихиды необходимы, их следует совершать до, а не после Литургии. Впрочем, мне думается, что сама Литургия, будучи службой универсальной и всеобъемлющей, уже вмещает в себя все то, ради чего служатся молебны и панихиды, в том числе поминовение живых и усопших.

В Царствии Божием отпадут символы, останутся только реальности. Там мы не будем причащаться Тела и Крови Христовых под видом хлеба и вина, но будем «непосредственно (истее)» причащаться Самого Христа – Источника жизни и бессмертия. Но, хотя изменится вид, образ, форма нашего приобщения к Богу, не изменится его сущность: это всегда будет личная встреча человека с Богом, причем человека не изолированного от других, но находящегося в общении с другими. В этом смысле справедливо говорится о том, что Литургия, совершаемая на земле, – лишь часть той непрестанной Литургии, которая совершается человеками и ангелами в Царстве Небесном.

Борис Сове

Євхаристія в древній Церкві та сучасна практика

(З журналу “Православний вісник”, № 4 1998, сс. 11–30. УПЦ, скорочено)

У великий день таємничої П’ятидесятниці було покладено початок новому благодатному царству – общині Нового Ізраїлю, Церкві Христовій – містичному тілу Христовому. В Церкві відроджено єдність людського єства, розчленованого гріхом. Гордовитому будівництву вавілонської вежі, змішанню мов та розділенню людства у богослужінні П’ятидесятниці протиставляються вогняні язики Святого Духа та боголюдське соборне тіло Церкви, об’єднане воєдино любов’ю.

“Хай будуть усі єдині, як Ти, Отче, в Мені, і Я в Тобі, так і вони хай будуть в Нас єдині” (Ін.17:21) – молився Христос Своєму Отцю в первосвященицькій молитві. Ця молитва та прощальна бесіда Христа із співбесідниками – друзями, апостолами в Сіонській Горниці, яка передувала їй, цей гімн радісної та урочистої любові, богослов’я Євхаристії, у Євангелії “богослова та друга Христового” Іоанна займає місце, що відповідає описам Тайної Вечері у синоптичних Євангеліях. На ній відбулася перша Євхаристія, що встановила Новий Завіт. “Робіть це на Мій спомин”. Виконуючи цю заповідь Христа у повній свідомості великого значення Євхаристії, апостоли звершують це таїнство. Реконструкція первинної форми Євхаристії являє складну проблему [1]. З усією вірогідністю, апостольська Євхаристія по формі походила, якщо не повторювала, від чину іудейської вечері друзів (habura) – “kiddush”, можливо, пасхальної.

Книга Діянь Апостолів оповідає, що після першої проповіді апостола Петра та хрещення 3000 чоловік, “вони постійно перебували у вченні апостолів, у спілкуванні і в преломленні хліба” (Дії 2:42) і, “преломляючи хліб у домах, приймали поживу в радості і простоті серця” (Дії 2:46). Це преломлення хліба осіняло благодатними променями все життя першохристиянської общини, що жила постійною радістю блаженного сорокодення. “Всі віруючі були разом і мали все спільне. І продавали добро і всяку власність, і розділяли всім, дивлячись по потребі кожного” (Дії 2:44-45). “У безлічі ж віруючих було одне серце й одна душа, і… не було між ними жодного потребуючого” (Дії 4:32-34). Життя християн було пронизаним свідомістю, що “коли страждає один член, страждають з ним і всі члени, прославляється один член, з ним радіють усі члени” (1Кор.12:26). Біля “чаші благодаріння” для християн вказувався шлях до розв’язання соціальної проблеми, болісна гострота якої в Римській імперії і до нинішнього часу хвилює наші серця, як вона мучила і християн перших століть. Євхаристія поглибила гостроту проблеми. Євхаристія поєднувала та урівнювала всіх – господарів та рабів, багатих та бідних. Всі члени Церкви – рівні та вільні у Христі, всі – діти Божі, всі – друзі Христові, браття й сестри. “Один хліб і ми, яких багато – одне тіло; бо всі причащаємося від одного хліба” (1Kop.10:17).Ця єдність усіх членів Церкви у Христі, в образі Пресвятої Трійці та союз любові, що дарується в Євхаристії [2], звучать в усіх євхаристичних молитвах, починаючи із “Вчення дванадцяти апостолів”, яке ще зберігало словесні форми іудейських застільних ритуалів, але внесло в них новий зміст – христологію та еклезіологію [3].

“Хай прийде благодать, і хай пройде цей світ” – молиться звершуючий Літургію. І община урочистим месіанським гімном вітає євхаристичного Христа. “Осанна Богу Давида... “Маран афа” – Господь прийшов”. Він являється віруючим у Євхаристії. Наступає парусія. Виповнюються видіння та дожидання древніх пророків. ”Хай прийде Царство Твоє”. Починається месіанське царство. “Це бо входить Цар Слави”. Христос царює. Християни беруть участь у весільній вечері Агнця, у месіанській трапезі, соборно приносячи благодарственну молитву і причащаючись Тіла й Крові Христових. Це і була та радість, про яку говорить книга Діянь Апостолів. Це і було тим благодатним досвідом, котрий надихав на сповідницький та мученицький подвиги.

Соборність Євхаристії, хрестовоскресного свята християнської общини, яскраво відображена в усіх чинах Літургії – “спільного діла” Церкви, починаючи з її описання у “Апології” св. Іустина Мученика, написаній між 150 та 155 рр. [4].

Євхаристія звершується в день недільний – “день сонця”. У ній приймають участь усі члени общини. Після читання Святого Письма та проповіді всі приносять приношення (1Кор.16:2) – дари – жертву Богу, речовину для таїнства, беручи цим участь у спільному євхаристичному жертвоприношенні [5]. “Ми приносимо Богу не так, наче нужденному, але як благодаріння за його владарювання і для освячення творіння... Слово хоче, щоб і ми приносили дари до вівтаря часто та не пропускаючи” [6]. До цих дарів приєднувалися і дари ближнім, але не як простий акт благодійності, а як жертва Богу. “Між тим заможні та бажаючі, кожний за своїм бажанням, дають, що хочуть, і зібране складається у предстоятеля, і він піклується про сиріт та вдів, та всіх нужденних внаслідок хвороби чи по іншій причині, про ув’язнених, про тих, що прийшли в нужді” [7]. Без любові – жертва недосконала (Мф. 5:22-24). Участі у літургійному благодарінні передувало примирення та лікування взаємних стосунків членів общини. Ця вимога пред’являється “Вченням 12 апостолів” до тих, що є учасниками Євхаристії, нарівні з вимогою допускати до неї тільки відроджених у водах хрещення. Примирення засвідчується через “святе цілування любові” (1Кор.16:20), “поцілунком любові” (1Петр.5:14), “поцілунком примирення”
(св. Кирил Ієрусалимський. П’яте тайновідне слово), “божественним цілуванням” (Діонісій Ареопагіт), яке “з’єднує взаємно душі”. “Коли – пише Тертуліан – більше цілування з браттями є доречним, як не тоді, коли возноситься більш угодна Богу спільна молитва, після якої вони, як учасники в нашому молитвеному подвизі, своїм цілуванням бажають зміцнити свій братній союз з ними. Яке моління є цілковитим без зміцнення святим цілуванням?”[8]. “Возлюбимо одне одного”. Без любові неможлива однодумність. Джерело любові — Христос [9]. З’єднана в єдине тіло цим “священнодійством миру” (Діонісій Ареопагіт), котрим досягається “однодумність, єдність і словесна тотожність” (св. Максим Сповідник), община приступає до євхаристичної молитви, яка читається єпископом, оточеним кліром. Молитва часто імпровізується, адже анафора знаходиться ще в “розплавленому” стані. Священик вголос від імені всіх віруючих приносить благодаріння та “словесну і безкровну службу” “за всіх і за все”. Він не відділений від віруючих. Він – “предстоятель братії” (св. Іустин Мученик), “вуста усіх” (Феодор Мопсуестійський і Нарсай), він – корифей хору “союзом любові пов’язаних” та тих, що віддають “благодаріння і славу Тому, Який дає всім мир”. Вся община творчо бере участь в євхаристичній молитві, в євхаристичній жертві та благодарінні, засвідчуючи молитву спільним урочистим “Амінь” [10]. Цим молитвеним подвигом виконувалося перше спільне діло – літургійне, один з найголовніших обов’язків не тільки ієрархії, але й усіх членів Церкви, народу “Нового Ізраїлю”, “народу обраного, царського священства, роду святого” (1Петр.2:9; Анафора св. Василія Великого), бо в Церкві Христовій здійснювався ідеал, якого дожидав Моісей (Вих.19:6) та пророки – загальне священство.

Звичайно, це вчення про загальне священство не виключає Богом встановленої ієрархії, що звершує таїнства. “Тільки ту Євхаристію можна почитати за істинну, яка звершується єпископом або тим, кому він сам надав це” [11].

Про участь народу у євхаристичній молитві зрозуміло
навчають св. Кирил Ієрусалимський [12] та св. Іоанн Златоуст, що глибоко сумували з приводу байдужого ставлення багатьох християн до Літургії.
“В молитвах багато сприяє народ. Так, наприклад, за біснуватих і за тих, що каються, звершуються спільні молитви священиком та народом... При самому звершенні страшних тайн священик молиться за народ, а народ молиться за священика, тому що слова “з духом Твоїм”означають ні що інше, як саме це. І молитви благодаріння також спільні –тому що не один лише священик приносить благодаріння, але й весь народ”. Св. Іоанн Златоуст підкреслює відповідальність усіх членів Церкви, продовжуючи: “Усе ж це сказане мною для того, щоб кожний із підлеглих ставав духовно розсудливим (тверезим), щоб ми знали, що всі ми єдине тіло і настільки ж відрізняємося одне від одного, наскільки член від члена, і щоб ми не все покладали лише на одних священиків, але й самі піклувалися про всю Церкву, як про тіло всім нам спільне” [13].

Запрошення діакона “Станемо добре, станемо зі страхом, (аби) святе возношення в мирі приносити” стосується всіх віруючих. Євхаристичні молитви звернені до Бога від імені всієї общини. Наприклад, у сирійській Літургії св. Іакова – після слів анафори, виголошуваних священиком: “Робіть це на Мій спомин”...

Народ. Смерть Твою, Господи, ми згадуємо, Воскресіння Твоє сповідуємо та другого пришестя Твого дожидаємо; просимо в Тебе милості та благодаті, молимо про відпущення гріхів; хай будуть милості Твої на всіх нас.

Священик. Отже згадуємо, Господи, смерть Твою і триденне Воскресіння Твоє... Приносимо Тобі цю страшну й безкровну Жертву... Бо Твій народ та Твоє надбання благає Тебе, а через Тебе і з Тобою – Отця Твого, і говорить:

Народ. Помилуй, Господи, Боже Всемогутній, помилуй нас.

Священик. І ми, немічні та грішні раби Твої, Господи, благодаримо Тебе, прославляємо Тебе за всіх і за все.

Народ. Прославляємо Тебе, благодаримо Тебе, поклоняємось Тобі, благодаримо Тебе і молимо у Тебе прощення, Господи Боже, помилуй нас і почуй нас.

Діакон. Яким страшним є даний час. Який страшний, улюблені мої, той час, коли... Святий Дух... спочине на цій Євхаристії... і освячує її... Будьте ж присутніми зі страхом і трепетом, стійте й моліться... Покличемо і скажемо тричі: Господи, помилуй.

Священик вимовляє заклик Святого Духа.

Народ (тричі): Господи, помилуй. І засвідчує заклик Святого Духа дворазовим “Амінь”.

Далі народ запрошується діаконом до окремих частин прохальної євхаристичної молитви, яку читає священик. Кожна з шести частин утверджується “Амінь” народом. Він і закінчує анафору словами: “Яким воно було і залишається в роди родів і (буде впродовж) майбутніх віків на віки. Амінь” [14].

Ця спільна участь у принесенні євхаристичної жертви завершується загальним причастям св. Тіла і Крові Христових. Об’єднані у молитві “єдиним серцем та єдиними вустами”, віруючі поєднуються з Христом і в Ньому один з одним. “Нас же всіх, що від Єдиного Хліба і Чаші причащаємось, з’єднай один з одним Общенням у єдиному Дусі Твоєму Святому” (Анафора св. Василія Великого). Причастя кожного члена засвідчувалося через “Амінь” [15].

Загальне причащання під час кожної Літургії було нормою в Древній Церкві. Воно було тісно пов’язане із спільною євхаристичною молитвою та жертвою. Ті, які були під забороною і позбавлені права приступати до св. Чаші не могли брати участь у Літургії [16]. Літургія звершувалася недільними днями (“Вчення 12 апостолів”, “Апологія” Іустина Мученика, Дії 20:7). В IV ст. Євхаристія відбувається і в суботу в Александрії та, взагалі, в Єгипті, в Малій Азії й Константинополі [17].

У деяких же частинах Церкви причастя було більш частим.
Так, св. Василій Великий у листі до Кесарії, дружини Патриція, пише, “що ми причащаємося чотири рази кожну седмицю – в день Господній, у середу, у п’ятницю та в суботу, а також і в інші дні, якщо буває пам’ять якогось святого”, але “добре й дуже корисно кожний день прилучатися і приймати Святе Тіло і Кров Христову” [18]. Звичай щоденного причастя був розповсюджений і в Римі, і в Іспанії [19]. В кінці III – на початку IV ст. поступово встановлюється Великий Піст – час покаяння та плачу за гріхи.
У скорботні дні посту повна Літургія – свято християнської общини з її пасхальною хрестовоскресною радістю Голгофи та світлоносної ночі – не могла відбуватися.

Однак віруючим було дозволено причащатися і в дні посту. Було започатковано Літургію Передосвячених Дарів, яка являє собою поєднання Вечірні з причастям і говорить про можливість причащатися і поза повною Літургією. Це допускалося в Древній Церкві. Так, наприклад, св. Іустин Мученик зазначає, що св. Дари до тих, що не були присутніми, посилаються через діаконів [20]. Древня Церква знала практику зберігання
св. Дарів вдома і самопричащання [21]. Вона утримувалася надалі в монашеській практиці [22]. Але, звичайно, самопричащання, як і причащання хворих, не могло замінити собою повної Літургії з її соборною євхаристичною жертвою та соборним причащанням. Самопричащання допускалося “за потребою”, подібно до того, як у теперішній час допускається участь в анафорі та принесенні дарів без причащання або свого роду “духовне причащання” [23].

Соборний характер Євхаристії вимагав звершення однієї лише Літургії у кожному місті [24]. Звідси виникає згодом західна практика “fermentum” [25], того, хто направляється єпископом у парафіяльні храми. Ця соборність Євхаристії у Древній Церкві світила світу та його освячувала. Учасники Царства Христового в Храмі на Літургії надихалися бажанням нести у світ любов, радість та світло – для зцілення соціальних недугів, що спотворювали чудовий Божий світ. Усе життя християнина, що освячувалось церковними таїнствами, вирувало навколо Євхаристії та освячувалося нею, адже всі таїнства були поєднані з нею. Ті, що виходили з купелі відродження, і отримували блаженне право іменувати Бога своїм Отцем і засвідчені “печаттю дару Духа Святого” радісно вперше в житті приступали до св. Чаші. Біля неї ж поєднувалися у Христі ті, що ставали подружжям, отримуючи церковне благословення [26]. Заради св. Чаші несли довголітнє суворе покаяння грішники, які так хвилювали церковну совість. Благодатні дари священства та освячення єлею подавались за Літургією. Під час її звершення також відбувались і інші священнодійства, наприклад, постриг у монашество [27], освячення мира [28].

Така була євхаристична практика Древньої Церкви. Євхаристія – радість у духовному житті окремого члена Церкви. Вона – основа та благодатне натхнення на подвиг сходження вгору по сходах чеснот. Вона – “ліки безсмертя, засіб цілющий, щоб не вмерти, але щоб жити у Ісусі Христі постійно”. Вона – обожнення віруючого у Христа, його феосіс. Але Євхаристія має і соборний характер. Участь у ній – спільне діло всіх членів Церкви. І коли хтось, по будь-якій причині, найчастіше через нехтування до найбільшого духовного скарбу – св. Дарів, через нехтування до свого обов’язку члена Церкви та заповіді любові до інших членів Церкви, відмовлявся або ухилявся від цього спільного діла, Церква починала непокоїтися і негайно старалася з’ясувати причини цієї духовної виразки, щоб її залікувати. Цими турботами пронизані правила соборів у післякостянтинову епоху.

Навернення імперії в християнство привернуло в ряди Церкви багатьох номінальних християн. “З особистого, чисто жертвеного подвигу християнство для більшості людей перетворилося у діло громадської пристойності, а деколи, навіть і вигоди” (митр. Сергій Московський). Духовна напруга християн ослабла і створилося недбале та недостойне ставлення до Літургії. Частішають випадки виходу з церкви після читання Святого Письма і проповіді. Ця поведінка засмучувала св. Іоанна Златоуста. Друге правило Антіохійського Собору 341 року та дев’яте правило св. Апостолів відлучають “тих, що не бувають на молитві та святому причащанні до кінця” або, як читається останнє правило у Слов’янській Кормчій 1787 року, згідно тлумачень Зонари і Аристіна, “тих, що не перебувають у Церкві до останньої молитви, що не причащаються” [29].

Далі взагалі християни перестали приходити на Літургію. Ця недбалість до Євхаристії людей, “що втратили міцність та теплоту віри і віддалися справам та турботам мирським” [30], спонукало Церкву прийняти рішучі заходи. Двадцять перше правило Ельвірського собору (305 р.), одинадцяте правило Сердикського собору (343 р.), повторене вісімдесятим правилом Трульського собору (692 р.) вилучає з кліру та відлучає кліриків і мирян, “що не приходять на Літургію в три недільні дні впродовж трьох седмиць”.
Але ці заходи не проявили належної дії. Ми знаємо, що у Візантії інколи навіть патріарх або імператор виходили з храму після читання Євангелія [31]. Занепад духовного життя продовжувався та проявлявся в ухилянні від участі в Літургії та причащанні. За часи св. Іоанна Златоуста [32] деякі причащались один або два рази на рік, незважаючи на докори святителя. Цю практику рідкого причащання засуджує і преподобний Касіан. Проти неї спрямовані “щоденні єпитимії для монахів”, що їх приписують преп. Феодору Студиту [33].

Відбуваються інші зміни у літургійній практиці. Поступово вводиться таємне [34] читання євхаристичних молитв. Деякі літургісти вбачають зародок цієї практики у 19 правилі Лаодікійського собору (343 р.), що, однак, піддається сумніву [35]. Таємне читання анафори розповсюджується в епоху Юстиніана. Даремно бореться з цим нововведенням імператор перед своєю смертю, посилаючись на послання св. ап. Павла: “Наказуємо, щоб усі єпископи і пресвітери не таємно (sesiopimenon) промовляли молитви божественного приношення і святого хрещення, але голосом (meta phonis), який було б чутно вірному народу, щоб уми слухачів збуджувались до більших докорів совісті... Належить молитви до Господа нашого Ісуса Христа, нашого Бога з Отцем і Святим Духом, у всякому приношенні та інших службах вимовляти голосно (meta phonis). Ті, які відмовляться, дадуть відповідь біля престолу Божого, і ми, якщо дізнаємось, не залишимо їх без покарання” [36].

До VIII століття тайне читання анафори стає загальноприйнятою
практикою [37], хоча продовжуються здивування, запитування та суперечки, помічені літургістами, які дають пояснення появі заамвонної молитви, [38] як замінника для мирян анафори. “Деякі з тих, які стоять поза вівтарем часто приходять у здивування, сперечаються між собою та кажуть: яка мета, зміст та сила тихо читаних архієреєм молитв, і бажають отримати про це деяке поняття. Саме тому божественні отці і накреслили (заамвонну молитву), як наче скорочення всього, за що просили (впродовж Літургії) і таким чином повідомляють бажаючим поняття про “плаття по бахромі” [39].

До VIII ст. таємне читання євхаристичного канону, зародок тихих мес, спостерігається і на Заході [40]. Висловлювались різні припущення щодо причин таємного читання анафори [41]. Припущення, що ця практика була прийнята для скорочення Літургії з тієї ж причини, з якої, за свідченням св. Прокла, [42] св. Василій Великий та св. Іоанн Златоуст скоротили анафору, не може бути визнана переконливою, тому що в цю епоху починається процес подовження Літургії оглашенних та виникає практика процесій перед Літургією, що поклали початок нашим молебнам, які впродовж довгого часу звершувалися і тепер звершуються в деяких місцях перед Літургією, а не після неї. Не можна погодитися із здогадкою Дюшена про труднощі голосного читання молитв у великих храмах [43] або з гіпотезою про непорозуміння, що виникає від неправильного розуміння слова “mystikos”, вміщеного перед анафорою для вказівки про якийсь особливий таємничий спосіб її читання. Навряд чи вірною є і гіпотеза про те, що тайне читання молитв виникло від зменшення кількості причасників. Причащались на Літургії тільки священнослужителі; вони-то й читали анафору про себе, таємно [44].

Однак, безсумнівно, що таємне читання пов’язане з євхаристичною недбалістю церковного народу. Євхаристія – таїнство, яке викликає у віруючих священний трепет. “Да молчит всякая плоть человіча і да стоїт со страхом і трепетом”. Цей трепет є притаманним Літургії у всі часи. Але євхаристична недбалість народу примусила отців та літургістів зосередити переважну увагу на розкритті необхідності благоговіння, священного страху і трепету перед св. Дарами, перед якими Ангели закривають обличчя.
До св. Чаші належить приступати “зі страхом та любов’ю”. Священний трепет доповнює звичне почуття негідності та гріховності. В Євхаристії Христос – “rex tremendae majestatis” [45]. У св. Іоанна Златоуста, що з сумом відмічав занепад євхаристичного пафосу та горіння, зустрічаються постійні нагадування про необхідність священного трепету перед страшними Тайнами [46]. Натяки на ці настрої зустрічаються у св. Кирила Ієрусалимського [47]. Св. Іоанн Златоуст, в епоху якого анафора, ймовірно, читалася вголос [48], мав величезний вплив, зокрема і у Сирії. І саме у сирійських письменників та літургістів особливо розвинені молитви священного трепету, які майже відсутні у древніх чинах Літургії, в Літургії Апостольських постанов, в анафорі Серапіона Тмуітського та у отців IV ст., виключаючи згадуваних св. Іоанна Златоуста та св. Кирила Ієрусалимського. В тлумаченні Літургії Феодора Мопсуестійського (†428), даного ним у другій книзі
“Liber ad Baptizandos” [49] постійно зустрічається епітет ”страшний”, що вживається відносно таїнства Євхаристії, жертви, св. Дарів. Тут подаються вказівки про містеріальне мовчання. “Коли ми перебуваємо у мовчанні у великому шанобливому страсі, священик починає анафору” [50]. Серафимівський гімн співається всіма присутніми... “і священик приєднується голосно до невидимих воїнств” [51]. “Священик читає тихо ці молитви” [52]. Про почуття страху і трепету і про тихе – таємне – читання анафори говорить і несторіанський письменник Нарсай (†502), засновник Нізібійської школи, яка знаходилася під сильним впливом Феодора Мопсуестійського. У своїй
17 гомілії [53] він описує і тлумачить сучасну йому Літургію, дуже схожу, окрім анафори, на несторіанську Літургію Фадея і Марія [54].Наприклад, після Символу віри “священик приносить таїнство викупу нашого життя, сповнений трепету та одягнений страхом і великим жахом. Священик перебуває в жаху та великому остраху з трепетом по причині його провин та провин усіх дітей Церкви... Трепет і страх за себе і за народ лежать на священику в цей жахливий час. У страшних умовах та служінні він предмет жахання навіть для Серафимів, син праху стоїть у великому страсі, будучи посередником [55]. Страшний Цар, таємниче заколений і похований, і страшні стражі (ангели), що стоять зі страхом на честь їх Господа. З такими думками стоїть священик для священослужіння, шанобливо, з великим страхом і трепетом” [56]. Цими почуттями пронизаний і виголос діакона.

“Глашатай Церкви і тепер виголошує та попереджує кожного сповідати свої гріхи Господу і просити Його в чистоті серця. “Станемо добре”, – він каже – “споглядайте вашим розумом це велике таїнство, що відбувається, яке приносите ви, смертні. Страшні Тайни освячуються руками священика. Хай кожний перебуває у страсі та жаху, поки це звершується. Священик вже приступив один до моління: моліться й ви з ним, щоб ваш мир збільшився через його посередництво. Схиліть до землі погляд ваших умів і просіть гаряче. Возносьте прохання всіх Богу в цей час, сповнений трепету і великого страху”. За цим слідує заклик до мовчання. “Хай ніхто не наважиться сказати жодного слова вустами... нехай молиться серцем, а не вустами, і нехай він просить розумом, а не язиком” [57]. Після виголосу “У Вишину звернемо серця” вся община зберігає мовчання і всі готуються до полум’яної молитви у своїх серцях. Священик і діакон перебувають у мовчанні, весь народ у тиші і безмовності... Священик, вуста Церкви [58], відкриває свої вуста і веде бесіду таємно [59] з Богом, мов з другом [60]. Кінець молитви виголошується вголос. Після серафимівського гімну, що виголошується всім народом, “вся Церква повертається до мовчання, і священик починає спілкування з Богом” [61].
Під кінець молитви він підвищує голос, щоб його міг почути народ... і рукою благословляє Тайни... і народ своїм “Амінь” сприяє і погоджується з молитвою священика. Тоді глашатай Церкві закликає народ і говорить: “Моліться подумки. Мир вам”... [62]. Під час закликання Святого Духа “глашатай Церкви виголошує: в мовчанні та страху стійте: мир вам. Нехай весь народ перебуває в страсі в ту мить, коли звершується тайна Зшестя Святого Духа”. Священик підвищує голос і знаменує рукою святі Тайни [63].

У Феодора Мопсуестійського і Нарсая є перші свідчення про таємне тихе читання анафори і містичне євхаристичне мовчання. Очевидно, ця практика виникла у Сирії та розповсюдилася спочатку переважно у Східній Сирії. На введення таємного читання анафори впливає і практика disciplina arcana, що оберігає святість і велич християнських таїнств. Це зрозуміло з відповіді сирійського письменника Іакова, єп. Едеського (640–708), на питання “Чому при зачинених дверях, у безмовності та по усному переданню звершувалися таїнства?” [64]. Ймовірно, вимоги disciplina arcana і пояснюють відсутність установчих слів у тлумаченні Феодора Мопсуестійського, в чинах несторіанської Літургії Фадея і Марія та усну їх передачу [65]. На введення практики тайного читання анафори безумовно вплинули, нарешті, деякі ідеї, виражені у “Corpus Areopagiticum”, зокрема, “Про церковну ієрархію” [66]. “Corpus” з’явився, ймовірно, у Сирії [67] наприкінці V ст. і був там дуже популярним [68]. Його переклав сирійською мовою містик
Сергій Ришайнський (†536). Із Сирії “Corpus” потрапляє до Константинополя, перебуваючи весь перший час під великою підозрою [69].

Літургія у книзі “Про церковну ієрархію” надзвичайно схожа або навіть та сама, що і в Нарсая, з тією лише різницею, що у диптихи в Нарсая включені і живі члени Церкви, а Символ віри встановлений після перенесення Дарів на престол [70].

Однією з головних ідей пам’ятки “Про церковну ієрархію”, що поклав початок богослужбовій символіці, є вчення про ієрархічну структуру, – про різні ступені пізнання божественних Тайн, повнота яких доступна тільки священноначальнику – єпископу. Саме він і передає нижчим ступеням, зокрема, другому – “споглядальному” чину мирян – священному народу, в почуттєвих знаках – символах – доступне їм пізнання.

“Божественний ієрарх, хоча і зводить, благоволячи до підлеглих йому, своє, єдине саме в собі, священоначальницьке пізнання, користуючись різноманіттям священних символів, але відразу ж, як невловимий і нестримний для нижчих, без усякої переміни в собі повертається до свого начальницького служіння і, здійснивши мислений вхід до єдиного в собі, в чистому світлі споглядає єдиновидний зміст здійснюваних дій, завершуючи чоловіколюбний вихід на вторинне діло служіння Богу належним поверненням до найперших” [71].

Це відділення священноначальника від народу і мотив таємниці підкреслюється при тлумаченні Літургії, “таїнства таїнств”, “найдосконалішого з таїнств”, “таїнства зібрання або спілкування”. Наприклад, “причастившись і подавши богоначальне причастя (іншим), (ієрарх) звертається, нарешті, до священицького благодаріння (разом з народом, який приймає участь у благодарінні, вдаючись до одних тільки божественних символів), а він сам, підносячись постійно богоначальним Духом священноначальницьки, в чистоті богообразного чину, до святих начал звершуваних (дій) у блаженних та розумових спогляданнях” [72]. Або, як згодом перефразує Георгій Пахімер, “натовп дивиться тільки на божественні символи, тому що неспроможний міркувати про щось вище, а сам ієрарх возноситься до тих первообразів – до самого чесного Тіла і Крові Господньої, віруючи, що приготовані (символи) перемінилися в них (в істинне Тіло і істинну Кров) Святим і всемогутнім Духом” [73].

Ці погляди на містичний характер Євхаристії сприяли укріпленню розпочатої в Сирії практики тайного читання анафори та розвитку тих настроїв страху і трепету [74], які особливо отримали розвиток у тлумаченнях Нарсая, безсумнівно, знайомого, якщо не з “Corpus Areopagiticum”, то в усякому разі з його основними ідеями, які носилися, так би мовити, в повітрі Сирії. Однак, необхідно відмітити, що таємне читання євхаристичних молитв на перших порах не означало відсторонення віруючих від участі у приношенні євхаристичної жертви.

За Феодором Мопсуестійським, “священик – язик церковної
общини” [75]. “Всі ми складаємо одне Тіло Христа нашого Господа, і всі ми члени одне іншому, і священик тільки виконує обов’язки члена, котрий вищий за інші члени тіла, як, наприклад, око чи язик... Як язик, він приносить молитви всіх... [76]. Всі ми приносимо дар зі священиком, і хоча останній і встає один, щоб принести його, але він приносить його, як язик, за все тіло. Таким чином, дар, що приноситься, належить усім, і він покладається перед усіма нами так, щоб ми могли однаково приймати участь у ньому” [77].

За Нарсаєм, “разом з проханням священик возносить молитву всього народу” [78], і це підтверджує і монофізит Іаків Серугський (†521), молодший сучасник Нарсая, говорячи в своїй гомілії: “Разом зі священиком весь народ просить Отця, щоб Він прославив Свого Сина” [79]. У сирійських та персидських чинах Літургії, незважаючи на таємне читання євхаристичної молитви, підкреслюється участь у ній і мирян, завдяки запрошенням – виголосам діакона перед кожним розділом анафори. Ці виголоси разом утворюють єктенію.

Хоча “Corpus Areopagiticum”, звичайно, і не передбачав заперечувати соборний характер великого “таїнства зібрання”, але, вводячи значну відмінність між мирянами та священнослужителями, він послабив у мирян усвідомлення відповідальності за євхаристичну молитву. Всередині VI ст. “Corpus” розповсюджується по всьому Сходу, проникає до Константинополя і справляє глибокий вплив на подальше візантійське богослов’я. До “Corpus” пише схолії Іоанн Скіфопольський (530-540) [80]. З “Corpus” розповсюджується і практика таємного читання анафори. Підгрунтя до цього було підготоване вченням св. Іоанна Златоуста про страх і трепет, з яким належить приступати до св. Дарів, та великими христологічними суперечками. Марно бореться з новою практикою Юстиніан. Його новела не зупинила процесу, що розпочався. Іоанн Мосх каже про голосне читання анафори як про явище, що спостерігається лише в деяких місцях. Вводиться урочистий Великий вхід з його символікою, херувимська пісня, сповнена страху і трепету [81].

До VIII ст. практика таємного читання, як вже відзначалося,
стає загальною. Літургіст наступних століть пише: “Ієрей приступає, входить у спілкування з ангельськими силами і стоїть, наче не на землі, але в наднебесному жертвенику, перед страшним жертвеником престолу Божого... [82]. Ієрей дерзаючи приступає до престолу Божої благодаті... Розкриваючи вуста перед Богом і один бесідуючи разом з Ним, і споглядаючи на славу Господню вже не у хмарі, як колись Моісей у скінії побачення, але з відкритим лицем. І посвячується він у богопізнання та у віру Святої Трійці, і таємно висловлює перед Богом тайни, у таємничих діях сповіщення таємниці” [83].

Після введення таємного читання анафори Літургія, звичайно, залишилась і не могла б не залишитись соборним богослужінням, але з мирян наче була знята відповідальність за соборну євхаристичну молитву і жертвоприношення. Крім початкового діалогу літурга та народу, вступу до анафори, що походить з апостольських часів, до мирян стали доходити тільки окремі виголоси, більшою частиною підрядні речення. “Побідную піснь поюще, вопіюще, взивающе і глаголюще...” “Твоя от Твоїх Тебі приносяще о всіх і за вся”, “Ізрядно о Пресвятій, Пречистій”. Під час читання анафори народ слухає співи “Достойно і праведно”, “Свят, свят, свят”, “Тебе поєм”, “Достойно есть” або задостойника. Спів хору розділив літурга та народ, і посилив пасивність останнього. Коли з’явився іконостас, поступово встановилася практика читання анафори при зачинених святих або царських вратах, за винятком архієрейського служіння [84].

Введення таємного читання анафори сприяло подальшому ослабленню євхаристичного благочестя та життя. Найбільша молитва Церкви – євхаристична, яку у старовину багато хто знав напам’ять [85], стала забуватися мирянами. Звідси суперечки про її зміст, що відмічені літургістами. Більшість мирян не відчуває биття серця Церкви, яким воно чується в анафорі, у якій злиті всі молитви Церкви “о всіх і за вся”,про преображення світу і про Царство Боже. Анафори літургій, а серед них молитва св. Василія Великого, вражають розмахом всесвітнього космічного моління, в яке вливаються благодаріння і прохання певних членів Церкви, глибиною та силою благодатної любові Церкви, точністю та пластичністю догматичних формул. Цей гімн соборної молитви не доходить до слуху та свідомості віруючих. Для багатьох втрачено розуміння жертвеного характеру Євхаристії та усвідомлення відповідальної участі у возношенні анафори, хоча просфори та подача записок за живих і спочилих (стародавні диптихи) свідчать про цей бік євхаристичного спільного діла [86]. Багато з тих, які моляться у храмі під час анафори моляться своєю самостійною, а не соборною молитвою, дякують Богу за свої радості, несуть до Нього свої скорботи і просять в Нього допомоги у своїх потребах. Зібрання віруючих, на превеликий жаль, не усвідомлює себе одностайним та однодумним і єдиним перед дискосом, на якому вся Церква та світ оточують Главу – Христа. У відношенні мирян до Євхаристії та Літургії спостерігається елемент соборного, соціального розпаду, який збільшується гріхом рідкого причащання. Це є співучастю у соціальному гріху, гріху нелюбові до ближнього. Розпад соборності на практиці відчувається і в способі причащання. Раніше священнослужителі і народ причащались спільно. Тепер же священнослужителі причащаються при зачинених царських вратах, закритих завісою. Вівтар на цей час, за тлумаченням літургістів – Сіонська горниця, з якої миряни виключені. Під час причащання священнослужителів хор співає “кінонік” – причасний, який у Древній Церкві співав народ, який причащався [87]. Наприклад, “Тіло Христово приіміте, істочника безсмертнаго вкусіте”. “Вкусіте і видіте, яко благ Господь”. У подальшому причастен став змінюватися по днях та святах. Тепер він “співається для того, щоб підтримати у тих, що стоять, благочестивий настрій і зайняти їх увагу на цей час” (причащання священнослужителів) [88]. Це пояснення російського літургіста свідчить про занепад євхаристичного благочестя, тому що у Древній Церкві не було потреби в тому, щоб розважати віруючих, коли вони стояли перед Євхаристичним Христом. Про цей же занепад говорить і виголошувана часто після причасного вірша проповідь [89], або співання “концерту” чи стихир, ірмосів канонів, зміст яких дуже часто далекий від миті, яку переживають, коли на престолі царює Христос, і християни беруть участь у месіанському царстві – образі та передбаченні “нескінченого дня Царства Христового”, коли найзручнішим є євхаристичне мовчання.

Літургія для багатьох втратила значення найголовнішого центрального богослужіння – радості церковної общини, яка готувалася до нього через участь вірних в усіх богослужіннях добового кола. Для багатьох, зачарованих красотами біблійних елементів богослужіння та поезією великих духоносних церковних гімнографів, Літургія відходить на другий план перед всенічним бдінням. Літургія “обросла” додатковими послідуваннями – скороченнями Утрені – молебнами і панахидами, які у свідомості віруючих часто затуляють жертвено-заступницький характер Євхаристії.

Причащання стало нечастим. Для більшості воно виявляється заміненим антидором [90]. Віруючі причащаються раз на рік. Причастя тісно пов’язане з говінням і Таїнством Покаяння [91]. В цьому криється велика духовна правда. “Хай випробовує себе людина, і так хай їсть від хліба цього і п'є від чаші цієї. Бо хто їсть і п'є недостойно, той їсть і п'є в осуд собі, не розмірковуючи про Тіло Господнє” (1Кор.11:28-29). Виголос “Вчення 12 апостолів”, а саме, “якщо хто святий – хай приступає, коли ж ні – то хай покається” звучить в усіх Літургіях. “Святая Святим”. Св. Іоанн Златоуст, висловлюючи полум’яне бажання, щоб його паства якомога частіше приступали до святих Тайн [92], вимагає причащання “з чистою совістю, з чистим серцем, з бездоганним життям [93], з найбільшою однодумністю та з полум’яною любов’ю [94], з трепетом та у цілковитій чистоті” [95]. Християнин в день свого духовного відродження та засвідчення печаттю Святого Духа закликається до такого життя, при якому він би мав можливість, хоча і з глибоким усвідомленням своєї гріховності та негідності, якомога частіше приступати “із страхом Божим та любов’ю” до св. Чаші і бути учасником молитв Святого Возношення.

Древня Церква оберігала святість Євхаристії і явних грішників відлучала від святої Чаші на довгий час, інколи до самої смерті. Пізніше суворий устав покаянної дисципліни було послаблено через загальне падіння духовного життя християн. Виникле монашество мало величезний вплив на життя мирян. В монастирях Літургія звершувалася один-два рази на тиждень [96], а решта часу проходила для приготування до Таїнства і на подвиг очищення серця великими подвижницькими “потами і трудами”. В монастирях потреби напруженого духовного життя створили практику майже щоденної сповіді у двох формах: старчеської і сакраментальної. Звідси виникає тісний зв’язок причащання зі сповіддю, якого не знала Древня Церква, що слідувала правилу “совість людини є керівним правилом для причастя Божественних Тайн” [97]. Нова практика з монастирів була перенесена і до мирянського середовища [98] з тією лише різницею, що для монахів стан приготування до причастя був постійним, а миряни стали приступати до причастя все рідше й рідше, знаходячи виправдання для своєї духовної недбалості та гріха у необхідності особливого приготування [99], забувши заклик св. Кирила Ієрусалимського, звернений до тих, що хрестяться: “Не відлучайте себе від причастя, не позбавляйте себе священних і духовних сил Тайн заради гріховної скверни”. Забулися й слова преп. Іоанна Кассіана: “Ми не повинні відсторонюватися від причастя Господнього через те, що усвідомлюємо себе грішниками. Але ще більше і більше зі спрагою належить прибігти до нього для загоєння душі та очищення духу, однак же з таким смиренням духу та вірою, щоб, вважаючи себе недостойними прийняття такої благодаті, ми б іще більше бажали лікування для наших ран. Зі смиренням серця, по якому віримо і сповідуємо, що ми ніколи не зможемо достойно торкатися Святих Тайн, кожного недільного дня приймати їх для лікування наших недугів, замість того, щоб, звеличуючи себе марним переконанням серця, вірити, що ми після року буваємо достойними прийняти їх” [100].

Але ще у другій половині XI ст. митрополит Київський Іоанн II (†1089), можливо, дотримуючись константинопольської практики, у своїй “Заповіді святих отец к ісповідующимся синам і дщерям” каже про причащання у великі свята, в усі недільні дні св. Чотиридесятниці [101], всього нараховуючи до 22 днів [102]. Однак, вочевидь, започаткувати чи утримати практику частого причащання було вельми складно [103].

У XV ст. Сімеон Солунський, дотримуючись практики Древньої Церкви, радить приступати до св. Чаші “навіть, коли є можливість, і кожного недільного дня” [104].

Нечасте причащання спостерігалося не тільки в Руській Церкві, але і в інших частинах Вселенської Церкви, наприклад, на Балканах. Тут часто через відсутність причасників доводилося спостерігати скорочення або майже непомітне завершення Літургії. Власне кажучи, вона для тих, які молилися, завершується причащанням священнослужителів, за яким слідує проповідь, роздача антидору та цілування хреста. Заключна ж частина Літургії проходить непомітно для народу і десь збоку. Не лунає заклику на весільну вечерю Агнця, а коли і лунає, то залишається для переважної більшості, майже для всіх, які моляться “голосом волаючого в пустелі”.

Звичайно, душі, які живуть напруженим духовним життям, відчувають євхаристичні спрагу та голод. “Як лань прагне до водних потоків, так прагне душа моя до Тебе, Боже”. На жаль, практика рідкого причащання виявилася для багатьох зведеною мало не на щабель канонічного “правила”. “Розвинулась надмірна і вже нездорова недовірливість, боязливість, яка деколи заходить вже занадто далеко і нерідко відганяє членів Церкви від причастя на багато років” (митр. Сергій). Відомі сумні факти відмови з боку священиків у частому причащанні або недопущення до св. Чаші у “світлозору ніч” св. Пасхи, хоча в деяких випадках таке ставлення можна пояснити ревним намаганням досягти достойного причащання та боротьбою з недбалим відношення до Таїнства, що полягає у легковажному бажанні якомога швидше “розговітися” у пасхальну ніч.

Звичайно, механічне та насильне введення щоденного причащання без відповідної духовної підготовки може створити для мирян духовну небезпеку “недбалого та неуважного підходу до св. Таїнства”. Часте причащання тісно пов’язане із загальним духовним станом членів Церкви.

Думка мимоволі звертається до практики Древньої Церкви, до яскраво вираженого соборного характеру її Літургії, потьмянілому від людської недбалості до великих благодатних Дарів та радості, що їх було дано віруючим у Христа в Сіонській горниці на Тайній Вечері та у великий день П’ятидесятниці, і до ослаблення усвідомлення відповідальності всіх членів Церкви за участь в принесенні євхаристичної жертви та соборному причащанні, відповідальності за долі Церкви і за зодчество Царства Божого на землі. Згадується проникливе попередження св. Іоанна Златоуста, “щоб ми не покладали на одних священиків, але й самі піклувались про всю Церкву, як за тіло, всім нам спільне. Це буде служити більшому утвердженню і нас спонукає до більшого успіху (у доброчесності). В Церкві треба жити як в одному домі, як ті, що складають одне тіло, всі повинні бути прихильними один до одного... Так далеко відірвались ми один від одного, тоді як нам належало б являти собою одне тіло” [105]. І дороговказною яскравою зіркою сяють вогняні слова євхаристичних молитв.

Як небесна музика звучать слова анафори св. Василія Великого: “Нас же всіх, що причащаємося від Єдиного Хліба і від Єдиної Чаші, поєднай один з одним у Спілкуванні Духа Твого Святого. Усіх нас прийми в Царство Твоє, зроби нас дітьми Світла Твого Дня, Твій Мир і Твою любов даруй нам, Господи, Боже наш, бо це все Ти вже приготував нам. І дай нам єдиними вустами і єдиним серцем славити й оспівувати найдостойніше і найвеличніше Ім’я Твоє – Отця і Сина і Святого Духа – й нині, і повсякчас, і на вічні віки!” Амінь.