Характерні особливості розвитку економіки України в пореформений період (60 - 70-ті роки XIX ст.) та відображення цих процесів у вітчизняній економічній думці.

Україна у своєму індустріальному розвитку в останній третині XIX ст. зробила значний крок уперед. Певне ж відставання Росії, і в її складі України, від передових країн світу на даному етапі мало не тільки негативні прояви. Воно принесло па­ралельно й позитивні результати, як-от: можливість скористатися досвідом західноєвропейських держав у здійсненні промислового перевороту, організації виробництва та запровадженні нової техні­ки та технології; залучити іноземні інвестиції для проведення влас­них індустріальних перетворень. Це, у свою чергу, впливало на темпи економічного зростання, модернізацію промислового вироб­ництва, сприяло розвитку економіки на підприємницьких засадах, хоча цей розвиток, як зазначалося вище, носив незрівноважений характер та мали місце деформації структури економіки (доміну­вання галузей важкої промисловості, незавершений цикл виробни­цтва, відсталість сільського господарства тощо).

В цілому праці вітчизняних економістів були спрямовані, на­самперед, на дослідження українських реалій пореформеного розвитку. Українські дослідники висвітлювали національний ас­пект різноманітних проблем соціально-економічної еволюції країни (питання розвитку сільського господарства, внутрішньої та зовнішньої торгівлі, створення національного ринку, кустар­ного виробництва та кооперації, концентрації та монополізації виробництва, сутності криз та циклічності економічного розвит­ку, географічного розміщення бюджетних доходів і витрат, пи­тання соціально-класової структури суспільства тощо).

Особливе місце в дослідженні процесів генезису ринкового гос­подарства належить І. В. Вернадському. Його наукова діяльність припала на період феодальної кризи напередодні реформи 1861 р. та час становлення капіталістичних відносин у 70—80-х рр. XIX ст. Будучи послідовником класичної школи політичної еко­номії та високо оцінюючи внесок А. Сміта і Д. Рікардо до скарб­ниці світової економічної теорії, І. В. Вернадський не тільки аналі­зував теоретичні постулати західноєвропейських економістів, а й намагався використати їх для дослідження російської дійсності та критики феодально-кріпосницької системи. Він був упевнений, що феодальні відносини треба усувати як неефективні, як такі, котрі заважають становленню нових ринкових відносин.

І. В. Вернадський приді­ляв велику увагу питанню вивчення ролі машинного виробницт­ва як засобу подолання феодальних пережитків та відсталості Ро­сії від більш розвинутих країн Західної Європи. У зростанні промисловості вчений вбачав важливу передумову розвитку ка­піталістичних відносин та розширення ринку.

Становлення інституціональної наукової традиції в українській економічній думці

Теорія і практика інституціоналізму в Україні були пов’язані з кооперативним рухом у якому в умовах імперських режимів українство знаходило можливості для самореатзщії. Через те у цій ділянці інституціоналізм має визначні постаті та теоретико-організаційні надбання.

Яскравою постаттю в українському кооперативному русі був М. Левитсьський , який вважав, що "кооперація є найліпше і най­краще виявлення людського генія в межах соціально-економі­чного будівництва". Він закликав дрібних селянських влас­ників до добровільної гуртової господарки, яка б не допуска­ла навіть тіні примусу. Він склав низку проектів про організацію землеробських і ремісничих артілей, споживчих, кре­дитних і кооперативних об'єднань, створення артільних лавок і кас різних типів, тимчасових складів товарів, виставок сіль­ськогосподарських знарядь, товариств сприяння артілям і т.п.

Помітне місце серед інституціоналістів-кооператорів посі­дає Б.Мартос. Він розробив свою класифікацію кооперативів, до­кладно описав кожну кооперативну форму, спираючись на український і зарубіжний матеріал. В Україні, на його думку, найпоширенішими видами кооперації буди кредитові, споживчі й сільськогосподарські товариства та їхні союзи. Вчений роз­глянув також статут "кооперативів, права і обов'язки членів, інші статутно-організаційні питання кооперативного руху. З'ясування цих проблем не втратило свого практичного зна­чення досі.

Як видно, кооперативна теорія і практика цінувала на­самперед фундаментальні моральні засади людини, госпо­дарські, національні й культурні традиції. Це були ті ознаки, які відрізняли кооперацію від господарських систем капіталізму і державницького соціалізму. "Теорія кооперації" Б.Мартоса - помітне явище в науці про кооперацію.

Вплив німецької історичної школи на розвиток економічної думки в Україні.

Дослідження українських учених свідчать про переважне ви­користання ними теоретичних надбань німецької історичної школи. Ідея державного регулювання економічних процесів, яка мала на меті послаблення соціальної напруженості в суспільстві, підтримку національної промисловості також плідно використо­вувалася в працях українських учених. Значно меншою мірою позначився на їхніх розробках вплив марксистської економічної теорії, за винятком хіба що М. І. Зібера. Проте це не означало, що вітчизняні економісти не були знайомі з марксистською економіч­ною теорією.

За всієї різноплановості та багатогранності наукових дослі­джень представників української економічної думки з питань становлення підприємницьких відносин, за різноманітності ідейних і наукових уподобань українських дослідників спільним для них був системний підхід до аналізу та висвітлення означе­них проблем. Згаданий підхід характеризувався комплексною оцінкою ринкового господарства, намаганням провести мікро-та макроаналіз ринкових зв'язків, простежити їх динаміку, вплив на всі сторони життя суспільства, залучити до економіч­ного аналізу неекономічні чинники (правові, морально-етичні, історичні психологічні, тощо). Тобто в кінці XIX ст. у вітчизня­ній економічній теорії поступово формувалася інституційна на­укова традиція, котра була перервана на національному терені періодом розвитку командно-адміністративної системи, а на За­ході вилилася в потужний напрям економічної думки —• інсти­туціоналізм.

Щодо визначень поняття «ринкова», або «капіталістична економіка», то серед представників української економічної дум­ки того часу єдності не було. Дещо пізніше, у 1912 р. визначно­му австрійському економістові Й. Шумпетеру вдалося дати концентроване визначення ринкового господарства як такого, «де панує приватна власність, поділ праці і вільна конкуренція»