Форма, зміст та структура Конституції України.

Структура конституції — це спосіб її внутрішньої побудови, тобто порядок об'єднання однорідних конституційних норм у певні комплекси — розділи та послідовність їх розташування. Зрозуміло, що поняття структури конституції у названому її розумінні може бути застосоване тільки до кодифікованих конституцій. Некодифіковані конституції якоїсь більш-менш чіткої системи викладу норма­тивного матеріалу не мають.

Структура переважної більшості сучасних конституцій має стандартизований вигляд та включає:

· преамбулу (вступ);

· основну частину;

· прикінцеві положення;

· перехідні положення;

· додатки (інколи).

В основу об'єднання конституційних норм у розділи закладається, як правило, предмет регулювання, тобто характер суспільних відносин, на які ці норми впливають. Послідовність розташування розділів у конституції залежить від взаємо­зв'язку норм, їх місця у механізмі конституційного регулювання, концептуальних підходів, закладених у конституцію, та інших чинників.

Структура Конституції України побудована з урахуванням як власного, так і сучасного зарубіжного досвіду. Вона складається з Преамбули, основної частини, яка охоплює тринадцять розділів, “Прикінцевих положень” (розділ XIV) та “Перехідних положень”(розділ XV). До Конституції долучається також додаток у вигляді Закону України “Про прийняття Конституції України і введення її в дію”.

Преамбула, передусім, виходить з того, що Конституція України є актом установчої влади народу, у зв'язку з чим розкриває політичне і правове підґрунтя здійснення цієї влади Верховною Радою України, яка прийняла Конституцію. У Преамбулі констатується, що, приймаючи Конституцію, Верховна Рада діє від імені Українського народу, виражаючи його суверенну волю, а не від власного імені органу законодавчої влади. При цьому під Українським народом як основоположною категорією Конституції і всього конституційного права України розуміється не національно-етнічна спільність, а сукупність громадян України всіх національ­ностей. Поняття “Український народ” (Преамбула) і “народ” в подальшому тексті Конституції вживаються як юридично тотожні.

По-друге, Преамбула акцентує увагу на історико-політичних і юридичних під­ставах виникнення України як незалежної держави. Ними є багатовікова історія українського державотворення та невід'ємне право української нації на самовиз­начення, яке історично здійснено всім Українським народом.

По-третє, в Преамбулі зазначається правове джерело, керуючись яким Верховна Рада України прийняла Конституцію. Ним є Акт проголошення незалежності України від 24 серпня 1991 року, схвалений 1 грудня 1991 року всенародним голосуванням.

По-четверте, Преамбула стисло визначає основні цілі (загальну мету), в ім'я досягнення яких приймається Конституція: забезпечення прав і свобод людини та гідних умов її життя, зміцнення громадянської злагоди на землі України, розвиток і зміцнення незалежної, суверенної, демократичної, соціальної, правової держави.

Преамбула — це концептуальна основа Конституції, її положення в кон­центрованому вигляді виражають вихідні політико-правові ідеї, які пронизують весь зміст Конституції. Остання є єдиним, цілісним за своєю юридичною природою документом, а тому відривати Преамбулу від основного змісту Конституції, а тим більше протиставляти йому юридичну природу преамбули немає вагомих підстав. Інша річ, що механізм реалізації її положень має істотні особливості.

У структурі основної частини Конституції України знайшли своє відображення ті концептуальні ідеї, на яких вона базується.

Перший розділ Конституції, незважаючи на його традиційну для багатьох сучасних конституцій назву “Загальні засади”, фактично закріплює засади консти­туційного ладу України, основою якого є людина як найвища соціальна цінність (стаття 3).

Про визнання самоцінності людини як такої, без прив'язки (на відміну від Конституції УРСР 1978 року) її статусу до держави, свідчить і той факт, що розділ, присвячений правам і свободам людини і громадянина та їх гарантіям, уміщений відразу ж після розділу “Загальні засади”. Конституція таким чином рішуче відходить від притаманного тоталітарним режимам ставлення до індивіда як до “гвинтика” всемогутньої держави і сприяє утвердженню людини з її інтересами і потребами як центру громадянського суспільства.

Виходячи з принципу народного суверенітету, третій розділ Конституції України визначає засади таких форм безпосереднього народного волевиявлення як вибори і референдум.

У наступних п'яти розділах, присвячених організації державної влади, прово­диться принцип її розподілу на законодавчу, виконавчу і судову, хоч слід зазначити, що зробити це абсолютно чітко в сучасних умовах не вдалося конституції жодної країни. Не є винятком з цього погляду також Конституція України. Не вписується, зокрема, у вказаний розподіл статус глави держави — Президента України, якому присвячений розділ V Конституції. Йому передує розділ “Верховна Рада України”, що, однак, саме по собі не може служити підставою для висновку про форму державного правління в Україні.

Певні особливості притаманні також статусу прокуратури в Україні, що не дозволяє віднести її до органів виконавчої влади, як це у більшості європейських країн. Розділ, присвячений прокуратурі, розташований у зв'язку з цим між розділом VI “Кабінет Міністрів України. Інші органи виконавчої влади” і розділом VIII “Правосуддя”.

Розділи IX і X Конституції відображають специфіку територіального устрою України, зокрема наявність у її складі Автономної Республіки Крим.

Характерною рисою переважної більшості сучасних конституцій є виокремлення в їх структурі спеціальних розділів, присвячених засадам організації місцевого самоврядування, що свідчить про істотне підвищення його ролі в житті грома­дянського суспільства. Цю тенденцію наслідує також Конституція України. Місцевому самоврядуванню в ній присвячений розділ XI.

Окремо від розділів, що визначають статус основних складових частин держав­ного механізму, розташований розділ, що закріплює функції і повноваження Конституційного Суду України. Це пояснюється як специфікою його правової природи, так і особливою роллю цього державного органу в забезпеченні верхо­венства Конституції та її охороні.

Завершує основну частину Конституції України розділ, у якому встановлюється порядок внесення змін до неї. Зміст основної частини Конституції України свідчить про те, що предмет її регулювання не обмежується правовим статусом людини і громадянина та орга­нізацією державної влади. Вона містить також низку вихідних положень, що закріплюють основи організації громадянського суспільства, яке формується, зокрема його економічні засади — приватну власність, ринкове господарство, вільну конкуренцію, встановлюють принцип плюралізму в усіх сферах суспільних відносин тощо. Тому навряд чи правильно стверджувати, що Конституція України за своїм змістом є Основним Законом лише держави, а не суспільства.

Разом з тим, не можна не помічати, що порівняно з Конституцією УРСР 1978 року предмет (сфера) регулювання політичного, економічного, соціального і духовно-культурного життя чинною Конституцією України помітно звузився. І це цілком виправдано. Як показує наш попередній досвід, надмірне розширення предмета конституційного регулювання неминуче призводить до одержавлення суспільства, заміни механізмів його саморегуляції механізмом тотального державного регулювання, до повної залежності особистості від патерналістської держави.

Викладене дає підстави для висновку, що Конституція України за предметом регулювання належить до так званої ліберально-етатистської конституційної моделі, яка поєднує традиційний лібералізм (відповідно до якого сфери еконо­мічного, соціального і духовно-культурного життя залишаються за межами консти­туційного регулювання) з поміркованим етатистським началом (тобто з обмеженим регулюванням названих сфер). Така конституційна модель у сучасному цивілізо­ваному світі вважається оптимальною.

“Прикінцеві положення” Конституції містять норми, що визначають час набуття нею чинності та, зважаючи на історичне значення Конституції для Українського народу, проголошують день її прийняття державним святом — Днем Конституції України.

“Перехідні положення” встановлюють межі чинності законів та інших норма­тивних актів, прийнятих до набуття чинності Конституцією; строки введення в дію окремих конституційних норм, які в силу об'єктивних причин не можуть бути реалізовані одразу; порядок і строки формування передбачених Конституцією органів державної влади й органів місцевого самоврядування; встановлюють тимчасові винятки для застосування деяких конституційних норм тощо. Значення цього розділу Конституції полягає в тому, щоб забезпечити нормальне функціо­нування державного механізму і правової системи у перехідний період.

Необхідно відзначити, що норми, які містяться в “Перехідних положеннях”, на відміну від попередніх частин Конституції, позначаються не у вигляді статей, а у вигляді пунктів. Це зроблено для того, щоб показати їх специфічний, перехідний характер. Проте особливість позначення зовсім не означає, що ці норми знаходяться за межами Конституції.

Як і норми її попередніх розділів, вони складають невід'ємну частину Конституції і мають надзвичайно важливе значення для її застосування, чого не можна сказати про Додаток — Закон України “Про прийняття Конституції України і введення її в дію”. Названий Закон — це самостійний нормативний акт, яким у зв'язку з прийняттям нової Конституції України констатується втрата чинності Конституцією (Основним Законом) України від 20 квітня 1978 року з наступними змінами і доповненнями та Конституційним договором між Верховною Радою України та Президентом України “Про основні засади організації та функціонування державної влади та місцевого самоврядування в Україні на період до прийняття нової Конституції України”.