Звільнення від кримінальної

відповідальності у зв’язку із зміною обстановки

Зміна обстановки може мати місце після вчинення злочину в межах держави, регіону, окремої місцевості, мікросередовища, що оточує особу. Ця зміна може мати у своєму підмурку полі­тичні, соціальні, економічні, духовні, правові та інші обставини.

Що стосується втрати діянням суспільної небезпечності, то воно може її втратити як явище взагалі (продовжуючи бути визнаним в законі як злочин), а може торкатись тільки окре­мих конкретних проявів.

Перший варіант буває, коли в силу швидкоплинності подій законодавець “затягує” вилучення того чи іншого діяння зі скла­ду КК. Так, до припинення чинності КК 1960 р. в його складі була ст. 154 (спекуляція). В силу конкретної зміни соціально-економічної обстановки, дії, які передбачалися цією статтею, фор­мально продовжуючи залишатись злочином, фактично втратили свою суспільну небезпечність, а отже, при виникненні таких справ вони припинялися здебільшого на підставі ст. 48 КК (тоді — ч. 1 ст. 50 КК 1960 р.).

Другий варіант стосується причин, які обумовлюють суспіль­ну небезпечність окремих, передбачених КК, діянь для даної міс­цевості, закладу, мікросередовища тощо.

Так, звільнялися від кримінальної відповідальності особи, які здійснювали незаконну порубку лісу (ст. 246 КК) у випадках, коли ліс, де проводилась порубка, потім гинув від пожежі, або особи, які вчинили зловживання своїм службовим становищем (ст. 364 КК), працюючи на підприємстві, яке потім було лікві­доване як нерентабельне.

Коли діяння внаслідок зміни обстановки втрачає суспільну небезпечність, то, як правило, і особа, що вчинила діяння, повністю або значною мірою перестає бути суспільно небезпечною.

Але закон враховує й випадки, коли, внаслідок зміни обста­новки стосовно конкретної особи, вона перестає бути суспільно небезпечною, хоча діяння не втрачає суспільно небезпечного ха­рактеру.

Ясна річ, для такого висновку потрібно, щоб минув певний час. Так, мають місце випадки звільнення від кримінальної від­повідальності на підставі ст. 48 КК осіб, які вперше вчинили злочин невеликої або середньої тяжкості, потім були покли­кані до лав Збройних Сил (стали до роботи, одружилися, захво­ріли на тяжку хронічну хворобу тощо) і протягом часу від вчинення злочину до вирішення питання по суті вели добропо­рядний спосіб життя, довівши, що перестали бути суспільно небезпечними. Здебільшого це такі злочини, як крадіжка, хулі­ганство тощо.

Зауважимо, що ст. 48 КК не охоплює випадки, коли новим законом скасовується кримінальна відповідальність за певне діяння. Тут йдеться не тільки про втрату суспільної небезпеки діяння, а й про втрату нормативної ознаки — протиправності. У таких випадках для звільнення від кримінальної відповідаль­ності підставою є ст. 5 КК — “Зворотна дія закону про кримі­нальну відповідальність у часі”.

13.6. Звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку із закінченням строків давності

Днем вчинення злочину для виконавця є день вчинення ним діяння (дії чи бездіяльності), для інших співучасників — день, коли була завершена їх злочинна діяльність. Днем вчинення триваючого злочину є день припинення виконання об’єктивної сторони (наприклад, зберігання зброї) складу триваючого злочи­ну або закінчення перебування особи в злочинному стані, а днем вчинення продовжуваного злочину — день, коли було вчинено останній злочинний епізод.

Днем закінчення перебігу строку давності є день, коли згідно з нормами КПК вирок набрав законної сили. Якщо до цього моменту спливли зазначені вище строки давності, особа, що вчи­нила злочин, підлягає звільненню від кримінальної відповідаль­ності.

Ніякі слідчі або судові дії (притягнення як обвинуваченого, складання обвинувального висновку, призначення справи до судового розгляду, постановлення вироку та час до набрання виро­ком законної сили) не зупиняють і не переривають перебігу строку давності.

Закінчення строків давності й, отже, звільнення особи від кри­мінальної відповідальності у зв’язку з їх спливом, обумовлено певними вимогами. Ці вимоги полягають: 1) в тому, що особа не повинна ухилятися від слідства або суду; а також 2) в тому, що вона не повинна вчиняти нових злочинів середньої тяжкості, тяжких або особливо тяжких (вчинення злочину невеликої тяж­кості не впливає на перебіг давності). В разі порушення вказа­них вимог подальший перебіг давності зупиняється або перери­вається.

Згідно з ч. 2 ст. 49 перебіг давності зупиняється, якщо особа, що вчинила злочин, ухилилася від слідства або суду. Йдеться про випадки, коли особа була попереджена про необхідність явки за викликом органу дізнання, слідчим, прокурором, суд­дею або їй обрано запобіжний захід, не пов’язаний із взяттям під варту, і вона, ігноруючи приписи вказаних службових осіб, скрилася з метою уникнути покарання. Ситуація, при якій осо­ба, що вчинила злочин, невідома правоохоронним органам або підозрюється у вчиненні злочину, але ніяких вказівок про обо­в’язкову явку не отримала, на зупинення перебігу давності не впливає.

При ухиленні від слідства і суду перебіг давності відновлюється з дня з’явлення особи із зізнанням або її затримання (ч. 2 ст. 49 КК). Це означає, що в строк давності не враховується тільки строк, протягом якого особа ухилялася від слідства і суду. Час з моменту вчинення злочину і до початку ухилення від слідства або суду в строк давності зараховується.

Якщо ухилення від слідства і суду тривало щонайменше п’ят­надцять років і за цей час особою не було вчинено нового злочи­ну (крім злочину невеликої тяжкості), вона в обов’язковому порядку звільняється від кримінальної відповідальності за ви­нятком випадків, передбачених ч. 4 ст. 49 та ст. 437–439 і ч. 1 ст. 442 КК (ч. 5 ст. 49 КК).

Якщо ж особа, що вчинила злочин, незалежно від того, відома чи невідома вона органові дізнання, слідчому, прокурору чи суду, вчиняє до закінчення строків давності новий злочин (крім зло­чину невеликої тяжкості), перебіг давності переривається.

Згідно з ч. 3 ст. 49 КК обчислення давності в цьому разі починається з дня вчинення нового злочину. При цьому строки давності обчислюються окремо за кожний злочин.

Тобто в разі вчинення особою після першого злочину нового злочину (крім невеликої тяжкості) строк давності, що спливав з моменту вчинення першого злочину, вважається анульованим, юридично незначущим і починає спливати знову паралельно зі строком давності стосовно другого злочину. Така ж ситуація виникає щодо строків давності відносно двох перших злочинів при вчиненні третього тощо. Строки давності стосовно кожного злочину не складаються і не поглинають один одного, вони спли­вають самостійно і незалежно один від одного.

Як зазначалося раніше, закінчення строків давності є імпера­тивною (безумовною) підставою для звільнення особи від кримі­нальної відповідальності. Однак, у ч. 4 ст. 49 КК передбачено виняток із цього положення, який полягає в дискреційному (фа­культативному) вирішенні питання.

Якщо після закінчення п’ятнадцятирічного строку давності буде виявлена особа, котра вчинила особливо тяжкий злочин, за який згідно із законом може бути призначено довічне позбав­лення волі (сьогодні — це тільки посягання на життя, вбивство або замах на нього при обтяжуючих обставинах), питання про застосування давності вирішується судом.

Суд може прийняти рішення про застосування давності й звільнити особу від кримінальної відповідальності, а може не визнати за можливе застосувати давність. Але через те, що з моменту посягання на життя минуло понад п’ятнадцять років, довічне позбавлення волі не може бути призначено і замінюється позбавленням волі на певний строк (тобто максимум — п’ятнад­цять років позбавлення волі).

Нарешті, згідно з ч. 5 ст. 49 КК давність не застосовується у разі вчинення злочинів проти миру та безпеки людства, передба­чених у статтях 437–439 і ч. 1 ст. 442 КК. Для осіб, які вчинили ці злочини (планування, підготовка, розв’язування та ведення агресивної війни; порушення законів та звичаїв війни; застосу­вання зброї масового знищення; геноцид) не існує строків давності кримінальної відповідальності, в тому числі й у виді довічного позбавлення волі у випадках, коли цей вид покарання передба­чений у санкції відповідної статті.

Цей виняток з загальних правил, передбачених ст. 49 КК, базу­ється на положеннях Конвенції ООН “Про незастосування строку давності до воєнних злочинів і злочинів проти людства” рати­фікованою Україною 25 березня 1969 року.

Контрольні питання

1. В чому полягає сутність звільнення від кримінальної відповідаль­ності? Види такого звільнення.

2. Наявність яких чинників потрібна для звільнення від криміналь­ної відповідальності у зв’язку з дійовим каяттям?

3. Дайте характеристику звільнення від кримінальної відповідаль­ності у зв’язку з примиренням винного з потерпілим.

4. Які вимоги існують для вирішення питання про звільнення від кримінальної відповідальності у зв’язку з передачею особи на по­руки?

5. Що означає ситуація, за якої внаслідок зміни обстановки вчинене діяння втратило суспільну небезпечність або особа перестала бути суспільно небезпечною?

6. Який критерій покладено в основу визначення строків давності притягнення до кримінальної відповідальності?

7. Що означає зупинення й переривання строків давності? В яких ви­падках це має місце?

8. Як вирішується питання про застосування давності до особи, що вчинила злочин, за який може бути призначено довічне позбавлен­ня волі?

Розділ ХIV

ПОНЯТТЯ, МЕТА, СИСТЕМА

І ВИДИ ПОКАРАНЬ

14.1. Поняття покарання

14.2. Мета покарання

14.3. Система покарань

14.4. Окремі види покарань

Поняття покарання

Злочинність є вічною категорією, яка буде існувати завжди. В боротьбі з нею держава спрямовує зусилля на: 1) усі види і форми профілактичної діяльності, покликані запобігти вчиненню окре­мих злочинів (видів злочинів); 2) призначення покарання у випад­ках, коли вчинено діяння, яке має всі ознаки складу злочину.

Покарання є логічним, найбільш характерним наслідком вчи­нення злочину. Воно є методом кримінально-правової боротьби із злочинністю.

Застосування покарання, його вплив на ситуацію із злочинніс­тю в країні не треба переоцінювати та чекати від нього вирішен­ня всіх проблем, які виникають у ході боротьби зі злочинністю (так звана легісломанія — сподівання на всесилля застосування закону). Але не треба й недооцінювати покарання як метод впливу на злочинність. Саме шляхом застосування справедли­вого, невідворотного і своєчасного покарання держава стримує злочинність, веде “наступ” на неї, маючи на меті її приборкання й максимальне обмеження її проявів. До того ж наявність кара­ності як ознаки кожного злочину, а також реальне застосування покарання сприяє профілактиці злочинності на всіх її рівнях і у всіх її проявах.

В основі кримінально-правової боротьби із злочинністю кожна демократична держава виходить з двох неодмінних постулатів:

1) застосування суворих мір покарання до осіб, які є організато­рами й активними членами мафіозних структур злочинності (орга­нізованих груп і злочинних організацій), а також до злочинців-рецидивістів і тих, що вчинили тяжкі і особливо тяжкі злочини;

2) застосування м’яких покарань (не пов’язаних з позбав­ленням волі), а також звільнення від кримінальної відповідаль­ності і покарання осіб, які вперше вчинили злочини невеликої та середньої тяжкості.

Отже, покарання як система (занадто жорстока, занадто м’яка, або побудована найбільш раціональним чином) не в змозі вирі­шити проблему злочинності, але держава не може відмовитися від його застосування.

В ч. 1 ст. 50 КК дається визначення покарання: покарання є заходом примусу, що застосовується від імені держави за вироком суду до особи, визнаної винною у вчиненні злочину, і полягає в передбаченому законом обмеженні прав і свобод за­судженого.

Мета покарання

Мета покарання — це кінцевий результат, якого бажає до­сягнути держава в ході застосування судом до особи такого особ­ливого заходу державного примусу, яким є кримінальне пока­рання.

Меті покарання впродовж століть приділяли велику увагу найвидатніші філософи, теологи, юристи. За підрахунками ви­датного вченого професора М. Д. Сергієвського, починаючи з часів Гуго Гроція (1583-1645) стосовно покарання було висуну­то 24 нових філософських системи і близько 100 теорій, які були різновидами цих систем. І сьогодні є різні підходи щодо вчення про мету (цілі) покарання у світовій теорії і практиці боротьби зі злочинністю.

Всі ці теорії розподіляються на три види: абсолютні, відносні й змішані.

Абсолютні теорії покарання полягають у тому, що покаран­ня є відплатою за вчинений злочин, воно не переслідує жодної практичної мети. Його основу треба шукати у вищих началах, які є аксіомою для всього цивілізованого людства. Покарання застосовується, тому що було вчинено злочин (§иіауресаіитуезі) — така загальна формула абсолютних теорій, які ще звуться тео­ріями самомети, бо покарання в них висувається як найвищий принцип. Воно повинно настигнути злочинця будь-що, як Божа кара.

РіаіціизіШацеіцрегеаіцтипсіез — “Хай торжествує справед­ливість (через покарання злочинця), хоча б загинув світ”. До абсолютних теорій належать теологічні (богословські), згідно з якими кримінальне (людське) покарання є лише матеріалізацією Божої кари.

Історично так склалось, що перші теологічні теорії базувалися на постулатах Старого заповіту: покарання — відплата за зло за правилами 8и8цШіопІ8ц(таліона): “око за око, зуб за зуб”.

Загалом абсолютні теорії відомі з епохи феодалізму. Їм та­кож присвятили свої праці видатні німецькі філософи Іммануїл Кант (1724-1804) і Георг Гегель (1770-1831). Вчення про пока­рання першого звалося теорією матеріальної відплати, другого — діалектичної відплати. Покарання є спокута гріхів, бо злочин порушує абсолютну ідею людської і Божої справедливості.

Кант писав, що зло вимагає відплати злом, тільки відплата за принципом рівності може визначити міру й обсяг покарання або рівність за силою дії.

Гегель виходив з того, що коли особиста воля вступає у супе­речність із загальною волею, котра має своє вираження в об’єктив­ному праві, має місце заперечення загальної волі, тобто порушення права. Злочин є запереченням права, а покарання є заперечен­ням злочину. Покарання, зняття злочину, на думку Гегеля, є спра­ведлива помста, відплата.

Крім абсолютних теорій, існували і дедалі більше відобража­лися в законодавстві теорії відносні, або утилітарні (від лат. иіііііазц— користь). В їх основі лежить вимога, щоб покарання призначалося для досягнення певної корисної мети для сус­пільства в цілому і для покараного особисто. Згідно з утилі­тарними теоріями покарання, насамперед, має завданням запобі­гати вчиненню злочинів як з боку засудженого, так й інших членів суспільства (рипііигупецїессеіиг), а також виправлення злочинця.

Концепція покарання як виправлення злочинця бере початок від стародавнього грецького філософа Платона (428-347 р. до н. е.). Платон вважав злочинців морально хворими людьми, а головним завданням правосуддя — лікування їхніх душ. В основу кон­цепції великого гуманіста лягли такі постулати:

а) схильність до пороку — душевна хвороба, що руйнує душу і, зрештою, є смертельною;

б) покарання слід розглядати як моральні ліки; вони не солодкі, але необхідні, бо є корисними;

в) лікарем для злочинця повинна бути держава, яка має стати джерелом і причиною його видужання.

За Платоном, жодне покарання не повинно призначатися за­ради того, аби завдати шкоди, але тільки для того, щоб зробити стражденного, тобто злочинця, кращим, ніж він був до покаран­ня.

Представниками англійського ліберального спрямування широко декларувалася теорія залякування: покарання повинно налякати і засуджених, й інших осіб у суспільстві, аби запобігти вчиненню злочинів.

Джон Локк (1632-1704) зазначав, що покарання має за мету залякування й превенції (від лат. ргеьепііоц— запобігання). Він казав: “Кожний злочин має бути покарано … з такою суворістю, якої достатньо, аби завдати шкоди злочинцеві, дати йому змогу для спокутування й утримати страхом інших від вчинення та­ких же злочинів”.

Видатний англійський юрист Блекстон (1723-1780) писав: “Із усіх частин закону найважливішою є каральна: бо не потрібно було б повторювати — “роби це і не роби цього, якщо до цього не приєднати, бо за непослух ти одержиш отаке-то пока-рання“. Отже, головна сила законів людських полягає у приєдна­них до них покарань. Метою покарання Блекстон вважав попе­редження злочинів.

Найбільш повно концепція залякування покаранням з метою запобігання злочинам висловлена в роботах англійського філо­софа Ієремії Бентама (1748–1832). Він виходив з того, що метою всіх законів є запобігання шкоді, а метою покарання — діяти так, щоб не могло бути вчинено взагалі ніяких злочинів. Будь-яке покарання — шкода, воно є зло само по собі, тому його можна застосовувати лише настільки, наскільки воно обіцяє усунути яке-небудь більше зло.

Видатний італійський гуманіст, засновник класичного напряму в кримінальному праві, автор славнозвісної праці “Про злочини і покарання” Чезаре Беккаріа (1738–1794) підкреслював, що пе­репони, які утримують людей від злочинів, повинні бути тим сильнішими, чим важливішим є благо, яке порушується, і чим сильнішим є спонукання до вчинення злочинів. Отже, повинна бути співмірність між злочинами й покараннями, міра покаран­ня повинна визначатися шкодою, завданою суспільству. Мета покарання — не в тортурах і мученнях людини, вона — в тому, щоб не дозволити винному знову нанести шкоду суспільству й утримати інших від вчинення того ж. Чим скоріше настає пока­рання за злочин, чим воно ближче до нього, тим воно справед­ливіше.

У Німеччині, інших країнах континентальної Європи, і в Російській імперії теж значний вплив на теорію кримінального права й кримінального законодавства мали погляди видатного юриста Ансельма Фейербаха (1775–1833). Демократизація кри­мінального законодавства в Європі XIX сторіччя значною мірою зобов’язана А. Фейербаху, який розвивав і втілював у життя положення класичної школи кримінального права. В основі його вчення — положення про необхідність психологічного примусу. У боротьбі держави із злочинністю недостатньо фізичного при­мусу, який настає за фактом порушення права, необхідний також психологічний примус, який має здійснюватися до порушення права. Всяке порушення права своєю основною психологічною причиною має бажання людини, почуттєве прагнення до задоволення, яке спонукає злочинця вчинити злочин. Це спонукання долається свідомістю злочинця, який знає, що за злочином на­стане зло значно більше, ніж те, яке він відчуває у зв’язку з неза­доволеністю при невчиненні злочину. Таким чином, метою по­карання за А. Фейербахом є, насамперед, загальне попередження. Крім головної мети покарання, він визначає й додаткові — це спеціальне попередження вчинення злочинів з боку покараного і його виправлення.

Опонентом А. Фейербаха виступав інший видатний німе­цький юрист Карл Грольман (1775–1829), який серед цілей по­карання на перше місце ставив спеціальне попередження, тобто виходив з того, що кара застосовується, аби завадити злочинцеві вчинити нові злочини.

Варто відзначити прогресивний, демократичний характер по­глядів на покарання видатних українських криміналістів.

А. Ф. Кістяківський виходив з того, що метою покарання є самозбереження суспільства, що покарання повинно бути одна­кове для всіх соціальних категорій і не повинно завдавати фізич­них мук. Смертну кару він визнавав несправедливою й некорис­ною, а тілесні покарання — безпідставними. Він відстоював ідею диференціації покарань залежно від тяжкості вчиненого злочи­ну й особливостей особи злочинця.

Л. С. Білогриць-Котляревський розробив прогресивні прин­ципи покарання:

а)                               рівність всіх злочинців перед кримінальним законом;

б)                              індивідуалізація покарання;

в)                              економія в застосуванні каральних заходів;

г) культурність покарання, тобто його здатність пом’якшувати,
а не огрублювати суспільну мораль.
Поступово вчені-юристи дедалі більше почали схилятися до

інтегративної (змішаної) мети покарання, яка має сполучати в собі елементи абсолютних і відносних теорій покарання.

Так, видатний французький юрист і соціолог Еміль Дюркгейм (1858–1917) виходив з того, що каральна реакція держави не повинна бути суто утилітарною, в ній є і може бути все більше почуттів.

Видатний англійський юрист Кортні Стенхоп Кенні (1847– 1930) серед різних цілей покарання основною вважав запобіган­ня злочинам. Крім цієї мети він вказує також на задоволення почуття потерпілого й покращення моральності суспільства в цілому.

Мета попередження може бути, вважає Кенні, досягнута шляхом:

а) позбавлення злочинця можливості на певний час або на завжди
вчиняти злочини;

б)                              впливу на свідомість злочинця;

в)                              впливу на свідомість інших.
Останнє є основною метою покарання. Водночас Кенні зазна­чав, що оцінка покарання тільки як заходу відвертання від злочину й перевиховання здається сучасній громадській думці за­надто утилітарною. Мовляв людина, котра вчинила погано, повинна як відплату за це перетерпіти страждання, навіть якщо
від цього не буде ніякої користі ані їй, ані іншим, і що цього вимагає сама справедливість.

Отже, інтегративні (змішані) теорії покарання поєднують ідеї абсолютної та відносної (утилітарної) теорій. Цілями покаран­ня вони вважають залякування й відплату (кару), виправлення покараного, а також спеціальну та загальну превенцію.

Саме на такій інтегративній позиції стоїть КК України. У ч. 2 ст. 50 КК сформульовано цілі покарання: “Покарання має на меті не тільки кару, а й виправлення засуджених, а також запо­бігання вчиненню нових злочинів як засудженими, так і інши­ми особами.

Отже, цілі покарання (або складові мети покарання) станов­лять: а) кара; б) виправлення засудженого; в) запобігання вчи­ненню нових злочинів з боку засудженого (спеціальна превенція);

г)                              запобігання вчиненню злочинів з боку інших осіб (загальна превенція). Вони перебувають у нерозривній єдності між собою і досягнення кожної з них сприяє досягненню інших.

Кара за вчинений злочин переслідує мету відновлення соці­альної справедливості. Це розплата засудженого за злочин, за ту шкоду, яку він завдав суспільству в цілому й окремим фізич­ним та юридичним особам. Засуджений розплачується за це обмеженням своїх прав і свобод.

Чим тяжчий злочин вчинено особою, чим негативніше вона характеризується, тим більша кара має її спіткати (мудрий на­родний вираз — “Катюзі по заслузі”).

Застосування кари як акту відплати, при її адекватності вчи­неному діянню, сприймається суспільством, не кажучи вже про потерпілих і їх близьких як задоволення почуття справедли­вості й обурення злочинною поведінкою засудженого, як вимога до нього спокутувати свою провину.

Кара полягає не тільки в обмеженні прав і свобод особи, що мають фізичний (позбавлення волі, громадські роботи тощо) і матеріальний (штраф, конфіскація майна тощо) характер. Караль­на мета досягається і тим, що особа піддається ганьбі від імені держави. Сам факт засудження в багатьох випадках сильніше впливає на злочинця, ніж вказані обмеження.

Визнання законом кари як однієї з цілей покарання не позбав­ляє оцінку кари як неодмінної змістовної ознаки покарання. Одне органічно поєднується з іншим, доповнюючи його.

Мета виправлення засудженого полягає у тому, щоб, впливаючи на нього під час виконання призначеного судом покарання, так змінити його особистість, аби перетворити злочинця на безпечну й нешкідливу для суспільства особу, хоча б і шляхом засвоєння ним неминучості відбування більш тяжкого покарання за вчинен­ня нового злочину (так зване юридичне виправлення). Звичай­но, кращою буде ситуація, за якої особа, що відбула покарання, внаслідок виховного впливу на неї стає свідомою законослухня­ною людиною, яка органічно відкидає для себе можливість по­дальших злочинних проявів, розуміючи їх суспільну небезпеку й глибоку аморальність (так зване соціальне виправлення). До­сягнення такого результату закон “не планує”, хоча на практиці він реально досягається в певній частині випадків.

Досягнення мети виправлення особи, що вчинила злочин, має починатися ще на стадії досудового слідства, завдяки швидкому встановленню особи, яка вчинила злочин, і всіх обставин справи, правильного обрання запобіжного заходу та щонайшвидшого надходження справи до суду. Під час судового розгляду справи має бути забезпечене призначення справедливого, законного й обґрунтованого покарання.

Під час виконання покарання (насамперед, його строкових видів) основними засобами виправлення особи є режим відбуван­ня покарання, суспільно-корисна праця, соціально-виховна робо­та, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив.

Ці засоби мають застосовуватися з урахуванням виду покаран­ня, особистості засудженого, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину, поведінки засудженого під час відбування покарання (ч. 3 і 4 ст. 6 КВК).

Запобігання вчиненню нових злочинів засудженим (спеці­альна превенція) уполягає в тому, щоб поставити особу в такі умови, за яких вона, навіть бажаючи вчинити злочин, не могла б цього зробити. Ця мета досягається шляхом використання всіх законних обмежень прав і свобод, якими характеризується той чи інший вид покарання. І чим суворіший є вид покарання, тим більше можливостей для досягнення цієї мети. Це є справедли­вим, адже, чим більш небезпечним є злочинець, тим більше під­став чекати від нього рецидивного прояву.

Найбільшу можливість досягнення вказаної мети забезпе­чують послідовно довічне позбавлення волі, позбавлення волі на певний строк, арешт, обмеження волі і т. п. Позбавлення мож­ливості вчиняти певні категорії злочинів забезпечують такі види покарання як позбавлення права обіймати певні посади або зай­матися певною діяльністю, службові обмеження для військово­службовців.

Запобігання вчиненню нових злочинів іншими особами (за­гальна превенція) полягає в попередженні злочинів з боку не-визначеного кола осіб, які схильні до вчинення злочину і не відкидають можливості досягти своїх цілей вчиненням злочину, шляхом застосування покарання до осіб, які злочин вчинили. Запобіжна ціль досягається шляхом:

а)                                          видання закону про кримінальну відповідальність;

б)                                          призначення судом покарання конкретним особам;

в)                                          виконання призначених покарань.

Отримання відомостей стосовно сказаного вище має залякувати нестійку особу застосуванням до неї, у разі вчинення злочину, аналогічних, а може й ще більш суворих заходів державного примусу. Одночасно важливим чинником у загальній превенції є виховний вплив відносно всіх членів суспільства в напрямку вироблення у них (або посилення наявності) позитивної моралі, переконань і поглядів.

Отже, всі цілі покарання нерозривно взаємопов’язані і будь-яке покарання має призначатися з розрахунком досягнення кож­ної мети окремо і всіх їх разом узятих.

Система покарань

Система покарань — це встановлений кримінальним зако­ном вичерпний перелік видів покарань, які розташовані послідов­но від найменш тяжкого до найбільш тяжкого. Система пока­рань покликана забезпечити досягнення мети (цілей) покарання.

В основу побудови діючої системи покарань покладені такі принципи кримінального права як законність, справедливість і гуманізм.

Системі покарань притаманні такі ознаки:

а)                                          її складові, тобто окремі види покарань, і, отже, система в цілому,

встановлюються тільки законом про кримінальну відпові­дальність. Характер, зміст, межі, порядок і підстави застосу­вання покарання визначаються тільки цим законом;

б) перелік покарань в системі є вичерпним і обов’язковим для судів всіх інстанцій. Суди не мають право самі “творити” які-небудь інші види покарань, як би доцільно таке “новотворення” не виглядало для конкретної кримінальної справи (прин­цип “пиііацроепацзіпеціезе” — нема покарання без закону, тобто без вказівки в законі на даний вид і розмір покарання);

в) система покарань побудована шляхом розташування різних видів покарань залежно від ступеню їх тяжкості послідовно
від найменш тяжкого до найбільш тяжкого. “Східці пока­рань” — називав таку побудову Ч. Беккаріа. Цей принцип
відтворений і у санкціях окремих статей Особливої частини КК. Він орієнтує суд на першочергове використання більш
м’якого виду покарання. Крім того, послідовне розташуван­ня видів покарань у їх системі визначає відносну суворість
кожного з них стосовно інших, вказує на те, яке покарання може призначити суд при призначенні більш м’якого покарання, ніж передбачено законом, при заміні невідбутої частини покарання більш м’яким тощо.

Значення системи покарань полягає в тому, що вона:

 а)відкриває простір для реалізації принципівкримінального права;

б)                                          забезпечує досягнення мети покарання;

в)                                          полегшує нормотворчу діяльність законодавця;

г) встановлює чіткі рамки для суду при призначенні ним покарання.

Діюча система покарань наведена в ст. 51 КК і включає в себе 12 видів покарань:

1) штраф;

2) позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу;

3) позбавлення права обіймати певні посади або займатися пев­ною діяльністю;

4) громадські роботи;

5) виправні роботи;

6) службові обмеження для військовослужбовців;

7) конфіскація майна;

8) арешт;

9) обмеження волі;

10) тримання в дисциплінарному батальйоні військовослуж­бовців;

11) позбавлення волі на певний строк;

12) довічне позбавлення волі.

Треба зауважити, що у розділі XV Загальної частини КК “Особ­ливості кримінальної відповідальності та покарання непов­нолітніх” є ст. 98 КК, яка наводить систему покарань, що можуть бути застосовані до неповнолітніх. Вона складається з шести видів покарань, які за строками і розмірами відрізняються від загальної системи покарань у бік їх пом’якшення (про це — у відповідному розділі).

Вказані види покарань можуть бути класифіковані за певни­ми підставами. Найважливіше значення має класифікація пока­рань за самостійністю застосування і виконання: а) основні; б) додаткові; в) змішані (ст. 52 КК).

Основні покарання. За один злочин може бути призначено лише одне основне покарання, передбачене в санкції статті Особ­ливої частини КК. Вони не можуть бути додатковими до інших. З ними пов’язуються основні сподівання на досягнення цілей покарання. Це — громадські роботи, виправні роботи, службові обмеження для військовослужбовців, арешт, обмеження волі, три­мання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, поз­бавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі (всьо­го — вісім).

Додаткові покаранняц— це позбавлення військового, спеці­ального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу та конфіскація майна (всього — два). Вони не можуть призначатисяуса-мостійно, а призначаються тільки у додаток до основних (суб-сідіарно) і мають допоміжний характер у досягненні цілей пока­рання. До основного покарання може бути приєднане одне чи кілька додаткових покарань.

Змішані покарання можуть застосовуватися як основні і як додаткові покарання. Це — штраф та позбавлення права обій­мати певні посади або займатися певною діяльністю (всього — два).

За зв’язком з ізоляцією від суспільства покарання поділя­ються на а) пов’язані з ізоляцією від суспільства і б) не пов’я­зані з ізоляцією від суспільства. До перших відносяться арешт, тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців, позбавлення волі на певний строк, довічне позбавлення волі. До других відносяться всі інші види покарання.

За часом виконання покарання поділяються на разові (одно­актні) і строкові. До перших відносяться штраф і конфіскація майна, позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу. До других відносяться всі інші (строк виконання довічного позбавлення волі — до смерті засудженого).

Окремі види покарань

А. Основні покарання

1. Громадські роботи.Вони полягають у виконанні засудже­ним у вільний від роботи чи навчання час безоплатних суспіль­но корисних робіт, вид яких визначають органи місцевого само­врядування (ч. 1 ст. 56 КК).

Строк громадських робіт встановлюється судом у межах від шістдесяти до двохсот сорока годин і відбувається не більш як чотири години на день.

Громадські роботи передбачені в основному за злочини невели­кої тяжкості. Вони відбуваються за місцем проживання засуд­женого і полягають здебільшого у виконанні фізичної малоква-ліфікованої роботи: прибирання вулиць та приміщень, виконання обов’язків помічника санітара в медичних закладах тощо.

Громадські роботи не призначаються особам, визнаним інва­лідами першої або другої групи, вагітним жінкам, особам, які досягли пенсійного віку, а також військовослужбовцям строко­вої служби.

Ухилення від відбування вказаного покарання тягне кримі­нальну відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК.

2. Виправні роботи. Виправні роботи полягають у тому, що відносно засудженого за місцем його роботи здійснюється певне обмеження трудових і пов’язаних з ними економічних прав.

Обмеження полягає в тому, що ізцсумищаробіткузасудженого до виправних робіт протягом строку їх відбування (від шести місяців до двох років) провадитьсявідрахуванняцвцдохідцдержа-вщу розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків (ч. 1 ст. 57 КК).

В осіб, які працюють за сумісництвом, відрахування прова­дяться із заробітку за кожним місцем роботи (ч. 2 ст. 45 КВК). Особи, які не мають постійної роботи, до покарання у виді вип­равних робіт засуджуватися не повинні. Засудження до цього виду покарання не передбачає переміщення з будь-якої посади на іншу. Виправні роботи застосовуються в основному при вчи­ненні злочинів невеликої тяжкості. В деяких випадках вони передбачені і за злочини середньої тяжкості.

Особам, засудженим до покарання у виді виправних робіт, надається щорічна чергова відпустка, часякоїунецзараховується доцстрокуцвідбуванняцпокарання (ч. 2 ст. 42 КВК). Як захід заохочення час щорічної чергової відпустки може бути зарахо­ваний судом у строк відбування покарання (ч. 2 ст. 46 КВК).

Час відбування покарання у виді виправних робіт зараховуєть­ся в загальний стаж роботи (ч. 2 ст. 42 КВК).

Засудженим забороняєтьсяцзвільнятисяцзуроботицзацвласним бажанням, а також виїжджатицзацмежіцУкраїниц безц дозволу кримінально-виконавчоїцінспекції (ч. 1, 4 ст. 42 КВК).

Виправні роботи не застосовуються до вагітних жінок та жінок, які перебувають у відпустці по догляду за дитиною, до непраце­здатних, до осіб, що не досягли шістнадцяти років, до тих, що досягли пенсійного віку, а також до військовослужбовців, праців­ників правоохоронних органів, нотаріусів, суддів, прокурорів, ад­вокатів, державних службовців, посадових осіб органів місцевого самоврядування (ч. 2 ст. 57 КК).

Особам, які стали непрацездатними після постановлення вироку суду, виправні роботи суд може замінити штрафом із розрахунку трьох встановлених законодавством неоподатковуваних мінімумів доходів громадян (зараз один мінімум — сімнадцять гривень) за один місяць виправних робіт (ч. 3 ст. 57 КК).

Стосовно особи, яка після постановлення вироку суду досягла пенсійного віку, а також жінки, яка стала вагітною, криміналь­но-виконавча інспекція направляє подання до суду про звільнення такої особи від відбування покарання (ч. 6 ст. 42 КВК).

Ухилення від відбування виправних робіт тягне кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 389 КК.

3.                              Службові обмеження для військовослужбовців.Це — специфічний різновид виправних робіт, який застосовується до за­суджених військовослужбовців, крім військовослужбовців стро­
кової служби, на строк від шести місяців до двох років у випадках, передбачених КК, а також у випадках, коли суд, враховуючи об­ставини справи та особу засудженого, вважатиме за можливе замість обмеження чи позбавлення волі на строк не більше двох років призначити службове обмеження на той самий строк (ч. 1
ст. 58 КК).

Застосуванням такого виду покарання законодавець дає мож­ливість військовослужбовцям (крім військовослужбовців стро­кової служби), що вчинили злочини невеликої і в деяких випад­ках середньої тяжкості, продовжувати військову службу, в чому зацікавлені як вони самі, так і держава. Із суми грошового за­безпечення засудженого до службового обмеження провадиться відрахування в дохід держави у розмірі, встановленому вироком суду, в межах від десяти до двадцяти відсотків.

Під час відбування цього покарання засуджений не може бути підвищений за посадою, у військовому званні, а строк покарання не зараховується йому в строк вислуги років для присвоєння чергового військового звання (ч. 2 ст. 58 КК).

4.                              Арешт.Цей вид покарання полягає в триманні засуджено­го в умовах ізоляції і встановляється на строк від одного до шести місяців (ч. 1 ст. 60 КК).

Особи, засуджені до арешту, відбувають покарання, як прави­ло, за місцем засудження в арештних домах (ч. 1 ст. 50 КВК).

Засуджені до покарання у виді арешту тримаються в умовах ізоляції з роздільним триманням чоловіків, жінок, неповнолітніх та засуджених, які раніше відбували покарання в місцях позбав­лення волі.

На засуджених до арешту поширюються правообмеження, встановлені кримінально-виконавчим законодавством для осіб, які відбувають покарання у виді позбавлення волі (ч. 1, 2 ст. 51 КВК).

Військовослужбовці, засуджені до арешту, відбувають пока­рання на гауптвахті (ч. 2 ст. 60 КК, ч. 1 ст. 50 КВК).

Арешт не застосовується до осіб віком до шістнадцяти років, вагітних жінок та до жінок, які мають дітей до семи років (ч. 3 ст. 60 КК).

Засуджені можуть залучатися без оплати праці до робіт з благоустрою арештних домів, а також поліпшення житлово-по­бутових умов засуджених або до допоміжних робіт із забезпе­чення арештних домів продовольством не більше як дві години на день (ст. 52 КВК).

Втеча з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання у виді арешту, тягне кримінальну відповідальність за ст. 393 КК.

5. Обмеження волі.Покарання у виді обмеження волі поля­гає у триманні особи в кримінально-виконавчих установах відкритого типу (виправних центрах) без ізоляції від суспіль­ства в умовах здійснення за нею нагляду з обов’язковим залу­ченням засудженого до праці (ч. 1 ст. 61 КК). Обмеження волі встановлюється на строк від одного до п’яти років (ч. 2 ст. 61 КК).

Як правило, особи, засуджені до обмеження волі, відбувають покарання у межах адміністративно-територіальної одиниці відповідно до їх постійного місця проживання до засудження (ч. 1 ст. 56 КВК).

Засуджені до обмеження волі залучаються до праці, як пра­вило, на виробництві виправних центрів, а також на договірній основі на підприємствах, в установах чи організаціях усіх форм власності за умови забезпечення належного нагляду за їхньою поведінкою (ч. 1 ст. 60 КВК).

Обмеження волі не застосовується до неповнолітніх, вагітних жінок і жінок, що мають дітей віком до чотирнадцяти років, до осіб, що досягли пенсійного віку, військовослужбовців строкової служби та до інвалідів першої і другої групи (ч. 3 ст. 61 КК).

Самовільне залишення місця обмеження волі або злісне ухи­лення від робіт, або систематичне порушення громадського порядку чи встановлених правил проживання, вчинені особою, за­судженою до обмеження волі, тягне кримінальну відповідальність за ч. 1 ст. 390 КК. Неповернення до місця відбування покарання особи, засудженої до обмеження волі, якій було дозволено корот­кочасний виїзд, після закінчення строку виїзду, тягне кримінальну відповідальність за ч. 2 ст. 390 КК.

6. Триманнявдисциплінарномубатальйонівійськовослуж-бовців.Тримання в дисциплінарному батальйоні полягає у на­правленні засуджених за вчинення злочину військовослужбовців строкової служби до спеціального військового підрозділу — дисциплінарного батальйону, де вони відбувають покарання, про­довжуючи проходити військову службу в умовах, порядку й ре­жиму, встановлених Положенням про дисциплінарний батальйон у Збройних Силах України (затверджене Указом Президента України від 5 квітня 1994 р. ¹ 139/94).

Тримання в дисциплінарному батальйоні має за мету виправ­лення засуджених у дусі точного виконання законів, військової присяги, військових статутів, наказів начальників, чесного став­лення до праці та служби, правил співжиття, а також поперед­ження вчинення ними нових злочинів.

Основними засобами виправлення засуджених є встановлений для дисциплінарного батальйону порядок і режим відбування покарання, суспільно-корисна праця, виховна робота, бойова підготовка (ст. 5 Положення). Загальне керівництво дисциплі­нарним батальйоном здійснює Міністр оборони України (ч. 2 ст. 71 КВК)

Згідно з ч. 1 ст. 62 КК відбування покарання у виді тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців встанов­люється на строк від шести місяців до двох років.

Розглядуваний вид покарання передбачено у санкціях як альтернативний за вчинення частини військових злочинів неве­ликої або середньої тяжкості. Водночас, якщо суд, враховуючи обставини справи та особу засудженого військовослужбовця стро­кової служби, вважатиме за можливе замінити йому позбавлен­ня волі на строк не більше двох років триманням у дисциплі­нарному батальйоні на той самий строк, він вправі це зробити на підставі ч. 1 ст. 62 КК. Це може стосуватися не тільки військо­вого, але й будь-якого іншого, вчиненого військовослужбовцем, злочину.

Тримання в дисциплінарному батальйоні військовослужбовців замість позбавлення волі не може застосовуватися до осіб, які раніше відбували покарання у виді позбавлення волі (ч. 2 ст. 62 КК).

Час тримання в дисциплінарному батальйоні до строку військової служби не зараховується. Командуючий військами оперативного командування і командуючий ВМС України ма­ють право зарахувати час перебування в дисциплінарному ба­тальйоні до строку військової служби особам, які оволоділи військовою спеціальністю, добре знають і чітко виконують вимо­ги військових статутів та бездоганно несуть службу після звіль­нення з дисциплінарного батальйону, а також особам, звільне­ним з дисциплінарного батальйону, якщо вони, відбуваючи покарання, твердо стали на шлях виправлення, виявили високу дисциплінованість і чесне ставлення до праці та військової служ­би (ст. 62 Положення).

У разі, якщо засуджений, що відбуває покарання у виді три­мання в дисциплінарному батальйоні, самовільно залишить його або вчинить акт дезертирства, він несе відповідальність відпо­відно за ст. 407 або ст. 408 КК.

7. Позбавлення волі на певний строк.Покарання у виді поз­бавлення волі полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його на певний строк до кримінально-виконавчої установи.

Позбавлення волі встановлюється на строк від одного до п’ят­надцяти років (ст. 63 КК).

Позбавлення волі на певний строк — одне з найбільш суво­рих покарань. Воно застосовується тоді, коли суд дійде виснов­ку, що досягнення цілей покарання шляхом призначення іншо­го виду покарання неможливе.

Позбавлення волі пов’язане з покладанням на засудженого суворих правообмежень: він позбавляється права вільного пере­сування, суттєво обмежується в розпорядженні своїм часом, спілкуванні з особами, які йому до вподоби, у виборі характеру роботи тощо.

Основними засобами виправлення і ресоціалізації засудже­них є встановлений порядок виконання та відбування покаран­ня (режим), суспільно-корисна праця, соціально-виховна робота, загальноосвітнє і професійно-технічне навчання, громадський вплив. Засоби виправлення і ресоціалізації засуджених застосовуються з урахуванням виду покарання, особистості засуджено­го, характеру, ступеня суспільної небезпеки і мотивів вчиненого злочину та поведінки засудженого під час відбування покаран­ня (ч. ч. 3 і 4 ст. 6 КВК).

Кримінально-виконавчими установами, які виконують пока­рання у виді позбавлення волі, є виправні колонії (де відбувають покарання повнолітні засуджені) і виховні колонії (в останніх відбувають покарання неповнолітні віком до вісімнадцяти років (ст. ст. 18, 19 КВК).

Виправні колонії поділяються на колонії мінімального, серед­нього і максимального рівнів безпеки (ст. 11 КВК).

Вид колонії, в якій засуджені до позбавлення волі відбувають покарання, визначається Державним департаментом України з питань виконання покарань (ст. 86 КВК).

Інструкція про порядок розподілу й направлення осіб, засуд­жених до позбавлення волі, зі слідчих ізоляторів (тюрем) до ви­правно-трудових установ затверджена наказом Держдепартамен­ту з питань виконання покарань від 30 серпня 2001 р. ¹ 157.

Позбавлення волі на певний строк як вид покарання найбільш широко представлений у санкціях статей Особливої частини КК. Це стосується частини злочинів невеликої тяжкості, а також всіх злочинів середньої тяжкості, тяжких і особливо тяжких. Тяжкі й особливо тяжкі злочини передбачають покарання у виді позбав­лення волі на певний строк безальтернативно (крім випадків більш тяжкої альтернативи — довічного позбавлення волі).

Втеча з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання у виді позбавлення волі, тягне кримінальну відповідальність за ст. 393 КК.

8. Довічне позбавлення волі.Довічне позбавлення волі, як і позбавлення волі на певний строк, полягає в ізоляції засудженого та поміщенні його до кримінально-виконавчої установи (виправ­ної колонії максимального рівня безпеки), тільки не на певний строк, а безстроково.

Довічне позбавлення волі встановлюється за вчинення особ­ливо тяжких злочинів і застосовується лише у випадках, спеці­ально передбачених КК, якщо суд не вважає за можливе застосу­вати позбавлення волі на певний строк (ч. 1 ст. 64 КК).

Довічне позбавлення волі передбачене в КК тільки за умисне вбивство при обтяжуючих обставинах (ст. 112, ч. 2 ст. 115, ч. 3 ст. 258, ст. 348, ст. 379, ст. 400, ч. 4 ст. 404, ч. 2 ст. 438, ч. 2 ст. 439, ч. 1 ст. 442, ст. 443 КК). Це найтяжчий вид покарання, який передбачено тільки в альтернативі з позбавленням волі на пев­ний строк.

Довічне позбавлення волі було введено в Україні з 2000 року, як покарання, що замінило смертну кару, яка була відмінена і зараз в нашій країні не існує.

Засуджені, які відбувають покарання у виді довічного позбав­лення волі, розміщуються в приміщеннях камерного типу, як правило, по дві особи і носять одяг спеціального зразка (ч. 1 ст. 151 КВК). До осіб, яких засуджено до довічного позбавлення волі, застосування амністії не допускається (ст. 3 Закону Украї­ни “Про застосування амністії в Україні” від 1 жовтня 1996 року).

Актом про помилування може бути здійснена заміна засуд­женому призначеного покарання у виді довічного позбавлення волі на строк не менше двадцяти п’яти років (ч. 2 ст. 87 КК).

Довічне позбавлення волі не застосовується до осіб, що вчи­нили злочини у віці до 18 років, і до осіб у віці понад 65 років, а також до жінок, що були в стані вагітності під час вчинення злочину або на момент постановлення вироку (ч. 2 ст. 64 КК).

Втеча з місця позбавлення волі особи, яка відбуває покарання у виді довічного позбавлення волі, тягне кримінальну відпові­дальність за ст. 393 КК.

Б. Додаткові покарання

1. ^Позбавлення військового, спеціального звання, рангу, чину або кваліфікаційного класу.Цей вид додаткового пока­рання відсутній у санкціях статей Особливої частини КК. Він може призначатися за вироком суду у справах, де засуджуються особи, які мають відповідні звання, ранги, чини і класи. Рішення про таке позбавлення є правом суду. Воно є остаточним і не потребує узгоджень з відомствами, які присвоїли засудженому певне звання, ранг, чин, клас.

Закон (ст. 54 КК) обмежує можливість застосування цього виду покарання тільки випадками, коли винний вчинив тяжкий чи особливо тяжкий злочин. Отже, при вчиненні особою злочи­ну невеликої або середньої тяжкості ст. 54 КК застосовуватися не може.

Цей вид покарання має безстроковий характер. Він здійснює на засудженого негативний морально-психологічний вплив, поз­бавляє його певних службових перспектив і матеріальних при­вілеїв, що мають особи, яким присвоєні ті чи інші звання, ранги, чини, класи.

Військові звання встановлюються у Збройних Силах Украї-ни ,спеціальні звання — в МВС, у Податковій та Митній служ­бах України, ранги встановлюються для державних службовців (спеціальні — для працівників дипломатичної служби), чини— для прокурорських працівників, класи — для суддів і судових експертів.

Державних нагород, почесних, наукових звань суд позбавляти не може.

2.^Конфіскація майна.Покарання у виді конфіскації майна полягає в примусовому безоплатному вилученні у власність дер­жави всього або частини майна, яке є власністю засудженого (ч. 1 ст. 59 КК).

Згідно із законом (ч. 2 ст. 59 КК) конфіскація майна вста­новлюється за тяжкі та особливо тяжкі корисливі злочини і може бути призначена лише у випадках, спеціально передбаче­них в Особливій частині КК.

Отже, всі випадки покарання у виді конфіскації майна перед­бачені в законі і суд на свій розсуд призначити її не може. За­кон також визначає можливість конфіскації майна тільки при засудженні за корисливі (тобто такі, що мають мету незаконного збагачення) тяжкі й особливо тяжкі злочини. Таким чином, конфіскація майна являє собою обмеження матеріальних прав засудженого.

В КК встановлено випадки обов’язкової конфіскації майна (скажімо, ч. 4 ст. 190 КК “Шахрайство, вчинене в особливо ве­ликих розмірах або організованою групою — карається поз­бавленням волі на строк від п’яти до дванадцяти років зцконфіс-кацієюцмайна”) і факультативної конфіскації майна (скажімо, ч. 2 ст. 369 КК “Давання хабара, вчинене повторно — карається позбавленням волі на строк від трьох до восьми років зцконфіс-кацієюцмайнацабоцбезцтакої”). При обов’язковій конфіскації вона може бути не застосована тільки на підставі ст. 69 КК (Призначення більш м’якого покарання, ніж передбачено зако­ном).

Згідно з нормами КК, конфіскація майна буває повною (конфіс­кація всього майна, яке є власністю засудженого) і частковою (при якій конфіскується певна частина майна, скажімо: 1/2, 1/4 тощо, або перелічуються предмети, що конфіскуються, скажімо, автомашина, магазин тощо).

У КК знаходиться додаток, який містить перелік майна, що не підлягає конфіскації за судовим вироком.

Крім конфіскації, яка є видом додаткового покарання, існує так звана спеціальнац конфіскація, що не є видом покарання. Таку назву вона отримала в теорії та практиці.

Так, у ст. 81 КПК зазначено, що знаряддя злочину, що нале­жать обвинуваченому, конфіскуються, а гроші, цінності та інші речі, нажиті злочинним шляхом, передаються в дохід держа­ви.

Норми про спеціальну конфіскацію, тобто конфіскацію речей, що є предметом злочину або знаряддям чи засобом злочину, є і в КК. Скажімо, незаконна порубка лісу (ст. 246 КК) передбачає, крім основного покарання, конфіскацію незаконно добутого; порушення законодавства про континентальний шельф (ч. 2 ст. 244 КК) передбачає, крім основного покарання, конфіскацію обладнання, з допомогою якого проводилися дослідження, розві­дування, розробка природних багатств та інші роботи на конти­нентальному шельфі України.

Санкція статті КК може одночасно передбачати конфіскацію як вид покарання і спеціальну конфіскацію. Скажімо, за вчинення контрабанди (ч. 2 ст. 201 КК), крім основного покарання, перед­бачається й конфіскація предметів контрабанди та конфіскація майна.