Масштаби й історія «кризи відходів»

За твердженням британського журналу The Economist, тверді відходи, – це екологічна проблема, що викликає найбільшу заклопотаність жителів розвинутих країн.

Історично «на очах» завжди були рідкі і газоподібні відходи – промислові забруднення води і повітря – і вони ставали об'єктом першочергового контролю і регулювання, у той час, як тверді відходи завжди можна було відвезти чи подалі закопати – попросту тим чи іншому способу забрати «з око геть».

У приморських містах відходи досить часто просто скидалися в море. Екологічні наслідки захоронення сміття – через забруднення підземних вод і ґрунтів – виявлялися іноді через кілька років або навіть кілька десятків років, однак були від цього не менш руйнівні.

У свідомості людей поступово сформувалася ідея про те, що закопування відходів у землю чи скидання їх у море –це неприпустиме перекладання наших проблем на плечі нащадків.

Паралельно намітилася й інша тенденція: чим жорсткіше було законодавство з контролю води і повітря, тим більше вироблялося твердих токсичних відходів, тому що всі методи очищення газоподібних і рідких середовищ приводять до концентрації забруднювачів у твердий стан: у намул, осади, попіл тощо.

В даний час у розвинутих країнах виробляється від 1 до 3 кг побутових відходів на душу населення в день, що складає десятки і сотні мільйонів тонн у рік, причому, у США, наприклад, ця кількість збільшується на 10% кожні 10 років.

У зв'язку з відсутністю місць для захоронення цієї величезної кількості відходів на Заході заговорили про кризу відходів або кризу смітників.

У японських гаванях насипані «сміттєві острови» з гір побутових відходів, вироблених у метрополіях; у США міста на Північно-Східному узбережжі відправляють своє сміття в інші країни в океанських баржах. Історія самої нещасливої з таких барж – Munroe – яка протягом року плавала від порту до порту, намагаючись відправити сміття з Нью-Джерсі, і повернулася додому, так і не вивантаживши ні тонни, потрапила в усі екологічні хрестоматії і підручники, як найбільш яскрава ілюстрація кризи смітників.

При уважному розгляді проблема відходів представляється більш складною, ніж просто нестача місця для нових смітників.

Місць для нових смітників завжди не вистачало: за свідченням журналу Waste, ще в 1889 році американський федеральний чиновник скаржився, що «сміття стає нікуди викидати і незабаром ми повинні будемо придумати новий метод рятуватися від нього». У той же час смітники займають не так вже багато місця, принаймні, у географічному масштабі: наприклад, усі побутові відходи, вироблені в Росії сучасними темпами протягом 500 років можна було б умістити на площадці 20 на 30 км при товщині шаруючи сміття усього в 25 метрів.

У такий спосіб «фізичний» вимір проблеми ТПВ – не тільки не єдиний, але навіть і не найважливіший. Існують інші взаємозалежні аспекти цієї проблеми, що роблять її насущною саме в наш час:

Об'єм ТПВ

безперервно зростає як в абсолютних величинах, так і на душу населення;

Склад ТПВ

різко ускладнюється, включаючи в себе усе більшу кількість екологічно небезпечних компонентів;

Відношення населення до традиційних методів звалювання сміття на смітники стає різко негативним, посилюються вимоги що приймаються на всіх рівнях влади.

Технології утилізації відходів

· сміттєспалювальні заводи-електростанції

· санітарні полігони захоронення,

Економіка Управління відходами ускладнюється.

Ціни утилізації відходів різко зростають. Сучасне Управління відходами неможливо представити без приватних підприємств та великих інвестицій. Усі ці аспекти проблеми зав'язані у вузол, що затягувався в розвинутих країнах протягом останніх 20-30 років усе тугіше і тугіше.

Традиційно побутові відходи вивозилися на смітники, розташовані поблизу населених пунктів, і функціонували за рахунок муніципальних бюджетів. Згодом унаслідок постійної загрози здоров'ю населення, що виходила від смітників (отруєння ґрунтових вод, розмноження переносників захворювань, неприємний запах, дим від частих самозаймань), у багатьох країнах стали приймати більш суворі правила їх розміщення, конструкції й експлуатації. Негативне відношення населення і нові стандарти робили відкриття нових смітників (чи «полігонів з захоронення ТПВ», як вони стали іменуватися) усе більш складною справою. У саме цей час і заговорили про раніше згадувану кризу смітників.

Хоча криза смітників – це проблема скоріше «політична», ніж «фізична», однак, незалежно від того, чи є нестача місця «реальною» або «удаваною», будівництво нових полігонів на сьогодніший момент різко дорожчає: у США, наприклад, тільки одержання ліцензії на будівництво полігона (ще до того як куплена ділянка) може обійтися в $500,000.

Проблеми сміттєспалювальних заводів (ССЗ)

Ситуацію не змінило поява на початку 80-х років сміттєспалювальних заводів (ССЗ) «нового покоління» (обладнаних высокотехнологічними установками очищення викидів). ССЗ, подібно смітникам, минулому зустрінуті населенням у штики через острах диоксинів і інших забруднювачів повітря, а також через нерозв'язаність проблем з захороненням токсичної золи, що утворюється під час спалювання ТПВ. Знаходити площі для ССЗ виявилося нітрохи не легше, ніж для полігонів, а собівартість спалювання відходів навіть у таких густонаселених країнах, як Голландія, виявляється нітрохи не нижче, ніж собівартість зхоронення їх у землю (Рис. 3).

У країнах з розвинутим екологічним законодавством до половини капітальних витрат при будівництві ССЗ іде на установку повітроочисних систем. До 1/3 експлуатаційних витрат ССЗ іде на плату за захоронення золи, що утвориться при спалюванні сміття, котра представляє із себе набагато більш екологічно небезпечну речовину, ніж ТПВ самі по собі.

Вартість спалювання відходів і захоронення на полігонах.

Коли вартість (а виходить, і ціна) утилізації відходів значно зростає, ринок утилізації починають залучати великі приватні компанії. Такі компанії в основному будують і експлуатують гігантські «сміттєзнищуючі» підприємства, розміщені на дешевій землі відаленій від міст, де виробляється найбільша кількість ТПВ. Будівництво таких підприємств звичайно зустрічає набагато більшу ворожість місцевого населення, ніж будівництво муніципальних смітників, оскільки ніхто не хоче мати під боком смітник «чужого сміття» з метрополії. Крім того, смітник, що належить приватній компанії, сприймається населенням, як правило, більш вороже, чим муніципальний смітник тих же розмірів, розташований у тій же місцевості. Під тиском громадськості політики наполягають на прийнятті більш жорстких стандартів, що у свою чергу збільшує вартість утилізації відходів. Це приводить до того, що усе більша кількість відходів попадає в руки великих корпорацій, що мають не тільки фінансові засоби виконати жорсткі екологічні стандарти, але і можливість перебороти (не завжди законними засобами). Ворожість населення до величезних корпорацій росте і ми попадаємо у вихідну точку порочного кола, вузол «сміттєвої кризи» затягується ще тугіше.Рис. 4. Замкнуте коло "сміттєвої кризи"

Практика показує, що подібне коло збільшення масштабів, вартості і ворожості населення неможливо розірвати шляхом простого збільшення екологічних стандартів чи упровадження нових технологій утилізації відходів.

Спроби вийти з цього кола, вирішуючи в комплексі соціальні, економічні і технологічні проблеми, пов'язані з ТПВ, привела до розробки концепції Комплексного Управління відходами. Ця концепція служить орієнтиром для урядових і громадських організацій у багатьох країнах; наприклад, вона офіційно прийнята Агентством по охороні навколишнього середовища США.

Проблема ТПВ на Україні

Про стан проблеми ТПВ

Надійна і сучасна інформація про стан проблеми ТПВ на україні, на жаль, відсутня. На думку аналітика корпорації RAND Д. Петерсона «Із всіх екологічних небезпек <Східноєвропейського> регіону, небезпека пов'язана з твердими відходами ... найменш задокументована». Однак з фактів, що час від часу, попадають на сторінки преси й в урядові доповіді, складається уявлення про те, що величезний промислово розвинутий СРСР обходився зі своїми відходами подібно країні третього світу, фактично звалюючи їх де попало і як попало. Аналогічна ситуація має місце й на Україні і на сьогодні. В порівнянні з західними країнами є те, що абсолютна більшість муніципальних відходів (96–98% по різних джерелах) звозиться на смітники з яких, більш як 90 % знаходиться в «незадовільному санітарному стані».

Таблиця 2.

Порівняння обсягів, складу і способів утилізації ТПВ в Росії та США.

Джерело: Д.Петерсон, корпорація RAND, 1993

Починаючи з 1972 року приблизно в десяти містах колишнього Союзу були встановлені сміттєспалювальні заводи чехословацького виробництва.

ССЗ вітчизняного виробництва був розміщений у Володимирі.

Це – так називані ССЗ першого покоління – тобто практично без повітроочисних пристроїв і не виробляючі тепло або електроенергії.

Диоксинові забруднення, що представляють найбільшу небезпеку, пов'язану зі спалюванням відходів, ніяк не контролювалися – на це не було (і немає) ні відповідних законів, ні, навіть у кращих вітчизняних лабораторіях, необхідних приладів.

Серед факторів, що впливають сьогодні на проблему ТПВ на Україні в першу чергу слід відзначити наступні:

· Розходження в культурі споживання і недавній дефіцит споживчих послуг і товарів приводили до менших, чим на Заході обсягам ТПВ на душу населення;

· Слабке екологічне законодавство і відсутність власності на землю робило утилізацію відходів дуже дешевою; економічна система, що існувала, не забезпечувала ефективного використання ресурсів і матеріалів;

· Таємність і недолік досліджень створили вакуум надійної інформації з проблеми.

 У той же час:

 На Україні виробляються, імпортуються і споживаються складні продукти розвинутого промислового суспільства, тобто склад і кількість відходів усе більш наближаються до західного. Швидкі зміни в суспільстві, у т.ч. в економічній і політичній ситуації загострюють весь комплекс проблем. Процеси, що відбуваються в країні в даний час, приводять до різкого росту кількості і розмаїтості побутових відходів. Тягар відповідальності за їх утилізацію пререкладається на місцеві влади, у тому числі муніципалітети. Зростаюча самостійність місцевої влади також приводить до того, що підприємства з утилізації ТПВ фактично неможливо розмістити на адміністративно «чужій» землі – ніхто не хоче чужого сміття.

Перші ознаки знайомого з західного досвіду кризи смітників у наявності.

Консультанти й експерти за завданням влади великих міст вже оцінюють, яка із сучасних західних технологій здатна «переробити» зростаючий сміттєвий потік, а самі влади активно шукають джерела валютних кредитів на її закупівлю. У той же час історія кризи на Заході вказує на той сумний факт, що такої технології немає і не може бути. Вирішити проблему відходів набагато складніше, ніж побудувати навіть найсучасніше і дороге підприємство.

Комерційні відходи

Примітки

1 Усе це – т.наз. «комерційні» відходи (commercial waste), що відрізняються як від побутових (household waste), так і від промислових (industrial waste).

2 Це, зрозуміло, не означає, що всі операції по утилізації повинні виконувати муніципальні служби – це можуть робити і приватні. На міській владі, однак лежить загальна відповідальність за утилізацію відходів, і, отже, обов'язок організувати відповідний процес тим чи іншим способом.

3 Дані для СРСР. За даними різних джерел у 1991–1993 роках, у Росії вироблялося 26 млн.т чи 130 млн. м³ твердих побутових відходів. Використовуючи для зразкової щільності ТПВ значення 0,25 т/м³, одержуємо для последенего значення обсягу масу 32 млн.т.