Інститут парламентської відповідальності уряду.

Парламентська відповідальність уряду характеризується зазвичай як політична відповідальність. У цьому її головна відмінність від судової відповідальності, залучення до якої пов’язане із вчиненням кримінально караного чи іншого противоправного діяння. Парламентська відповідальність передбачає солідарну відповідальність уряду за проведений ним курс і здійснювану управлінську діяльність. У країнах з парламентарною формою правління уряд залишається при владі до тих пір, поки користується підтримкою більшості у вищому представницькому окрузі. Відмова у довірі повинна бути виражена в суворій юридичній формі і в більшості випадків – шляхом застосування спеціальної парламентської процедури.

Вотум недовіри або прийняття резолюції осуду уряду тягнуть за собою лише політичні наслідки і самі по собі не можуть служити підставою для судового переслідування носіїв виконавчої влади. Уряд, який виявився в меншості, як правило, замінюється новим. Однак потерпілий поразку уряд (формально – в цілях врівноваження влади) може, не виходячи у відставку, удатися до дострокового розпуску парламенту (нижньої палати) і проведенню позачергових загальних виборів. Винятки з цього правила, встановлені в окремих країнах, можуть бути пов’язані з певними часовими рамками або елементами процедурного характеру.

Відповідно до класичної конституційній доктрини, міністри несуть колективну (солідарну) відповідальність за політику і рішення уряду, навіть якщо той чи інший міністр був проти цього рішення або взагалі був відсутній на засіданні уряду, і індивідуальну відповідальність – за справи свого департаменту. У якійсь мірі це останнє правило до цих пір застосовується в окремих країнах. Однак випадки індивідуальної відповідальності членів уряду стають все більш рідким явищем і пов’язані, головним чином зі скандальними зловживаннями або проступками (часом несумісними з громадською моруллю). Оскільки в більшості країн члени уряду призначається главою держави за пропозицією прем’єр-міністра, на цій підставі робиться висновок про відповідальність членів уряду перед його главою, який може сам робити перестановки в кабінеті і усувати від посади і замінювати окремих міністрів. Відповідно в даний час все частіше йдеться про парламентську відповідальності прем’єр-міністра Кабінету Міністрів, який за законодавством ряду країн наділений виключним правом постановки питання про довіру від імені уряду.

Приведення в дію механізму парламентської відповідальності уряду в більшості країн регулюється постановами. Однак практика різних країн не цілком однакова. Так, в Італії голосування однієї з палат проти урядового подання, згідно з конституцією, "не обов’язково тягне його відставку" (ст. 95). В Італії відмова в довірі повинна супроводжуватися прийняттям мотивованої резолюції. Тим не менше з деякою часткою умовності можна виділити основні загальні риси правового регулювання інституту відповідальності.

Ініціатива постановки питання про довіру може виходити як від уряду, так і від парламентаріїв. Від імені уряду питання про довіру ставить прем’єр-міністр. Резолюція недовіри (осуду), що вноситься парламентаріями, повинна бути, як правило, підписана групою депутатів (в Італії, Іспанії вони повинні становити не менш ніж десяту частину парламентаріїв). Нерідко депутати, які підписали резолюцію осуду, за яку не проголосувала абсолютна більшість парламентаріїв, позбавляються права пропонувати нове подання даної сесії.

Між внесенням резолюції осуду уряду і її постановкою на голосування передбачається значний часовий інтервал, який становить в Італії – три дні, в Іспанії – п’ять днів. Цей час уряд може використовувати для проведення закулісних переговорів і надання додаткового тиску на парламентаріїв. Для прийняття резолюції недовіри (осуду) потрібно, як правило, абсолютна більшість голосів. У разі, якщо внесена парламентарями резолюція не збере такої більшості, вона вважається відхиленою.

У всіх країнах, включаючи президентські республіки, конституційні законодавства передбачають можливість залучення глави виконавчої влади або члена уряду до судової відповідальності за вчинення злочинних дій. Звинувачення пред’являється парламентом або нижньою палатою за вельми обмеженому колу підстав. Розгляд і вирішення справи по суті віднесено до юрисдикції верхньої палати, конституційного суду (Італія) або спеціально утвореного для цих цілей судової присутності у Франції. Це Висока палата правосуддя, при суді над президентом, або Палата правосуддя, якщо мова йде про члена уряду.

Дієвість контролю за виконавчою владою в різних країнах неоднакова. Там, де одна партія чи організаційно оформлений блок контролюють парламентську більшість, можливість опозиції домогтися висловлення недовіри практично зведена до нуля. У країнах, де відсутня стійка більшість, інститут відповідальності використовується більш активно. Однак винесення вотуму недовіри не обов’язково призводить до радикальної зміни урядової політики. Часто воно навіть не тягне за собою серйозних змін у складі уряду.

Практика знає не так вже й багато випадків притягнення членів уряду до судової відповідальності. Інститути парламентської та судової відповідальності при всіх їх недоліках в окремих країнах залишаються одним з найбільш радикальний засобів контролю за діяльністю виконавчої влади.

Список використаної літератури:

1. Вікіпедія – Матеріалти вільної енциклопедії [Электронный ресурс] : – Режим доступу:http://ru.wikipedia.org/wiki/Исполнительная_властьЗаголовок з екрана.

2. Исполнительная власть [Электронный ресурс] : Финансовый словарь – Режим доступу:http://dic.academic.ru/dic.nsf/fin_enc/13918Заголовок з екрана.

3. Функции исполнительной власти [Электронный ресурс] : Законодательство РФ – Режим доступу:http://www.labex.ru/page/admn_pr_2.htmlЗаголовок з екрана.

4. Процедура формування та визначення складу урядів [Электронный ресурс] : – Режим доступу: http://www.vuzlib.net/beta3/html/1/15754/15811/Заголовок з екрана.

5. Конституционное право зарубежных стран [Текст] : Учебник для вузов / Под общ. ред. чл.-корр. РАН, проф. М. В. Баглая, д. ю. н., проф. Ю. И. Лейбо и д. ю. н., проф. Л. М. Энтина. — М.—1999. —278-291 с.

6. Шаповал В.М. Державний лад країн світу [Текст] : підр. для студ. вищ. навч. закл. / В.М. Шаповал; за ред. д-ра іст. наук, проф.Шоповлаова А.Б.— К.: Український центр правничих студій, 2009. – 184 с.

Класифікація парламентів

Залежно від повноважень розрізняють три види парламентів: з необмеженими повноваженнями, з обмеженими повноваженнями і консультативні. Вважається, що у зв’язку з концепцією верховенства парламенту парламенти з необмеженими повноваженнями існують у більшості країн англосаксонського права: парламент може прийняти рішення з питання. Однак і в таких країнах є королівська прерогатива. У тих країнах цієї групи, де прийнято жорстке поділ влади, а також там, де є органи конституційного контролю, що володіють правом оголошувати закони неконституційними, концепція верховенства парламенту піддається певним обмеженням.

 Концепція необмежених повноважень вищого представницького органу прийнята і в країнах тоталітарного соціалізму, конституції яких зазвичай містять перелік питань, що відносяться до компетенції цього органу, а потім йдуть слова: “та інші”, які означають, що вищий представницький орган може прийняти до свого розгляду будь-яке питання (на практиці парламент діє за вказівкою керівництва правлячої комуністичної партії). Втім, і в тих демократичних країнах, де будь-яка партія має більшість у парламенті і її лідери утворюють кабінет міністрів, парламент теж діє під керівництвом партії більшості, кабінету.

 У державах, де парламент володіє обмеженими функціями, конституції перераховують питання, по яких парламент може видавати закони, закони-рамки, які встановлюють засади правового регулювання (більш детальне регулювання відповідно до цих законів має право здійснювати виконавча влада), і “вичерпні закони”, тобто видаються з питань, які можуть регулюватися тільки парламентом. Всі інші питання складають сферу так званої регламентарной влади: по них видаються нормативні акти президента, уряду, міністрів, парламенту ж в цю сферу не повинен втручатися.

Консультативні парламенти існують в деяких мусульманських країнах. Іноді вони приймають закони зі схвалення монарха, іноді взагалі не можуть видавати закони.

Класифікація парламентів за обсягом компетенції. Компетенція –найважливіший фактор, який визначає не тільки правове становище парламенту і його роль у політичному житті країни, але і його взаємини з іншими вищими органами державної влади. Зарубіжний конституціоналізм знає різні способи визначення компетенції парламенту, в залежності від яких ці інституції можна підрозділити на три групи.

До першої групи належать парламенти з абсолютно визначеною компетенцією, для яких конституції встановлюють точний перелік питань, що є об'єктом їх законодавчої діяльності. Такі парламенти не мають права переступати межі своїх повноважень, тому що в іншому випадку суди скасують прийняті ними нормативні акти.

До другої групи належать парламенти з абсолютно невизначеною компетенцією, тобто ті парламенти, які юридично мають необмеженими повноваженнями і мають право видавати закони з будь-якого питання. Немає потреби доводити, що ця доктрина носить умоглядний характер: повноваження парламенту завжди обмежені.

Третю групу складають парламенти з відносно визначеною компетенцією. Для таких парламентів характерна відносна рухливість кордонів, в межах яких вони здійснюють свої функції.

Класифікація парламентів за соціальним складом. Парламенти неоднорідні за своїм соціальним складом. Ступінь представництва класів і соціальних груп у парламентах залежить не стільки від їх чисельності, скільки від політичної зрілості і згуртованості цих класів і груп. Численний клас, якщо він політично не самовизначився, взагалі може не мати свого представництва в парламенті. Прикладом тому може служити робочий клас ("сині комірці") США. Навпаки, порівняно нечисленна, але бойова і згуртована соціальна група може мати сильними парламентськими фракціями. Досить послатися на парламентський досвід Скандинавських країн.

Соціальний склад парламенту визначається не тільки соціальної та професійної приналежністю депутатів, але насамперед їх партійністю. У залежності від соціального складу сучасні парламенти можна розділити на дві великі групи.

У першу групу входять соціально однорідні парламенти, не мають соціал-демократичного чи комуністичного представництва. Найбільш типовим прикладом подібного парламенту є Конгрес США. В умовах демократії така соціальна однорідність парламенту можлива тільки при високому рівні добробуту населення і при стабільному політичному розвитку країни. Соціально однорідними виявляються також парламенти в тих країнах, де встановлені авторитарні політичні режими і заборонені опозиційні політичні партії.

 Другу групу складають парламенти з представництвом соціал-демократичних і комуністичних партій. Чим вище представництво таких партій, тим частіше парламент виступає на підтримку ідей державного регулювання економіки та обмеження великої власності.

Парламентська структура

За структурою парламенти поділяють на однопалатні (монокамерні) та двопалатні (бікамерні). Переважна більшість парламентів великих і середніх демократичних країн мають бікамерну структуру (наприклад, Велика Британія, Іспанія, Італія, Німеччина, Польща, Франція). Вибір тієї чи іншої структури парламенту обумовлений формою державного устрою (федерації найчастіше мають бікамерні парламенти: одна з палат представляє інтереси суб'єктів федерації), історичними традиціями, вимогами законодавчого процесу тощо. Проблема структури парламенту неоднозначно оцінюється в науковій літературі. Чимало вчених схиляються до думки про доцільність бікамерної структури парламенту (звичайно, якщо мова не йде про парламенти невеликих за чисельністю населення країн). При цьому висловлюються такі аргументи на користь бікамерної структури парламенту:

бікамерні парламенти відповідають європейській традиції, згідно з якою необхідність подвійного представництва пов'язується з соціальною чи географічною різноманітністю;

наявність двох палат є гарантією гласності та врахування позиції меншості;

бікамерна структура сприяє підвищенню якості законодавчої роботи, здійсненню парламентського контролю та втіленню державної політики в національному та місцевому вимірах1.

Що ж до недоліків бікамерної структури парламентів, то до них відносять ускладнення та уповільнення законодавчого процесу.

Бікамерні парламенти, своєю чергою, поділяють на егалітарні та нерівноправні. Егалітарними є парламенти, обидві палати яких мають однакові повноваження в законодавчій галузі, а уряд підзвітний перед кожною з них (наприклад, парламенти Бельгії чи Італії). Більш поширеними є нерівноправні парламенти, палати яких не мають однакових повноважень, діяльність уряду визначається більшою мірою нижньою палатою, а верхня палата характеризується менш представницьким характером, що обумовлено особливостями порядку її формування (наприклад, парламенти Великої Британії, Іспанії, Франції).