Повноваження уряду у країнах ЦСЄ.

Повноваження у сфері політичного керівництва

Вищий орган урядової влади у всіх країнах відіграє провідну роль у розробці, формулюванні і реалізації внутрішньої і зовнішньої політики держави Конституція Іспанії: "Уряд керує внутрішньою і зовнішньою політикою, цивільною та військовою адміністрацією і обороною країни. Воно здійснює виконавчу владу відповідно до Конституції і законів" (ст. 97). Відповідно до Конституції Італії (ст. 95), вироблення основних напрямів і загальне керівництво політикою віднесені до відання глави уряду.

Повноваження в галузі управління

Уряд – вищий адміністративний орган країни. Він здійснює функцію загального управління, тобто діяльність, спрямовану на реалізацію і відстоювання, висунутих ним, політичних цілей. Компетенція уряду у сфері керування винятково широка і різноманітна і охоплює практично всі основні сфери суспільного життя. Деякі юридичні обмеження і вилучення є лише у федеративних державах у зв’язку з віднесенням окремих повноважень до ведення суб’єктів федерації.

Уряд погоджує, координує та спрямовує діяльність всіх центральних міністерств і відомств. Ця функція здійснюється як за допомогою періодичних засідань кабінету, так і за допомогою комітетської системи. Особливо важливу роль у керівництві діяльністю уряду відіграє прем’єр-міністр, який дає необхідні директиви і вказівки членам уряду. Конституції деяких країн прямо відносять забезпечення єдності дій уряду до компетенції його глави. Так, згідно з Конституцією Італії, голова ради міністрів "підтримує єдність політичного і адміністративного управління, заохочуючи і погоджуючи діяльність міністрів" (ст. 95). Незгода члена уряду з вказівками прем’єр-міністра і тим більш публічна критика прийнятих рішень тягнуть за собою, як правило, відставку міністра. Члени уряду, особливо ті, що відають урядовими департаментами, розглядаються як їхні політичні керівники, що забезпечують діяльність центральних відомств відповідно до вказівок і політикою верховного носія виконавчої влади. У віданні уряду знаходиться адміністративний апарат, що закріплено у ряді країн основним законом (ст. 97 Конституції Іспанії та ін.)

Уряд призначає на вищі цивільні і воєнні посади. У президентських республіках це право здійснює глава держави. У республіках зі змішаними формами правління дана функція поділена між президентом і прем’єр-міністром. Найбільш важливі призначення вирішуються однак в раді міністрів, що вимагає згоди між главою держави та урядом.

Прийом на державну службу в ряді країн частково здійснюється на основі конкурсної системи. Зарахування до відповідних класів, розрядів або ешелонів, умови просування чи звільнення регулюються звичайно законом про цивільну службу, різними спеціальними актами і звичаями. Проте заняття конкретної керівної посади в державному апараті не носить автоматичного характеру і залежить від розсуду уряду. Чиновники громадянської (публічної) служби, що залишаються на своїх постах незалежно від зміни урядів, є головною ланкою, що забезпечує у діяльності державного механізм. Оскільки повноваження уряду реалізуються посередництвом державних службовців, саме професійна бюрократія займається конкретною управлінською діяльністю.

Відповідно до законодавства і прийнятої доктриною державні службовці повинні коректно виконувати підписання і накази уряду і давати необхідні поради міністрам з питань управління. Прийнято вважати, що вони несуть відповідальність за практичне здійснення урядової політики. Уряд має право контролю і розслідування їх діяльності. Однак у політико-правовому плані відповідальність за упущення, помилки і прорахунки в роботі відомства, несе глава урядового департаменту.

У країнах, де існує адміністративна юстиція дії адміністрації можуть бути передані в адміністративні трибунали, що функціонують на основі спеціальної процедури судочинства. Вищий орган адміністративної юстиції (в Італії і деяких інших країнах - Державна рада) є своєрідним юрисконсультом уряду і фактично складовою частиною механізму центрального управління. У країнах загального права рішення дисциплінарних питань віднесено до відання комісії цивільної служби, а розгляди скарг на дії адміністрації все частіше передаються в ведення квазісудових арбітражних органів, система яких досить.

Розширення обсягу управлінських функцій, зростання дискредитаційних повноважень адміністрації, концентрація прийняття важливих управлінських рішень у вищих ешелонах влади і вирішальна роль професійної бюрократії в підготовці і реалізації прийнятих рішень складають характерні риси управлінської діяльності бюрократичного типу. Також більший демократичний контролю за діяльністю адміністрації, підвищення відкритості та транспарентності процедури прийняття рішень залишається однією з головних і насущних проблем демократичного правління.

Повноваження уряду в законодавчій сфері

Крім власної регламентарної влади і права на видання актів делегованого законодавства уряд володіє великими повноваженнями, що дозволяють надавати серйозний, а нерідко і вирішальний вплив на законодавчий процес.

Уряд (прем’єр-міністр) більшості країн має право законодавчої ініціативи. Парламентська статистика західноєвропейських країн підтверджує, що понад 90% законопроектів, які вотує парламент і які знаходять форму закону, вноситься урядом.

Уряд у більшості країн не тільки фактично, а й формально стає господарем робочого часу парламенту і наділяється дієвими правовими засобами, які дозволяють контролювати його роботу. Навіть у такій найважливішій сфері, як прийняття державного бюджету, воно стає все менш залежним від парламенту. Зв’язавши з долею законопроекту питання про довіру уряду, уряд може провести свій законопроект через парламент взагалі без голосування.

У парламентарних монархіях і республіках уряд має зазвичай правом скликання надзвичайних сесій і дострокового розпуску парламенту (нижньої палати).

Зовнішньополітичні повноваження

Повноваження уряду у сфері зовнішніх зносин трактуються як похідні від функцій загальнополітичного керівництва. Лише в небагатьох країнах конституції спеціально мають повноваження уряду в цій галузі (Конституція Іспанії (ст. 97)). Найчастіше зустрічаються постановлення, що закріплюють право ведення зовнішніх зносин за главою держави.

Дискреційний характер зовнішньополітичних повноважень уряду дуже широкий. Правова регламентація цієї сфери діяльності нерідко відсутня. Таке становище обґрунтовується і виправдовується конституційно-правовою доктриною, яка використовує концепцію зовнішнього суверенітету і зовнішньої влади.

До числа юридично закріплених повноважень уряду у сфері зовнішніх зносин відносяться визначення їх загальних цілей, шляхів і засобів реалізації, а також дача вказівок і директив, що проводяться в життя дипломатичним апаратом. Уряд дає вказівку про проведення міжнародних переговорів, у більшості країн не питаючи згоди парламенту. (В якійсь мірі виключення з цього правила є в Конституції Іспанії та конституціях деяких других держав.) Глава уряду або інший носій виконавчої влади має право вести переговори і підписувати міжнародні договори в силу займаної посади без наявності спеціальних повноважень.

Уряд бере участь в ратифікаційному процесі, володіючи зазвичай винятковим правом внесення до парламенту законопроекту про ратифікацію. У багатьох країнах внесення поправок і застережень в урядовий законопроект заборонено. Міжнародні договори та урядові угоди, які не потребують ратифікації, затверджуються урядом. Ратифікаційні грамоти, підписані главою держави, в більшості країн скріплюються підписом прем’єр-міністра.

Уряд відіграє вирішальну роль у призначенні дипломатичних представників, навіть якщо оформлення таких назначень віднесено до відання глави держави. На засіданнях уряду систематично заслуховується інформація міністра закордонних справ. У деяких країнах такого роду інформація повинна надаватися парламенту главою уряду. Незважаючи на те, що питання міжнародного життя зазвичай широко коментуються засобами масової інформації, дійсні відомості щодо підготовки та прийняття зовнішньополітичних рішень і заплановані акції тримаються в суворій таємниці.

До відання уряду в більшості країн або формально, або фактично віднесено участь у вирішенні питань війни і миру. Відповідно до конституцій ряду країн, в розпоряджені уряду перебувають збройні сили. Він керує військовою адміністрацією і обороною країни, приймає рішення про загальну або часткову мобілізацію. Все це відкриває широкі можливості для прийняття виконавчою владою рішення про початок військових дій без отримання попередньої згоди парламенту. Нерідко парламент ставлять перед доконаним фактом.

Надзвичайні повноваження уряду

У країнах з парламентарними формами правління уряду у випадку внутрішніх заворушень чи зовнішньої загрози належить право прийняття надзвичайних заходів. Формально таким правом наділяється зазвичай глава держави, проте реально він виконує ці повноваження тільки у президентських і змішаних республіках, а також у країнах з монократичним режимом правління. У парламентарних країнах право введення надзвичайного стану належить на практиці уряду, який виконує його самостійно або формально спільно з парламентом.

Дуже широко використовуються надзвичайні повноваження в багатьох країнах, що розвиваються у зв’язку з різними кризовими ситуаціями. В окремих випадках надзвичайний стан вводиться з метою припинення виступів реакції і підтримання політичної стабільності.