Суть процесу реструктуризації

Давньокитайський мудрець

 ТЕМА 14

ПРАКТИКА РОЗРОБКИ СТРАТЕГІЇ РЕСТРУКТУРИЗАЦІЇ

ПІДПРИЄМСТВ РЕГІОНУ

Стратегічна реструктуризація підприємств

Як вихідна умова їх оздоровлення

Значення реструктуризації

Усім відомі негативні наслідки, що супроводжують всеосяжний процес трансформації економічної системи, яку переживає наша держава. Докорінно змінились як мотиви,так і умови господарювання, в яких доводиться діяти українським підприємствам. Багато українських підприємств так і не змогли знайти своє місце в нових умовах та налагодити ефективну роботу, чимало з них перебувають на грані банкрутства. Однак, як доводить практика, одним із найважливіших шляхів поліпшення економічного становища країни є широкомасштабна реструктуризація підприємств, мета якої полягає в нових підходах до налагодження виробничо-торгових відносин і їх розвитку. Реструктуризація в загальному плані ґрунтується на системному аналізі і стратегічному плануванні.

Спираючись на світову практику, слід вважати, що кандидатом на реструктуризацію може бути підприємство, яке не має достатнього прибутку (прибуток зменшується, тож для відновлення прибутковості необхідна реструктуризація), або ж цілком успішне підприємство, котре будує плани на майбутнє (масштаби його діяльності або збільшуються, або залишаються незмінними, однак для зміцнення позицій на ринку й підвищення прибутковості потрібна реорганізація).

В ситуації, коли втрачено багато часу і значна більшість вітчизняних підприємств або стали банкрутами, або ж опинилися на межі банкрутства, реструктуризацію часто використовують як пожежний захід, мета якого полягає у виконанні бодай програми-мінімум для відновлення платоспроможності підприємств-боржників.

Така робота була розпочата в 1997 році Агентством з питань банкрутства. До цієї роботи були залучені 400 підприємств, підпорядкованих 9 міністерствам та держкомітетам. Ефективність ужитих заходів віддзеркалюють наступні дані: заборгованість підприємств до включення в план реструктуризації склала 281320,3 млн. грн., а фактично станом на 1 січня 1999 року — 313167 млн. З цих даних випливає, що домогтися швидких позитивних зрушень тут неможливо.

Реструктуризація підприємств – це дуже важка й кропітка щоденна праця. На цьому тернистому шляху будуть як перемоги, так і тимчасові невдачі. Бажання все зробити лишень якнайшвидше – це не вихід із ситуації.

Матеріали реструктуризації зазвичай мають важливе аналітичне значення. На їхній основі формується середньо- і довгострокова стратегії діяльності більшості компаній. Слід однак мати на увазі, що реструктуризація може врятувати від банкрутства далеко не всі підприємства. Хоча потрібно докласти максимум зусиль, щоб досягти успіху на більшості з них, інакше можна втратити економічний, передусім промисловий, потенціал країни.

Ідеологія реструктуризації підприємств повинна будуватися на загальноприйнятих у світі підходах. Вона має бути не філософським умовиводом, як стверджує частина вітчизняних фахівців, а станом розуму, зорієнтованого на копітку практичну діяльність.

Суть процесу реструктуризації

Термін структура (побудова, розміщення, порядок) у класичному розумінні означає сукупність стійких зв’язків об’єкта, що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних властивостей при різних зовнішніх і внутрішніх змінах. Тому реструктуризацію можна розглядати як зворотний процес, зумовлений об’єктивними факторами.

Структурна перебудова – це процес організаційної, управлінської, фінансової, технічної і виробничої адаптації виробничої структури підприємства до постійно плинних ринкових умов з метою підвищення її ефективності та конкурентоспроможності.

Структурна перебудова – це еволюційні зміни стратегії бізнесу і фінансової структури з метою створення стійких конкурентних позицій на ринку. Тому реструктуризацію підприємств необхідно розглядати як комплексну проблему в часі [125; 127].

Процес фінансово-виробничої реструктуризації підприємства можна розділити на чотири основних етапи:

1) техніко-економічний аналіз стану виробництва;

2) прогноз місткості ринку продукції;

3) пропозиції з ефективного використання наявного виробничого потенціалу з урахуванням необхідного технологічного переозброєння;

4) залучення капіталу на технічне та технологічне переозброєння виробництва.

Техніко-економічний аналіз стану виробництва полягає у вивченні специфіки й особливостей виробничо-фінансової діяльності окремо взятого підприємства та розробці конкретних заходів, направлених на гармонійне (оптимальне) поєднання сучасних конструкторсько-технологічних розробок з наявними виробничими потужностями. Тобто цей захід має на меті оптимізувати виробничий процес і скоротити виробничі цикли, що, в свою чергу, спричиниться до скорочення всіх видів витрат на виробництво та поліпшення фінансових показників. У загальному плані – це не що інше як наукова організація виробництва, кінцевим результатом якої є запровадження високоефективних технологій.

Прогноз місткості ринку ґрунтується на маркетингових дослідженнях стосовно двох головних питань:

§ чи зможемо ми продати продукцію?

§ чи зможемо ми одержати від цього прибуток?

Суть маркетингового аналізу – збір та аналіз цієї інформації і побудова подальших стратегій на базі цієї інформації. Основні питання для аналізу ринку збуту є такі:

§ Хто є споживачами нашої продукції?

§ Який потенційний обсяг ринку нашого товару?

§ Чи існує еластичний попит на наш товар?

§ Яким є оптимальний спосіб просування товарів на ринку – через засоби масової реклами, спеціальні видання, виставки?

У процесі цього дослідження слід виділяти також і ключові фактори успіху товару: якість, унікальність, привабливість, безпечність, тривале слугування після купівлі.

Пропозиції щодо ефективного використання наявного виробничого потенціалу та технологічне переозброєння повинні відповідати таким вимогам.

По-перше, проаналізувавши відповідність технічного рівня устаткування та обладнання розробленим методичним вимогам, слід визначити, яку його частину має бути збережено.

По-друге, плануючи замінити устаткування на більш прогресивне з точки зору його технологічного рівня, треба орієнтуватися на зменшення витрат енергоресурсів (електричної, теплової енергії та ін.), що безпосередньо сприятиме зниженню собівартості продукції.

По-третє, виходячи з галузевої специфіки і технологічних особливостей окремого підприємства, необхідно по можливості прагнути до використання більш «універсального» устаткування та обладнання, здатного забезпечувати разом зі зміною технологічної оснастки відносно швидку переорієнтацію виробництва на випуск продукції, що користується ринковим попитом. Таким чином, завдяки цьому будуть створюватися елементи гнучких технологічних процесів. Ця вимога особливо стосується значної частини підприємств машинобудівного комплексу.

По-четверте, пропозиції щодо підприємств специфічного (спеціалізованого) виробництва(наприклад, будівельних конструкцій і матеріалів, підшипників, харчової промисловості, в тому числі цукрових заводів і т. ін.) повинні бути спрямовані, виходячи з кризи неплатежів, а звідси тимчасового спаду попиту і виробництва, на реконструкцію технологічних процесів, які визначають якість продукції, з одночасним зниженням її собівартості. Тобто тут слід використати спосіб локального технологічного переозброєння, що дозволить заощадити протягом певного проміжку часу значні капіталовкладення.

По-п’яте, при прогнозуванні місткості ринку слід виходити з раціонального співвідношення прогресивності устаткування і досконалості продукції в плані її технічного та технологічного рівня, яка на даний час не відповідає загальноприйнятим вимогам (така відповідність досягається на стадії науково-дослідних і проектно-конструкторських робіт). З іншого боку, спроби виготовлення високоякісної і досконалої продукції на застарілому, а особливо зношеному устаткуванні в більшості своїй не дадуть бажаних результатів,а тому слід додержуватись розумного співвідношення.

По-шосте, перед тим як прийняти рішення про розукрупнення (сегментацію) підприємства, необхідно здійснити глибокий аналіз мотивів можливих дій та оцінити їх мотиваційний базис. Такі дії можуть носити тактичний, стратегічний, а також й індивідуально-психологічний характер. Тактичний чи індивідуально-психологічний (тенденційний) характер мотивів навряд чи дозволить забезпечити комплексне вирішення проблем, які виникли на підприємстві. Тому можливе розукрупнення підприємств має будуватися на фундаменті стратегічної реструктуризації, зміни парадигми цих процесів,яка полягає в новому баченні об’єктивних умов, що диктують такі зміни.

З усієї сукупності критеріїв, які дозволяють прийняти найбільш оптимальні рішення про розукрупнення підприємств, належить виділити такі основні.

1. Підставою для розукрупнення є можливість подальшого використання масштабного виробничого потенціалу в існуючому стані. Це пов’язано з низьким технологічним рівнем виробництва, що, в свою чергу, не дозволяє забезпечити випуск конкурентоспроможної продукції, ринки збуту якої перенасичені. У такому разі можлива реконструкція під випуск цієї продукції, але це пов’язано з великими капіталовкладеннями і розтягнутими строками їх окупності, що не дуже приваблює інвесторів. Як правило, капіталовкладення у великі підприємства здійснюються за умов, коли вартість нової продукції буде значно нижчою в порівнянні з існуючими аналогами або якщо вона буде значно вищою за своїм технологічним рівнем,тобто забезпечить високу конкурентоспроможність.

2. Розукрупнення підприємств раціональне в тому випадку, якщо є можливість налагодити випуск необхідної продукції з мінімальними витратами капіталу протягом відносно короткого проміжку часу, але для цього необхідна модернізація виробництва із закінченим технологічним циклом.

3. При прогнозуванні процесу розукрупнення необхідно виходити з раціонального співвідношення вартості пасивної і активної частин основних виробничих фондів, оскільки це певною мірою буде відбиватися на собівартості майбутньої продукції. Існує думка, що малі підприємства більш гнучкі в конкурентному середовищі, швидше перебудовуються на випуск продукції, яка диктується ринковим попитом, більш легкі в управлінні. В принциповому плані це так. Але в плані реального впливу на кон’юнктуру ринку окремо взяте мале підприємство не має реальних економічних важелів. Тому діяльність малих підприємств виявляється значно ефективнішою, в тому разі, якщо вони входять до складу фінансово-промислових груп, як, наприклад, до японських кейрецу (горизонтальних та вертикальних), або при вкладенні в підприємство венчурного капіталу, що забезпечує застосування високих технологій, значною мірою не пов’язаних тісно з іншими галузями.