Предмет дослідження дефектології, завдання

Ще донедавна вся галузь теоретичного знання й науково-практичної роботи, що ми умовно називаємо «дефектологія» вважалася чимось на зразок малої педагогіки, або того, як медицина виділяє малу хірургію. Всі проблеми у цій галузі ставилися і розв’язувалися як проблеми кількісні. М.Крюнегель констатує, що найбільш поширені психологічні методи дослідження ненормальної дитини (метрична шкала А. Біне або профіль Г.І. Россолімо) базуються на кількісній концепції дитячого розвитку, ускладненого дефектом. За допомогою цих методів визначається ступінь зниження інтелекту, але не характеризується сам дефект і внутрішня структура особистості. Ці методи можна назвати вимірюваннями, але не дослідженнями обдарованості, так як вони установлюють ступінь, але не рід й тип обдарованості. (Ліпман О.).

Основний догмат дефектології: дитина, розвиток, якої ускладнений дефектом, не є просто менш розвинутою, вона інакше розвинута.

Дитина на кожному ступені розвитку, в кожній її фазі є якісною своєрідністю, специфічною структурою організму і особистості. Дефектна дитина є якісно відмінним, своєрідним типом розвитку. Це ніби із кисню і водню виникає не суміш газів, а вода, зазначає Р.Гюртлер, так само особистість недорозвинутої (недоумкуватої) дитини є ніщо інакше як сума недорозвинутих функцій й властивостей.

Специфічність органічної і психологічної структури, тип розвитку та особистість, а не кількісні пропорції відрізняють недорозвинуту дитину від нормальної. Існує повна відповідність між своєрідністю кожної вікової ступені в розвитку дитини й своєрідністю різних типів розвитку.

Власне з ідеєю якісної своєрідності тих явищ і процесів, які вивчає дефектологія, вона вперше здобуває тверду методологічну основу. З цією ідеєю перед дефектологією відкривається система позитивних задач, теоретичних й практичних; дефектологія стає можливою як наука, або здобуває особливий, методологічно відмежований об'єкт вивчення, пізнання.

Процеси дитячого розвитку, які вивчаються – це різноманітність форм, безмежна кількість різних типів. Основний факт, який нам трапляється в розвитку та ускладнений дефектом, є подвійна роль органічного недоліку в процесі цього розвитку і формування особистості дитини. З одного боку, дефект – це мінус, обмеження, слабкість, уповільнення розвитку; з іншого – власне тому, що він створює труднощі, він стимулює підвищення, посилення руху вперед. Центральне положення, сучасної дефектології полягає в тому, що всякий дефект створює стимули для вироблення компенсації. Тому динамічне вивчення дефективної дитини не може обмежуватися встановленням ступеня та важкості недоліку, але і включає облік компенсаторних процесів у розвитку й поведінці дитини, а саме заміщення, вирівнювання, надбудовування.

Як для сучасної медицини важливим є не захворювання, а хворий, так для дефектології об’єктом є не недолік сам собою, а дитина, обтяжена недоліком.

Дефект розвитку (лат. defectus – недолік) – фізичний або психічний недолік, який викликає порушення нормального розвитку дитини.

Основні види дефектів: порушення зору (сліпота, слабозорість), порушення слуху (глухі, діти зі зниженим слухом), порушення опорно-рухового апарату, порушення психіки (олігофренія), порушення мовлення (алалія, афазія, дислалія тощо). Трапляється складні порушення, наприклад, одночасне порушення слуху і зору.

Дефектологія (лат. defectus – недолік і logos – слово, вчення) – наука про закономірності і психофізіологічні особливості розвитку дітей з фізичними та психічними недоліками та їх освіту.

Характер і рівень розвитку дефектології визначається соціально-економічними умовами суспільства, станом суміжних наук (медицини, фізіології, психології, філософії, техніки тощо), досягненнями усебічного вивчення аномальних дітей, їхніх компенсаторних особливостей, науково обґрунтованої системи виховання і навчання дітей з порушеннями розумового та психічного розвитку.

В процесі розвитку дефектологія розширила сферу своїх досліджень.

На перших етапах предметом дослідження були діти з різними порушеннями у розвитку (глухота, сліпота, розумова відсталість), на наступних етапах досліджувалися діти, які мають виражені порушення (слабозорі, зі зниженим слухом, з порушеннями мовлення, опорно-рухового апарату з тимчасовими затримками у розвитку, діти аутисти). Для деяких категорій цих дітей створені спеціальні школи, розроблена нова система їхнього навчання.

Отже в дефектології розріняють такі галузі:

Сурдопедагогіка– (лат. – глухий) наука про навчання та виховання дітей з порушенням слуху (глухих, пізнооглухлих, зі зниженим слухом).

Людей з порушеннями слуху поділяють на три групи:

1) глухі (глухонімі) – це двобічне стійке порушення слуху, вроджене або набуте в ранньому дитинстві. Такі діти не оволодівають мовленням без спеціального навчання;

2) пізньооглухлі – втратили слух у дошкільному або шкільному віці;

3) діти зі зниженим слухом – з частковою недостатністю слуху, з порушеннями мовленнєвого розвитку.

Тифлопедагогіка – (грец. – сліпий) наука про навчання і виховання дітей з порушеннями зору.

Олігофренопедагогіка – наука про навчання та виховання дітей з особливими потребами. Розумова відсталість – це стійке порушення психічного розвитку, а саме інтелектуального, зумовленого недостатністю центральної нервової системи.

Ортопедагогіка – наука про навчання і виховання дітей з порушенням опорно-рухового апарату.

Логопедія – (грец. – слово і виховання) галузь спеціальної педагогіки, завданням якої є вивчення недоліків мовлення і розроблення принципів та методів їхнього попередження й подолання.

Виховання і навчання аномальних дітей – це складна соціальна, психолого-педагогічна проблема. Залежно від характеру порушення одні дефекти у розвитку дитини можна виправити; інші лише коригуються, а деякі – компенсуються. Характер порушень фізичного і розумового розвитку впливає на пізнавальну діяльність дитини.

Завдання дефектології:

– здійснювати різнобічне вивчення закономірностей фізичного і розумового розвитку дітей, які мають порушення в системі аналізаторів (глухота, сліпота), в центральній нервовій системі (олігофренія), та мовленнєвої діяльності (логопатія);

– встановити структуру дефекту і визначити корекційні й компенсаторні можливості аномальних дітей;

– обґрунтувати принципи побудови педагогічних класифікацій аномальних дітей;

– вивчити особливості життя та діяльності аномальних дітей у соціальному середовищі, визначити значення соціальних чинників у формуванні аномальної дитини;

– розробити принципи розвитку системи виховання, навчання аномальних дітей згідно із вимогами підростаючого покоління;

– визначити мету і задачі виховання; обґрунтувати зміст, засоби, методи навчання відповідно до нових вимог;

– розробити принципи побудови системи підготовки до практичної діяльності і визначити шляхи, форми залучення учнів до виробничої діяльності; розробити ефективні шляхи та засоби профілактичної боротьби з дефектами дитячого розвитку.