Скарбничка народної мудрості

Слово про слова

v Слово старше за гроші.

v І від солодких слів буває гірко.

v Не говори, що знаєш, але знай, що говориш.

v Краще мудре мовчання, ніж дурне казання.

v На слові зірвався — увесь світ дізнався.

v Мовчання — це велике вміння вести бесіду.

v Де багато слів, там мало мудрості.

v Не кажи всього, що знаєш і думаєш.

I. Культура фахового мовлення

Тема 1.2

Літературна мова. Мовна норма. Культура мови. Культура мовлення під час дискусії

План

1.2.1. Поняття літературної мови. Найістотніші ознаки літературної мови.

1.2.2. Мова професійного спілкування як функціональний різновид української літературної мови. Мовна, мовленнєва, комунікативна професійна компетенції.

1.2.3. Мовна норма. Типи мовних норм.

1.2.4. Мова і культура мовлення в житті професійного комунікатора.

1.2.5. Комунікативні ознаки культури мовлення.

1.2.6. Комунікативна професіограма фахівця.

1.2.7. Дискусія. Культура мовлення під час дискусії.

Вдумайся !

*                    Говорити скаліченою мовою - це все одно, що грати... на зіпсованій скрипці. Все одно, що з дерева красуню різьбити... тупою щербатою ложкою.

Скалічена мова отуплює, оглупляє людину, зводить її мислення до примітива. Бо мова - це лад мислення, це віконця, через які людина бачить світ. Що ж вона бачить, коли віконця - кіптяві, засновані павутинням, засиджені мухами?

Мовна культура - це живодайний корінь культури розумової, всього розумового виховання, високої, справжньої інтелектуальності.

В. Сухомлинський

Зацікався !

Першою пам'яткою, яка відбивала усі фонетичні та морфологічні особливості української літературної мови, вважають Пересопницьке Євангеліє (1556-1561). Щоправда, окремі фонетичні риси української мови виявляються у писемних пам'ятках ранішого часу, зокрема Галицько-Волинському літописі (XIII ст.).

Історично в Україні існувало два типи літературної мови: слов'яноруська як результат взаємодії старослов'янської (церковнослов'янської) і давньоруської книжної мови та староукраїнська, що розвинулася на основі книжної давньоруської мови і живого українського народного мовлення. Першувикористовували переважно в конфесійній літературі, а другу, яку називали ще мова проста, руська, діалект руський, - у ділових та юридичних документах, літописах, полемічній і навіть релігійній літературі. Ця мова була державною не лише в Україні, а й Литві та Молдовському князівстві. За словами І. Огієнка, „.мова вкраїнська зробилась тоді державною мовою, нею вчили по школах, нею вчили по церквах, нею суд вели і нашою мовою балакали тоді і вища старшина, і в королівськім палаці”

Староукраїнська мова довго перебувала під упливом давньоруської писемної традиції, яка затримувала відтворення фонетичних змін, появу нових українських слів.Значним був уплив також старослов'янської, польської, латинської, грецької, західноєвропейських мов, а з середини XVII ст.російської мови. Зразком такої староукраїнської мови є художні твори українського філософа, поета другої половини XVIII ст. Г. Сковороди, напр.:

Всякому городу нрав и права;

Всяка имЬет свой ум голова;

Всякому сердцу своя єсть любовь,

Всякому горлу свой єсть вкус каков

Мову творів Г. Сковороди український мовознавець Ю. Шевельов назвав„мовний Еверест". Українській літературній мові випадало залишатися на цій вершині або спуститися вниз, наблизитися до народних джерел. Народ у той час говорив інакше, про що свідчили українські народні пісні XVII ст. („їхав козак за Дунай", „Ой не ходи, Грицю" та ін.), народні думи. Саме мову Полтави, простих людей відтворив І. Котляревський, пишучи безсмертну „Енеїду" (1798), яка поклала початок новій сучасній українській літературній мові, пор.:

Еней був парубок моторний

І хлопець хоч куди козак,

Удавсь на всеє зле проворний,

Завзятіший од всіх бурлак.

І. Котляревського вважають зачинателем нової української літературної мови, традиції якої продовжили Г. Квітка-Основ'яненко, Є. Гребінка, П. Гулак-Артемовський. Основоположником сучасної української літературної мови є Т. Шевченко. Саме він став реформатором української літературної мови, творцем нової української літератури. На відміну від І. Котляревського, мова Т. Шевченка була зорієнтована на весь україномовний простір, хоча, звичайно, з кількох фонетичних варіантів слова чи кількох паралельних морфологічних форм він вибирав ті, які чув на рідній Звенигородщині. Народномовна основа творів Т. Шевченка виступає досить виразно на всіх рівнях - фонетичному, лексичному, морфологічному, синтаксичному. Заслуга Т. Шевченка перед українською культурою полягає насамперед у тому, що він надав літературній мові внутрішньої естетичної впорядкованості, збагативши народну мову органічним введенням у неї елементів з інших джерел і тим самим віддаливши мову літератури від побутової мови .

Предметом уваги Т. Шевченка була не проста мова, а її зміст в устах народу і народні почуття. Високо цінуючи заслуги І. Котляревського перед українським народом, він писав про творця „Енеїди": «Будеш, батьку, панувати, Поки живуть люди, Поки сонце з неба сяє Тебе не забудуть!»

Не применшуючи ролі своїх попередників, Т. Шевченко, однак, стверджував, що „ Енеїда " Котляревського - добра, а все-таки сміховина ", а „ покійний Основ 'яненко дуже добре приглядався на народ, та не прислухався до язика, бо може його не чув у колисці од матері, а Гулак- Артемовський хоть і чув, так забув, бо в пани постригся " .

Коли в українців з'явився Шевченко, питання про те, бути чи не бути українській мові, українській культурі, перестало існувати. Своїм словом він утвердив український народ серед інших народів світу, став виразником його дум і прагнень, заявивши про це на весь голос:

Возвеличу малих рабів отих німих.

Я насторожі коло них поставлю слово!

Запам’ятай !