Особливості усної форми мови. Орфоепічні норми. Словесний і фразовий наголос. Милозвучність мови.

Усне мовлення - найважливіша форма існування мови як засобу комунікації; воно має багатогранну структурну і комунікативну специфіку, свої особливості порівняно з писемним мовленням, функціонує в багатьох різновидах у всіх сферах нашого життя. Усне мовлення – це слухове сприймання певної інформації. За допомогою усного мовлення спілкування і обмін думками відбувається безпосередньо між людьми. В усному мовлення широко використовуються додаткові засоби висловлення: інтонація, жести, що надають відтінок переконливості та емоційності. Звичайна сфера застосування усного мовлення – бесіда, розмова. Орфоепія — розділ мовознавчої науки, що вивчає сукупність правил про літературну вимову. Орфоепічні норми – це правила вимови звуків та звукових комплексів.Вимова голосних і приголосних звуків характеризується такими особливостями:

– голосні звуки вимовляються повнозвучно в будь-якій позиції (наголошеній чи ненаголошеній) (конвенція, інвестор); звуки [а], [і], [у] передаються завжди чітко і виразно (аудит, акція); ненаголошений [о] не наближається до [а], як у російській мові (конкурент, монополія), але перед складом з наголошеним [у] та [і] – [о] (корупція, запорука); ненаголошений [е] вимовляється як [еи], а ненаголошений [и] – як [ие] (вексель, дисконт); звуки [е], [і] в іншомовних словах після голосних можуть йотуватися (клієнт, егоїст);

– приголосні дзвінкі не оглушуються в кінці слів та в середині перед глухими, тільки [г] у словах нігті, кігті, легко, вогко, дьогтю та в похідних від них перед глухими вимовляється як [х]; глухі приголосні перед дзвінкими передаються дзвінко (клятьба, просьба); прийменник і префікс з перед глухими послідовно оглушуються(з товаром, з попитом); звук [з] у префіксах роз-, без-, через- та прийменниках без, через перед глухими залежно від темпу мовлення може вимовлятися дзвінко або оглушено (розпорядчий, безприбутковий, через транспорт); губні, шиплячі, задньоязикові і гортанний [г] звучать твердо, лише перед [і] пом'якшено (біржа, мільйон, шість, банкір, архів); у деяких питомо українських та іншомовних словах губні, задньоязикові, гортанний та подовжені шиплячі пом'якшуються перед я, ю (бюджет, кювет, річчю, бездоріжжя); перед [е] приголосні вимовляються твердо (цейтнот, тендер) тощо.

Вимова звукосполучень пов'язана з такими процесами:

– з асимілятивними змінами; напр., у закінченнях дієслів -ться, -шсявимовляються як [ц΄:а], [с΄:а](інвестується, фінансуєшся),-жся, -чся у дієсловах наказового способу передаються як [з΄с΄а], [ц΄с΄а] (уріжся, морочся), [з] перед шиплячими уподібнюється до них і вимовляється як [ш:], [ж:], [жш] (зшити, безжурність, безшумний);

– з подвоєнням звуків; напр., два звуки вимовляються при збігу однакових приголосних на стику префікса і кореня, кореня і суфікса, двох суфіксів, двох префіксів, основи дієслова і постфікса (віддаль, корінний, годинник, возз'єднання, піднісся); у похідних від слів з подвоєними звуками (законно, невинність); у прикметниках на –анн-ий, -янн-ий, -енн-ий зі значенням можливості дії (здійсненний, але довгожданий); в іншомовних власних назвах (Брюссель, Голландія, Канни, Оттава, Діккенс); у словах алло, брутто, нетто та інших;

– з подовженням звуків; напр., подовжено вимовляються звуки [д], [т], [з], [с], [л], [н], [ж], [ш], [ц], [ч] після голосного перед я, ю, є, і у всіх відмінках імен. сер.р. на -я ІІ відм. (крім Р.в. без закінчення -ів) (знаряддя, намагання); перед я, ю у прислівниках (навмання, зрання, попідвіконню), перед є, ю у формах тепер. часу дієслова лити та в похідних від нього (ллють, виллється);

– зі спрощенням звуків у групах приголосних при словотворенні або словозміні; напр., у групах ждн – жн (тиждень – тижневий), здн – зн (проїзд – проїзний), стн – сн (якість – якісний), (містити – місце), скн – сн (тиск – тиснути); спрощення не відбувається у питомих та іншомовних словах на -т, -ст (агент – агентський, Карпати – карпатський), у групах приголосних -стц-, -стч- (монополістка - монополістці), у числівниках (шістсот, шістнадцять);

– зі зміною приголосних при їх збігу; напр., -цьк- змінюється на -чч- при творенні імен. на –ин-а (донецький – Донеччина, але галицький - Галичина), -ськ-, -ск- на -щ- за аналогічних умов (полтавський - Полтавщина), -ск-, -шк- на -щ-при творенні імен. і прикм. на -ан-(-ян-) (піски - піщаний), -ск-, -ст- на -щ- при творенні форм дієслів ІІ дієвідміни (вереск – верещати, простити – прощу); приголосні [г], [з], [ж] перед суфіксами -ськ-, -ств- змінюються на -зьк-, -зтв-(Кривий Ріг – криворізький, Кавказ – кавказький, Париж – паризький), [к], [ц΄], [ч] перед -ськ-, -ств- змінюються на -цьк-, -цтв- (турок – турецький, купець – купецький, ткач – ткацький), [х], [с], [ш] перед -ськ-, -ств- змінюються на -ськ-, -ств- (птах – птаський, Одеса – одеський, товариш – товариський, алебаскський, казахський, тюркський, ламаншський, меккський); [г], [ж], [з] із суфіксом -ш- дає сполучення -жч- (дорогий – дорожчий, дужий – дужчий, вузький – вужчий, але легший), [с] змінюється на -щ- (високий – вищий).

Дотримання орфоепічних норм удосконалює мову як засіб спілкування, сприяє витонченості, стрункості мови, полегшує обмін думками, допомагає уникати непорозумінь у мовленні, усувати їх. Знання орфоепічних норм забезпечує чітке логічне оформлення думки і мовне її вираження.

Милозвучність досягається чергуванням у мовленні голосних і приголосних звуків, односкладових і багатоскладових слів, коротких і довгих речень, зміною звукового складу слова без порушення його значення тощо. Одним із важливих засобів створення милозвучності є позиційне чергування звуків [у]-[в]та [і]-[й], фонетичні варіанти повнозначних та службових слів на зразок унаслідок – внаслідок, йти – іти, імла – мла,з – зі – із, над – наді.Звуком [і] завжди починається речення, а звуком [у] тоді, коли далі йде приголосний. Між приголосними вимовляються і пишуться [у], [і] (потім у день чи два, так і так), між голосними – [в], [й] (взяла в оренду, заява й акт). Після приголосного перед голосним вживається здебільшого [й], [в], а після голосного перед приголосним – [і], [у]. Якщо між словами робиться пауза, то на стику їх вимовляються голосні [у], [і] Немає чергування при зіставленні понять (батьки і діти), при зміні значення слів (вклад і уклад), у словах лише з [в] або з [у] (взаємини, власник, указ, установа).

Наголос — це виділення одного зі складів слова або цілого слова в реченні за допомогою посилення їх вимови. Виділяють декілька типів наголосів.Фразовий наголос — наголошення неоднакової сили, яке дістають слова та мовні відрізки в межах фрази. Фразовий наголос виявляється тільки в реченні. Виступаючи компонентами речення, окремі слова дістають наголошення неоднакової сили, що залежить від місця слова в реченні, кількості складів у ньому та смислового навантаження. Фразовий наголос має такі різновиди: наголос акцентної групи, синтагматичний, логічний та емфатичний. Логічним наголосом називається особливе виділення голосом слова в реченні з метою підкреслити важливість його в смисловій структурі речення. У простому реченні буває тільки один логічний наголос. Під синтагмою розуміють лінійну послідовність слів, найтісніше пов'язаних за змістом і об'єднаних у фонетичну єдність засобами мелодики. У цій єдності виділяється один синтагматичний наголос, якому підпорядковані слабші наголоси. Самостійну синтагму може становити й одне слово. Синтагматичне членування речень здійснюється за допомогою пауз. У межах синтагми виділяється найважливіше слово, навколо якого об'єднуються інші, менш наголошені або ненаголошені; таким словом звичайно є останнє слово синтагми. Наголос акцентної групи — найслабкіший за своєю силою. В акцентну групу звичайно об'єднуються повнозначні слова і сполучники, прийменники, допоміжні дієслова і окремі різновиди займенників. Акцентну групу можна розглядати також як фонетичне слово, наприклад: йди-но, до центру, скажи ж бо. Емфатичний наголос— це виділення важливої зі смислового погляду частини висловлення (групи слів, слова і навіть частини слова) у зв'язку з вираженням експресії мовлення, емоційного стану мовця.

Словесний-різновид наголосу, виділення складу в слові посиленням артикуляції, збільшенням тривалості та зміною висоти голосового тону. У фонетичному плані розрізняють С. н.: за силою видихування — силовий або динамічний, за висотою тону — музикальний або музичний, за тривалістю звука — кількісний. У морфологіч. плані залежно від фіксації на якомусь складі слова розрізняють С. н. постійний (фіксований) і вільний (нефіксований), а за можливістю переходу з одного складу на інший — сталий (нерухомий) і рухомий.