Літературна мова як вищий щабель розвитку мови. Поняття мовної норми. Види норм.

Укр.мова-державна-мова в Україні. Державна мова й мови нац. меншини.

Державна мова – затверджена традиціями і законодавством мова, вживання якої обов’язкове в органах державного управління, закладах освіти,науки, культури, засобах масової інформації. Мова є запорукою існування будь-якої нації, її генетичним кодом, в якому не тільки зберігається й накопичується культурно-історична інформація, а й забезпечується саме буття цієї нації. Особливої гостроти проблема національної мови набула в Україні, позбавленій до 1991-го р. своєї державності. У цьому напрямку надзвичайною жорстокістю позначалася політика Росії. Подібною методологією користувалися й інші шовіністи - польські, угорські тощо. Тому недивно, що зростання національного самоусвідомлення українців та становлення Української держави пов'язані із закріпленням статусу української мови як державної. Закон про мови (1989 року) називає українську мову одним із вирішальних чинників самобутності українського народу. Стаття 10 Конституції України закріплює офіційний статус української мови, а також гарантує всебічний розвиток і функціонування української мови в усіх сферах суспільного життя на території держави. Державною (офіційною) мовою може бути тільки українська літературна мова, бо саме вона є мовою більшості корінного населення України.В Україні гарантується вільний розвиток, використання й захист російської, інших мов національних меншин України. Держава сприяє вивченню мов міжнародного спілкування. Застосування мов в Україні гарантується Конституцією України та визначається законом.

Походження назви «Україна», «український». Основні етапи становлення і розвитку української мови.

Назва Україна офіційно закріпилась з часів виникнення УНР в 1918р. Слово «Україна» — слов'янського походження і означало первісно край, земля, територія. Думки розділяються щодо безпосередньої етимології слова, проте найімовірнішим є прямий синонімічний зв'язок зі словом «князівство» — земля наділена, «відкраяна», «украяна», «урізана» князеві. Інші дослідники виводять слово від значення «найвіддаленіша територія», «пограниччя», проте видається що така інтерпретація завдячує переважно тенденції Російської державної науки трактувати назву «Україна» як «окраїна Росії». Ця інтерпретація пов'язує виникнення слова зі значно пізнішим історичним періодом, і прямо суперечить наявним літописним свідченням XII ст., коли Росії ще не існувало, а Москва була лише невеличким селом на далекій північній окраїні Київської Русі. Перша письмова згадка про Україну міститься в Іпатіївському списку Повісті временних літ. Словом Україна позначають всі українські землі. У 1650 у Франції видано латиною книжку франц. інженера Боплана «Опис України». У літописі Величка 1720 р. назву Україна можна знайти майже на кожній сторінці. За однією з концепцій писемність на території сучасної України існувала ще у дохристиянські часи, а просвітителі слов'янського народу вчені-філософи Кирило та Мефодій удосконалили наявну вже на той час абетку. Кирилицею, яка виникла тоді й якою, з деякими змінами, користуємося й досі.У дописемний період розвитку східнослов'янських племен у перших державних утвореннях формувалося наддіалектне мовлення, яке активно використовувалося в законодавчій сфері та державному керівництві.З об'єднанням племен в одну державу на основі поляно-древлянського діалекту та суміжних говорів почала формуватися єдина літературна мова. Після прийняття християнства на Русі в церковно-релігійній сфері поширюється старослов'янська мова, яка вже з початку зазнавала впливу живого мовлення, увібравши в себе велику кількість східнослов'янських елементів, а в кінці XI ст. під впливом києворуської мови перетворилася на церковнослов'янську мову київського ізводу. Старослов'янська мова фактично була державною.Після татаро-монгольської навали на території Галицько-Волинського князівства в XIII-XIV ст. у державному вжитку застосовувалась давньоруська писемна мова. З початку XIV ст. вона функціонувала в законодавстві, судочинстві, великокнязівській канцелярії, державному листуванні.Після Люблінської унії 1569 р. українська шляхта продовжувала обстоювати рідну мову, домагалася, щоб "руською" мовою велася юридична документація, але в офіційно-діловій сфері все активніше почали вживати польську та латинську мови. Внаслідок полонізації староукраїнська мова не вживалася. Протягом XIV-XVII ст. українська писемно-літературна мова була мовою державного діловодства в Молдавському князівстві, проте вже у XVIII ст. була майже цілковито витіснена з офіційного вжитку.На Лівобережній Україні в державних установах українська мова збереглася до початку 80-х рр. ХУШ ст., коли російський царат повністю ліквідував вже дуже обмежену на той час автономію України. Східна Україна, перебуваючи у складі Московської держави, прийняла "гражданський" шрифт і алфавіт, західні ж землі, під владою Польщі, користувалися традиційною кирилицею.У XIX - на поч. XX ст. в офіційному та у шкільному вжитку українська мова була майже повністю витіснена російською. Згодом Т. Шевченко, Є. Гребінка, Г. Квітка-Основ'яненко та інші митці почали застосовувати російську абетку для передачі українських слів. Реформу такого правопису зробив Пантелеймон Куліш - його варіант було названо "кулішівкою". У ньому скасовувалась літера ьі, замість ять потрібно було вживати і, замість йотованого е (йе) - є. Літери ї в "кулішівці" не було, її запровадили лише після 1870 р. Після революції 1907 р. в Російській Імперії було знято обмеження на українське друковане слово, але в державному шкільництві застосування української мови не відновлено.У кінці 1919 р. законом Директорії УНР українську мову проголошено державною, забезпечувались також права національних меншин. У 1919 р. схожий закон ухвалила ЗУНР. Державність української мови була закріплена і в Карпатській Україні в Конституції 1939 р. Водночас у 1929 р. видано український правопис.Розвиток української літературної мови істотно уповільнився вже на зламі ЗО-40-х років. Утвердження у державному житті культу особи Сталіна й подальша політика русифікації, що базувалася на хибній теорії злиття всіх націй і народностей Радянського Союзу в одну спільноту.У період перебудови радянського суспільства усе наполегливіше ставилося питання про статус української державної мови. 1989 р. було прийнято Закон УРСР "Про мови в Українській PCP":Українська мова є одним із вирішальних чинників національної самобутності українського народу.У 1990 р. виходить новий український правопис, до якого внесено зміни, пов'язані, зокрема, з уживанням великої літери, написанням складних слів, особливостями написання відмінкових закінчень іменників у родовому відмінку, поновлено літеру ґ. Перевидали його у 1993 р.Як свідчить світовий досвід, в основі духовного єднання людей у певну спільноту лежить насамперед мова.

Літературна мова як вищий щабель розвитку мови. Поняття мовної норми. Види норм.

Літературна мова– унормована, відшліфована класиками літератури форма загальнонародної мови, яка обслуговує усі сфери суспільного життя. Діалектною базою нової укр. літературної мови стали наддніпрянські говірки, їх зачинателем був Котляревський,а основоположником Шевченко.

Українська літературна мова як вища форма загальнонародної національної мови, відшліфована майстрами слова, характеризується наявністю сталих норм, які є обов'язковими для всіх її носіїв. Норма літературної мови — це сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі суспільної комунікації. Виділяють такі форми норми: 1)Орфоепічні - регулюють правила вимови 2)Акцентологічні - регулюють розстановку наголосів у літ. мовах 3)Словотворчі – керують процесом твор. слів 4)Графічні – рег. написанням слів у відповідності з укр. алфавітом 5)Орфографічні - впорядковують правильність напис. слів 6)Пунктуаційні – допом. розставляти розділові знаки. 7)Лексичні – рег. вживання слів відповідно до значень зафіксованих у словниках. 8)Граматичні – впорядковують правильні творення й вживання морфологічних форм,а також побудову словосп. й речень 9)Стилістичні – регулюють вибір слова чи синтаксичної конструкції відповідно до умов спілкування і стилю викладу.