ІІІ. Регіональні напрямки і особливості

 геополітичної стратегії і зовнішньої політики України

       Ефективна зовнішньополітична стратегія держави сучасного світу має бути, з одного боку, когерентною, непротирічною і самоузгодженою, а з іншого, “гнучкою” і достатньо диверсифікованою, тобто мати свою специфіку і особливості регіонального і функціонального характеру. Посилення регіоналізму і взаємозалежності сьогодні фактично набуло характеру загальносвітової тенденції. Національна держава у все більшій мірі вимушена координувати свою діяльність не тільки з своїм найближчим оточенням, але й з регіональними групами, союзами і наднаціональними структурами. Згідно базових геополітичних постулатів параметри навколишнього середовища - географічні, політичні, економічні та ін.- мають визначальний вплив на історичну долю і тенденції розвитку будь-якої країни.

       Незважаючи на все своє історичне минуле, європейську національну ідентичність, намагання повернутися до європейського простору, від якого вона була примусово відірвана, Україна приречена на співіснування і тісну взаємодію з країнами і структурами свого найближчого оточення, багато з яких належать до евроазійських та азіатських цивілізаційних систем.

Північно-Східний вектор

а) Російська Федерація

Внаслідок постімперської історичної спадщини найбільші складності сьогодні викликають північний та північно-східний вектора української зовнішньої політики. Налагодження добросусідських відносин з РФ потребує нестандартних підходів. Позитивну роль тут повинні зіграти й історична роль України як колиски руського православ’я, й взаємовигідність розвитку виробничої кооперації. Адже “економічний націоналізм” вкрай неефективний для обох слов’янських держав. Завдяки географічному чиннику Україна здатна використати з користю для обох країн і чорноморські інтереси Росії. Перші кроки на цьому шляху вже зроблено. Особливо важливо остаточно вирішити центральне питання визнання кордонів, що призведе до суттєвого зміцнення політики самозбереження і самоствердження України не тільки на пострадянському просторі, але й при розбудові нового світового порядку.

Можна зробити попередній висновок, що Україна, як держава, розташована в фокусі інтересів країн Європи, з одного боку та РФ - з другого, має будувати самостійну політику, ясно усвідомлюючи значення й наслідки не тільки офіційно декларованих цими країнами політичних доктрин, але й тих, які продиктовані, так званими, “неартикульованими мотивами” та озвучені “політиками другого плану”.

Зрозуміло, між офіційними міркуваннями дипломатів та державних політиків та висловлюваннями “політиків другого плану”, при усій їх зовнішній різниці і, навіть, протилежності, існує кореспондентський зв’язок. І для того, щоб зняти уявні “нестиковки”, необхідно змінювати “оптику”, тобто спробувати розглядати їх у контексті більш широкого дискурсу – у просторі геополітики.

На сьогодні найбільшого успіху українська зовнішня політика досягла у у відносинах з європейськими країнами. “Україна крок за кроком послідовно інтегрується до загальноєвропейської спільноти і розглядає поглиблення інтеграційних процесів на континенті як необхідну передумову створення системи глобальної безпеки, що відповідатиме вимогам наступного століття”, стверджує секретар її Ради національної безпеки та оборони Володимир Горбулін. Саме усвідомлення кардинальних змін у всіх сферах життя на рубежі не тільки століть але й тисячоліть зумовлює багатовекторність геостратегії України у постбіполярному світі.

При цьому особливо важливою стає роль України у геополітичному протистоянні планетарної демократії на чолі з США відродженню Російської імперії, яка під назвою “Радянської” нещодавно загрожувала усьому світу. Ще у середині ХХ століття відомий російський філософ Георгій Федотов стверджував, що “у світі вже немає місця старим імперіям”. Слід також усвідомлювати пересторогу Збігнєва Бжезінського: “Неможливо достатньо рішуче стверджувати, що без України Росія зрікається імперії, але з Україною заангажованою і потім підпорядкованою, Росія автоматично стає імперією”. Адже більше трьох століть тому Російська імперія почалась саме з “возз’єднання” з Україною, а з проголошенням її незалежності сім років тому за визначенням зробленим тоді у “Московских новостях” Г.Павловським: “Припинилась Росія – імперська унія, створена династією Романових Московського царства та Гетьманської України. Якщо не зловживати історичними претензіями, сьогодні в Європі існує як мінімум дві російські держави: російсько-московська та україно-руська”.

Ще в 1929 р. перший президент Академії наук України В. Вернадський в листі до сина відомого історика-євразійця, писав, що якщо Україна і Грузія вийдуть з СРСР, то ніколи туди вже не повернуться. Це дуже добре розумів Сталін і носіїв ідеї незалежності - інтелігенцію Грузії та України винищив за роки “великого перелому”. Георгій Федотов наприкінці своєї роботи “Доля імперій” у 1947 р. прогнозував, що після розвалу СРСР залишиться “Великоросія та ще й з додатком Білорусі (вірогідно) і Сибіру (ще надовго)...”. Але скоріше всього, Білорусь вже не буде входити до складу РФ. Тим більше фантастично виглядає розширення російської держави за рахунок інших членів СНД.

Політика самозбереження і самоствердження України стає особливо важливою у відносинах з Росією. Тим більше, що деякі представники політичного істеблішменту РФ вважають, що Росія може піти навіть на глобальну дестабілізацію всього пострадянського простору з метою збереження контролю над Україною (А.Мигранян) і обгрунтовують її геополітичну декомпозицію, виходячи з того, що “існування України у нинішніх кордонах та нинішнім статусом “суверенної держави” є тотожним спричиненню страшенного удару по геополітичній безпеці Росії, рівнозначне вторгненню на її територію” (О. Дугін).

Цитовані московські професори, один з яких є членом Президентської ради РФ, а другий – автором першого російськомовного навчального посібника з геополітики, не являються виключенням. Як наголошує Г. Кісінджер, “переважна більшість російських лідерів, хоч би якими були їхні політичні переконання, відмовляються визнати розпад Радянського Союзу і легітимність держав-наступниць, особливо України – колиски руського православ’я”.

Дуже важливим є не тільки аналіз, а й прогнозування сценаріїв розвитку подій на пострадянському просторі та участі в цих процесах України. Такі спроби робляться у РФ. Варіанти структурування пострадянського економічного простору у доступній перспективі розглянуто нижче послідовно за ступенем зростання вірогідності їх практичної реалізації.

1. Відновлення єдиної держави типу СРСР - самий малоймовірний вектор розвитку подій. Не тільки прибалтійські держави, але й Україна та інші держави СНД ні об’єктивно, ні суб’єктивно в цьому не зацікавлені. Приклад останнього Союзу з Білоруссю - це тільки підтверджує, незважаючи на політичний галас навколо цієї події.

2. Майже неймовірна реінтеграція України та держав СНД під російською егідою і опікою. Сподівання прихильників такого варіанту на нежиттєздатність і, в кінцевому рахунку, колапс нових суверенних держав, які через деякий час нібито опиняться вимушеними піти в економічну і політичну залежність від Росії, скоріш за все, ілюзорні. Це виключено, навіть при тривалому господарському животінні держав Співдружності, не говорячи вже про ситуацію, коли там з’являються перші ознаки економічного пожвавлення. Хоча в Україні поки що не спостерігається пожвавлення як господарюючих суб’єктів, так і економіки взагалі, повернення її під “руку Москви”, малоймовірно.

3. Практично неможлива і реалізація протилежного (вестернізаторського) варіанту розвитку з максимальним дистанціюванням Росії від країн “ближнього зарубіжжя” з тим, щоб, по-перше, позбутися від матеріальних витрат щодо їх підтримки і, по-друге, здобути вигоди від автономності інтеграції в світове господарство. Крім того, прихильники такого підходу демонструють явно завищені сподівання. Ідея преференціальності взаємних відносин нових держав пострадянського простору вже знаходить, а у найближчій перспективі знаходитиме ще більш помітне матеріальне втілення. Останній широкомасштабний договір України з Росією - одне з вагомих підтверджень такого висновку.

4.  Загальна згода на взаємні преференції в торгово-економічних зв’язках і підписання чисельних “інтеграційних” документів не повинно вводити в оману: Реально працюють домовленості тільки на двосторонній основі. Навіть єдина функціонуюча сьогодні багатобічна конструкція - Митний союз, вже підлягає і різного роду випробуванням на розрив внаслідок неспівпадання інтересів окремих учасників. А вимоги економічної доцільності будуть і надалі поступатися тиску з боку сил національного партикуляризму. При цьому розвитку багатобічності в СНД не сприяє така об’єктивна обставина, як особливе місце Росії, на яку припадає 70% сукупного економічного потенціалу Співдружності. Хоча б з урахуванням одного цього факту важко уявити інтеграційне зрощування рівноправних і, взагалі, рівновеликих держав з поступовим звуженням національних суверенітетів, як це відбувається у сьогоднішньому Європейському Союзі, де сформувався механізм прийняття інтеграційних рішень забов’язувального характеру.

5. Найбільш імовірний вектор економічного співробітництва матиме реалізацію за рахунок розвитку двосторонніх взаємин. При цьому неминуче постійними будуть і різноманітні починання багатостороннього характеру. СНД як угрупування країн буде становитися все менш однорідним в тому розумінні, що одні держави почнуть відходити від Росії (навіть якщо економічні контакти з нею у короткостроковій перспективі інтенсифікуються), а другі - відчуватимуть потяг до неї, зберігаючи при цьому різноманітні інституціональні форми прив’язки до російського економічного і особливо політичного простору. Однак, якщо міркувати, виходячи не з час від часу виникаючих через суб’єктивні причини подій кон’юнктурної властивості, а з логіки стратегічного розвитку країн пострадянського простору, то можна прогнозувати безперспективність зазіхань Росії повернути на цьому просторі своє домінуюче положення. Слід усвідомлювати, що вектори політичної орієнтації нових державних утворень, направлені у протилежний від Росії бік. У цьому проявляється об’єктивна данина, що не залежить від суб’єктивних інтересів політичних лідерів пострадянських держав, змістом якої є геополітичні та економічні фактори.

В ситуації, що склалась, коли географічний простір на очах змінює свою геополітичну конфігурацію, Україні необхідно адекватно, з урахуванням власних інтересів, реагувати на неї.

Велика кількість експертів досить справедливо оцінюють рівень і характер міждержавних відносин між Україною і Російською Федерацією як невідповідні реальному потенціалу обох країн. Причому ця оцінка має відношення до вельми широкого спектру, що складає зміст всієї сукупної системи політичного, економічного і соціокультурного життя. В той же час, такі об’єктивні фактори як історія, економіка, соціальна стратифікація і культура двох суспільств, що визначають специфіку розвитку України і РФ, повинні були б суттєво впливати на зближення та активну міждержавну взаємодію обох країн. До об’єктивної низки факторів, що зближують Україну і Росію як суб’єктів міждержавних відносин, слід віднести також загальний українсько-російський кордон (2250 км), високий рівень кооперації у всіх сферах ВПК, а також значну взаємообумовленість транспортно-комунікаційних зв’язків.

Разом з тим, для повноти і об’єктивності картини слід враховувати і ті розбіжності, які відрізняють обидві країни одна від одної. Це, у першу чергу, відмінність конституційних устроїв обох держав. Якщо Україна конституційно є унітарною державою, то конституція РФ декларує принципи структури федералізму. Саме в силу цієї обставини постановка питання про етнічну близкість двох слов’янських етносів уявляється політично некоректним і етично неприйнятним, оскільки взаємнокомпліментарні відносини двох слов’янських етносів можуть викликати (і досить об’єктивно) доволі обгрунтовану настороженість з боку тих етнічних груп, котрі не ідентифікують себе зі слов’янським суперетнічним загалом.

До об’єктивного фактору неспівпадання політичних інтересів України і РФ слід віднести також і суттєву розбіжність в самоорієнтації кожної з країн в геополітичному просторі: якщо місце України в геополітичній системі координат – це Центральна Європа, то РФ – насамперед, Євразія, причому в більшій частині своєї території – Урал, Сибір, Далекий Схід та Крайній Північ. Ця обставина визначає характер та вектори геополітичного розвитку двох держав як у взаємонаправлених, так і діаметрально протилежних напрямках.

В контексті вищезазначеного концепція зовнішньополітичного розвитку, яка сьогодні формується, уявляється поки що мало і непереконливо артикульованою, оскільки в ній не бачиться ясно окреслених цілей та завдань, що визначають власний державний розвиток. Саме цією обставиною можна пояснити відсутність самостійних ініціативних акцій, в яких могла б проглядатись тверда та вивірена позиція України. Уявляється, що метод пошуку контр-аргументів у відповідь на ті чи інші державні претензії до України з боку РФ, деяка “гра чорними фігурами” ставить країну в позицію сторони, що захищається. Наприклад, проблема справедливого розподілу Чорноморського флоту, яка стала не просто “притчею во язицях”, але і причиною цілої низки політичних і економічних поступок, ніяк не ув’язується з проблемами розподілу Північно-Балтійського флотів, хоча і вони є невід’ємною частиною “сукупної власності” всіх союзних республік колишнього СРСР і, внаслідок цього, також підлягають справедливому перерозподілу між новими державними утвореннями, які вийшли зі складу колись єдиного СРСР.

Не менш характерні в міждержавних відносинах між Україною і РФ претензії, що часто зустрічаються з боку офіційних властей РФ, щодо “скорочення простору функціонування в Україні російської мови”. Однак навіть самий поверхній аналіз мовної ситуації показує зворотні тенденції – інформаційний простір України майже повністю належить РФ. І ця обставина формує маргінальний тип суспільної свідомості в країні, багато в чому зорієнтованої на ідеологію, що вироблена за її межами.

Ряд прикладів подібного роду можна продовжувати і далі – вони лише ілюструють незрілість і в’ялість зовнішньополітичної концепції України в частині тактичних і стратегічних інтересів і ініціатив країни, показуючи, одночасно, невизначеність державної політики в пошуку власного місця в пострадянському просторі у якості самостійного суб’єкта міжнародної спільності. Саме в силу відсутності стратегічної позиції власного національно-державного розвитку МЗС і департаменти зовнішньої політики в адміністрації Президента, Верховній Раді та Кабінеті Міністрів України почасти не готові принципово реагувати на експансію політичних випадів як з боку офіційних державних структур РФ, так і окремих груп і фракцій, будуючи логіку своєї діяльності на пошуках контраргументів, а не на дійсних інтересах, що визначаються цілісною концепцією історико-культурного і національно-державного розвитку власної країни.

З прискоренням становлення і розвитку державного суверенітету слід очікувати подальше дистанціювання і поглиблення розбіжностей в інтересах обох країн як цілком об’єктивне явище. Питання полягає не в оцінці того, погано це чи добре, а в осмисленні цього процесу з позицій об’єктивних і незалежних державних інтересів України, що витікають з самої логіки її стратегічного розвитку.

Ця обставина, на наш погляд, повинна ініціювати процес формування стратегічних цілей і завдань України, які адекватно відображають об’єктивний напрямок тенденцій центробіжного характеру між нашою країною та РФ в їх динаміці, з тим, щоб оперативно реагувати на них, виходячи з власних інтересів національно-державного розвитку.

До найбільш помітних змін в політичній архітектурі РФ належить прагнення суб’єктів федерації, що все більше посилюється, до самостійного формування власної економіки і зовнішньої політики. Причому процес цей посилюється не тільки серед національно-територіальних суб’єктів РФ (автономних республіках і національних округах), але й в адміністративно-господарських її одиницях (в краях і областях). Звісно, що цей процес має різну природу і різні швидкості, однак враховувати центробіжні тенденції в РФ у якості твірного ферменту, що визначає децентралізоване майбутнє країни, необхідно вже сьогодні. Особливо для України, якщо враховувати (хоча б віртуально, в найближчому або віддаленому майбутньому) потенційні можливості впливу на внутрішню та зовнішню політику суб’єктів РФ української діаспори. Висловлюючись прагматично, розстановка політичних сил і впливів в РФ, що змінюється, потребує від України активної роботи з українською діаспорою. Ще більш точно і прагматично – використання української діаспори в республіках і регіонах РФ у якості впливового політичного лоббі, цілеспрямоване формування такого лоббі.

Відсутність осмисленої і адресної політики у відношенні до представників української діаспори уявляється надто неприпустимою, оскільки етнічні українці, які мешкають практично в усіх регіонах та областях РФ, є законослухняними платниками податків і мають помітний електоратний вплив.

Прагматизація зовнішньої політики України у відносинах з РФ наскільки ж необхідна і в питаннях природньої конкуренції між обома країнами на внутрішніх ринках третіх країн, включаючи ринок зброї. Недавня проблема з контрактами на поставку Пакистану українських танків, на котрих, на умовах міждержавної кооперації, повинні були бути встановлені гармати, вироблені на військових підприємствах РФ, яскраве тому свідчення.

Вже сьогодні гостро стоїть проблема конкуренції між Україною і РФ за пріоритетні транспортно-комунікаційні коридори. У цій ситуації від України потребується неуповільненість в прийнятті досить об’ємного пакету рішень політико-правового, економічного і технологічного характеру, які стосуються не тільки РФ але й інших країн СНД.

Б) Стан і перспективи СНД.

СНД як об’єднання 12 держав пострадянського простору виникло після розпаду СРСР у відповідності з Мінською угодою, Алма-Атинською декларацією та Протоколом до Мінського договору. При створенні СНД було визначено, що Співдружність будується на принципах міжнародного права. Членство в СНД є добровільним і кожен з учасників має право призупиняти чи припиняти своє членство. Органи СНД мають суто консультативні та координуючі функції.

Розвал Радянського Союзу і створення СНД в 1991 році були тільки початком перебігу складних інтеграційних і дезінтеграційних процесів на терені останньої імперії світу. СНД виявилось політично і економічно неспроможною і нестабільною структурою. Неефективність функціонування Співдружності обумовлена його суперечливою природою, яка закладена в концепцію його існування. Власне СНД виникло як механізм розв’язання протирічь, що склалися в часи ‘перебудови’ ще за умов колишнього СРСР між союзним Центром і періферєю, складену з радянських республік. Боротьба відцентрових і центрострімких тенденцій розвитку призвела до утворення нових незалежних держав з власним розумінням своїх національних інтересів, тоді як функції ‘центру' зайняла одна з новоутворених держав - Російська Федерація, яка проголосила себе спадкоємницею СРСР і згодом почала спрямовувати свою політику в напрямку до відновлення нового Союзу, тобто знову ‘збирати землі’ навколо Москви. Зростаюча біполярність відносин в СНД по осі “РФ - Україна” фактично призвела до формування двох блоків країн, які мають протилежно різні погляди на роль, функції, організацію і майбутнє цієї структури.

Функції СНД та труднощі їх реалізації. Утворення СНД в цілому можна вважати історично виправданим на етапі становлення нових держав пострадянського простору, але в сучасних умовах, коли цей процес можна вважати закінченим, його існування стає проблематичним. Щоб розібратися, що є позитивним і негативним в діяльності СНД за останні шість років необхідно піддати аналізові реальні функції і цілі, що виправдовували її існування. Але слід наголосити, що кожна з функцій має також подвійну природу (відцентрову та центрострімку) згідно з різними концептуальними схемами бачення СНД.

а) Культурно-історична функція спирається на спільне минуле і полягає в підтримці відчуття солідарності народів пострадянського простору, яке склалося в умовах тривалого співжиття в межах Російської імперії та СРСР. Існує також певна гуманітарна єдність країн СНД, зокрема - подібні системи освіти, ‘російськомовність’, фамільні зв’язки, тощо. В цілому ця функція збережена в існуванні СНД, а отже у населення пострадянських країн був значно пом’якшений ‘шок’, викликаний розпадом СРСР. Було збережено режим вільного пересування через нові кордони, конвертованість документів про освіту і наукові звання, елементи спільного інформаційного простору, тощо. З іншого боку, в пострадянському просторі набула поширення ‘гуманітарно-інформаційна’ гегемонія РФ (вимоги щодо захисту ‘російськомовних’, введення подвійного громадянства тенденційність російських мас-медіа, тощо). Навряд чи справедливим можна назвати факт, що робочею мовою Співдружності проголошено російську.

б) Міжнародно-правова функція. Утворення СНД сприяло більш цивілізованому вирішенню проблем, пов’язаних із перетворенням колишніх радянських республік в незалежні країни ( механізм ‘розлучення’). Із закінченням цього процесу внаслідок укріплення національних держав, їх виходу на міжнародну арену, заключення двосторонніх міждержавних угод з РФ, тощо міжнародно-правова функція Співдружності в існуючому вигляді втрачає сенс і має отримати інше навантаження.

В ситуації, що склалася, Співдружність як об’єднання незалежних держав поступово трансформується в проросійську наддержавну структуру. Незважаючи на те, що ‘столицею’ СНД за Бєловезькими угодами було проголошено Мінськ, основні структури і органи СНД перебувають в Москві. РФ усіляко намагається закріпити в очах міжнародного співтовариства своє право на домінування в просторі СНД, про що зокрема, свідчить намагання закріпити статус СНД в ООН і під егідою цієї організації безконтрольно проводити свої інтереси. Цьому сприяють і широкі пропагандистські заходи росіян з метою відвернути увагу міжнародного співтовариства від нових незалежних країн або - для формування їх негативного іміджу.

Формування розаглуженої структури органів СНД можна вважати наслідком існування старих стереотипів бюрократичної свідомості радянських часів. В діяльність Співдружності були перенесені принципи радянської системи і це багато в чому спричинило її неефективність. Фактично рішення органів СНД мають необов’язковий характер і кожна країна-член дотримується лише тих з них, які для неї вигідні і узгоджуються з національним законодавством. Так Україна не підписала Статут СНД, і є лише його асоційованим членом, не бере участі в Митному та Платіжному союзах, не працює в органах військового співробітництва. В Міжпарламентській Асамблеї Україна має статус спостерігача

в) Економічна функція. При створенні СНД важливо було зберегти раціональні економічні зв’язкі, що сформувалися в умовах колишнього єдиного народно-господарського комплексу. Існує взаємодоповнювальність та взаємозалежність економічних систем країн-членів СНД, спільні проблеми в проведенні економічних перетворень, які можна було б вирішувати узгоджено.

Але очікувані сподівання на створення ефективаної моделі міждержавних економічних зв’язків так і не справдилися. В економічних органах СНД закріплено російське домінування. Митна угода в багатоьх випадках не спрацьовує, а в торгівлі РФ з країнами СНД існують значні протекціоністські бар’єри, дискримінаційни щодо членів Співдружності. Залежність економік країн СНД від поставок з РФ, остання використовує для підвищення своїх цін значно вище світових, або з метою політичного тиску вигід. Все це змушує ряд держав Співдружності шукати інші варіанти щодо реалізації власних інтересів економічного розвитку.

г) Військово-політична функція і проблеми безпеки. На початковій стадії існування СНД зберігалися елементи спільного військового командування та воєнної інфраструктури сил стратегічного призначення. З розбудовою національних збройних сил, з переданням ядерних озброєнь з України і Казахстану до РФ, з влагодженням ситуації навколо Чорноморського флоту ця функція поступово відмерла. Спроби її реанімації у вигляді Ташкентського пакту успіху не мали і фактично війскова співпраця переведена в площину двостороннього співробітництва. Функції захисту кордонів по зовнішньому периметру країн Співдружності (окрім України) перейняла на себе РФ, але з розбудовою національних прикордонних військ ця функція також поступово відмиратиме.

Прихильники реінтеграції пострадянського простору на засадах російського домінування вважають, що без військово-політичної присутності РФ в нових незалежних державах тут неодмінно виникатимуть міжетнічні та міжконфесійні конфлікти. Але практично, якщо ці конфлікти і виникали, то багато в чому не без участі самої РФ. Грузія висловлює незадоволення поведінкою РФ в ситуації Абхазії. Азербайджан аналогічно незадоволений російською підтримкою армянської сторони. Україна могла опинитися перед загрозою масштабного конфлікту в Криму, інспірованого з боку РФ. Чеченський конфлікт виник саме внаслідок неконструктивної позиції Москви, тощо. Отже теза про необхідність російської військової присутності в країнах СНД не витримує критики і відповідає скоріше геополітичним амбіціям Москви, аніж інтересам воєнної безпеки інших країн Співдружності.

Шість років існування СНД показали, що Співдружність, як інтеграційне об’єднання держав пострадянського простору, так і не склалося. Прийняті в межах СНД біля 800 документів фактично не діють. Координуючі інституції аж ніяк не впливали на розвиток економіки країн СНД. Якщо і виникали деякі елементи інтеграції, то це робилося за рахунок двосторонніх угод. Обсяги торгівлі вісьової країни СНД - РФ з іншими членами співдружності в 2,5 рази меньше аніж з іншими країнами світу.

В цілому слід визнати, що Співдружність має тенденцію до перетворення в механізм реалізації виключно російських інтересів. Пануючи в робочих органах СНД. РФ фактично має можливості проводити такі рішення, які узгоджуються з її власними національними інтересами, але протирічать інтересам інших країн-членів. Домінування російських інтересів в СНД ажніяк не сприяло розгортанню того потенціалу співробітництва, який був закладений зпочатку. Це, зрозуміло, викликало певну занепокоєність і супротив з боку нових незалежних держав, які стрімкими темпами розбудовували власні державницькі структури і поглиблювали власне розуміння своїх національних інтересів.

У відносинах між країнами СНД та РФ накопичувалися економічні, політичні та правові протиріччя. Незадоволеність станом справ виявилася на останніх зустрічах голів держав СНД, де гострій критиці була піддана неконструктивна позиція РФ. Показовою є тенденція до утворення в пострадянському просторі, поза межами СНД особливих інтеграційних підструктур (Союз РФ та Білорусі, Митний союз 4-х, Центрально-Азіатський економічний союз, ГУАМ, тощо). Співдружність поступово перетворюється в багаторівневу структуру з різним ступенем участі в інтеграційних процесах окремих країн.

Основною причиною нежиттєздатності і нестабільності СНД є:

1. Нерівноправність відносин між країнами СНД і претензії РФ на політичне, економічне, інформаційне і соціокультурне домінування;

2. Намагання РФ розглянути весь пострадянський простір як зону “легітимних” життєважливих інтересів РФ;

3. Несумісність постійних вимог РФ стосовно координації зовнішньої і економічної політики країн СНД з повним ігноруванням РФ інтересів і пріоритетів країн-партнерів;

4. Постійні спроби РФ сформувати в рамках СНД новій військово-політичний блок чи систему колективної безпеки (для кого і проти кого?);

5. Стратегічний курс РФ на розбудову наддержавних структур СНД під її контролем і прогресуючу інтеграцію пострадянських країн в новий потужний геополітичний блок.

Політика РФ щодо СНД. Основні стратегічні пріоритети політики РФ по відношенню до СНД завжди визначались намаганнями використати цю структуру як знаряддя реінтеграції СРСР у тій чи іншій формі, як засіб просування і втілення у життя економічних, політичних, військових і територіальних амбіцій РФ далеко за її сучасними межами. Первісно сформований як об'єднання незалежних держав СНД поступово трансформувався в повністю підконтрольну Москві політико-економічну структуру. РФ не тільки хоче бути лідером і новим центром СНД , але й відкрито заявляє свої права на повне домінування у цій організації. Вперше представлена на жовтневому 1994 р. самміті у Москві російська версія СНД не могла бути охарактеризована інакше, як довгострокова програма реінтеграції СРСР. На порушення всіх попередніх домовленостей Москва стала центром усієї активності СНД. Всі ключові комітети і керівні органи СНД очолюються представниками РФ. Повністю зрусифікований комітет з питань оборони фактично перетворився в маріонетку, що формально затверджує військові операції РФ в країнах СНД. Міжнародний економічний комітет, в якому РФ “залишила за собою” 50 відсотків голосів є іншим приголомшуючим прикладом “рівності по-російськи”, що панує в СНД. Настирливі спроби РФ “закріпити” статус СНД в ООН потенційно можуть бути використані для вимог фінансової підтримки і санкціонування військових операцій РФ під виглядом миротворчої діяльності, перетворення СНД в потужнє знаряддя просування інтересів РФ на всьому геополітичному просторі колишнього СРСР і далеко за його межами.

Основні напрямки геополітичної стратегії РФ щодо країн СНД були задані у відомому указі Президента Єльцина № 940 від 14 вересня 1995 р.: “Стратегічний курс Росії по відношенню до країн-учасниць СНД”, в якому весь пост-радянський простір проголошувався “насамперед зоною інтересів Росії”. Розвиток цієї стратегії був здійснений Російською службою Зовнішньої Розвідки (СЗР) у доповіді “Росія і СНД: чи потребує зміни позиція Заходу?”, яка стверджувала, що “об'єктивні” реінтеграційні процеси з неминучістю обумовлять реставрацію в рамках СНД “нової економічної, оборонної зони” під лідерством РФ. Ця доповідь пропонувала дві чітко означені альтернативи: або тотальна інтеграція у економічній і військовій сферах з формуванням “спільної оборонної зони”, об'єднаним командуванням і військовими підрозділами, що має гарантувати стабілізацію, демократизацію і просування реформ, або повна дестабілізація СНД, яка “являє загрозу всьому людству”.

Цілком очевидно тому, що РФ не має наміру будувати відносини у СНД на основах рівного партнерства і норм міжнародного права, поважати їх економічний і політичний суверенітет і територіальну цілісність. Оскільки “інтеграція”, необхідність і корисність якої широко декларується у документі, на практиці означає розмивання суверенітету країн - членів СНД, підпорядкування їх діяльності інтересам РФ, відрождення централізованої наддержави”.

 Доповідь під назвою “Чи відродится (Радянський) Союз у 2005 р. ?”, підготовлена в Москві експертами впливової Ради по зовнішній та оборонній політиці теж прогнозувала створення на терені колишнього СРСР союзної держави спочатку на конфедеративних, а потім на федеративних принципах. До неї мають ввійти (повністю або частково) більшість республік колишнього СРСР (за вийнятком Прибалтики). Центром і основою цієї держави, звісно, має стати РФ, яка в своїх відносинах з сусідами, які не увійшли до нового Союзу, повинна виходити насамперед з своїх “життєво важливих інтересів”, тобто інтересів, як підкреслює документ, “на захист яких держава має бути готова застосувати всі засоби, в тому числі силові”.

Відповідно довгострокова стратегія РФ має включати до себе:

n реформу геополітичних пріоритетів і механізму зовнішньої політики РФ з метою посилення домінування і впливу Росії в кожній країні СНД;

n перенесення акценту в діяльності СНД з підписання угод на розроблення проектів зв'язків в політичній, соціальній та економічній сферах. Створення фінансово-промислових груп, митних союзів, бірж, спільних банків і кредитних спілок з метою входження і домінування там РФ. Особливу роль при цьому має відігравати російська мова і російська культурна і інформаційна експансія;

n формування широкої мережі формальних і неформальних контактів з економічними і культурними елітами СНД з метою створення умов для поширення і імплементації “зсередини” даної стратегії.

Аналогічні рекомендаціі містяться і в іншій доповіді Ради з оборонноі та зовнішньоі політики РФ “СНД: початок чи кінець історії?” (1997), де зазначено: “треба визнати, що без жорсткоі терапіі російсько-українські відносини не одужають. Хоча розпад України - проблемний для Росіі варіант, проте краще сприяти йому ,ніж терпіти постійний виклик України і ерозію наших зусиль в близькому зарубіжжі.”

Таким чином, попри всі відмінності між представниками правлячої еліти РФ, різними партіями і політичними угрупуваннями, генеральна лінія Росії щодо України цілком відповідає двом основним програмним настановам:

1. Програма максимум. Дезінтеграція або повна субординація України, повернення України до колишнього напівколоніального статусу в складі нового Союзу, конфедерації чи федерації. Встановлення тотального контролю над зовнішньою, військовою і економічною політикою України.

2. Програма мінімум. “Фінляндизація України” в сфері “легитимної зони впливу” Росії. Прогресуюча економічна і соціокультурна експансія в Україну з метою тісної прив'язки її політики до національних інтересів РФ, забезпечення політичної слухняності і економічної залежності України.

Підтримання інтеграційних процесів в СНД було і залишається для Російської Федерації надзвичайно важливою проблемою з огляду на низку внутрішніх та зовнішніх чинників. Водночас політика "силової інтеграції" РФ країн СНД зазнала невдачі. Серед головних причин:

       - обмеженість матеріальних і фінансових ресурсів РФ, неможливість за таких умов проводити беззастережну експансіоністську політику;

       - збіг у часі процесів розширення НАТО на Схід та розшарування СНД, які істотно ослаблюють потенціал РФ як наддержави;

       - розширення і поглиблення відносин країн СНД з країнами Заходу та Сходу, їх поступове входження до інших економічних зон (ОЕС, ЧЕС, CEFTA).

За таких умов Москва вимушена терміново шукати нові моделі стосунків із своїми партнерами по СНД, в першу чергу з Україною.

Україна в СНД. З початку створення Співдружності Незалежних Держав з’ясувалися дві диаметрально протлежні ідеології щодо сенсу та перспектив розвитку цієї організації. Для України ставлення до СНД було насамепред як до механізму “цивілізованого розлучення” складових частин колишнього СРСР, як до організації, у якій Україна має знаходитися лише нетривалий термін до моменту остаточногї інтеграції до Об”єднаной Європи. РФ, навпаки, розгладала і розглядає СНД як посередню форму відновлення колишньої імперської державності, а в існуючому вигляді - як сферу домінування власне російських інтересів.

На погляд російських геополітиків орієнтація України на Захід і спроби від'єднатись від сфери впливу РФ приведуть неминуче до ство­рення перманентного джерела внутрішніх конфліктів. Не утруднюючи себе пошуком аргументів вони приписують українцям сподівання, що начебто вони спираючись на підтримку Заходу прагнуть"поступово вигнати частину росіян з України, українізувати решту росіян і російськомовних українців..." Власне такі уявлення скоріше віддзеркалюють спосіб мислення самих росіян (як би вони поступили на нашому місці), аніж спосіб мислення українців (яким це робити і не спадає на думку)

Для протидії ‘телурократичним’ амбіціям РФ, Україна вимушена проводити політику блокування пропозицій щодо створення над-державних структур у межах СНД. Необхідність останніх мотивувалося буцімто без таких органів координація економічних зв’язків та врегулювання гострих політичних проблем між членами співдружності та на терені їх самих стає практично неможливим, а рішення, що приймаються керівниками відповідних країн, не мають шансів бути практично виконаними. При цьому замовчувалися прагнення РФ забезпечити домінування власних інтересів у колективнизх органах Співдружності.

       В умовах поглиблення економічної кризи прибічники ідеї одержавлення СНД можуть спиратися на значну підтримку населення як РФ, так і в Україні і в інших нових незалежних державах, яке ще ностальгічно зберігає спогади про відносно стабільні економічні умови часів СРСР. Одночасно виявилося, що економічні (залежність від постачання із сходу енергоносіїв, відсутність альтернативних ринків збуту власної продукції тощо), соціально-політичні, міжособистісні,тощо) зв”язки на пострадянському просторі настільки вагомі, а альтернативи їм настільки непевні, що Україна протягом усього осяжного майбутнього приречена не просто зберігати, а й поглиблювати і розвивати зв”язки з колишніми складовими частинами СРСР.

       Україна зробила ставку на розгортання у межах СНД переважно двосторонніх, а не багатосторонніх взаємин. Підтримати позицію одержавлення СНД означало б працювати в логіці телурократичного принципу. Але і тут з’ясовувалося, що при взаєминах віч-на-віч з кожним із своїх партнерів по Співдружності РФ, як потужніша держава, нав”язує свою волю. Відсутність єдності між членами СНД (у тому числі і по відношенню гегемоніських намірів РФ) вигідна лише останній.

Інші держави пострадянскього простору частково вже обрали власну логіку існування - таласократичну (країни Балтії) або телурократичну (Білорусь), але в більшості, як і Україна, знаходяться в стадії пошуків. Доречі, як відомо, одним з чинників прискорення консолідації членів Європейського союзу було об”єднання Німеччини і побоювання її сусідів щодо перспектив германської гегемонії над сусідами. Відповідним чином свідома і послідовна політика України на зближення і координацію зусиль з Грузією та Молдовою, державами Закавказзя, країнами колишньої радянської Середньої Азії та, особливо, Казахстану сприяла б зміцненню її міжнародних позицій.

       Для України, Молдови та Азербайджану головна притягальна сила СНД полягала якраз у ліквідації центру. Ці країни категорично відкидають ідею створення нового центру в Москві. Саме тому Україна постійно наголошує на своєму статусі асоційованого члена і ретельно уникає тісної участі у політичному і військовому співробітництві. Молдова проголосила, що її участь обмежена виключно економічними сферами. Туркменістан та Азербайджан здебільшого утримуються або відмовляються підписувати угоди СНД ніж приймають участь у реальній кооперації. Більшість саммітів СНД теж закінчувалися провалом. Провідні міністерства України дійшли висновку, що підготовані у Москві пропозиції щодо митного і монетарного союзів разом з пропозиціями Російської Федерації по приєднанню України до запропонованного економічного союзу в якості повного члена є передчасними. Особливо беручи до уваги, що пропозиції України по захисту економічного суверенітету країн СНД не були враховані при підготовці відповідних документів.

Більше того, участь України в запропонованих союзах може бути сприйнята як зміна її зовнішньої політики і може зашкодити її сприянню країнами-членами ЄС як незалежної держави. Приєднання України до вищезгаданих угод може розглядатися Росією як привід для тиску з метою подальшого втягування України в інші наднаціональні військові і політичні структури під егідою СНД.

Таким чином повне членство України у наведених структурах може тільки призвести до її політичного і економічного відчуження від центральноєвропейських країн.

       Незважаючи на те, що стратегічну політику України щодо СНД важко назвати послідовною і оптимальною ( з точки зору національних інтересів) в 1991-1997 роках . Україні все ж здебільшого вдавалося протистояти спробам РФ нав'язати своє економічне і політичне домінування, чому немалою мірою сприяв самопроголошений статус асоційованого членства в СНД і постійний тиск національно-патріотичних сил всередині країни.

       Проте певні наслідки підписання широкомасштабних договорів з РФ в травні 1997р. і особливо наближення президентських виборів можуть докорінним чином змінити ситуацію, що склалася, і нанести непоправного удару по суверенітету, політичній і, особливо, економічній незалежності України.

В умовах провалу економічних реформ, дискредитації поточного внутрішнього курсу України як на Заході так і серед населення країни, існує реальна небезпека переорієнтації політичної еліти держави в бік більш щільної інтеграції з РФ. Така зміна орієнтирів, без сумніву, отримає підтримку політичної еліти РФ. Проте платою за це буде здача національних інтересів України в політичній, інформаційно-культурній і, особливо, економічній сферах. Потенційні наслідки цього можуть бути без перебільшення катастрофічними для суверенитету та національних інтересів України.

       Раціональна політика України щодо СНД повинна, по-перше, базуватися на національних, а не на кланових або корпоративних інтересах, а по-друге, бути спрямованою на закріплення і утримання альтернативного лідерства в цій організації і загалом в регіоні. Як вже відмічалося, СНД фактично вже має біполярну полюсну структуру. Формування угрупування ГУАМ (Грузія, Україна, Азербайджан, Молдова) при лідерстві України і підтримці інших країн, які розуміють всі переваги і вигоди створення регіональних угрупувань, заснованих на принципах рівності і взаємної підтримки, були лише першою ознакою початку нових надзвичайно важливих інтеграційних процесів на терені бувшого СРСР. Кінцевим результатом цих процесів буде формування регіональних структур і союзів “без Москви” і Україна має і може претендувати на місце “першого серед рівних” в цих новоутвореннях.

       Січнева (1998 р.) зустріч керівників країн Центральної Азії (Казахстану, Узбекистану, Туркменистану і Таджикистану) в Ашгабаді продемонструвала як зростаючу тенденцію до рівноправної взаємовигідної кооперації вищезгаданих країн, так і стрімку втрату стратегічних позицій РФ в цьому надзвичайно важливому регіоні. ГУАМ плюс країни центральної Азії - це вже дев'ять країн СНГ, які рішуче підтримують ідею створення нових рівноправних і взаємовигідних структур кооперації. Якщо до цього додати зростаюче співробітництво України з країнами Балтії і утворення в травні 1997 року Балто-Чорноморського Альянсу (Україна, Польща, Латвія, Естонія, Литва), то тенденції розвитку інтеграційних процесів на пострадянському просторі стануть цілком очевидними.

Майбутнє СНД. Неодноразове перенесення зустрічей на вищому рівні лідерів країн СНД свідчить про їх прохолодне відношення до майбутнього Співдружності. Фактично країни СНД мають між собою мало спільного, окрім історичного минулого. Вектори пріоритетних інтересів окремих країн СНД все більше набувають відцентрового від СНД спрямування. Зростає критика в бік РФ, яка намагається використати структури Співдружності у власних інтересах, зневажаючи інтересами інших його членів, що найбільшої гостроти набуло на останньому Кишеневському самміті лідерів країн СНД.

Найближчим часом слід виробити нову концепцію України щодо багатостороннього економічного співробітництва, яка враховуватиме нові реалії в пострадянському геополітичному просторі і відповідатиме структурі національних інтересів держави. Економічне співробітництво доцільно налагоджувати в субрегіональних системах, до яких включаються країни за власними сферами інтересів, а не за принципом існування в пострадянському просторі.

Євро-Атлантичний вектор

 а) Країни Західної Європи і проблеми європейської інтеграції