І. Концептуально-теоретичні засади дослідження.

Оптимізація процесів державотворення, поточних трансформаційних процесів і зовнішньо-політичного механізму України вимагає чіткого перспективного бачення ролі і місця України в сучасному світі, консистентного аналізу динаміки її взаємодії з навколишнім міжнародним середовищем, формування чіткої геополітичної стратегії на перспективу

Проблеми розробки і імплементації ефективної національної стратегії, однозначного визначення геополітичних пріоритетів і життєво-важливих національних інтересів, проблеми стимуляції усвідомлення політичного елітою ролі і місця України в глобальному геополітичному просторі стають сьогодні ключовими імперативами, визначальними чинниками історичного і політичного майбутнього України.

Традиційно геополітику розглядають як дисципліну, що займається вивченням просторово-географічних аспектів міжнародних відносин та питаннями здійснення зовнішньополітичної експансії держави за допомогою сили, насамперед військової. Однак сьогодні цілком очевидно стала необхідність розробки “нової” геополітики, яка б позбулася ‘комплексу географічного детермінізму’. В такому розширеному розумінні геополітику можна визначити як цілеспрямовану діяльність суб’єкта міжнародних відносин в контексті сукупності зовнішніх і внутрішніх, факторів, що дозволяють цьому суб’єктові здійснювати контроль над простором з метою реалізації своїх життєво-важливих інтересів. Здатність держави використовувати переваги наявних “матеріальних і нематеріальних факторів” (силових і несилових) для досягнення певної політичної мети є передумовою її ефективної діяльності на зовнішній арені.

З іншого боку, ‘нова’ геополітика підкреслює значимість сфери внутрішніх стосунків у формуванні зовнішньої політики держави, оскільки саме у цій сфері відбувається концентрація ресурсів та зусиль, необхідних для реалізації цілей у міждержавних стосунках. Мова тут іде про ефективне функціонування усіх суспільних інституцій та механізмів, результатом якого є конкурентоздатність держави у навколишньому середовищі. З огляду на це, геополітика займається проблемами ‘конвертації’ внутрішнього потенціалу країни (передусім в економічній, технологічній, інтелектуальній, інформаційній сферах) у її зовнішній потенціал.

Відмова від домінування в геополітиці суто географічних та силових факторів призводить до певних змін у трактуванні поняття “національна безпека”. “Нова” геополітика змушує розглядати національну безпеку не тільки як “стан захищеності людини, суспільства, держави від певних загроз” чи як “відсутність загроз загальноприйнятим суспільним цінностям”, але й як систему оптимізації взаємовідносин між усвідомленими загрозами та ресурсами, що має суспільство для протидії цим загрозам. Оскільки загрози для суспільства присутні завжди, а рівень захищеності від цих загроз ніколи не досягає свого максимуму, національна безпека є динамічним засобом досягнення і підтримки балансу між реальними та потенційними загрозами, з одного боку, та здатністю суб’єкта протидіяти їм, з іншого.

Одним із факторів, що послаблюють здатність держави нейтралізувати загрози національній безпеці є посилення взаємозалежності країн та їх відкритості до зовнішніх впливів. Внаслідок цього в багатьох випадках держава перестає бути монополістом (а інколи - й основним гравцем) на власній території. Вплив держави все більше обмежується, “коригується”, нівелюється діями інших держав, міжнародних організацій та корпорацій, недержавних організацій, неформальних груп (групи тиску, лобі тощо), злочинних угруповань і т.ін.

Ускладнення соціальної структури сучасних держав призводить до “нетотожності економічної та політичної влади, економічної та політичної структури суспільства”. Тенденція посилення дисперсності влади веде, з одного боку, до формування системи різноманітних елітних угруповань, які домагаються впливу у галузі своєї специфічної діяльності. З іншого боку, правляча еліта стає все більше неоднорідною. Центри і групи впливу всередині цієї еліти ведуть між собою конкурентну боротьбу, спрямовану на поширення сфер їх інтересів та посилення власних позицій у структурах офіційної влади.

Щось подібне відбувається і в системі міждержавних відносин: вплив окремих держав чи міжнародних інституцій/корпорацій на внутрішню політику зарубіжних країн зростає прямо пропорційно до послаблення владних позицій місцевих правлячих інституцій.

Держави, слабкі ідеологічно, інституційно, економічно, зазнають подвійного тиску, оскільки їх влада, їх впливовість розмиваються, спотворюються, ще не встигнувши сформуватися. З огляду на це можна твердити, що протиріччя між потребою “розбудови держави” та вимушеною необхідністю “нівелювання держави” стає для таких держав ключовим, особливо у сфері їх національної безпеки. Подальший розвиток цього протиріччя може набути небажаного напрямку, а саме: держава не здатна скористатися технологічними, економічними, соціокультурними перевагами глобалізації, зате активно переймає усі її негативні риси. Серед них - деградація державної влади, невиправдане посилення “позадержавних” джерел політичного та економічного впливу, перехід технологічної відсталості у стратегічну, ерозія національної ідентичності.

Таким чином, відкритість, яка потенційно могла б означати сприйнятливість до нових ідей та технологій, взаємозалежність як потенційний інструмент здобуття належного місця у міждержавних стосунках перетворюються на вразливість, незахищеність, несамостійність країни.

Посилення зв’язків взаємозалежності між політичними, економічними, суспільними суб’єктами як всередині країни так і на міжнародній арені, має принциповий вплив на процес визначення та реалізації державою своїх ‘національних інтересів’. Класична концепція, згідно з якою держава як єдиний актор визначає власні інтереси і керується ними у міжнародній політиці, сьогодні перестає працювати. Держава не є гомогенним утворенням: не лише окремі політичні, соціальні і регіональні угруповання, а й окремі інституції державного апарату проводять власну політику, сповідують власні інтереси, які лише умовно можна об’єднати під узагальнюючим поняттям “національний інтерес”.

З іншого боку розробка відносно стабільної, несуперечної і самоузгодженої системи національних інтересів, пріоритетів і цілей, сприяння її консолідації в масовій свідомості є визначальним завданням національної еліти в процесі державотворення. Більше того, в умовах коли загальноприйнята національна ідея знаходиться лише в стадії формування, а національна ментальність розколота вдовж багатьох вимірів і параметрів, - екологічних, політичних, територіальних, етнічних, соціальних, релігійних тощо, самоузгоджений комплекс національних інтересів, пріоритетів і цілей міг би відігравати її роль і сприяти консолідації суспільства довкола спільних загальнолюдських екзистенціальних цінностей таких як “виживання”, “добробут”, “рівноправність”, “свобода”, “розвиток”, “справедливість”, які є зрозумілими і прийнятними для будь-якої людини.

Національні інтереси і співвіднесені з ними цінності і цільові настанови мають складати основу будь-якої інтегральної стратегії національної безпеки на перспективу, ефективну імплементацію якої повинні забезпечити спільні зусилля виконавчої та законодавчої гілок влади.

З врахуванням вищезгаданого базові теоретичні постулати даного дослідження можуть бути визначені таким чином:

1. Чітке визначення і консолідація в масовій свідомості базових геополітичних пріоритетів і національних інтересів є однією з найважливіших передумов розробки ефективної зовнішньополітичної і внутрішньополітичної стратегії на перспективу. На жаль, ці інтереси і пріоритети не тільки не консолідовані в національній свідомості України, але й навіть адекватно не розроблені і не визначені на державному рівні.

Між тим, як справедливо наголошував Дж. Кеннеді, “національний інтерес більш важливий за ідеологію”. Відправною точкою зарубіжної політики будь-якої країни має бути концепція національних інтересів, визначених у термінах сили” - підкреслював батько “політичного реалізму” Г.Моргентау. Формування відносно стабільної, непротирічної і самоузгодженої системи національних інтересів і геополітичних пріоритетів - необхідна передумова оптимізації процесів державотворення і розробки перспективної стратегії дій України в навколишньому світі.

2. Основою стратегії України по реалізації своїх національних інтересів (незалежно від її геополітичного вибору) має стати курс на виживання, підвищення життєспроможності і укріплення України як вільної суверенної і дійсно незалежної держави сучасного світу в умовах збереження її національних цінностей, всестороннього захисту економічного та політичного суверенітету, власної соціально-культурної ідентичності, перетворення України із об'єкта геополітичних ігор великих потуг в повноцінного суб'єкта геополітики, тобто в самостійного гравця, який сам визначає свої цілі і дії на міжнародній арені (звісно з врахуванням як власних можливостей , так і параметрів навколишнього середовища).

3. Єдино можливою пріоритетною моделлю аналізу має бути егоцентрична модель. З точки зору політичного реалізму мають бути відкинуті і романтичний утопізм перших років незалежності і сучасні плазування перед великими державами і певними міжнародними організаціями і структурами. Основною проблемою тут є традиційний комплекс меньшовартості і “синдром молодшого брата”. За будь-яких обставин Україна є і буде однією з найбільших і найпотужніших країн Європи. З цього треба виходити й вести себе відповідним чином. Розгляд взаємодії України з регіональним і глобальним оточенням повинен починатися з того, що відправною точкою суб'єкта геополітики може бути лише власна територія (як центр і початок відліку) і власні інтереси, які є абсолютно пріоритетними.

Перефразуючи відому британську сентенцію відносно демократії можна твердити: “Можливо егоцентрична модель є не є повністю оптимальною, проте всі інші є ще гірші.”

4. Принципово помилковою повинна вважатися популярна теза про те, що Україна - регіональна потуга і внаслідок цього має лише регіональні інтереси. Україна має широкі і цілком конкретні глобальні інтереси. Зростаюча політична економічна, науково-технічна та ін. присутність України від Австралії до Аргентини і Канади і від Норвегії до Південної Африки і Антарктиди наочне тому підтвердження. Інша справа, що співвідношення регіональних і глобальних інтересів в геополітичній і зовнішньополітичній стратегії України є дещо іншим, ніж у США, Китаю чи Росії.

5. Геополітичне положення і історична спадщина об’єктивно обумовлюють “багатовекторність” зовнішньополітичних орієнтацій України. Проте ця “багатовекторність”не повинна нагадувати безпринципність і спроби всидітии одночасно на двох конях, що рухаються у протилежних напрямках. Такі спроби не є оригінальними, неодноразово траплялись в історії і, як правило, погано закінчувались. Одночасна орієнтація на полярні центри сили, балансування на протиріччях потенційно небезпечні і завжди були ефективною тимчасовою тактикою, проте поганою стратегією. До того ж, щоб бути успішною, така тактика вимагає надзвичайно високої політичної культури і рафінованої “їєзуїтської” техніки виконання, якої Україні на жаль бракує.

6. Процеси інформатизації набувають сьогодні виключно важливого значення. Інформація, як стратегічний продукт, стає і предметом конкуренції, і засобом захисту і впровадження в життя базових національних інтересів.

Здатність суспільства та його інституцій збирати, обробляти, аналізувати, систематизувати та накопичувати інформацію стало ключовою передумовою соціального та технологічного прогресу, фактором забезпечення національної безпеки, основою успішної зовнішньої політики.

Висока мінливість інформаційного середовища, викликана прогресом інформаційних технологій, змушує державу швидко адаптуватися до нових умов, загрожуючи у протилежному випадку можливістю входження в систему інформаційного домінування іншої держави (групи держав), постійне перебування у чиїйсь ‘інформаційній тіні’.

Інформаційне забезпечення системи державного управління та інститутів громадянського суспільства, налагодження інформаційного обміну між цими ключовими акторами суспільного життя стає одним з визначальних чинників ефективної імплементації інтегральної стратегії національної безпеки держави на перспективу.

7. Базовим критерієм правильності будь яких теоретичних побудов завжди була і залишається практика. Це однаковою мірою стосується і геополітичних і зовнішньополітичних і внутрішньополітичних концепцій, стратегій і програм. Саме тому в якості емпіричного підгрунтя даної роботи широко використовувалися результати конкретних соціологічних досліджень геополітичних і зовнішньопорлітичних орієнтацій, і преференцій населення України, моніторинг динаміки змін суспільної думки на регіональному і національному рівнях.

З іншого боку розвинуті теоретичні підходи склали основу концептуального осмислення нових соціологічних програм вивчення структури і динаміки змін національних інтересів України на перспективу.

ІІ. Україна в ключових геополітичних контурах.

1. Геополітичні пріоритети основних світових потуг і Україна;

       Розробка консистентної зовнішньополітичної і геополітичної стратегії на перспективу, формування адекватної стратегічної відповіді як на виклики часу, так і на ймовірні стратегії основних “гравців” регіону і найближчих сусідів України вимагає щонайменше аналізу і зіставлення геополітичних і зовнішньополітичних приоритетів представників атлантизму і євроазійства.

       Геополітична стратегія Заходу.   Головна лінія стратегії Заходу після виграшу “холодної війни” і формування фактично монополярної моделі світу на чолі з США була спрямована на закріплення “статус-кво” і недопущення формування нової геополітичної сили чи блоку опозиційного до атлантично-мондіалістської ідеології Заходу. В якості потенціальних кандидатів на роль такої сили звичайно розглядаються Росія, ісламський світ і Китай. Теоретично не можна виключати і можливості розколу всередині самого “західного світу”.

       Основні геополітичні пріоритети Заходу можуть бути визначені таким чином:

n збереження західної цивілізації і розширення співробітництва між її європейською, північно-американською і тихоокеанською частинами; укріплення базових цінностей і інституцій цієї цивілізації: демократії, механізмів вільного ринку, ліберально-демократичної ідеології тощо; формування нової структуризації світу на принципах “геоекономіки”;

n протидія створенню і укріпленню будь-якого геополітичного блоку чи стратегічної сили, які б могли протиставити себе Західній цивілізації і сприяти формуванню нової біполярності чи антагоністичної багатополярності;

n укріплення НАТО і головних стратегічних вісей Західного світу: США - Європа, США- Близький Схід, США - Південносхідна Азія, США - Японія;

n обмеження впливу і експансії “месіанських” держав, в тому числі конфуціанських і ісламських, упередження переростання регіональних конфліктів між цивілізаціями і державами в глобальні війни;

n збереження і посилення існуючої стратегічної переваги над колишніми і потенційними супротивниками і забезпечення можливості стратегічного домінування в будь-яких регіональних чи глобальних конфліктах;

n укріплення Римленду (по периферії Євразії від Ісландії до Японії і Філіпін);

n поширення НАТО на Схід і стимуляція приєднання до Європейського Союзу і європейської культури в цілому країн Центральної Європи (ЦЄ) і країн, що утворилися після дезінтеграції СРСР, особливо тих, чиї культури близькі до західної;

n розбудова і поширення впливу міжнародних інститутів, які відповідають західним цінностям, забезпечення інтеграції незахідних країн в ці інститути;

n економічна і соціокультурна експансія в інші країни, підтримка соціальних інституцій і груп, що орієнтуються на Західні цінності, інтереси і стиль життя.

Вищенаведені пріоритети цілком відповідають новій монополярній структурі світу (про багатополярність сьогодні можна говорити переважно в економічній сфері) , яка сформувалась після закінчення “холодної війни” і інтересам єдиного чітко визначеного полюсу світової сили і влади. Цим полюсом стали Сполучені Штати в союзі з розвиненими країнами Західної цивілізації. Перемога західних країн в “холодній війні” була закономірною. Війну виграла західна ринкова економіка. Саме економіка, а не військовий потенціал, виявилась визначальним чинником перемоги Заходу. Проте сподівання багатьох країн на те, що економічна могутність неминуче перетвориться на геополітичний вплив і призведе до формування багатополярного світу відповідно до нових економічних центрів сили (Японія, Німеччина, країни АТР) виявилися марними. Такими ж як і марксистський міф про домінування економіки над політикою. Економічна могутність виявилася необхідним, проте недостатнім, фактором формування великих держав і нових полюсів сили. Утвердження монополярного світу з універсальною євроатлантичною системою цінностей значно обмежили вплив і можливості поширення альтернативних систем цінностей - євроазіатських, ісламських, латиноамериканських, конфуціанських та ін. Ці цінності і відповідні цивілізації віднині стали приреченими на другорядні ролі регіонального рівня.

Майбутнє Європи і світової цивілізації залежить саме від чіткої позиції Заходу в питанні відношення до країн, що виникли на уламках СРСР. Будь-які спроби Росії, вважає наприклад Зб.Бжезинський, ізолювати і знову підкорити Україну за допомогою московського оплоту в Криму так само як вторгнення в Прибалтику, повинні розглядатись як привід для масштаб­ної допомоги Заходу. Підтримка країн Балтійсько-Чорноморської зони має стати стратегічною метою Заходу. В геополітичному вимірі важливо, щоб Україна змогла стабілізуватись як міцна неза­лежна держава Центральної Європи, що в свою чергу зміцнить надії на еволюцію і самої Росії як демократизованої європейської держави. Тому важливим компо­нентом західної стратегії в Центральній Європі сьогодні стає підтримка економічної і політичної консолідації України.

       Геополітична стратегія РФ. Основні напрямки стратегії РФ, обумовлені її геополітичними амбіціями і намаганнями повернути собі статус наддержави, який вона втратила після розпаду Варшавського Блоку і дезінтеграціїї СРСР. Відчуття стратегічної вразливості, яке виникло внаслідок процесу перетворення Росії з наддержави в велику регіональну потугу, плюс природнє занепокоєння питаннями безпеки в нових геополітичних умовах стимулювало розробку значної кількості аналітичних доповідей і рекомендацій.1

       Аналіз цих доповідей і реальної політики РФ на міжнародній арені дозволяє дійти висновку, що основними геополітичними пріоритетами Росіє є:

n повернення статусу наддержави і формування нової євроазійської потуги чи блоку на терені колишнього СРСР;

n збирання “історичних російських земель”, інтеграція держав і “великих просторів” довкола Росії;

n приєднання до “великої сімки” і активна протидія поширенню НАТО;

n зміна стратегічного балансу між атлантичною спільнотою (НАТО) і Росією як військово-стратегічною наступницею СРСР, орієнтація на формування нової стратегічної біполярності;

n формування нових “стратегічних вісей” Євразії: Москва - Берлін, Москва -Тегеран, Москва - Токіо;

n забезпечення доступу до “теплих морів”, насамперед через Іран і Ірак (бажано політичними методами);

n протидія сепаратистським рухам всередині РФ, особливо в регіонах Кавказу, так званого “тюркського клину” (насамперед Татарстан і Башкірія), Якутії і Далекого Сходу;

n нейтралізація країн Балтії і геополітична декомпозиція України (або щонайменше так звана “фінляндізація” цих країн). Повна інтеграція Білорусі до складу Росії;

n формування економічного і політичного домінування в державах Закавказзя і Середньої Азії;

n економічна і соціокультурна експансія в усі незалежні країни на терені колишнього СРСР, підтримка російськомовного населення, створення умов для політичного контролю і домінування Росії.

       Вищезгадані пріоритети цілком відповідають традиційній імперській стратегії Росії і російській “месіанській ідеї”. Реалізація цієї ідеї завжди була і залишається основою традиційної стратегії Росії на протязі століть. І всі процеси “лібералізації”, “демократизації” чи “вестернізації” не можуть змінити цю тенденцію в історично короткий проміжок часу.

Якщо придивитися уважніше до потенціалу україно-російських відносин, їх глибинного підгрунття, то слід визнати, що суттєвих довгострокових причин для їх погіршення немає. Обидві країни є дійсно спорідненими в культурово-цивілізаційному відношенні, мають певні спільні економічні інтереси і здатні проводити узгоджену політику стосовно інших країн. Аналізуючи причини труднощів в україно-російських відносинах не можна не дійти висновку, що вони мають переважно суб’єктивний характер, тобто обумовлені інтенціями, поглядами, прагненнями домінуючих в цих країнах політичних еліт, які, насамперед визначаються означеними глибинними архетипами ментальності.

Принципова різниція в менталітеті спричиняє позицію росіян стосовно самих себе як до великодержавної нації, а у відношенні до українців - як до етносу вторинного, меншовартого, неспроможного до самостійних політичних дій. Відмова українців від телурократії трактується як державницька неспроможність. Вважаючи себе єдиним правонаступником СРСР, а ширше - ідеї світового панування, Росія прониклася амбіціями щодо відновлення макрополітичної державної структури на євразійському просторі і внаслідок цього прагне підкорити свою зовнішню політику месіанській ідеї.

В політиці РФ домінує Євро-Азійська парадигма -комплекс уявлень та зовнішніх орієнтацій, що був прийнятий або частоково нав’язаний більшості народів Російської імперії в останні триста років, комплекс в якому визнається домінування Московського Центру. Зовнішньополітична доктрина Росії стосовно “близького зарубіжжя” має досить чітке формулювання: Росія вважає цей регіон сферою своїх життєвих інтересів і зберігає за собою право збройного втручання в справи цих країн з метою “захисту інтересів російськомовного населення” Що це не пусті слова свідчить реальна російська політика в Придністров’ї, Абхазії, Таджикістані, Чечні та інших регіонах. Росією офіційно, на парламентському рівні, висловлені теріторіальні претензії щодо України.

Геополітична стратегія України.Україна, на жаль, ніколи не мала чіткої геополітичної стратегії. Проте її розробка є життєвою необхідністю для України як суверенної потуги і суб’єкта геополітики. Це цілком відповідає геополітичному потенціалу і можливостям України як великої європейської країни.

       Передумовою формування такої стратегії є чітке визначення базових цінностей і національних інтересів, внутрішніх і зовнішніх параметрів розвитку, геополітичних орієнтацій на перспективу. Попередні розробки цих визначальних категорій як і проведений аналіз основних напрямків стратегій і цілей партнерів України на світовій арені дозволяє перейти до визначення геополітичних і зовнішньополітичних пріоритетів України.

  Головний сенс здобуття незалежності Україною полягає у можливості вийти у безпосереднє спілкування із іншими регіонами світу. Країна отримує нову якість існування, стає суб’єктом міжнародного життя, включає себе в глобальні світові процеси. Ствердження своїх національних інтересів вимагає, насамперед, формування власної системи орієнтацій, геополітичної моделі світу, спираючись на яку країна узгоджує свою позицію з позиціями інших, враховує їх інтереси.

Історично Україна стикалась з великим світом здебільшого лише опосредковано, через призму чужих інтересів та форми іншої більш політично розвинутої свідомості (польскої, російської, німецької). Сьогодні Україна стоїть на порозі відкриття світу для себе - процес, який Європа відпрацьовувала кілька столітть - а також себе для світу, оскільки Україна ще залишається для багатьох невідомим геполітичним простором.

Процес досягнення Україною реальної незалежності і її вихід в міжнародне співтовариство створює якісно нову ситуацію для всебічного розвитку української нації. Нова якість украінського суспільства ви­магає відповідного переоцінювання системи його власних інтересів. Така переоцінка повинна починатись з ледь не повної переорієнтації всієї системи свідомості, що прита­манна в головних рисах українському народу.

       Прагнення вийти в безпосередній контакт з іншими країнами вимагає і самостійного осмислення інших сфер свідомості, які обумовлюють дії впли­вових політичних і економічних сил. Проникнення в широкий світ починається з спроб зрозуміти його, налагодити з ним контакти і вступити в багатоплановий діалог. Тільки тоді ми зможемо знайти ті форми презентацій власної ідентичності і власних інтересів, в яких світ зможе зрозуміти і нас самих. Україна має усвідомити себе в геополітичному контексті і в контексті розвитку світової цивілізації. Таке усвідомлення неподільне з тим, як саме цивілізоване суспільство розглядає Україну і як воно бачить місце України в світі. Визначення геополітичних інтересів України потребує врахування складеної системи інтересів різних країн, розклад сил - економічних, політичних, військових,духовних - в певному регіоні. Особливо це стосується найближчих сусідів України і потуг глобального значення, таких, що прагнуть знайти власні інтереси в Україні або самі становлять для неї особливий інтерес.

Українську геостратегію визначають на цей час три головні парадигми, взаємодія яких і складає конфігурацію зовнішньополітичних орієнтацій країни: Євроазійська парадигма (РФ-СНД),Євроатлантична (Європейська) та Південно-Східна. Всі вони мають достатньо глибокі історичні корені і обумовлені рядом геополітичних чинників, що свідчить про їх об’єктивність та важливість для існування держави. Вони є традиційними для політичного життя країни. Кожного разу, коли Україна отримувала можливість жити власним життям, вона повинна була визначатись насамперед в цих напрямах, з ким боротись, кому протистояти, а з ким укладати угоди і союзні відносини. З от­риманням незалежності Україна повинна знову визначити себе в цих напрямках. В суспільній думці йде запекла боротьба між прихильниками насамперед західного і північно-східного напрямів. Визначення національного інтересу України в цьому питанні є стра­тегічним вибіром і сформовані в нашу добу рішення позначаться на долі держави на десятиріччя вперед. Геополітична ситуація України вимагає створення збалансова­ної системи відносин.

 В термінах класичної геополітики Євроазійська модель втілює так званий ‘телурократичний принцип’ (сухопутної потуги, стійкість провідних рис цивілізації, соціальних традицій, етичних настанов), Євроатлантична модель - ‘таласократичний’(морської потуги, диамічний розвиток, ринкові взаємини, індивідуальна ініциатива, етична гнучкість, тощо) , в той час як Південно-Східне коло орієнтацій може бути пов’язана з дією принципу ‘межі’ (берегової лінії, зони зіткнення перших двох принципів).

Не піддаючи тут критиці основи такого бачення структури геополітичного простору, а лише йдучи за її термінологічним полем, можна напевно визначити місце України саме як ‘цивілізацію межі’. Маючи європейське коріння Україна історично виникає на межі зіткнення з кочовими культурами, і на цей час її також сприймають скоріше як зону боротьби двох суперпотуг за домінацію.

Хоча Україна є європейською регіональною державою (Центрально-Європейський регіон) вона має певне коло інтересів поза межами регіону; Місце України у Європі нагадує позицію Індії подібною є і її сучасна геополітична філософія: Україні пасує аргументація країни, що звільнилися від колоніалізму. Індія найбільша та важливіша колонія Британської імперії, так само як Україна - колишня найбільша та важливіша періферія Російської імперії. Із виходом Індії Британська імперія остаточно розпадається, так само як розпався СРСР з отриманням Україною незалежності.. З іншого боку - ідеологія сучасної російської ліберальної демократії нагадує принципи неоколоніалізму, неоімперіалізму економічного гатунку.

Отже розмови про багатовекторність української зовнішньої політики не слід розглядати як декларації. Вони неявно спираються на відповідний онтологічний грунт. Згідно з логікою можливостей суб’єкт має йти паралельно за усіма можливими варіантами, доки вони не почнуть протирічити одне одному. В такому випадку обирається один з варіантів, але водночас слід починати пошуки нових можливостей для відновлення спектру на новому рівні. Тобто стратегічна мета України - всебічна інтеграція до європейських і євроатлантичних структур ніяким чином не повинна виключати можливостей всебічного розвитку економічних, політичних і соціально-культурних стосунків з країнами інших регіонів світу.