Європа - США - Ісламський світ - Україна - РФ

Із поступовим зникненням осі геополітичної конфронтації по лінії “Захід-Схід” на поверхню міжнародного життя випливають більш глибинні форми глобальних взаємодій. Іноді говорять про нові форми протистоянь по лінії “багаті, /розвинені/ країни” - “бідні країни”, “Південь-Північ” тощо. Пошуки більш глибоких засад світового порядку приводять ряд дослідників до уявлень про міжцивілізаційні схеми взаємодій великих угрупповань держав, і, зокрема, під цим кутом зору намагаються визначити нові можливі лінії конфронтації. З легкої рукі С.Хантингтона особливо часто говорять про протистояння Заходу (“Півночі”) та Ісламського світу (“Південь”). На цей час серед країн “Півдня” маємо ряд досить розвинених держав, а на “Півночі”: зокрема, в пострадянському просторі - ряд країн, які важко зарахувати до числа “багатих”.

 З позиції країн “Півдня” не існує істотної різниці між розвинутими країнами Заходу та країнами колишньої “системи соціалізму” зважаючи на певну тотожність їх ментальних структур, що грунтуються в цілому на європейській аксіологічній системі. Реальність є значно складнішо, аніж це виглядає під кутом зору класичної геполітичної схеми, яка відзеркалює суто проєвропейсье бачення світового порядку.

Європейський тип цивілізації створював колоніальні імперії, і намагався прилучити ці країни до своїх уявлень про світ, до сучасних форм технологічного прогресу, до європейского типу соціально-політичної системи. Багато в чомуєвропейській досвід був адаптований країнами “Півдня”, але у зіткнені із місцевими цивілізаціями локального типу, пробудив також в багатьох країнах прагнення знайти свою модель соціально-технологічного прогресу, унезалежнити своє існування від Західної аксіологічної парадигми, користуючись, правда, її здобутками, але до певного рівня, тобто не втрачаючі власних ідентифікаційних схем.

Отже, новий світовий порядок має будуватися із врахуванням як чинників соціально-технологічного розвитку, так і чинників культурно-цивілізаційного гатунку. Можна окреслити кілька, часом альтернативних, а часом співпадаючих та взаємодіючих напрямків формування суспільств майбутнього:

- вестернізація - радикальна модернізаціясуспільно-економічного життя за західними взірцями, швидкий перехід до ринкової економіки й демократичного устрою, збагачення пануючої еліти;

- радикальний консерватизм ( фундаменталістськамодель) - полягає у відновленні традиційних схем мислення і поведінки, що спирається на відторгнення швидких і незрозумілих широким верствам реформ, всього процесу модернізації в його західному модусі; на відповідну риторику відродження традицій, національної культури, багатовікового досвіду життя:

- поступова трансформація існуючої системи в напрямку синтезу традиційної схеми національно-культурного та суспільно-політичного життя і елементів західної економічної системи; пануючі еліти також трансформуються в напрямку до модерних систем цінностей - “азіатська модель”;

Існуючі стратегічні перспективи розвитку східних суспільств утворюють поле вибору, що має здійснитися в часовій перспективі. Але інтенції, спрямовані в майбутнє, підлягають корекції також в просторовому вимірі з огляду на структуру геополітичного ландшафту, який формується в регіоні і його оточненні. Від того, які геополітични сили тут домінуватимуть, багато в чому залежить і сам вибір стратегічного шляху розвитку і його реальне втілення.

       На вибір шляху впливатимуть, безумовно, і переваги сучасної високотехнологічної Західної цивілізації, лідуючі держави якої починають розуміти власні інтереси в цьому регіоні. Зокрема це стосується США, що активно сприяє здійсненню процесу реформування економічних та політичних систем в країнах Сходу і вважає цей регіон важливою сферою власних інтересів. Але тут вони знову вступають в конфронтацію з ісламістами, які мають тут значний вплив.. Важливими є також впливи, що мають джерелом інтереси Російської Федерації .В цьому регіоні, остання користується підтримкою деяких місцевих політичних еліт, спирається на колишні економічні зв’язки та настрої певних верств населення.

 Зрозпадом біполярної моделі міжнародних відносин відбуваються значні зміни в геополітичнїй ситуації в країнах Азії. Деякою мірою ці зміни подібні до процесів в Европейському регіоні. Створюється нова карта геополітичноїреальності. В складній сітці взаємодій й переплетень глобальних інтересів і інтенцій значну роль грають місцеві актори, які ведуть між собою внутришньорегіональну гру за лідерство, і які також прагнуть вийти на світову арену, зайняти одне з центральних місць в азіатській геополітиці взагалі ( Індія, Іран, Туреччина, Саудівська Аравія, Ізраїль, Пакистан, тощо).

Промислово розвинені країни Західної Європи та Японія знаходяться в значній залежності від постачання нафти з Близького Сходу. Витискування транснаціональних корпорацій з близькосхідних родовищ та значне підвищення цін на нафту країн-членів ОПЕК в 70-ті роки казково збагатило ряд країн регіону. Контроль над енергетичними ресурсами та шляхами їх постачання надає державам регіону суттєві геополітичні переваги. Завдяки значній концентрації фінансових ресурсів в руках переважно авторитарних урядів, вони взмозі підтримувати внутрішню стабільність своїх режимів. Насучасному етапі боротьби за світовий паливно-енергетичний порядок США прагнуть витіснити таких нафтоекспортерів як Іран, Ирак, Лівія та Росія на користь свого традиційного союзника - СаудівськоїАравії та монархій Перської затоки. Західноєвропейські країни проробляють питання розбудовиальтернативних мережпостачання енергоносіїв, зокрема з каспійських джерел.

       Втративши контроль над процесом здобування нафти транснаціональні нафтові корпорації останнім часом переорієнтовують свою бізнесову стратегію на середню ланку виробничого циклу і переробку (переважно на місці) та транспортування продукту на ринки споживання (переважно в країни Західної Європи). Внаслідок цього загострюється боротьба за транспортні маршрути, які, зокрема, йдуть і через Україну. Правда зараз більш надійними вважаються морські шляхи, з огляду на нестабільність ситуації в ряді країн-посередників.

Боротьба за економічний й політичний контроль за процесами в регіоні між глобальними силами може перейти у нове коло конфронтацій і серьозно вплинути на стабільність і безпеку в Європі і світі. Окрім традиційних сил, що прагнуть до консолідації і формування ісламської моделі порядку, за моделі світового порядку, за встановлення контролю над основними транспортними коридорами в регіоні ведуть гостру політичну та економічну боротьбу три групи гравців - США, Росія і Європейські країни. Кожна з великих потуг прагне до встановлення власної моделі міжнародного порядку з метою втілення своїх інтересів. Кожна з існуючих моделей порядку, що має шанси здобути перевагу і забезпечити своє домінування в регіоні, спирається на підтримку відповідних внутрішніх політичних сил та зовнішніх потуг. Їх аналіз надає можливисть визначити перспективи майбутнього розвитку регіону і таким чином зорієнтувати власне українську політику в Азії[1].

Ісламська модель порядкуформуєтьсяу зв’язку із процесами відродження ісламу, а також внаслідок посилення зовнішньо-політичного тиску на ісламські країни, розачарування в ефективності арабо-ізраільского мирного процесу в частині, що стосується інтересів палестинців. Посилення ісламського фундаменталізму обумовлене реакцією населення країн регіону на процеси модернізації та вестернізації соціально-економічного життя, що пов’язано із відмовою від ряду традиційних цінностей.

Перемога ісламської революції в Ірані (1979 р.) та успіхи ісламських рухів в інших країнах регіону спричинилися до перетворення ісламу в значну геополітичну силу, яка набуває все більшої організованості та внутрішньої консолідації. Із руйнуванням СРСР ісламські рухи набувають поширення й в пострадянському просторі що ставить перед урядами нових незалежних держав проблему так званої ‘ісламської загрози’. В ряді країн регіону, що дотримуються прозахідних схем орієнтацій - Туреччина, Саудівська Аравія, Єгипет, - існують впливові проісламські політичні сили, які користуючись масовою підтримокою населення, здатні досягти влади і змініти загальний зовнішньополітичний курс, що матиме наслідком суттєве загострення боротьби глобальних інтересів в регіоні.

Ісламське мислення спрямоване проти західної експансії та сіонізму. Поміркований мусульманській рух прагне до відновлення ісламського порядку за допомогою співробітництва і праці в напрямі ісламської єдності. Але панісламісти не мають пророблених схем, програм, проектів, тобто належної конструктивної прагматики, якак здатна забезпечити економічний поступ. Вкрай радикальні угрупповання ісламістів обрали тактику терроризму та збройного вирішення існуючих проблем (Ліван, Афганістан, Таджикистан, Чечня), що створює загрозу безпеці і стабільності регіону.

       Протистояння Ісламу та Заходу має скоріше соціо-культурне збарвлення аніж політичне та економічне. Дуже легкий шлях розглядати іслам як загрозу - позиція, що ввважає пан-ісламізм монолітним за природою та як історичного ворога, чия віра та наміри діаметрально протилежні Заходу. Зрештою це веде до підтримки авторитарних хоча і прозахідних, режимів, що створюють білший ризик аніж проісламські орієнтовані сили. Більш важкий шлях - відсунути стереотипні відповіді. Адміністрація США та західні медіа схильні ототожнювати ісламський фундаменталізм із радікалізмом, тероризмом та анти-американізмом так само мусульмани схильні дивитися на Захід як щось монолітне і бачити там загрозу для себе та створювати образ ворогу. Насправді “ісламський фундаменталізм є внутрішньо гетерогенним і багато з місцевих урядів часто використовують загрозу ісламського радикалізму для власного контролю за ісламським рухом

Сучасна ісламська політика є більш викликом аніж загрозою. Це виклик до Заходу щодо знання та розуміння діверсивності ісламського досвіду, Диверсивність є скоріше нормою для ісламської політики аніж монолітна єдність. Ісламісти вважають, що іслам забезпечує життєздатну систему віри та формує модель цілісності суспільства та правління, і є альтернативою капіталізмові, комунізмові, демократії та іншим соціально-пол-тічнім та ідеологічним системам; що корумповані режими та іноземні впливи вносять “неправедність” в іх суспільства, підривають природній порядок відносин чоловіка і жінки і руйнують сім’ю та вносять аморальність; вони прагнуть до рішення проблем позбавлення коррупції, виключення іноземних впливів та виховання їх народів на релегійних засадах

Дивлячись об’єктивно, всі розмови про ‘посилення ісламського тиску з Півдня’ слід сприймати як рецидив конфронтаційного мислення старих часів, обумовлений пошуками нових глобальних загроз, якими можна виправдовувати військово-політичні та геостратегічні концепції великих держав. В цілому ісламський рух не є агресивним. Устав Організації Ісламської Конференції (1972 р.) та Всезагальна ісламська декларація прав людини (1981р.), визначають принципи побудови цього руху на загальнолюдських і демократичних засадах згідно з Уставом ООН. Ісламські радикально-терористичні угрупування є розрізненими і переслідують локальні цілі. Останній форум Організації Ісламської Конференції на вищому рівні, що відбувся в Тегерані в грудні 1997 р., продемонстрував високий рівень консолідованості ісламських держав, а також ствердив Іранське лідерство. Іран зіграв головну роль у спробах владнання конфлікту в Таджикистані і усіляко сприяє подоланню афганської кризи.

Американська модель порядку в ареалі країн ісламуспирається на схему стратегічного партнерства США та Ізраїлю, а також на тісні стосунки США з Туреччиною та рядом арабських країн (Саудівська Аравія, Йорданія, Єгипет, монархії Перської затоки, Пакистан). Згідно з нею всі регіональні конфлікти можуть бути врегульовані, завдяки схемі, в якій економічне співробітництво узгоджене із політичними домовленостями (схема Кісенджера - Переса). В такій моделі в цілому розвивався арабо-ізраїльский мирний процес з кінця 70-х рр., хоча на цей час можна бачити наскільки він залишається хитким й непередбачуваним.

Ізраїльска держава має суттєву підтримку впливових фінансових кіл Заходу та США, з боку єврейського лобі в політичних колах різних країн світу. Ізраїль контролює значні світові фінансові потоки і здатний впливати на політичний та економічний розвиток і зовнішню політику багатьох держав світу. Внаслідок посилення ізраїльско-турецького військового співробітництва (угоди про співпрацю в оборонній галузі 1993, 1996 рр.) можна очікувати утворення базового трикутника: США-Ізраїль-Туреччина, на якому грунтуватимуться подальші кроки по впровадженню й посиленню цієї геополітичної парадигми. Водночас США намагаються збалансувати свою проізраїльську близькосхідну політику, спираючись більшою мірою, ніж раніше, на окремі арабські країни, зокрема, Єгипет, Саудівську Аравію, Йорданію.

Незважаючи на певні успіхи американської моделі, арабська суспільна й політична думка відноситься з підозрою або ворожістю до ідеї спільного ринку проамериканського зразку. Ця схема бачення стикається із супротивом політичних режимів ряду близькосхідних країн. Зрештою її поширення внесло розкол в систему арабської єдності і примусило країни регіону шукати інші засади консолідації, зокрема - в ідеї ісламської єдності.

Американська підтримка репресивних режимів (шаха в Ірані, Лівану, Нумайрістського Судану) призвела до анти-американізму та посилення анти-західних настроїв. В сучасних умовах американська політика має бути більш різноплановою, та спрямованою на співробітництво із дружніми урядами ісламу, комбінуючи ясну та послідовну політику із захистом прав громадян.

Після розпаду СРСР, приблизно з 1994 р. США починає розглядати Центральну Азію як стратегічно важливий для себе регіон, що розташований на перехресті азіатських шляхів. На певному рівні США погоджується із російською політикою в регіоні, спрямованої на підтримку стабільності. Захист прав етнічних меншин, демократичні та економічні реформи однаково в інтересах США і РФ.

Регіон важливий для США і як можлива контамінація Китаю в майбутньому, а також як бар’єр поширенню иранських впливів. Америка не має тут достатньо великих життєвих зацікавлені, щоб взяти на себе повну відповідальність за його безпеку і заповнити геостратегічний вакуум в регіоні. Поки що США надає сприяння регіональному лідерству Туреччині як своєму стратегічному партнеру Первинним інтересом для США є запобігання переростанню існуючих проблем в кризові ситуації, що поширюватимуться на інші регіони Азії. Цього скоріше можна досягти насамперед через розбудову демократії та ринкової моделі економіки в країнах регіону, що заважатиме розвиткові етнічного, релігійного і політичного екстремізму.

Європейська парадигмає привабливоюдля ряду східних країн. Вона має багато прихильників в арабському світі. Йдеться, зокрема, про переоцінку історії й сучасної політики в стратегічному проекті артикуляції і поєднання інтересів народів по обидва береги Середземного моря. Європейсько-Середземноморська конференція в Барселоні (1995р.) проголосила ідею середземноморського співробітництва. Базовою засадою тут є питання більш тісного та масштабного співробітництва між країнами з різними типами культур, економічна вигода для всіх частин регіону, спільна безпека, зменшення напруженості та зниження ризику збройного конфлікту. Північні средиземноморські країни країни вбачають у широкомасштабному розвиткові Півдня важливий чинник безпеки Півночі. На відміну від проамериканської схеми це партнерство не викликає ворожості в арабо-ісламському світі завдяки відсторонености від цього процесу США, а також тій обставині, що ізраїльске питання не є тут домінуючим.

Слід очікувати що цей напрямок зовнішньополітичного мислення як більш гнучкий та неконфронтаційний набуватиме домінуючого характеру в усьому регіоні, оскільки об’єктивно більш відповідає інтересам близькосхідних країн.

Російсько-радянська модель.Москва тривалий час, починаючи з 50-х років прагнула сформувати в Близько-Середньосхідному регіоні власну модель порядку, спираючись на антиколоніальні та про-соціалістичні прагнення частини його населення. Ідеологія арабського соціалістичного націоналізму що виникла в часи президента Г.А.Насера, була пов’язана з національно-визвольними рухами, спрямованих проти західно-європейського колоніалізмута його своєрідної форми у вигляді ізраїльскої експансії. Це особлива світська форма політичного мислення, що адаптувала популярні в 50-60-ті роки ідеї соціалізму і набула поширення в Єгипті, Сирії, Іраку, Лівії, тощо. Арабські країни в своїх антиколоніальних та просоціалістичних прагненнях знайшли значну підтримку з боку СРСР та країн соціалістичного табору, які надавали ряду країн регіону суттєву економічну та військово-технічну допомогу. Поразка у війнах з Ізраїлем вплинула на пошуки шляхів диверсифікації політичних орієнтацій країн регіону. Процес посилився із руйнуванням соціалістичної системи та крахом Радянського Союзу.

РФ також є однією з головних акторів у закавказькому регіоні, де вона намагається стверджувати свою присутність, мотивуючи це наявністю тут проблеми регіональних конфліктів (Карабах, Абхазія). Принагідно слід наголосити на подвійному характері російської політики у пострадянських зонах конфліктів, який тісно пов`язаний із стратегічною метою політичних сил всіх відтінків Росії щодо відновлення у тій чи іншій формі союзної федеративної (чи конфедеративної ) держави. Суть цієї політики, яка виразно виявилася в Абхазії, Північній Осетії, Придністров`ї, Таджикістані та інших “гарячих точках”, таких як Крим, Севастополь чи Чорноморський флот : “суміш” із розпалювання, використання та врегулювання конфліктів.

Зацікавленість Російської Федерації полягає у тому, щоб запобігти можливостяі порушити її стратегічні інтереси у цьому регіоні, тобто диктувати свої умови, нав`язувати своє ставлення до подій та вирішення проблем. РФ робить все, щоб зберегти політичне, економічне та військове домінування в Закавказзі, максимально узгодити зовнішню політику транскавказьких держав з інтересами Росії і не допустити посилення в цьому регіоні ролі третіх країн (передусім Туреччини, США, Великобританії, ФРН, Ірану).

       Останнім часом можна спостерігати активізацію зовнішньої політики Російської Федерації щодо країн Центральноазійського регіону. На час розпаду СРСР правлячі верстви нових держав, за інерцією політичного мислення, не могли собі уявити іншого шляху до майбутнього інакше як у складі відновленого в новій формі СРСР, спільного руху в парадигмі СНД і т.п. Але виникала й певна переосторога перед реформами, на які була націлена Москва.

       Після розкладу СРСР почався процес розриву господарськіх зв’язків Центру і центральноазійскої периферії. В результаті для лідерів нових держав не залишалося вагомих аргументів щодо зближення з Москвою, якщо не рахувати військового. Саме цей чинник і був застосований щоб утримати регіон у сфері російських впливів. У Росії з країнами Центральноазійського регіона залишалися деякі спільні інтереси, серед яких, як вважається, протидія поширенню на північ від Афганистану і Таджикистану мусульманського фундаменталізму та зони збройних конфліктів. Значним важелем впливу РФ в регіоні є також Договір про колективну безпеку країн СНД (9 держав, окрім України і Туркменистану), яким створено єдиний оборонний простір.

Російські аналітики виходять з положення про небезпеку утворення пострадянского вакууму, зокрема в Центральній Азії, де начебто посилюється загроза внутрішніх конфліктів та небезпека втручання ззовні з боку Ірану, Туреччини, Пакистану, США, Китаю, Афганістану. Так, вважається можливим вторгнення в Таджикістан і Узбекистан озброєних угруповнь талібанів, а у випадку приходу до влади в Таджикістані ісламистів, його кордон з Афганистаном стає зовсім прозорим і Росія змушена буде вивести свої прикордонні частини. Залякують також можливістю загострення тюрко-таджикських протирічь в регіоні із неодмінним втручанням Туреччини та Ірану. Таким чином, єдиним виходом запобігання майбутніх масштабних конфліктів вважається знову таки посилення російської присутності в регіоні, в чому начебто мають бути зацікавлені також США і міжнародне співтовариство.

В цілому така позиція грунтується на досить суперечливом положенні, що без домінуючої імперської ролі Росії в пострадянському просторі неодмінно виникатимуть жорсткі міжетнічні зворушення і конфлікти. Але історичний досвід свідчить про дещо інше - міжетнічні конфлікти часто провокуються і набувають великих масштабів саме внаслідок втручання в локальні суперечки зовнішніх сил із своїми інтересами, які найбільш і зацікавлені в поглибленні конфліктних ситуацій. Влагодження спонтанних міжетнічних суперечок більш безболісно проходить за умов включення міжнародних механізмів безпеки і взаємної толерації протидіючих сторін. Домінація лише однієї силової потуги в регіоні здатна лише заохочувати її до провокуваання різного типу конфліктів, тоді як дійсна стабільність формується в ситуації збалансованої дії різних геополітичних сил.

Внаслідок гостороти проблем, що виникають у зв’язку із попередніми чинникамирегіон відзначений найбільш масштабними збройними конфліктами за останні десятиліття.

Проникнення України на Схід.Південно-Східний напрямок зовнішньої політики України (Чорноморський та Близько-Східний регіони, Центральна Азія, Індія, країни АТР) не обтяжений конфронтаційними проблемами і має значний потенціал для розгортання активних дій держави на міжнародній арені. Єкономічним підгрунтям тут є значно більші можливості для взаємовигідної торгівлі та втілення масштабних економічних проектів. Для України вкрай важливо забезпечити себе альтернативними джерелами постачання енергоносіїв та мати власні ринки збуту товарів продуктової та виробничої сфер, які в цьому регіоні ще можуть витримати конкуренцію інших країн. З іншого боку Україна може тут виступити посередньою ланкою для економічних зв’язків Центральної Європи із Сходом.

Торгівля енергоносіями є одним з важких і найбільш важливих питань сучасної геополітики. За контроль над джерелами видобутку й шляхами постачання енергоносіїв ведуть жорстоку конкурентну боротьбу великі світові держави, могутні транснаціональні корпорації. Тут задіяні величезні фінансові й силові потуги, оскільки йдеться про сьогоденний і можливий майбутній розподіл геополітичних впливів. Україна, з огляду на очікуване зниження в ХХІ ст. експортних можливостей свого традиційного нафтопостачальника - Росії, шукає шляхи виходу на інші джерела. Найбільш перспективним для України, за визначенням експертів, було б закріпитися на Прикаспійському нафтовому ринку, але не виключений і варіант постачання нафти з країн Близького Сходу

Населення ряду близькосхідних країн зростає найбільш значними темпами (біля 3 проц. на рік), в той час як кількість населення європейських країн, включаючи Україну, залишиться практично незмінним, а можливо і зменьшиться. Швидке зростання населення ставить перед країнами регіону проблему харчового забезпечення, яку важко самостійно вирішити в умовах регіону. Отже можна очікувати зростання потоків міграції з країн Близького Сходу в напрямку до Європи, зокрема і в Україну, що створює неабияку загрозу для існуючої системи безпеки і стабільності. Така ситуація утворює для України перспективний простір для просування на ринки Близького Сходу власних товарів харчово-продовольчої сфери в обмін на енергоносії, що безумовно сприятиме розвитку її сільского господарства та переробної промисловості, а з іншого боку, матиме наслідком зменшення масштабів міграції.

В реалізації своїх стратегічних інтересів в Південно-Східному напрямку Україна стоїть перед вибором серед існуючих моделей геополітичного мислення. Україна не може беззастережно прилучитися до американсько-ізраїльскої схеми бачення проблем регіону, так само як і сприйняти модель арабського націоналізму або ісламізму. Можливе підключення України до американської моделі внаслідок впровадження схем стратегічного співробітництва з основними країнами ‘трикутника’ США-Ізраїль-Туреччина має свої переваги й недоліки. Формула стратегічного партнерства по лініїУкраїна-США потребує змістовного наповненняз урахуванням геополітичних і геоекономічних тенденцій в регіонах пострадянського простору та Центрально-Східної Європи. В разі прийняття американської моделі Україні необхідно врахувати і використовувати досвід Ізраїлю, який, підтримуючи інтереси США в регіоні, забезпечує за їх фінансовою, політичною і військовою підтримкою власну національну безпеку.

Для України як європейської держави і такої, що прагне до включення в усі європейські структури, найбільш привабливою є європейська модель мислення, яка надає грунт для узгодження інтересів країн з різним рівнем соціально-економічного розвитку і різними типами культури. Це означає, що у випадку розходження позицій різних держав, що мають тут свої інтереси Києву важливо узгоджувати свою лінію поведінки насамперед із європейськими країнами, переважно дотримуючись тактики невизначеності щодо чутливих питань регіону.

На відміну від безумовно важливого для України шляху інтеграції до Європейського Союзу, який за найбільш оптимістичними підрахунками може розтягнутись на 10-15 років, стосунки з країнами Сходу можуть бути корисні для України вже сьогодні. Налагоджуючи взаємовигідні економічні відносини з такими країнами як Туреччина, Єгипет, Пакистан і з багатьма іншими, маємо змогу з одного боку дати можливість реально працювати економіці оскільки в цих країнах є потреби в українських товарах, з іншого вже сьогодні зміцнити міжнародний авторитет України, як держави, що бере реальну участь у світових процесах.

Україна ідентифікує себе як європейську державу і, отже, бере на себе відповідальність бути провідником європейських цінностей на Сході, що становить нове коло інтересів, якими не переймалася колишня радянська імперія. Особливо це стосується нових незалежних держав Центральної Азії, які виявлюють тяжіння до європейських соціально-політичних та економічних моделей і не зообов’язують себе йти виключно “турецьким шляхом” або прилучатись до ісламського фундаменталізму. Вони скоріше вступатимуть в діалог із рівноправною Україною, аніж прагнутимуть нав’язати собі якого-небудь “старшого брата”.

   Україна скоріше може вийти з тіні північно-східного сусіда шляхом активної власної політики у відносинах з країнами Сходу. Україна зацікавлена у створенні нових структур безпеки на Сході, у стабільності та розвитку нових держав регіону, оскільки тоді відносини з ними набувають також послідовного та довгострокового характеру, зменшуються міграційні потоки в напрямку до Європи, більш дійовим стає контроль над постачанням наркотиків та кріміногенного елементу.

Україна підтримує створення нових структур безпеки на Сході, особливо в Кавказькому та Центрально-Азійському регіонах, оскільки таким чином формується необхідний баланс стримування деяких проімперських сил, які ще мають значний вплив на політику великих держав.

Зрозуміло, що РФ як велика держава має більш можливостей аніж Україна щодо розвитку співробтництва з ризиковими країнами регіону і спроможна менш оглядатися на думку світового співтовариства, але й нашій державі не варто втрачати накопичений в радянські часи досвід спіробітництва з цими країнами, зокрема, у військово-технічній галузі.

  Посилення економічного, політичного, військового та культурного співробітництва із новими незалежними державами (Грузія, Азербайджан, Туркменія, Узбекістан та інші) сприятиме не тільки взаємовигідній торговлі, але в перспективі створить нову ситуацію в сфері безпеки України, оскільки формуватиметься певна противага російській телурократії в межах СНД. Інтереси цих держав в цілому не конфронтують із українським, скоріше вони є взаємодоповнювальними.

       4. АТР (Китай, Японія, Корея та інші) - США - РФ - Україна.

Особливістю сучасної обстановки в Азіатсько-Тихоокеанському регіоні (АТР) є високий динамізм політичних та економічних процесів, що формують стійку тенденцію до перетворення регіону на важливий центр світової політики і економіки, який на межі ХХІ століття може реально конкурувати з Євроатлантичним.

       Важливою домінантою, що визначає характер ситуації в регіоні, є орієнтованість більшості держав на широкомасштабні економічні реформи та наявність реальних передумов для їх здійснення. У цьому зв'язку країни, які не відповідають загальнорегіональній тенденції до сталого та економічного розвитку, об'єктивно знаходяться у менш сприятливих умовах для повноцінного включення в процес Тихоокеанського співробітництва, в тому числі в галузі формування двосторонніх і багатосторонніх торгово-економічних структур.

       Розвиток загальностратегічної ситуації в АТР за багатьма параметрами відрізняється від того, що відбувається на євроатлантичному напрямі. Це пов'язано з практичним оформленням в регіоні кількох центрів сили, відсутністю аналогічних європейським переговорних механізмів, заходів довіри і таке інше. У політичній свідомості більшості азіатських держав небезпідставно домінує думка про невідповідність накопиченого у Європі досвіду реаліям сучасних міжнародних відносин в Азії та на Тихому океані. Цим обумовлене стримане ставлення до формування системи безпеки по типу ОБСЄ та до роззброєння як ключового елемента довіри та військової розрядки. Такий підхід пов'язаний з відсутністю уніфікованого розуміння джерел загроз, наявністю невирішених конфліктів та територіальних спорів, нерівномірним соціально-економічним розвитком країн регіону. Важливе значення для формування безпеки в АТР мало підписання в квітні 1996 р. главами держав Казахстану, Киргизії, Китаю, Росії та Таджикістану Угоди про зміцнення довіри у військовій галузі в районі кордону. Тихоокеанська політика адміністрації США ("стратегічна директива на 90-ті роки") також передбачає очевидні односторонні скорочення кількісного рівня збройних сил. Проте військовий потенціал США залишається практично провідним в регіоні.

       Важливо зазначити, що система міжнародних відносин в АТР, щонайменше за останні два десятиріччя, не зводилася лише до протистояння двох великих держав. Нині на неї постійно і досить відчутно впливають китайський, японський і навіть індійський чинники. Останніми роками їхня значимість помітно зросла, що дає підставу говорити про самостійну геополітичну роль у регіоні Японії або Китаю.

Збереження значної політичної, військової та політичної присутності в АТР Сполученних Штатів Америки викликає неоднозначну реакцію з боку країн регіону. Більшість країн зберігає позитивну оцінку стабілізуючої ролі США для забезпечення високих темпів економічного розвитку та формування сталої інтеграційної моделі. Побоюванння радикальних змін в регіональній обстановці спонукає ці країни обстоювати збереження американської присутності. В своїй більшості - це нові індустріальні країни, що мають високі темпи економічного зростання.

       З іншого боку - низка держав, до яких належить передовсім Китай, вбачають в військовій присутності США на Тихому океані прагнення Вашингтону зберегти і навіть посилити свою беззаперечну військову гегемонію. Це, в свою чергу суперечить власним регіональним претензіям таких держав, скорочує їхні можливості практичної реалізації власних амбіцій.

       Слід зазначити що в регіоні зберігається низка дестабілізуючих чинників: неконтрольована регіональна гонка озброєнь, проблема Корейського півострова, тайванська проблема, територіальні спори, небезпека розповсюдження ракетних та ядерних технологій та інше. Саме в АТР нині знаходяться країни, що найбільшими темпами в світі збільшують свій військовий потенціал. І хоча покищо йдеться про незначні кількісні величини, але це не виключає виникнення непередбачуваних загроз на майбутнє.

       Все вищезазначене потребує копіткого урахування при визначенні стратегії просування інтересів України на Азіатсько-Тихоокеанському напрямку.

Україна залишається об’єктом активної економічної експансії з боку провідних країн Азіатсько-Тихоокеанського регіону, які переважною більшістю розглядають двосторонні відносини з нею передовсім в економічній площині. Політичні аспекти взаємин України з Японією, Китаєм, Південною Кореєю, Індією та іншими країнами АТР мають здебільшого протокольний характер, а реальна взаємодія на міжнародній арені відбувається в межах загальносвітових процесів і пов’язана з діяльністю ООН та інших міжнародних організацій. Слід зазначити, що як суб’єкт міжнародної політики Україна має значення в системі зовнішньополітичних пріоритетів країн АТР в першу чергу в контексті українсько-російських та українсько-американських відносин, де вона розглядається як реальна політична противага домінуванню наддержав.

       Зацікавлення в активізації економічної взаємодії з Україною виявляють практично всі країни Азіатсько-Тихоокеанського регіону. Нині можна визначити два принципових підходи цих країн до розвитку торгово-економічного та науково-технічного співробітництва з нашою державою:

       1). Японія, Південна Корея та, так звані, «азіатські тигри» вбачають в Україні ринок збуту своєї високотехнологічної продукції, що користується значним попитом навіть в умовах низької платіжної спроможності переважної більшості українських споживачів. В свою чергу, ці країни зацікавлені в імпорті української сировини, що робить для них український ринок ще більш привабливим.

       2). Китай, Індія, В’єтнам та інші країни АТР, які традиційно були орієнтовані на споживання промислової продукції колишнього СРСР, в першу чергу вбачають в Україні джерело сучасних технологій та машинотехнічної продукції військового і цивільного призначення. Ця група країн також зацікавлена в експорті до України своїх товарів народного споживання в обмін на українські технології та техніку.

       Досвід, в тому числі і негативний, української співпраці з зазначеними вище двома групами країн свідчить, що тільки за умови правильного врахування стратегічних підходів наших азіатських партнерів Україна спроможна побудувати життєздатну систему взаємин з країнами АТР, що має забезпечити національні інтереси Української Держави.

       Вартий уваги брак здорового прагматизму з боку української сторони, яка протягом шости років не реалізує значні можливості своєї економічної співпраці з азіатськими країнами через занадту політичну заангажованість української зовнішньої політики. Адже саме на східному напрямку Україною здійснені наймасштабніші проекти, що спрямовані як на активний вихід на світовий ринок із своєю високотехнологічною продукцією (продаж Пакистану значної кількості сучасних танків українського виробництва), так і на залучення в Україну реальних мільярдних інвестицій (спільний проект АвтоЗАЗу та південнокорейської корпорації ДЕУ). Зазначені приклади наочно свідчать про те, що Україна спроможна реалізовувати свої експортні можливості в галузі високотехнологічної продукції в умовах дотримання своїх міжнародних зобов’язань, а також залучати до розбудови власної економіки серйозні світові інвестиції на вигідних для себе умовах.

       Найбільш суттєвою відміною економічного співробітництва України з країнами АТР є те, що це співробітництво не підпорядковується будь-яким політичним доктринам і не обумовлюється з боку іноземних партнерів жодними застереженнями політичного характеру. Це дозволяє українським суб’єктам зовнішньоекономічної діяльності виходити тільки з міркувань економічної доцільності, що також відповідає інтересам Української Держави.

       На жаль, приходиться констатувати низький рівень економічної взаємодії України та Китаю, потенціал якої є найперспективнішим. КНР була і залишається з одного боку найвпливовішою азіатською державою, постійним членом Ради Безпеки ООН, а з іншого боку - дружньою країною, з якою встановлено повне взаєморозуміння на міждержавному рівні, підтримується активний політичний діалог. Офіційний візит до КНР Прем’єр-міністра України В.П.Пустовойтенка в грудні 1997 р. ще раз підтвердив великі можливості українсько-китайського співробітництва в галузі економіки, науки і техніки. Проте реалізація домовленостей іде вкрай повільно через відсутність ефективного механізму з боку залучених українських відомств. Водночас, китайська сторона наполегливо демонструє свою зацікавленість та потяг до співпраці.

Україна повинна всебічно підтримувати і розширяти свою економічну ( в тому числі військово-економічну), політичну присутність в цих регіонах, активно виборюючи “нові економічні ніші” на світових ринках, тим більше, що за нею, на відміну від Росії, не тягнеться довгий хвіст імперських і геополітичних амбіцій. З цієї точки зору виключно перспективними виглядають можливості економічного співробітництва України в економічних зонах Китаю (КНР, Тайвань, Сяйгон, Гонконг), Південної Кореї, Пакистану, Туреччини, ряду інших держав, які з тих чи інших причин можуть бути геополітичними конкурентами Заходу чи Росії.