Центральна Європа та країни Балтії

⇐ ПредыдущаяСтр 8 из 30Следующая ⇒

Україна належить до країн Балто-Чорноморського паска (“вісі Європи”) за термінологією батьків-засновників геополітики. Від цих країн багато в чому залежить стабільність усієї Євро-Атлантичної системи. Вони сьогодні фактично визначають і будуть визначати стан і структуру європейської безпеки на десятиліття наперед. Це країни Балтії, Польща, Україна, Білорусь, Угорщина, Чехія, Словаччина, Румунія. Міцні стратегічні позиції і вплив в цих країнах згідно Х. Макіндера дають можливості встановлення домінування над “Хартлендом” (тобто серцевиною Євразії) і світом в цілому.

Саме ці країни опинилися в центрі дискусії про поширення НАТО. Саме за ці країни ведеться сьогодні жорстка прихована боротьба між країнами Альянсу, насамперед США і Росією. (НАТО прийняла рішення про приєднання до Альянсу Польщі, Чехії та Угорщини. Росія встановила повне політичне та військове домінування в Білорусії. Доля інших країн поки що залишається невизначеною). Початок процесу приєднання до ЄС Польщі, Угорщини, Чехії, Естонії, Словенії був іншим надзвичайно важливим “сигналом” Заходу для країн регіону, які не попали до першого “траншу” поширення НАТО.

Україна займає ключове місце на Балто-Чорноморській вісі. Це одностайно визначають і представники атлантизму і прихильники євроазійства. Проте географічне положення України на крайньому східному фланзі євроатлантичної цивілізації має не тільки свої плюси, але й свої мінуси. З одного боку, Україна має всі підстави вважатися наріжним каменем системи європейської безпеки.” Міністр оборони Великої Британії М.Рифкінд у свій час не випадково наголошував на бажаності розширення НАТО до східних кордонів України.

З іншого боку існує реальна небезпека ( яку створює діяльність чи правильніше сказати бездіяльність правлячої еліти України) перетворення України в “сіру зону” між НАТО і РФ (Ташкентським пактом). Прискорена інтеграція України до Європи (саме до Європи, а не до європейських структур є реальним і ефективним запобіжником цій небезпеці.

Інтенсивний розвиток співробітництва і кооперації з країнами ЦЄ і Балтії набуває вирішального значення для прискорення процесу європейської інтеграції, оскільки з цілого ряду причин ( насамперед економічних) Україна ще не готова бути повноцінним партнером західно-європейських країн. З свого боку країни Балтії і ЦЄ кровно зацікавлені в розвитку взаємовідносин і більше того у всесторонній підтримці України, оскільки дуже добре розуміють, що збереження незалежної, демократичної України виключно важливе для їх власної національної безпеки і підтримки повнокровного суверенітету. Цей фактор набув особливого значення після “падіння Мінська” в світлі явної тенденції до “зростання політичної нестабільності в Москві”.

Польща активно домагається ролі провідника інтересів України в новій Європі, відчуваючи, що ця роль, по-перше, значно прискорить її власне входження до європейської спільноти, а по-друге, істотним чином підвищить вплив і авторитет обох країн на міжнародній арені. Як справедливо наголосив Лешек Бальцерович, Польщі в Європі нема чого робити без України, проте присутність у світі обох центральноєвропейських країн значно підвищить вплив кожної.

Значною мірою це ж стосується і країн Балтії. Переглянувши свої “сепаратистські” погляди по відношенню до інших країн пострадянського простору (щонайменше до України) і реально оцінивши свої можливості і часові терміни приєднання до НАТО і ЄС, країни Балтії почали активно підтримувати ідею створення і в перспективі формалізації Балто-Чорноморського Альянсу за участю Варшави і Києва. Зростаюча кооперація в політичній, економічній, комунікаційній і транспортній сферах об’єктивно відповідає національним інтересам всіх країн потенційного альянсу і може значно полегшити і прискорити процеси трансформації їх економік і інтеграції до європейських структур.

Чисто економічні фактори теж є потужним стимулом розвитку взаємодії України з країнами ЦЄ, особливо з тими, хто “стоїть в черзі” до вступу до ЄС на початку наступного століття. Чехія (прибуток на душу населення 55% від середнього на ЄС), Угорщина (37%), Словенія (59%) разом з Польщею (31%) серйозно зацікавлені в розвитку економічного співробітництва з Україною як одним з найперспективніших ринків, вихід на який для їх товарів є значно легшим і доступнішим. Іншими пріоритетними для України країнами є Австрія і Хорватія.

Із свого боку, розвиваючи кооперацію з країнами ЦЄ і підтримавши їх прагнення до вступу в ЄС і НАТО, Україна може сподіватися на більш швидке отримання повноправного членства в ЦЄІ (Центрально-Європейська Ініціатива) і в ЦЄОВТ (Центрально-Європейській організації вільної торгівлі). Крім того така кооперація і спільні кордони з новими країнами НАТО і ЄС чималою мірою буде сприяти безпеці самої України і стимулювати процес її приєднання до цих структур.

Ефективна тісна співпраця і кооперація з країнами ЦЄ є, таким чином , необхідною передумовою і важливим перехідним етапом входження України в європейський цивілізований простір.

Ситуація, що складається сьогодні в регіоні ЦЄ, є загалом сприятливою для такої співпраці і кооперації. Політичні еліти країн регіону впевнено поглиблюють демократизацію суспільно-політичних стосунків та дотримуються курсу ринкових реформ. Економічна ситуація в регіоні залишається в цілому стабільною, незважаючи на певні труднощі, пов’язані з реформуванням соціальної сфери суспільств та впровадженням норм соціально орієнтованої економіки.

Продовжується скорочення збройних сил, запроваджуються системи цивільного контролю над ними. У зовнішній політиці країни регіону сповідують відданість основоположним принципам ОБСЄ та іншим нормам добросусідських стосунків.

Демократичній орієнтації країн ЦЄ значною мірою сприяє підтримка західних держав та міжнародних інституцій. Перспективи майбутнього членства у таких організаціях як НАТО та ЄС змушують уряди країн дотримуватися вимог цих організацій щодо реформування усіх сфер життя на принципах, прийнятих у розвинених демократичних країнах.

З іншого боку, характерною ознакою ситуації є криза загальнорегіональних інтеграційних процесів. У цьому зв’язку можна згадати млявість діяльності Вішеградської групи, насторожене ставлення до української ініціативи по створенню зони безпеки в Центральній та Східній Європі тощо. Не дістає належної державної підтримки розвиток прикордонної кооперації. Провідні країни регіону основні політичні зусилля концентрують на західному інтеграційному напрямку, опікуючись процесами входження до НАТО та Європейського Союзу. І хоча Захід усіляко намагається досягти інтенсифікації регіонального співробітництва, залучаючи країни ЦЄ у спільні проекти, наголошуючи на політичній важливості регіональної співпраці, це не спонукає східноєвропейців започатковувати власні потужні політичні, економічні ініціативи.

У найближчій перспективі це може призвести до певної моральної ізоляції України, пріоритетність стосунків з якою буде радше декларуватися, аніж отримуватиме серйозну матеріальну та інтелектуальну підтримку. До того ж, у ході переговорів про приєднання країн ЦЄ до Європейського Союзу, останній вимагатиме від претендентів кардинального посилення контролю (митного, візового тощо) на їх західних кордонах. Існує реальна, хоч і тимчасова небезпека уповільнення (чи навіть скорочення) товарообігу та культурного обміну між країнами ЦЄ та Україною.

У цих умовах ускладниться реалізація концепції європейської інтеграції України з використанням ‘східноєвропейського плацдарму’. І не лише тому, що пріоритети найближчих західних сусідів будуть зосереджені на інших напрямках, а й тому, що можливі ‘лобістські’ зусилля, скажімо, Польщі, по сприянню реалізації національних інтересів України, не матимуть відповідної ваги та авторитетності серед членів Євроспільноти.

Іншим негативним чинником, що перешкоджатиме активізації стосунків України із країнами ЦЄ, є подальше поглиблення розриву у темпах та результативності реформаторських процесів. Перманентне відставання України від країн регіону здатне перетворитися на хронічне, маючи наслідком загальне применшення важливості України як надійного та ефективного партнера.

Швидка адаптація країн ЦЄ до принципів та норм європейської спільноти ускладнить зближення України з цими державами, передусім в економічній сфері. Відсутність достатніх ресурсів унеможливить запровадження крупних спільних проектів з фірмами/державами ЦСЄ, перетворюючи Україну на другорядного партнера у реалізації регіональних ініціатив.

Динамічний розвиток держав ЦЄ при подальшому занепаді української економіки призведе й до того, що ділові кола сусідніх країн бачитимуть в Україні виключно ринок дешевої робочої сили та споживача, якого задовольняють низькоякісні дешеві товари східноєвропейського виробництва.

Економічне відставання держави матиме негативний вплив на перспективи її політичного лідерства в регіоні. Слабка в економічному та суспільно-політичному відношенні Україна не в змозі буде проводити активну й, головне, результативну зовнішню політику, спрямовану на реальне (а не декларативне) поглиблення регіональної інтеграції. Не кажучи вже про реалізацію таких приміром, проектів, як представництво інтересів ЦСЄ у Раді Безпеки ООН.

Політика України на східно-європейському напрямку повинна бути спрямована у першу чергу на подолання ізольованості держави від європейських інтеграційних процесів, на запобігання здобуттю ‘других ролей’ у стратегічних пріоритетах країн ЦЄ. При цьому слід спиратися на зацікавленість східноєвропейців стабільністю їхніх східних кордонів. В економічній сфері наголос варто було б зробити на сприянні реалізації спільних підприємницьких, виробничих проектів разом з країнами регіону. Можливі також і міждержавні проекти, спрямовані на розбудову транспортної інфраструктури, мереж зв’язку тощо. У рамках регіонального співробітництва нового імпульсу варто було б надати ідеї створення нових ‘Єврорегіонів’ та розширення сфери діяльності існуючих міждержавних утворень (Карпатський Єврорегіон, Єврорегіон ‘Буг’). Значно більше уваги слід було б приділяти процесам культурного, інформаційного, освітнього обміну з країнами ЦЄ.

Україна та Бєлорусь.Договірно - правова база двосторонніх зв'язків України та Білорусі сьогодні налічує п'ять десятків договорів і угод, головний з яких Договір про дружбу, добросусідство і співробітництво, Українсько - білоруські стосунки розвиваються по висхідній. Нарощуються обсяги товарообороту, плідними є стосунки в науково - технічній сфері, традиційно розвиваються культурні зв'язки, таке інше. Останнім часом значно зріс обсяг товарообігу між двома країнми - у 1996 році - майже в 2 рази. Актуальним залишається питання підписання Договору про державний кордон, Угоди про співробітництво прикордонних областей. Йдеться також про необхідність вирішення питань міждержавних боргових зобов'язань, визнання прав власності.

За підсумками зустрічі української і білоруської делегацій на чолі з президентами Леонідом Кучмою і Олександром Лукашенком 17 січня в Гомелі ( Білорусь ) підписано низку україно - бєлоруських документів, ввідзначено готовність розвивати співробітництво в сфері виробничої кооперації, стимулювати здійснення спільних інвестиційних проектів і створення білорусько-українських фінансово - промислових груп. Важливимдля обох сторін є питання мінімізації наслідків Чорнобильської катастрофи.

Розвииається співробітництва з Бєлоруссю в питаннях кордону. Довжина білорусько - українського кордону становить 953 км, на яких діє 30 пунктів пропуску. Дестабілізуючі фактори на кордоні: активне прагнення нелегальної міграції використати території України і Білорусі для проїзду в країни Східної і Західної Європи, загострення криміногенної ситуації у прикордонних областях України, зростання потоку громадян через кордон СНД з торговельно - спекулятивними цілями. Бєлорусь особливо зацікавлена в співробітництві в галузі транспорту, зокрема у зв’язку із необхідністю відновлення річкових перевезень і вантажопотоків на Чорноморському напрямку з наступним використанням українських портів.

Чорноморський регіон

а) Україна в Чорноморському регіоні.

Південно-Східні сусіди України - країни Чорноморського регіону, Закавказзя і Середньої Азії складають разом з Україною центральну ланку так званого Римленду, який територіально охоплює Хартленд. Разом з країнами Балтії та Україною ці країни займають виключно важливі позиції в Європейському і євроазійскому геополітичних просторах. Стратегічне значення регіону полягає в тому, що через нього пролягають важливітранспортні комуникаці, які поєднують розвинені цивілізаційні центри Європи з багатими сировинними ресурсами країнами Середнього Сходу та Центральної Азії й далі ведуть до обширнх ринків багатолюдних країн Індійського океану і Азійсько-Тихоокеанського регіону. З іншого боку, регіон пов’язує Північно-Східну та Центральну Європу з країнами Средиземноморського басейну, формуючи спільний простір економічних та політичних інтересів в Європі та Азії в цілому.

Чорноморський регіон, його геополітичний статус і події, що тут відбуваються мають неабияке значення для історичної долі європейських народів. В ситуації, коли домінуючі тут сили перестають блокувати шляхи з Європи на Схід, регіон замість того щоб бути бар’єром виконує функції моста, тобто надає зручні можливості для розвитку системи сполучень в широтному спрямуванні. а внаслідок цього втрачається значення інших, обхідних, шляхів, переважно морських, які є досить небезпечні в транспортному відношенні. Так в період блокування шляхів за часів тюрко-ісламського домінування в регіоні, західноєвропейські народи розвивалі морські шлязі сполучення, з чим пов”язене створення новочасної європейської цивілізації. В радянські часи контроль Москви над євро-азіатськими шляхами також не сприяв розвитку трансконтинентальої системи сполучень з виходом до океанів. Це також стимулювало розвиток обхідних систем морських та авіатранспортних комунікацій. Центрально-Європейські країни, переважно не-морські, такі як Німеччина, об’єктивно зацікавлені у відсутності в цьому регіоні будь-яких блокуючих сил. Власне такий стан речей відповідає й інтересам України, оскільки як європейська держава вона є просякнутою загальноєвропейськими інтересами, а як регіональна держава взагалі не може мати глобальних блокуючих намірів.

В ХІХ-ХХ ст.. в Чорноморському просторі відбуваються процеси соціально-економічної модернізації, які пов’язані з формуванням національних держав. Це складні і важкі процеси, що породжують числені конфліктні ситуацї. Причини, що породжують локальні конфлікти в цьому регіоні не втратили актуальності і в наш час. Внутрішні міжетнічні та міжконфесійні протиріччя ускладнені втручанням зовні. Подолання конфронтаційних відносин в цьому регіоні може бути побудоване на відповідній трансформації економічних моделей країн регіону. Правда, ці процеси наштовхуються на досить значний опір як з боку ісламського населення, налаштованного на традиційні цінності так і з боку певних шарів населення постсоціалистичних країн, яке ще досить сильно скуте стереотипами колишньої ментальності. До цього додаються проблеми, пов’язані із неконтрольованими потоками міграції, зростанням організованої злочинності, наркобізнесу.

Розташування України в Південно-Центральній частині Європи, в місці перетину трьох величезних геополітичних масивів - Євроатлантичного, Євразійського та Ісламського, створює унікальний цивілізаційних простір. В цьому можна бачити певні переваги але й величезні проблми. В будь-якому випадку таке розташування є визначальним для долі України як держави.

Іншим чинником, який обумовлює надзвичайну важливість регіону є величезні поклади нафти і газу, розробка яких і постачання на світові ринки повинні розпочатися на межі століть. Внаслідок цього вже зараз почалася активна діяльність потужних міжнародних нафтових і фінансово-промислових компаній в регіоні з одночасним формуванням нових політичних союзів, альянсів і зміною в балансі сил. Переміщення південного флангу НАТО з Середземного до Чорного моря стає все більш очевидним. Зростаюча активність Росії в Закавказзі, Каспійському регіоні, в тому числі у відносинах з Іраном і Іраком, теж наявне тому підтвердження. Заради нарощування своєї присутності і впливу в регіоні Вашингтон останніми місяцями пішов на значні поступки Ірану і Азербайджану.

Останнім часом Захід все більше виявлює інтерес до регіону у зв’язку із розробкою родовищ Каспійської нафти та розбудовою трансазійської мережі транспортних та енергетичних комунікацій. Реальне значення регіону для РФ полягає також у його транзитній функції.На сьогодні він важливий для неї як ринок збуту енергоносіїв, а також як транзитний шлях, що поєднує її з Близьким Сходом та країнами Средземномор’я. Через територію Молдови, Румунії і Болгарію російський газ потрапляє до Туреччини.

Чорноморський регіон і не в останню чергу Україна замикає на себе основні транспортні нафтові комунікаційні шляхи як по осі “Схід - Захід”, так і по осі “Південь - Північ”. Досить сказати, що використання території України дає можливість більш ніж удвічі скоротити довжину шляху транспортування нафти з регіону Близького Сходу (через Туреччину і Чорне море) в Європу. Україно-грузинський транспортний коридор по постачанню нафти в Європу також є значно коротшим в порівнянні з альтернативними шляхами через Туреччину і Росію.

Україна як стратегічний транзитний маршрут енергоносіїв для європейських країн і з огляду на її переробні поттужності має шанс зробитися суттєво важливою ланкою економічної безпеки Європи. Із введенням в дію одеського нафтотерміналу Україна отримає чималі можливості для регулювання нафтових потоків з країн Близького Сходу та Каспію до Європи, а отже - отримає вплив на загальний геополітичний баланс в усьому євразійському просторі. Зрозуміло, що такий стан речей не може влаштовувати насамперед Російську Федерацію, зацікавлену в транспортуванні своїх енергоносіїв. Із введенням в дію нафтового маршруту через одеський термінал РФ втратчатиме свої позиції на Близькому Сході на користь України і можливо це одна з причин активізації її політики в регіоні. Водночас Україна, поруч із розробкою альтернативних шляхів, зацікавлена також у проходженні російських та центральноазійських енергоносіїв через свою територію, що потребує відповідного зближення з РФ.

В субрегіональному вимірі за Україною залишається статус великої регіональної держави із значним потенціалом, що надає їй шанс для активної політики щодо реалізації власних інтересів.У якості стратегічного транзитного маршруту в паливно-енергетичному і сировинному забезпеченні Західної Європи Україна має шанс зробитися істотною ланкою економічного поясу безпеки Європейських країн. Через Україну в Європу пролягатимуть нафтогазові маршрути як з російських так і прикаспійських джерел, а також з Близького Сходу. Отже в такій ситуації Україна стає місцем регулювання глобальних геоекономічних інтересів. Для неє варто працювати над створенням сприятливих умов проходження сировинних та енергетичних ресурсів через свою територію одночасно із розробкою альтернативних шляхів їх транспортування. Як спадкоємниця частини інтересів, цілей і проблем колишнього СРСР, зокрема, в Чорноморському регіоні, Україна має відігравати значну роль в організації нової системи порядку. Для неї життєво важливим є влагодження конфліктних ситуацій на Балканах, в Приднєстров’ї, в Кавказському регіоні, формування моделей рівноправного партнерства з Польщею, Туреччиною, Росією як потужними регіональними лідерами в цій частині світу.

Але, як можна бачити, Україна тут частково здає позиції. Втрата контролю над Чорноморським флотом, втрата ринків на Балканах, що пов’язане із закриттям Дунайськї транспортної мережі, труднощі з розбудовою Кавказського транспортно-енергетичного коридору, Одеського нафтотерміналу, тощо - все це знижує можливості регіонального лідерства України. Для України важливо зміцнювати свої стратегічні позиції в Чорноморському регіоні, а також формувати більш щільні взаємини з країнами, чиє входження в системи регіональної безпеки також становить проблему - Балканські держави та країни Кавказського регіону.

Україна внаслідок своєї нерішучої і невизначеної позиції не тільки не використовує реальну можливість зайняти провідне місце серед найбільших транспортерів “великої нафти” регіону, але й ризикує бути загалом виключеною з цього процесу* . Тим часом Росія не тільки активно розбудовувала свої транспортні коридори в обхід України (Ямал - Польща - Європа), Баку - Новоросійськ, але й активно і жорстко діяла відстоюючи свої національні інтереси (дестабілізація ситуації в Закавказі, підрив зближення Києву та Анкари, спроби блокування будівництва трубопроводів по транспортуванню близькосхідної нафти через Туреччину і Україну в Європу) з метою протидії формуванню альтернативних транспортних коридорів поза територією Росії. В результаті Україна залишається енергетично блокованою з усіх боків, значною мірою втрачає економічні засади свого суверенітету і геополітичну вартість для Заходу. Час вибігає дуже швидко. Якщо в найближчі місяці не буде прийнято радикальних рішень, Україна може втратити свою економічну незалежність і назавжди залишитися задвірками Європи і країною невикористаних можливостей з енергетичною удавкою Росії на шиї.

Регіональні міждержавні взаємовідносини хоч, і знаходяться в стадії розвитку, але спираються на тверду основу діючих двосторонніх договорів. Побоювання, що держави регіону після краху соціалістичної системи будуть утягнуті у вир некерованих регіональних війн, за прикладом Югославії не підтвердилися. Держави дотримуються загальноєвропейської лінії мирного розв'язання різного характеру проблем, які виникали. Двосторонні відносини між ними мають, в цілому спокійний характер без агресивних випадів один проти одного. Укладені міждержавні договори сприяють розвитку політичного діалогу та економічного співробітництва.

Будуючи власну зовнішню політику Україна, сьогодні, виходячи з політичних та економічних міркувань прагне до створення багатополярної системи міжнародного співробітництва. Така система повинна забезпечити стабільну політичну та економічну безпеку держави, за рахунок розширення міжнародних контактів, що повинні не лише стимулювати інтеграцію України у світову спільноту, але і сприяти зростанню впливу країни в різних регіонах, розвитку торгівлі та виробництва, пошуку перспективних ринків. З цією метою і було утворено систему Чорноморського Економічного Співробітництва.

В геоекономічному розумінні, якщо брати до уваги країни, що причетні до системи ЧЕС, цей регіон є сферою тяжіння багатьох країн, що не пов’язані безпосередньо з Чорноморським басейном, але мають тут суттєві економічні і транспортні інтереси. Отже тут маємо географію, що не обмежується суто чорноморським регіоном, але охоплює щирокий простір від Балкан до Центральної Азії, та від Балтії до Арабських країн - простір, який пов’язує країни Європи, Азії і Північної Африки, незважаючи на їх цивілізаційну гетерогенність та рівень розвитку. ЧЕС, являючи собою потенційно місткий внутрішній ринок із значним ресурсним та науково-технічним потенціалом, може стати і ключовим місцем торгівлі між Європою, Близьким Сходом та Азією в цілому.

Практично йдеться про створення трансрегіональоного інтеграційного угрупування. Це також перше велике інтеграційне угрупування країн постконфронтаційного етапу розвитку світової економіки, яке здатне поєднати країни, із різними політичними та економічними орієнтаціями .Можна вважати, що стосунки з країнами Чорноморського регіону в межахах ЧЕС, на сьогоднішній день, є важливим, політичним прецедентом у розбудові регіональної системи безпеки та співробітництва, де Україна може перетворити своє геграфічне членство в політичну та економічну участь, що слугуватиме зростанню авторитету нашої держави в світі.

Реалізація масштабних проектів сівробітництва безумовно пов’язане із формуванням загальної системи безпеки і стабільності в Чорноморському регіоні. Між тим держави регіону зтикаються з протиріччями, що мають високий потенціал конфліктності: Кримська проблема, Абхазія, Нагірний Карабах, Чечня, Боснія, тощо. Подолання цих протиріч та недопущення розгортання конфліктів має бути побудоване на засадах формування субрегіональних структур безпеки, які б утворили спільну платформу для співробітництва в цій сфері із максимальним врахуванням інтересів всіх держав регіону.

Спільність енергетичних інтересів спріяла утворенню в жовтні 1997 р. в Страсбурзі нового субрегіонального блоку пострадянських держав, відомого під назвою ГУАМ ( Грузія-Україна-Азербайджан-Молдова), що зокрема свідчить про утворення в межах СНД нових структур інтересів економічного гатунку.

Слід також зауважити, що Україна перетворюється на великого експортера озброєнь. в 1997 р.загальна сума контрактів перевіщувала 1 млрд. долл., що перемістило в десятку провідних експортерів озброєнь. Зараз Україна веде запеклу конкурентну боротьбу за отримання контракту на постачання 1 тис. танків Т-80 для Туреччини.

Формування системи ЧЕС.Встановлення прямих зв'язків між Україною і сусідніми державами, включення українських підприємств у розробку великих регїональних проектів, формування в різних областях і містах організаційних і комерційних структур стали першим кроком у напрямі до великомасштабного регіонального співробітництва. А з огляду на це визначився і найбільш перспективний регіон такого співробітництва - Чорноморський.

25 червня 1992 р. президенти Азербайджану, Вірменії, Болгарії, Грузії, Молдови, Румунії, Туреччини, України і глави урядів Албанії, Греції та РФ в Стамбулі прийняли Босфорську заяву и підписали Декларацію про утворення ЧЕС, в якій передбачено створення сприятливих умов для співробітництва в галузі торгівлі, промисловості, транспорту, зв’язку, науки і техніки, енергетики, в галузі сільского господарства, туризму й екології; мета: обмін економичною інформацією, створення умов для контактів ділових людей, визначення галузевих проектів тощо.

Згідно задуму, до ЧЕС мають входити не лише країни, чорноморського басейну, але й ті, котрі мають безпосередню зацікавленість у Чорноморському регіоні. ЧЕС засновано на принципах, закладених у Гельсінському Заключному Акті на наступних документах, прийнятих на найвищому рівні, на Нарадах з безпеки та співробітництва у Європі (НБСЄ) і, зокрема, в Паризькій Хартії для нової Європи. Мета та принципи, закладені у Декларації ЧЕС, повністю відповідають принципам і основним документам ООН. Декларація наголошує також на тому, що приналежність до ЧЕС не стає перешкодою для участі і співпраці з іншими регіональними і субрегіональними організаціями.

       В геоекономічному розумінні, якщо брати до уваги країни, що причетні до системи ЧЕС, цей регіон є сферою тяжіння багатьох країн, що не пов’язані безпосередньо з Чорноморським басейном, але мають тут суттєві економічні і транспортні інтереси. Сьогодні до ЧЕС, заяви про вступ подали: Іран, Македонія, Союзна Республіка Югославія, та Узбекістан. В якості спостерігачів до організації належать: - Австрія, Італія, Ізраїль, Єгипет, Словаччина, Туніс, Польща а заяві про вступ у якості спостерігачів подали Боснія і Герцеговина, Казахстан, Кіпр, Іорданія, Словенія та Хорватія. Отже тут маємо географію, що не обмежується суто чорноморським регіоном, але охоплює щирокий простір від Балкан до Центральної Азії, та від Балтії до Арабських країн - простір, який пов’язує країни Європи, Азії і Північної Африки, незважаючи на їх цивілізаційну гетерогенність та рівень розвитку. ЧЕС, являючи собою потенційно місткий внутрішній ринок із значним ресурсним та науково-технічним потенціалом, може стати і ключовим місцем торгівлі між Європою, Близьким Сходом та Азією в цілому. Практично йдеться про створення трансрегіональоного інтеграційного угрупування. Це також перше велике інтеграційне угрупування країн постконфронтаційного етапу розвитку світової економіки, яке здатне поєднати країни, із різними політичними та економічними орієнтаціями .

Кінець ХХ ст. ознаменувався змінами у політико-економічній структурі Європи, що призвело до виникнення низки субрегіональних структур від Балтійського до Чорного морів, які певним чином мали сприяти демонтажу “залізної завіси”. В такі структури поєднувалися країни з приблизно однаковим “посткомуністичним” станом економіки і політики для подальшої інтеграції в європейське середовище.

Неефективність вирішення економічних та політичних проблем у рамках СНД вимагає для України пошуку паралельних форм економічного співробітництва.     Водночас у розвитку світової економіки останніх десятиліть домінують процеси регіональної міжнародної економічної інтеграції. Вони визначають напрямки і пріоритети сучасного стану інтернаціоналізацї господарського життя, формуючи середовище глобальної конкуренції і впливаючи на стратегічні інтереси всіх країн і регіонів світу. Таким чином, система ЧЕС стала виразником сучасної тенденції в міжнародному економічному співробітництві.

Система ЧЕС не могла сформуватися в часи глобального економічного протистояння ЄС та РЕВ, коли економіка значно більш була обтяженою ідеологічними та військовими чинниками, аніж суто прагматичними потребами населення. В нових умовах, коли пред багатьма країнами стоять завдання економічної і соціальної модернізації утворення нових ситстем кооперації є логічно виправданим і відповідає глибоким інтересам країн регіону.

       Оскільки інтеграция України в Європу проголошено головним стратегічним напрямком її зовнішньої політики, розбудова системи чорноморського співробітництва повністю відповідає її нгаціональним інтересам і є одним з важливих мехнізмів підключення країн Південно-Східної Європи до загальноєвропйської інтеграції. Президент України Л.Д.Кучма у виступі на Конференції “Нові можливості в Чорноморському регіоні” (Стамбул, 28 квітня 1997 р.) зазначав, що послідовне зміцнення економічного співробітництва в регіоні Чорного моря відіграє не лише важливу роль у вирішенні проблем економічного розвитку країн, об’єднаних ідеєю ЧЕС, але й великою мірою слугує поглибленню загально-європейської інтеграції. З іншого боку, участь України в різних формах регіонального співробітництва в Європі, в тому числі в субрегіональних союзах тривалого і короткочасного характеру жодною мірою не суперечить економічним інтересам України, як учасника ЧЕС

Ініциатива створення регіонального економічного спітовариства належить Туреччині. Але успіхи в реалізації цієї ідеї свідчать про великий ступінь зацікавленості ряду країн у формуванні нової субрегіональної структури економічного співробітництва, що пов’язує країни Європи, Азії, Средземномор’я, не зважаючи на їх політичну, соціальну, цивілізаційну гетерогенність, різницю в рівні розвитку та формах бачення майбутнього. Держави регіону є членами різних політичних і економічних угрупповань країн (НАТО, СНД, ЄС, тощо). В них відбуваються своєрідні і глибокі соціально-економічні перетворення, що пов’язане із зміною в менталітеті та загальних схемах орієнтацій населення. Ще десять років тому важко було уявити їх в межах однієї організації. Але в умовах нової геополітичної ситуації ініциатива Анкари знайшла відповідну підтримку цих країн.

Турецький проект передбачав модернізацію економіки в державах-учасницях, що дало б змогу задіяти великий ринок країн з населенням понад 330 млн. чоловік. Наголос передбачалося робити на розвиток інфраструктури, яка б допомогла краще використати великі потенційні науково-технологічні можливості , раціональніше використовувати ресурси промисловості і сільського господарства. З іншого боку, ЧЕС допомогло виявити додаткові можливості багатьох країн-учасниць у вирішенні проблем, пов’язаних з переходом до ринкових відносин.

Організація створювалась з метою інтеграції Чорноморськгого регіону в світову економіку з урахуванням принципів ринкової економіки, демократичних засад, беручи до уваги традиційні зв’язки, географічну близькість і взаємодоповнюючі економіки держав, залишаючись відкритою для всіх зацікавлених країн, що визнають принципи Декларації про ЧЕС. Нею передбачалося всебічне багато- та двостороннє співробітництво в промисловості, сільському господарстві, транспорті, торгівлі, зв’язку, медицині, екології, туризму. Обумовлювалася підтримка безподаткової торгівлі, приватного бізнесу, безперешкодного просування капіталів, створення ВЕЗ, обміну новими технологіями і реального узгодження програм захисту Чорного моря від забруднення, використання конкретних програм в Чорноморській зоні, в яких зацікавлені учасники ЧЕС.

Ідея ЧЕС відбиває зростаюче розуміння країнами регіону особливостей власних національних та регіональних інтересів. Вона ніякою мірою не вступає у відношення конкуренції з традиційними економічними структурами, в які входять країни регіону. Скоріше тут утворюються взаємини комплиментарності різних економічних моделей, формується нове поле можливостей, які важко зреалізувати в межах старих структур.

Отже, цілком правомірно, що у пошуках нових шляхів реалізації власних національних інтересів нові незалежні країни звернулися до ідеї посилення економічного співробітництва із державами найближчого до них оточення. У випадку України, Молдови, Кавказських країн ця ідея найбільш ефективно втілилася у створенні системи ЧЕС. У цю систему ввійшли новоутворені незалежні країни, які вперше роблять спробу організаційно визначено зінтегруватись без явного домінування Росії, на відміну, наприклад, від Економічного союзу на основі СНД. Крім того, участь у ЧЕС як РФ, так і держав - колишніх республік СРСР має, звичайно, внести певні особливості у взаємовідносини краін-учасниць.

Якщо виходити з теорії та вдалої практики економічної інтеграцї інших країн, то перспективи розвитку ЧЕС пов'язані із великими труднощами. Це інтеграція на регіональній основі з яскраво вираженим географічним об'єднуючим чинником навколо Чорного моря. В усьому іншому ЧЕС можна розглядати як потенційний феномен. Тут очевидні майже всі ключові дезінтеграційні фактори - від політичної нестабільності країн-учасниць, та іх економічної інфраструктурної несумісності до яскравих соціально-культурних відмінностей і глибоких традиційних конфліктів як між країнами, так і всередині деяких з них. Інтеграційна політика ЧЕС має реалізуватися у вкрай несприятливому середовищі (міжетнічна напруженість у Грузії, конфлікти між Вірменією і Азербайджаном, історична ворожнеча між Туреччиною і Вірменією, взаємна недовіра Греції і Туреччини, напруженість відносин між Росією і деякими державами ЧЕС -колишніми республіками СРСР).

       Але водночас загадаємо з якими труднощами стикалася повоєнна Європа в опрацюванні власної інтеграційної моделі. Проблеми тут були навіть значно гострішими, але прагнення до миру і спільної співпраці набули превагу і тепер маємо консолідоване і розвинене європейське суспільство. Цей досвід безумовно необхідно враховувати і при розвитку процесу Чорноморського співробітництва.

       Розгляд ЧЕС, як потенційної зони вільної торгівлі, розкриває можливості узгодження зовнішньо-економічних проіоритетів та серйозні економічні суперечності країн регіону, проблеми їх економічної сумісності. Незважаючи на відмінності у стані зовнішньоекономічної діяльності країн-учасниць ЧЕС, проведення узгодженої експортно-імпортної політики може забезпечити певний баланс нтересів у рамках основних пріоритетів. Але зробити це у ЧЕС досить проблематично. Функції регулювання зовнішньої торгівлі у країнах-учасницях реалізуються на різних рівнях: національному - в Албанії, Болгарії, Румунії, Туреччині, Україні, наднаціональному- в Греції (як члена ЄС) та у перспективі - в країнах-членах Економічного Союзу на основі СНД. Крім того, для країн ЧЕС характерні різні масштаби, терміни і глибина участі в ГАТТ/ВТО. Вироблення і реалізація спільних інвестиційних проектів у рамках ЧЕС ускладнюється істотними відмінностями у ключових параметрах інвестиційного клімату.

Для вирішення численних завдань, що їх поставило перед собою об’єднання, надзвичайно плідною є розбудова інформаційної взаємодії між країнами регіону. Процес переходу до інформаційного суспільства характеризується різким зростанням частки у ВНП галузі інформаційних послуг. Суспільство стає все більш відкритим інформаційно, а наявність глобальних телекомунікаційних мереж дає можливість практично без урахування кордонів організовувати індустрію інформаційних послуг. Створюються величезні можливості для індустріально відсталих країн вирівнятися і стати в один ряд з гигантами.



Б) Балканський вектор.

Балканський півострів, через особливості свого геополітичного положення, був і залишається у фокусі зіткнення інтересів різноманітних держав Заходу і Сходу. Вся історія Балкан - це конфлікт національного, етнічного і релігійного чинників. Варто підкреслити, що іслам наступав на Європу через Балкани і тут був зупинений. Але в силу саме цієї обставини на Балканах склався культурний, економічний і політичний простір, на якому переплелись народи, релігії і культури.

Сучасну геополітичну ситуацію, яка сформувалась на Балканах можна визначити такими рисами:

· Серед країн регіону вирізнюються два полюси: Греція та Туреччина, які прагнуть притягти до себе інші держави регіону. На повномасштабне лідерство у регіоні обидві країни не спроможні за власним потенціалом. Не сприяють цьому також їх економічний стан та загальноєвропейські обставини.

· Спрямування більшості посткомуністичних країн регіону на вступ у європейські та євроатлантичні структури. Інші, такі як Україна та Молдова додержуються принципу військово-політичного нейтралітету. Вони приймають участь у Програмі ‘Партенрство заради миру", але не планують вступ у військові альянси.

· Активний вплив на процеси, які відбуваються у регіоні чинять глобальні центри сил - ЄС, США, Росія.

· Переважає перехідна економічна модель (за виключенням Греції і Туреччини). Економіка країн регіону перебуває у стадії перетворень, що вимагає залучення зовнішніх інвестицій. Її головна риса - "номенклатурна приватизація, різновид грабіжницького капіталізму та корупція" (Тімоті Гартон Еша).

· Збереження нестабільного внутрішнього стану протягом тривалого часу: етнічні суперечності, економічні і політичні зміни. Все це має відношення не тільки до країн колишньої соціалістичної системи, але і до Греції, яка має бажання стати членом Монетарного союзу ЄС. Для досягнення встановленних критеріїв їй потрібно буде здійснити серйозні економічні перетвореняї, що напевно призведе і до підсилення соціально-політичного напруження.

· Поєднання в одному регіоні декілька типів культур: суперечність між православ'ям, яке історично притаманне більшості населення регіону, та мусульманством, спрямуваня здебільшого на цінності Західного христіянського світу.

· Слабка забеспеченість країн регіону власними енергоресурсами. За виключенням Албанії країни регіону мають різний рівень залежністі від імпорту нафти і газу.

· Території країн стають транзитними коридорами. Політичні перетворення в СРСР надали можливість формування нових торгівельних шляхів сполучення Західної Європи та країн Центральної і Південно-Східної Азії. Болгарія і Румунія займають ключеве положення для транзиту російського газу у Грецію, Македонію, а в перспективі - в Албанію та Італію.

       Регіональні взаємини хоч, і знаходяться в стадії розвитку, але спираються на тверду основу діючих двосторонніх договорів. Побоювання, що держави регіону після краху соціалістичної системи будуть утягнуті у вир некерованих регіональних війн, за прикладом Югославії не підтвердилися. Держави дотримуються загальноєвропейської лінії мирного розв'язання різного характеру проблем, які виникали. Двосторонні відносини між ними мають, в цілому спокійний характер без агресивних випадів один проти одного. Укладені міждержавні договори сприяють розвитку політичного діалогу та економічного співробітництва.

       В усіх державах регіону, за винятком Греції, відбуваються радикальні зміни у політичній та економічній сферах. Для них, як і для всього поскомуністичного світу, притаманна потенційна нестабільність, яка пов'язана в першу чергу з економічною відсталістю, складним етнічним складом населення і напруженими міждержавними відносинами. Країни регіону в цілому відмовилися від комуністичної ідеології, яка повністю регулювала та контролювала діяльність держави і суспільства в політичній та економічній областях. В той час трансформаційні процеси в регіоні ще дуже далекі від свого завершення.

Аналіз сучасної надзвичайно складної і багатосистемної балканської реальності визначення ролі і місця України в цьому регіоні світу вимагає хоча б короткого огляду національних інтересів і пріоритетів як країн регіону, так і основних зовнішніх потуг, що приймають участь у формуванні цієї реальності.

З певною долею умовності Балканський півострів може бути поділений на два геостратегічні субрегіони:

Північна зона ( Румунія, Словенія і Хорватія) і Південна зона (Албанія, Боснія і Герцоговина, Болгарія, Греція, Македонія, СРЮ, Туреччина. Перша зона по своїх соціально-політичних, економічних і етнічних характеристиках наближається до Центральної Європи й орієнтується на всебічний розвиток зв'язків по комунікаційній лінії ЦСЕ - Адріатика - Південна Європа.

Головний пріоритет політики Словенії і Хорватії - це інтеграція у перспективі в усі західноєвропейські й атлантичну структури. Найближчою вважається задача якнайшвидшого отримання такого ж статусу, яким володіє "вишеградська четвірка".

З усіх колишніх югославських республік сьогодні Словенія (згідно з рішенням Мадридського самміту її включено в другу чергу претендентів на членство в НАТО) ближче інших до прийому в ЄС і НАТО, що, безсумнівно, є одним із ключових чинників, які обумовлюють таку, по суті прагматичну, словенську позицію.

Румунія останнім часом прагне довести НАТО, що вона може стати важливою сполучною ланкою на Балканах і гідна бути прийнятою до альянсу новій хвилі поширення. Все це змусило Румунію активізувати свої дії по підготовці Договору з Україною про дружбу, добросусідство і співробітництво, який був підписаний президентами України і Румунії 2 червня 1997 року. Сьогодні можна констатувати, що ’'великий компроміс'' не відбувся - Договір явно задовольняє Бухарест, але ніяк не Київ.

Займаючи важливе геостратегічне положення, Румунія прагне стати транзитною державою для транспортування азербайджанської нафти і нині претендує на роль сполучної ланки між Кавказьким регіоном і Європою. Румунія, що знаходиться на одному з маршрутів постачання нафти на Балкани і далі в Європу, і Молдова стають зацікавленими партнерами. Таким чином, Бухарест, а з ним і Кишинів, мають намір подовжити вісь стратегічного партнерства, що уже сформувалося між Баку, Тбілісі й Києвом.

Румунія в НАТО - це було б щось начебто узяття "у клещі" Молдавії й України, виходом блока на західне узбережжя Чорного моря і до Болгарії, а через її до з'єднання з "анклавами" Греції і Туреччини. У Бухаресті призводили і "економічний доказ": якщо країна вступить у НАТО, то вона стане "своєї" і в її нарешті заюшать західні інвестиції. Але так чи інакше в наявності була б подальша серйозна зміна стратегічної ситуації і балансу в Європі.

На відміну від України сьогодні Захід дуже уважний до Румунії, хоча поки, у силу багатьох причин, розчаровує її верхи в їх найбільше гарячих надіях. Президент США Білл Клінтон не порахував зайвим відвідати Бухарест відразу після торішнього Мадрида, утішивши хазяїв промовами про те, що двері НАТО залишаються для них відкритими.

Хорватія. Ситуація, що склалася, показує, що в Хорватії накопичена ціла низка проблем, які потребують вирішення, й серед них - повернення сербів у Сербську Країну. Хорватія продовжує перешкоджати поверненню хорватських сербів. Представники праворадикального крила в ХДС плекають думку про новий переможний військовий кидок, цього разу - на мис Оштро на півострові Превлака, що давно вже є предметом гострих суперечок між Хорватією й СРЮ.

Сьогодні, як і раніше, створюється загроза для сербського населення в Східній Славонії, тому що вже сьогодні Хорватія прагне обминути Ердутську мирну угоду і, не виключено, що хорватський уряд спробує переселяти сербів у інші місця Хорватії, незважаючи на те, що ердутські мирні угоди зберігають за сербськими біженцями право залишитися в Сремсько-Баранській області. У цьому разі можна очікувати нового виходу сербського населення. Тому без довгострокового вирішення сербського питання в Хорватії не може йти мова про тривалий мир на Балканах.

Словенія.Незважаючи на те, що Югославія в односторонньому порядку визнала Словенію, офіційна Любляна не поспішає з повною нормалізацією політичних відносин з Югославією внаслідок того, що, як говорять словенські посадові особи, залишаються невирішеними питання, пов'язані з поділом майна колишньої Югославії. Але, керуючись сугубо економічними інтересами, словенські бізнесмени намагаються йти попереду політиків.

Південна зона(Албанія, Боснія і Герцеговина, Болгарія, Греція, Македонія, Союзна Республіка Югославія й Туреччина) здебільшого зберегла той набір ознак, що міститься у понятті "Балкани": економічна відсталість і нерозвинена інфраструктура, внутрішня політична нестабільність, змішаний етнічний склад населення і вкрай напружені міждержавні стосунки, чреваті виникненням нових конфліктів. З цього погляду варто відзначити і майже повну ідентичність внутрішніх і зовнішніх загроз безпеці цих країн.

Союзна республіка Югославія. Визначальний чинник положення сербів на Балканах криється в глибоко укорінених стереотипах впливових політичних і культурних кіл на Заході. Згідно з ними серби є передовим постом візантійського культурного і геополітичного простору, а отже, можливим чинником політичного і культурного впливу Росії у Південно-Східній Європі.

Сьогодні міжнародне співтовариство не готове прийняти розпад Сербії. Саме цим пояснюється позиція Заходу щодо президента Югославії, в якому як і раніше, вбачають гаранта продовження мирного процесу в Боснії і Герцеговині незважаючи на події в провінції Косово.

1 квітня 1998 року Рада Безпеки ООН проголосувала за оголошення ембарго на постачання озброєнь Союзній Республіці Югославії "з метою сприяння досягненню миру і стабільності в Косово". Прийнята резолюція закликає югославський уряд негайно вжити усіх необхідних заходів для досягнення політичного вирішення проблеми Косово шляхом діалогу і виконання рішень Контактної групи. Одночасно документ пропонує керівництву косовських албанців засудити всі терористичні акти і нагадує, що всі елементи албанської общини повинні домагатися своїх цілей винятково мирними засобами.

Підписання Дейтонських угод відкрило практичні можливості для пошуку нової концепції зовнішньої політики Югославії, що відповідала б існуючим реаліям у Європі. Головним напрямком зовнішньої політики СРЮ проголошується "європейська орієнтація", що означає в довгостроковому плані вступ у ЄС, а потім, можливо, у НАТО.

США, які вже тривалий час здійснюють серйозний вплив на ситуацію в регіоні. У грудні 1997 р. США в односторонньому порядку прийняли рішення про продовження економічних санкцій проти Югославії, що в найближчому майбутньому не може не ускладнювати для СРЮ відновлення своїх прав у різних міжнародних інститутах і організаціях.

Як ще один серйозний чинник, що впливає на зовнішню політику СРЮ, називається РФ, інтереси якої на Балканах носять постійний характер.

Звичайно, будь-який конфлікт у Косово не залишить байдужою Албанію, що мріє про возз'єднання зі своїми численними одноплемінниками на території СРЮ. У кризу може бути втягнена і Македонія з її значним албанським населенням, а можливо, Туреччина, Греція і Болгарія. Туреччина безумовно прагне інтернаціоналізувати національні меншості тих, хто сповідає іслам, на території СРЮ, Боснії, Болгарії і підсилити свій вплив на півдні Балкан.

Не виключено, що в конфлікт можуть бути втягнені й інші країни Європи, такі як Італія, Франція, а також США, а сам конфлікт перетвориться у чисто релігійний, де православ'ю буде протистояти мусульманський світ. І це при невизначеній позиції Ватикана, що теж прагне підсилити свої позиції на Балканах.

Албаніянеодноразово заявляла, що вона не залишиться байдужою у випадку поширення конфлікту на Косово, надасть одноплемінникам поміч моральну і матеріальну, у тому числі і зброєю, якщо в цьому виникне необхідність. У той же час слід враховувати, що косовські албанці, які мали можливість після падіння комуністичного режиму в Тирані встановити більш тісні контакти зі своїми співвітчизниками по той бік кордону, не поспішають проголошувати гасла возз'єднання. Дві частини албанської нації довго жили під різними політичними "дахами" і в різних економічних умовах і сьогодні значно розходяться в оцінках перспектив спільного існування в межах єдиної держави.

Влади Тирани підтримують сепаратистські настрої албанців не тільки в Косово, але й у сусідніх державах, мріючи про створення "Великої Албанії". Це не може не турбувати Афіни - історичного союзника Бєлграда.

Македонія домагається міжнародного визнання, але воно дотепер блокується Грецією. Пароксизми грецького націоналізму тягнуться ще з 20-х років, коли ще чимало депортованих з Туреччини греків були розселені у грецькій частині Македонії. З того часу Греція відстоює офіційний погляд, відповідно до якого усі її громадяни - греки. Грецькі македонці, що не згодні з цим поглядом, змушені емігрувати. Саме ця македонська діаспора і є головним джерелом македонського екстремізму (зокрема фінансового), що й досі виношує мрію про "Велику Македонію", яка включала б у себе й частину Греції.

На даний час Македонія одержала офіційну назву "Колишня Югославська республіка Македонія". Офіційний Скоп’є реально оцінюючи сформовану ситуацію на Балканах дав добро на розміщення військового контингенту США на своїй території. Три сотні морських піхотинців США прибули наприкінці червня - початку липня 1993 р. у Македонію під прапором миротворчої місії ООН.

На думку директора Бєлградського інституту міжнародної політики й економіки Душана Сімича, Вашингтон у такий спосіб забиває клин у сферу інтересів трьох головних сил на Балканах: ісламської, російської та європейської (німецької). Сімич вважає, що серед глобальних цілей Америки у світі значне місце займають дві - недопущення реального відродження з комуністичного попілу Росії і приборкання поширення "мусульманської небезпеки".

Боснія і Герцеговина (БіГ). Сучасний конфлікт в БіГ між представниками основних національно-релігійних груп: хорватами, мусульманами і сербами розпочався в березні1992 р. після рекомендованого ЕС референдуму про незалежність.

Боснійська сторона в ході війни наполегливо закликала США скасувати в односторонньому порядку ембарго на постачання зброї і, незважаючи на санкції, увесь час озброювалася. Практично сили США, ЗЕС і НАТО не виконали свою функцію по здійсненню ембарго БіГ. Більш того, починаючи з 1994 року активні постачання озброєнь і військової техніки стимулювали наступ мусульман. Під егідою НАТО і з дозволу Ради Безпеки ООН 20 грудня 1996 р. у Боснії почалася операція "Спільна охорона", що являє собою другий етап міжнародної миротворчої акції по реалізації Дейтонських угод.

Конфедеративна боснійська держава залишається не більш ніж символом, незважаючи на проведені у вересні 1996 р. вибори в її вищі органи влади. Міжетнічна напруженість не спадає. Серби, хорвати й мусульмани, як і раніше, не відчувають гострого бажання жити разом. Політика, що проводиться Алією Ізетбеговичем спрямована на створення єдиної держави БіГ.

На розміщення сил в регіоні намагаються впливати Греція і Туреччина, які прагнуть заручитися союзницькими відносинами з іншими балканськими країнами. Але на цей час, всупереч їх бажанням створення регіональних міні-блоків прогрецької та протурецької орієнтації не відбулося. В суперечностях які тривають і не припиняються між Грецією та Туреччиню інші країни регіону не приймають участі. Румунія додержується рівновіддаленності як від Греції так і від Туреччини. Болгарія спочатку займала більш прогрецьку позицію, але з приходом до влади правоцентристів почали налагоджуватися кращі відносини з Туреччиною. Вочевидь прогрецький ухил змінився на рівноправні відносини як з Грецією так і з Туреччиною. Такі ж відносини має і Албанія. І хоча більша частина населення країни мусульмани, що обумовлює її тісни відносини з Туреччиною, на цей час просоціалістичний уряд Албанії орієнтується на близькі відносини з Грецією.

Греціязаймає ключову позицію на півдні Балканського півострова. Найбільш серйозні протиріччя в двосторонніх відносинах Греція має з єдиним своїм сусідом - партнером по блоку НАТО - Туреччиною. Достатньо пригадати, що за останні роки Анкара й Афіни неодноразово опинялися на межі війни. Відносини між цими країнами складаються з чотирьох головних проблем: Кіпру, Егейського моря, турецьких меншостей у Західній Фракії і Константинопольскої патріархії в Туреччині.

Республіка Кіпр Цюрихсько-Лондонська угода 1959 року визначила її державний устрій і конституцію. Гарантами процесу стали Великобританія, Греція і Туреччина, причому за Лондоном збереглися дві військові бази - Декелі й Акроті, де зараз розквартировано близько 4000 англійських військових. У грудні 1963 року на острові відбулися збройні сутички між грецьким і турецьким населенням. За рішенням Ради Безпеки від 4 березня 1964 р. сюди введені війська ООН. Третина Кіпру знаходиться під адміністрацією турків. У 1975 році керівництво турецької общини проголосило Турецьку федеративну державу, а в 1983 році було заявлено про створення Турецької республіки Північний Кіпр, що й дотепер не визнана у світі. Ці дії ще більш ускладнили ситуацію на острові, і вона залишається складною й понині. Не виключено, що Туреччина у перспективі спробує здійснити часткову інтеграцію Турецької республіки Північного Кіпру. Все це в цілому не сприяє ліквідації осередка напруженості між Грецією і Туреччиною.

Слід підкреслити, що особливий вплив на розвиток турецько-грецьких відносин має відсутність воєнного паритету між Анкарою й Афінами. В умовах, коли турецьке керівництво заявляє про готовність застосувати свої збройні сили у відповідь на "неправомочні дії" Греції, чотириразова військова перевага Туреччини над Грецією залишається поки головним аргументом суперечки. Тому ймовірність конфлікту зберігається.

Болгарія. Нині розширюється сфера взаємодії Болгарії й Греції з іншими країнами регіону стосовно забезпечення безпеки, розвитку співробітництва і добросусідства на Балканському півострові. одночасно зростає кооперація Болгарії з РФ.

За підсумками березневих переговорів 1998 р. між головою правління РАО "Газпром" віце - прем'єром уряду Болгарії був підписаний протокол, у якому було узгоджено положення про те, що "Газпром" забезпечить поступове збільшення загального обсягу постачань російського природного газу в Болгарію до рівня 8 млрд кубометрів у рік до 2010 року, а болгарська сторона через акціонерне товариство "Булгаргаз" забезпечить транзит російського газу через територію Болгарії в треті країни в обсязі 18,7 млрд кубометрів до 2010 року, у тому числі в Туреччину - 14 млрд куб. метрів.

Болгарія й Греція планують швидкий початок будівництва нафтопроводу Бургас ( Болгарія ) - Александруполіс ( Греція ), стратегічного для економічного розвитку обох країн, для участі Греції й Болгарії в геополітичних планах енергетичного забезпечення Європи.

На Балканах сформувалися власні неформальні союзи, де члени Північноатлантичного альянсу є своєрідними лідерами угруповань, що умовно кажучи, протистоять одне одному. До "турецького" блоку, якому на даний момент належить ініціатива, входить Албанія. Прогрецьку групу складають СРЮ і Болгарія, з якими - у деякому віддаленні - співробітничає Румунія, що не прагне, утім, зіпсувати стосунки і з Туреччиною. Крім того, Румунія, активно підтримувана Францією, усіма наявними засобами прагне довести НАТО необхідність її включення до альянсу. І Румунія домоглася цього включенням її в другу чергу країн, що вступають у НАТО, на Мадридському самміті 8 липня 1997 року.

Зовнішні потуги на Балканах.. Здійснюючи велику політику на Балканах, Німеччина була не дуже помітна і вела свою партію обережно, але послідовно і наполегливо. Поступово вона стала "присутньою" на Балканах - стала членом Контактної групи, брала участь у силах швидкого реагування, мала своїм представником намісника в Мостарі.

У діях на Балканах Німеччина продемонструвала двозначність своєї політики: з одного боку - вона прибічник миру, згоди й борця за збереження безпеки в Європі; з іншого боку - майстер закулісних інтриг, початок яким поклав Ганс Дітер Геншер. Сьогодні Німеччина прагне оживити геополітичні принципи концепції Mitteleuropa (Мітропи), освоїти за допомогою своєї могутньої економіки те, що було втрачено в двох світових війнах.Німеччина включила Хорватію й Словенію в сферу своїх економічних інтересів і заволоділа міжнародним перехрестям доріг - забезпечила собі вихід на Адріатику й до Середземного моря. Звідси і підтримка Хорватії, фінансування її відокремлення, поставки озброєння, захист від санкцій, заохочення до воєнних дій.

Об'єднана Німеччина претендує на провідну роль у європейському політичному й економічному житті. Нині Німеччина перетворюється на самий сильний політичний чинник на Європейському континенті. Вже зараз Німеччина, як гігантський вал, починає затягувати в орбіту свого обертання інші держави Європи.

Практично на Балканах вже сьогодні такі країни як Словенія, Хорватія, Угорщина вже утягнені в орбіту німецької політики, сюди ж підтягується й Румунія і Болгарія. Створюється враження, що Німеччина ще в 1990 році зрозуміла, що просування на Захід для неї закрите, тому сьогодні вона намагається ’'реанімувати'' своїх колишніх союзників по Другій світовій війні. Як тут не пригадати Балкани під час другої світової війни, коли опір німцям чинили лише греки і серби. Інші ж країни Балканського півострова були вірними сателітами гітлерівської Німеччини, а Болгарія, Угорщина, Албанія й Італія активно брали участь у розчленуванні і захопленні територій Югославії.

30 травня 1992 року уряд РФ виступив із заявою про намір робити все можливе для зміцнення традиційних уз дружби з югославськими народами. Водночас Росія голосує за міжнародні санкції проти Союзної Республіки Югославія. У вересні 1992 року МЗС РФ виcтупив з роз'ясненням позиції Росії щодо югославської кризи. У ньому вказувалося, що Росія виступає за непорушність зовнішніх кордонів і за мораторій на зміну міжреспубліканських кордонів колишньої Югославії, а також за невизнання територіального перерозподілу за допомогою сили.

Слід звернути увагу, що політика Росії на Балканах у цей період характеризується як невиразна. Більш того, політика Росії не сприяла встановленню миру на Балканах, а це характерно для початкового періоду конфлікту. Ще в 1992 році було ясно, що безумовна політична й економічна підтримка Сербії Росією (за прикладом безумовної підтримки Хорватії Німеччиною і Ватиканом або уряду Алії Ізетбеговича мусульманськими країнами при потуранні США) послужила б інтересам Росії багато більше, ніж погоджувальна політика і втрата свого іміджу на Балканах.

Незалежно від перспектив остаточного врегулювання конфлікту в Боснії, наявність військ альянсу цілком відповідає інтересам США, оскільки зміцнює провідну роль НАТО в забезпеченні європейської безпеки і підкреслює неспроможність ОБСЄ й ООН на тлі натовської воєнної злагодженості.

Якщо уважно придивитися до дій США, то можна виявити зацікавлену деталь: в ім’я геополітичних інтересів Вашингтона ніколи не підтримувалися слов'яни, зокрема й серби. Американські політики дотепер ототожнюють їх з останнім оплотом соціалізму на Балканах який підлягає знищенню і, нарешті, розподілу й контролю.

Складається враження, що Вашингтон усе ще побоюється Росії, і її впливу на Білорусь і Україну, тому найважливішою складового зовнішньої політики Вашингтона є ослаблення слав'янського домінування на пострадянському просторі, а також на Балканах, де роль Росії завжди була великою. Зважаючи на все, США розробили довгострокову проблему освоєння Балкан. Вже зараз США "запустили у виробництво" проекти міжнародного регіонального співробітництва й намагаються забезпечити собі контроль над цим важливим регіоном.

Стратегія США спрямована на заповнення політичного простору, що утворився після розпаду Радянського Союзу й ОВД. Вже чітко проглядається стратегічний напрямок заповнення політичного простору - через Балкани (Македонія, Боснія) і Чорне море до Близького Сходу і Середнього Сходу й освоєння Закавказзя.

Механізми "дисциплінування" Балканських країн різні, проте помітні зусилля в тому плані, щоб за допомогою економічного співробітництва й політичного натиску схилити їх до більшої кооперативності й тим самим поставити їх під стратегічний контроль.

Ватиканзробив чималий внесок у крах соціалізму в Східної Європі, а тепер прагне розширити зону впливу католицтва на Балканах, де завжди традиційно було сильним православ'я. Рим завжди вважав неприйнятним те, що католицькі Хорватія і Словенія об'єднані з православною Сербією.

Католицизм не чужий Західній Україні, яка входила раніше до складу Австро-Угорської імперії і Польщі, а сьогодні Ватикан повний прагнень поширити його й на східні області України. Римсько-католицька церква вважала і продовжує вважати Західну Україну передовим форпостом поширення католицизму на Схід. Якщо в 1990 р. у всій Україні було лише 20 парафій та 15 священиків, то на початок грудня 1997 р. нараховується 5 епархій, 750 парафій, які об’єднують 1,5 млн. католиків - приблизно 3% населення України[2].

Ні в кого не викликає сумніву, що операція НАТО в Боснії виявилася успішною не в розумінні встановлення міцного миру, якого поки немає, а в ефективній дії силою, активному "примушенні до миру". Операція IFOR у Боснії продемонструвала:

незамінність НАТО як діючого механізму забезпечення воєнної безпеки в Європі в цілому і в її окремих субрегіонах, які знаходяться за зоною відповідальності блоку;

одночасно було доведено, що без безпосередньої військової участі США, на який Вашингтон готовий піти тільки в налагодженому форматі НАТО, Європа не в змозі забезпечити свою безпеку.

Як нам здається, сьогодні Захід прагне втягти країни Балканського півострову (Словенія) в орбіту свого впливу, геополітично це означає створити єдиний пояс НАТО від Атлантики через Балкани й Близький Схід до Перської затоки.

У планах НАТО - активізація співробітництва з Румунією і Болгарією, котрі розглядаються як потенційні члени НАТО. Це забезпечує вихід альянсу на берег Чорного моря й оточення СРЮ натівськими і пронатівськими країнами. Тому що й сьогодні СРЮ вважається останньою опорою соціалізму на Балканах.

ЄС і Балкани.Після розпаду колишньої СФРЮ, однієї зі стратегічно досить важливих і по своїх масштабах однієї з найбільших країн Південно-Східної Європи, Балкани стали схожими на простір, який начебто щойно пережив важкий політичний землетрус. З порохової бочки, підпаленої війною в колишніх югославських республіках, ще струмується димок, наче востаннє попереджуючи і балканські народи, і світові центри влади, котрі значною мірою вплинули на розпалювання цього вогнища.

Балканський регіон став зараз в економічному і політичному значенні набагато більше вразливішим, ніж на початку цього десятиліття. До успадкованих протиріч додалися нові, тоді як старі проблеми ще дуже далекі від свого вирішення. Спірні питання між Грецією і Туреччиною, Македонія, з одного боку, і Греція з Болгарією - з іншого, та ще і Югославія з Албанією, Угорщина з Румунією. І це тільки деякі аспекти в довгій низці балканських проблем і протиріч. Немаловажне значення має той фа

⇐ Предыдущая 3 4 5 6 789 10 11 12 Следующая ⇒

Последнее изменение этой страницы: 2018-04-12; просмотров: 405.

stydopedya.ru не претендует на авторское право материалов, которые вылажены, но предоставляет бесплатный доступ к ним. В случае нарушения авторского права или персональных данных напишите сюда...