США та Євроатлантична спільнота - Україна - РФ

Україна є насамперед європейською державою. Це визначено її історичним минулим, географічним становищем, її належністю до культурних традиций європейської цивілізації, демографічним скла­дом її населення, можливостями її економічних зв'язків з країнами Європи. Щодо європейського статусу України ще точаться суперечки, бо не завжди визначальним чинником є географія, а довгострокова орієнтація на Москву, розрив безпосередніх зв'язків з Європою начебто свідчать про зворотнє, але таки важко заперечувати історичні факти. Греко-римська цивілізація у вигляді православного христіянства прийшла в Україну з Півдня, з культурного центру тяжіння країн Средиземномор'я, Візантійської імперії, приблизно в ті ж часи, коли вона опановувала також і північну частину Європи. Потім зв'язки з Константинополем були порушені і після тата­ро-монгольскої навали Україна більше орієнтуіться на Захід, а згодом складає частину польско-литовської держави.Загроза з боку польскої шляхти штовхає український народ, що вже створив власні державні структури в боротьбі з тюрксько-ісламським світом та польскою шляхтою, в інший бік - до православної Московської Русі. В складі Російської імперії, а частково - Австро-Угорської, Україна занепадає як са­мостійна нація, але зберігає опосередкований, через Москву або Відень, зв'язок з європейською цивілізацією. Отже Украіна завжди була прилученою до Європи не тільки в географічному, але також і в культурному відношенні, хоча не можна відкидати значних впливів з тюрко-ісламського Півдня і Сходу.

З проголошенням незалежності процеси інтеграції України в європейські структури значно посилился, але якщо відпустити їх на самоплин можна очікувати і надмірної експансії з боку Заходу, несприятливої для розвитку нації. Так, може виникнути загроза перетворення України в сировинний додаток до Європи, в постачальника дешевої ро­бочої сили, інтелектуальних ресурсів. Як наслідок буде лише змінено напрям залежності країни з північно-східного на західний. Процес входження України в Європу і світову цивілізацію повинен бути контрольованим і спиратись на грунтовну і послідовну геостратегічну кон­цепцію.

 Значення західного напрямку орієнтацій зовнішньополітичних інтересів України обумовлено як прагненнями української політичної еліти знайти рівноцінний баланс російській гегемонії на просторі колишнього СРСР, так і пошуками можливостей виходу країни в систему міжнародного спілкування через відповідні европейські структури. Від Заходу очікували також реальної допомоги в економічній галузі і політичної підтримки на міжнародній арені, зокрема, у відносинах із Росією.

  Але Захід в цілому демонстрував свою переважну зацікавленість у розвитку відносин з Росією, як правонаступником СРСР, тоді як нові незалежні держави розглядалиися як щось вторинне і незрозуміле. Здобувши певний рівень міжнародного визнання, Україна все ще не має достатніх гарантій власної безпеки та надійних стратегічних партнерів або союзників. Більшість европейських країн орієнтована на Росію, її бояться, її намагаються улестити. Можливості України для них менш привабливі, про неї мало знають. Небезпечною є тенденція втрати інтересу до України з боку Західних країн, після того, як вони владнали власні проблеми безпеки в питанні ядерного розброєння України. Враховуючі складність процесів входження Україну як повноцінного партнера в європейське співтовариство виникає небезпека створення навколо неї політичного та економічного вакууму.

       Правда, з іншого боку Захід занепокоєний відтворенням могутньої у військово-політичному відношенні Росії і, отже в міру усвідомлення такої небезпеки схильний надавати і певну підтримку Україні, що знаходиться у стані перманентної конфронтаціі із нею. Але Захід залучає Україну до своїх структур з метою запобігти її зближенню з Росією, хоча реальних гарантій її безпеці не надає. Захід не зацікавлений в тому, щоб військовий потенціал Україні працював на РФ, але, водночас, шанси до вступу в НАТО для України в осяжному майбутньому досить проблематичні. Не виключена загрозлива ситуація, що у випадку серьйозного конфлікту України з РФ Захід або обмежуватиметься деклараціями та гучними заявами із засудженням останньої, або навіть домовиться з нею за спиною України.      

Геополітичний вплив США у відношенні до посткомуністичних держав регіону є продовженням загальної політики у Центральній Європі, яка має у собі основу залучення країн регіону в Євроатлантичні структури. Це відбувається через Раду Євро-Атлантичного Партнерства (РЄАП), програму “Партнерства заради миру”, механізми асоційованого і повного членства в Західно-Європейському Союзі (ЗЄС), Європейському Союзі (ЄС), і інших європейських і євроатлантичних структурах.

       Після офіційної об'яви про прийняття трьох держав Центральної Європи - Польщі, Угорщини і Чехії в НАТО посилюється увага до посткомуністичних держав Південно-Центральної Європи. Проведення, з ініціативі США та Італії, 3 жовтня 1997 р. в Софії зустрічі міністрів оборони країн Південно-Східної Європи, котрі виявили бажання вступити до альянсу, результати 43-ї генеральної асамблеї Асоціації Атлантичного договору (АТА) в Софії вказують на те, що інтерес до Албанії, Болгарії і Румунії збільшився і вони мають підстави розраховувати на прийняття в організацію у другій хвилі. Розглядається можливість економічного об'єднання країн регіону під патронажем США. Створена економічна субрігіональна організація під назвою "Ініціатива по співробітництву у Південно-Східної Європі" (SECI).

Якщо дивитися в перспективу, то у відношенні Заходу максимум чого може прагнути Україна - це поступова інтеграція в Західно-Європейські структури, включаючи НАТО. Європейський шлях інтеграції безумовно необхідний, оскільки Україна є європейською державою. В Європі можна знаходитись, бути, але поки що Україні нема з чим йти на Захід, окрім сировинних ресурсів та дешевої робочої сили, що значно стримує розвиток паритетних взаємин.

       Україна має особливу позицію як у відношенні до НАТО, так і у відношенні до РФ і Ташкентського Договору. Декларуючи власний, самопроголошений нейтралітет вона прагне зберегти деякий баланс взаємин між РФ та НАТО, хоча і відчуває час від часу посилення тиску то з одного, то з іншого боку. Такий стан речей не може бути стійким тривалий час. Врешті решт під дією відповідних зовнішніх та внутрішніх сил Україна опиниться в ситуації остаточного вибору, який на цей час передбачити важко. Україна посідає занадто важливе стратегічне місце в Південно-Східній Європі, має занадто великий потенціал, щоб країни НАТО та РФ не спокусилися набути для себе значні переваги за її рахунок і залишили її у спокою як, наприклад Швецію або інші нейтральні країни. З іншого боку, формування якого-небудь стратегічного альянсу поза НАТО або РФ, як скажімо, Балто-Чорноморського, поки що малореальна, хоча увага до таких структур постійно підвищується.

       В пошуках прийнятної альтернативи відносин із Заходом та Росією в керівних колах Польщі, України та Литви і ряду інших країн виникає ідея Балто-Чорноморського співробітництва як зони безпеки країн цього регіону. Привабливість ідеї для України полягає в тому, щоформування регіонального блоку створить для неї стабільне міжнародне середовище та призупинить посягання Росії на її теріторію і ствердить незалежне існування держави. Таким чином може бути створена система противаг як Росії так і Заходові. В майбутньому ця і інші регіональні структури можуть стати підсистемами всеохоплючої системи європейської безпеки.

Що стосується політики України щодо Росії на двосторонньому рівні, то при всій складності внутрішньої економічної ситуації і поточній залежності від Росії (причини цього на сьомому році незалежності мають переважно внутрішній характер), треба нарешті вилізти з пелюшок, усвідомити сили і можливості 52-мільйонної суверенної європейської держави і переглянути практику своїх відносин з “північним сусідом”.

       Принципово помилковими є спроби розглядати відносини з Росією у вигляді двох дихотомічних, полярних альтернатив: або співдружність, політична і економічна кооперація, або конфронтація і конкуренція. Більш правильним є підхід до вищезгаданих відносин як до складного багатовимірного комплексу, що має свої сфери кооперації і співробітництва і сфери конкуренції або навіть прямої конфронтації (зовсім не обов’язково військової).

       Зважаючи на існування цих сфер кооперації і конфронтації у найрізноманітніших галузях міжнародних стосунків, економіки, екології і культури і повинна будуватися політика України стосовно Росії. Політика взаємовідносин двох рівноправних суверенних держав, які на основі норм міжнародного права намагаються по можливості розширювати сфери кооперації і співробітництва і звужувати сфери конкуренції і конфронтації, добре розуміючи, що останні завжди будуть в тому чи іншому вигляді існувати.

Ці суверенні незалежні держави мають проводити свою власну внутрішню і зовнішню політику, проголосувати нейтральність чи позаблоковість, створювати економічні, політичні і військові союзи, організовувати альянси, блоки і унії, але робити це, виходячи з своїх національних інтересів і своєї національної безпеки.

       Більше того, враховуючи те, що геополітичні інтереси України і Росії в цілому ряді сфер і питань (зокрема в питаннях стосунків з структурами безпеки в Європі чи реалізації нафтово-комунікаційних проектів в Чорноморському регіоні) є діаметрально протилежними, Україні треба бути готовою до цілком можливого сценарію конкурентно-конфліктного розвитку відносин з Росією і заздалегідь прийняти превентивні заходи по диверсифікації стратегічних джерел постачання енергії і сировини і укріплення базових засад національної безпеки.

Теж саме стосується і деяких інших сусідів України. Тільки такий підхід може забезпечити ефективну імплементацію зовнішньополітичної стратегії України на пострадянському просторі і в Європі в цілому.