В) Євроатлантичні структури

На сьогоднішній день можна визначити 4 основні варіанти політики України по відношенню до євроатлантичних структур і структур регіональної безпеки.

1. Опора на власні сили.

2. Приєднання до одного з існуючих блоків чи альянсів.

3. Створення регіональних структур безпеки в рамках більш широкої системи загальноєвропейської безпеки.

4. Нейтральність: а) підтримання існуючого статусу

 самопроголошеного нейтралітету і позаблоковості;

b) постійний нейтралітет, гарантований великими державами або Радою Безпеки ООН;

c) “активний” нейтралітет, “спеціальні відносини” з НАТО і орієнтація на ЄС і ЗЄС.

       Ці варіанти політики в галузі національної безпеки не є альтернативними в строгому розумінні цього слова. Деякі з них можуть стати дійсністю у різних комбінаціях або переходити один в інший. Мають вони і різну “вагу” з точки зору вірогідності їх реалізації. Значна частина цих варіантів “заборонена” з погляду на ті чи інші економічні і політичні причини або на певні законодавчі акти парламенту. Наприклад, перший варіант “заборонений” щонайменше з двох причин. Відомо, що національна безпека країни з розміром і геополітичним положенням України може бути забезпечена або з допомогою могутнього (бажано ядерного) потенціалу стримування або за рахунок участі у впливових і сильних воєнних блоках чи альянсах. Відмова України від ядерного стримування і її приєднання до ДНЯЗ практично викреслило можливість реалізації першого варіанту. Більше того, чисто економічні обмеження виключають змогу розвинути у найближчій перспективі конвенційний потенціал стримування, достатній для захисту національних інтересів України власними силами.

       Другий варіант на сьогодні теж заблокований Декларацією незалежності, відповідно до якої Україна має стати “без'ядерною і постійно нейтральною державою, яка не бере участь у воєнних блоках”. Треба зазначити, що ці положення Декларації досить легко можуть бути змінені, оскільки більша частина правлячої еліти України вже зрозуміла небезпеку одночасного проголошення і без'ядерності і позаблоковості. За будь-яких обставин цей варіант залишається умовно забороненим для України на найближче майбутнє. Вступ до НАТО і ЗЄС щонайменше в часткових формах стає проте реальною можливістю в більш далекому майбутньому, після 2000р.

       Ідея створення регіональних структур безпеки у ЦСЄ не нова і дискутується з часів дезінтеграції Варшавського Договору. Пропозиції 1991-1992 рр. Президента Польщі Л.Валенси по організації “НАТО -Біс” і Президента України Л.Кравчука по створенню “зони стабільності і безпеки” в Європі разом з численними пропозиціями по формуванню “Балто-Чорноморського поясу безпеки” були природною відповіддю політичних лідерів різних країн на відчуття існуючого вакууму безпеки у регіоні.

Важливо, що всі ці ініціативи не були спрямовані проти якоїсь однієї країни і не мали наміру підмінити існуючі структури, такі як ОБСЄ, НАТО чи ЗЄС. Потенційно регіональні структури безпеки можуть стати підсистемами більш загальної системи європейської безпеки і внести значний внесок в запровадженні “розподілу праці” між ОБСЄ, НАТО і ЗЄС у рамках популярної в Європі концепції “взаємосполучених інституцій”. На жаль, треба констатувати, що плани поширення НАТО значною мірою підірвали цілком слушну ідею регіональних структур безпеки. Поточні зміни загального політичного клімату в Європі можуть призвести до реанімації цієї ідеї в нових геополітичних умовах. Таллінська зустріч президентів країн Балтії, Польщі та України-перший, проте дуже важливий крок на цьому шляху. Більш того, забезпечивши собі вступ до НАТО, країни Вишеградської групи і насамперед Польща, вірогідно знову поновлять свій інтерес до створення регіональних структур безпеки на Сході і ця, дуже важлива для України і країн Балтії ідея, буде кінець-кінцем реалізована.

       Четвертий вибір, нейтралітет, - може бути реалізований у вигляді щонайменше трьох різних варіантів. Найбільш “слабкий” з них - підтримування існуючого статусу одностороннього самопроголошеного нейтралітету і позаблоковості. В умовах поширення НАТО і визнання de-facto Заходом (незалежно від “політичних ігор” в Хельсінки) пострадянського простору як сфери “особливих інтересів” і “особливої відповідальності” Росії Україна може стати дуже вразливою по відношенню до політичного, економічного і воєнного тиску з боку Росії і може бути примушена до поступової політичної і воєнної інтеграції з цією країною.

       Значно більш прийнятним, з точки зору інтересів України, є другий варіант - постійний нейтралітет, гарантований великими державами чи Радою Безпеки ООН. Подібний статус мала Австрія після 1955 р. Зазначимо, що Україна вже отримала запевнення у галузі безпеки на самміті ОБСЄ в Будапешті. Подальша консолідація цих забов'язань може розглядатися як важливий наступний крок по забезпеченню стабільності і безпеки ЦСЄ. Існує проте, проблема, пов'язана з тим, що Росія, вірогідно, буде блокувати будь-які спроби України отримати такий статус, оскільки такий розвиток подій іде “надто далеко” навіть для програми “фінляндізації”. З іншого боку така поведінка Росії може лише підштовхнути Україну (як вже було з іншими країнами) до більш тісних стосунків з євроатлантичними військово-політичними структурами.

       Найбільш раціональною і, можливо, “найкращою можливою” стратегічною відповіддю України може стати так званий “активний нейтралітет”, “спеціальні відносини” з НАТО і курс на політичне членство в цій організації, паралельно з орієнтацією на ЄС і ЗЄС. Під “активним нейтралітетом” ми будемо розуміти статус, подібний до статусу Швеції в її відносинах із європейськими структурами безпеки. В цьому випадку формально нейтральна Україна поступово і планомірно підвищує рівень своєї кооперації з НАТО в рамках РЄАП, ПЗМ і відносин “особливого партнерства”. Підписання Хартії між Україною і НАТО стало важливим етапом цього процесу. Питання про вступ України до НАТО в якості повноправного члена в умовах “особливого партнерства” політичних запевнень з боку країн НАТО і курсу на інтеграцію до ЄС і ЗЄС втратить свою гостроту і може залишитися відкритим ще 5-10 років залежно від успіху економічних реформ в Україні, загального розвитку геополітичної ситуації в Європі і Росії. Разом з тим такий курс об'єктивно послабить можливість Росії по втягуванню України в зону свого домінування і виступатиме запобіжником нових політичних “ігор” по розподілу ЦСЄ на “зони впливу”.

       За цих обставин Україна може ще певний час залишатися позаблоковою державою, що, як справедливо наголосив Л. Кучма в Мадриді, сьогодні вигідно багатьом нашим сусідам і на Заході і на Сході . Роль України при цьому можна називати по різному: “ключовою ланкою системи європейської безпеки” (Х.Солана), “мостом між Сходом і Заходом” (Л.Кучма), “перехрестям з двостороннім рухом” (В.Горбулін). Можна придумати ще з десяток евфемізмів, суть від цього не зміниться. Головне те, що, по-перше, на сьогоднішній день у України в силу її геополітичного положення, внутрішньої політичної і економічної ситуації немає іншої альтернативи і, по-друге, головний національний інтерес України - політичне виживання і курс на інтеграцію до європейського цивілізаційного простору - відповідає цьому статусу і цій ролі, і це добре розуміють на Заході. Територіальна цілісність і незалежність України (в тому числі незалежність воєнна) вже сьогодні стали одним із центральних компонентів перспективного бачення майбутнього Європи і Атлантичного співтовариства в цілому. Геополітичні орієнтації України будуть мати серйозний вплив на будь-які спроби побудови нової архітектури безпеки в регіоні. А ці орієнтації багато в чому залежатимуть не тільки від слів і запевнень Заходу, але й від його реальних акцій по підтримці України як в процесі внутрішніх трансформацій, так і в процесі її інтеграції до європейських і євроатлантичних структур.

Принципово важливе значення мають стосунки України з НАТО, в сфері миротворчої діяльності, яка здійснюється під політичним керівництвом ООН. Оперативно керовані НАТО Стабілізаційні сили SFOR в Боснії і Герцеговині, у складі яких бере участь український військовий контингент, відкривають Україні додаткові можливості для більш активного її залучення у "привілейовану" сферу миротворчості.

Розвиток стосунків з НАТО може мати також опосередковані ефекти. Через участь у РЄАПі програмі ПЗМ посилюються зв’язки України з іншими країнами-партнерами. Безпосередні відносини Україна-НАТО можуть мати позитивний, з точки зору національних інтересів України, балансуючий", а при необхідності — і "стримуючий" ефект на стосунки з Росією.

Відношення Заходу до України в контексті розширення НАТО потребує більш детального розгляду і є одним з найбільш тонких питань, що нині стоятимуть перед політиками, аналітиками та іншими представниками державних та наукових кіл, як Заходу так і Сходу. Варіант входження України у найближчий час в Північноатлантичний Альянс практично виключений, що підтверджує потребу, що стоїть перед Україною і Заходом, в розробці стратегічного курсу, спрямованого на укріплення незалежності України і на забезпечення її розвитку за західною моделлю. Лідери України побоюються, що розширення НАТО на схід може залишити її у “сірій зоні”, де вона як і раніше буде відчувати тиск Росії, не маючи захисту від її можливих неоімперських амбіцій.

В НАТО неодноразово робили заяви, що розширення воєнно-політичного союзу приведе до посилення європейської безпеки в цілому і не створить нових демаркаційних ліній. Справедливість цих тверджень в найбільшій мірі буде залежати від того, чи знайдеться Україні відповідне місце у загальній стратегії Заходу. Питання України у світлі розширення НАТО неминуче знаходить відображення і у внутрішній політиці Росії і Сполучених Штатів, а також інших країн європейських держав; цьому питанню доведеться стати важливим чинником у діях НАТО і у відносинах Заходу з Росією.

Відношення Заходу до України продовжує залишатись достатньо неоднозначним. У глибині душі багато європейців досі не впевнені, чи є Україна “справжньою державою”, і не схильні до інвестування значних коштів в справу стабілізації України, в особливості у зв'язку з кількістю економічних проблем, що збільшилися у їх власних країнах. Інших турбує те, що надто велика зацікавленість Заходу до України може викликати протидію Росії і ускладнити відносини з Москвою, і так вже дуже складних у зв'язку з розширенням НАТО.

Інакше кажучи, сім років потому після проголошення Україною незалежності на Заході не існує єдиного ясного розуміння її місця і ролі після закінчення “холодної війни” у європейській системі безпеки. Україна не є членом Західноєвропейського Союзу або Європейського Союзу, і як вважають західні аналітики1 навряд чи приєднається до них у найближчому майбутньому, якщо взагалі колись приєднається. В той же час Київ продовжує перебувати в серйозній економічній залежності від Росії і підпадає під все зростаючий тиск, де остання має всі його важелі від політичних до економічних, що призводить до обмеження вибору рішень і безпеки країни. Україна, таким чином, продовжує знаходитися у стратегічній безвиході, роздираєма між потягом до більш міцних зв'язків із Заходом і все більш настирливим спробам занурити її у сферу своїх інтересів з боку РФ.

Офіційною політикою України продовжує залишатися політика нейтралітету. Українські державні діячі не мають принципових заперечень проти розширення НАТО. Вони підтримали вступ до НАТО Польщі, Чехії та Угорщини, наголошуючи на тому, що ні одна держава не має права накладати вето на участь іншого у воєнно-політичному союзі. Однак, вони в той же час виступали за поступове, ”еволюційне” розширення, стверджуючи, що НАТО повинно приймати до уваги інтереси безпеки і інших країн, що не входять у блок, зокрема України.

На думку українських офіційних осіб, більш повільний графік розширення дасть Україні час на стабілізацію і зменшить шанси перетворення її в “буфер” між Росією і розширеним НАТО. Крім того, він дозволить сформуватися новій європейській системі безпеки і буде сприяти перетворенню НАТО із організації, що орієнтується на колективну оборону, в структуру забезпечення колективної безпеки.

Інакше кажучи, стратегія України продовжує залишатися спрямованою на те, щоб виграти час і зберегти можливість вибору (на користь західних пріоритетів. Прім. авт.). Нині Україна не збирається подавати заяву про вступ у НАТО.[Візит Примакова в Україну у травні 1998 р.] Українські офіційні особи розуміють, що такий крок може бути розцінений Росією як провокація, і може призвести до посилення як політичного, так і економічного тиску на Україну.

“Вимушена” відмова України від вступу в НАТО на нинішньому етапі викликає необхідність розробки надійної стратегії відносин між Заходом і Україною по підтримці незалежності і безпеки останньої. В подібному курсі повинні бути враховані чотири імперативи політичного і стратегічного характеру.

По-перше, Захід повинен підтримати Україну і перешкоджати формуванню “корейського синдрому”, який може мати місце в Україні, якщо політика розширення НАТО призведе до розколу українського суспільства на прибічників і противників вступу до НАТО. (Опити суспільної думки останніх місяців (дивись додаток) переконливо свідчить про зростаючу прихильність більшості населення усіх регіонів України до вступу до НАТО).

Другим імперативом (нерозривно пов'язаним з першим) є необхідність прогнозування можливого впливу розширення Альянсу на регіональну безпеку в Центрально-Східній Європі і, зокрема, в країнах які не увійшли у першу хвилю розширення (є думка що другої хвилі у найближчі десять років може і не бути, тобто це той час який потрібен буде Заходу щоб “переварити” нових членів альянсу).

Наступний, третій імператив, полягає в необхідності полегшення країнам Центральної та Східної Європи доступу у Європейський Союз шляхом рішення питань, пов'язаних з їхньою безпекою. Не викликає сумнівів у тому, що ключові випадки розбіжностей політичних позицій в ході обговорення проблематики розширення складу учасників ЄС ув'язані з розподілом фінансових зобов'язань серед членів союзу і з ходом політичних і економічних реформ в державах-кандидатах. При цьому офіційні представники ЄС визнають, що вступ в організацію східноєвропейських країн без прояснення вірогідних наслідків в галузі безпеки і оборони не уявляється можливим.

Четвертий імператив більш актуальний для країн-учасниць НАТО. Будь-яка стратегія по відношенню до України повинна відповідати не тільки внутрішнім політичним потребам НАТО, але і принципу консенсусу, який у діях НАТО визнається як провідний. У більш широкому контексті вирішення українського питання буде розглядатися як основне випробування на міцність багаторазово проголошених запевнень Північноатлантичного альянсу про те, що його розширення зміцнить безпеку не тільки нових учасників, але і стабільність в усій Європі.

Тобто, українське питання повинно враховувати і питання взаємовідносин Росії і Заходу. Саме українській проблематиці призначено стати тим складним і делікатним питанням як у переговорному процесі Росії і НАТО, так і в діалозі Росія - США. І якщо розширення НАТО буде проводитися “необережно”, це може ускладнити проблеми безпеки України і викликати протидію з боку Росії не виключаючи намагання прискорити “інтеграційні процеси” з усіма негативними наслідками такого розвитку подій.

Для того, щоб відповідати викладеним вище імперативам, які часто суперечать один одному, стратегія НАТО по відношенню до України повинна бути заснована на декількох взаємодоповнюючих принципах і враховувати інтереси усіх зацікавлених сторін. При умові належного рівня координації подальшої діяльності кумулятивний ефект усіх складових стратегії буде перевищувати арифметичну суму результатів окремо взятих компонентів. Ключовими складовими майбутньої стратегії повинні стати наступні фактори:

- Підтримка політичних і економічних реформ. Майже не основною заставою незалежності і безпеки України в майбутньому є процес реформ. Їх успіх, як політичних, так і економічних, є первісною умовою незалежності України, її інтеграції в західний світ і підтримки її зовнішньополітичних намагань з боку держав Заходу. Що швидше Україна буде просуватися на шляху внутрішніх політичних і економічних реформ, тим вірогідніше можлива допомога Заходу. У випадку успіху внутрішніх реформ Україні буде легше інтегруватися в європейські структури; більше того, успішні реформи зміцнять її незалежність і віддалять від радянського минулого. З іншого боку, гальмування процесу реформ до сих пір є небезпечною перешкодою на шляху до успішного просування української держави в західний світ; здійснення, що досягнуті нею на даний момент, вражають, але видно, що і далі треба зробити чимало, - як у галузі політичної, так особливо в економічній сфері.

- Оборонне співробітництво з НАТО. Співробітництво в галузі оброни і безпеки також повинно стати важливим компонентом будь-якої стратегії, покликаної зміцнити незалежність України. Природно, що регіональна безпека країн Східної Європи повинна починатися саме зі сходу, тобто з цих країн що географічно розташовані на східних кордонах Європи і які все ще знаходяться в процесі створення і розбудови власних систем національної безпеки і оборони. Нині збройний напад будь-якої країни регіону на свого сусіда не уявляється вірогідним, але повністю виключати його можливість не слід.

На цьому тлі НАТО слід сприяти українській державі в нарощуванні вже існуючих між ними домовленостей про військове співробітництво і сумісне забезпечення регіональної безпеки. В умовах, коли у політичній еліті країни не завжди співпадають думки про доцільність вступу в Альянс, розширене воєнне співробітництво між Україною і НАТО заслуговує підтримки як крок на шляху до більш ефективної системи регіональної безпеки і організації оборони. Сумісні дії в галузі воєнного співробітництва будуть, по-перше, сприяти більш ефективному оборонному будівництву української держави, а, по-друге, створять умови для нормального просування України в сторону західної моделі розвитку, незалежно від того, чи призначено їй з часом увійти у склад Альянсу чи ні. На остане, з точки зору політичної, для України важливо продемонструвати, що вона є активним членом в будівництві європейської архітектури безпеки, а не спостерігачем подій, що відбуваються у Європі.

- Співробітництво України з державами Центральної та Східної Європи. В намаганні затвердитися як європейська держава з відповідною орієнтацією Україна повинна укріпити зв'язки з державами Центральної і Східної Європи і такими регіональними організаціями як Вищеградська група і Центральноєвропейська ініціатива (ЦЄІ) [F. Stephen Larrabee, East European security After the Cold War (Santa Monica, CA: RAND, MR-254-USDP, 1993), pp. 105-108]. Проте, цей процес відбувається досить повільно. Більшість офіційних діячів країн Центральної Європи далеко не завжди розглядають в дійсності Україну як “центральноєвропейську” державу, ані з культурної, ані з політичної точки зору. До того ж українська економіка менше розвинута, ніж в країнах Центральної Європи. Таким чином, хоча Центральна Європа повністю підтримує незалежність України, вона не дуже поспішає приймати її пропозиції, особливо що стосуються регіонального співробітництва.

З невеликим ентузіазмом були зустрінуті в Центральній Європі і спроби України налагодити більш тісні структурні зв'язки з Вишеградською групою - в основному з огляду повільного розвитку економічних реформ в Україні. Значна частина державних діячів центральноєвропейських країн побоюються, що членство України може зруйнувати згуртованість групи та привнести небажані ускладнення у відносинах з Росією, цьому вони реагують прохолодно на українські пропозиції зближення на організаційному рівні. Протe ця ситуація поступово змінюється.

В міру розширення НАТО і ЄС і включення до них нових членів-країн Центральної та Європи, центральноєвропейські зв'язки приділять ще більшу вагу. Для України більш тісні відносини з Центральною Європою могли б посилити її європейську орієнтацію і допомогти зменшити свою залежність від Росії та СНД. Сьогодні не викликає сумніву що шлях до Європи проходить для України насамперед через Варшаву, Прагу і Будапешт.

Вступ України в ЄС. Розширення складу учасників Європейського Союзу повинно стати важливою, якщо не важливішою складовою української стратегії Заходу. Вступ України до ЄС, безперечно, був би ідеальним. Однак, на нинішньому етапі Україна не відповідає вимогам ЄС до його членів.

Проте, на протязі останніх років був зроблений цілий ряд важливих кроків, спрямованих на зміцнення зв'язків України з Європою. У червні 1994 року Європейський союз підписав з Україною угоду про партнерство - першу подібну угоду з державами СНД. Ця угода гарантує Україні режим найбільшого сприяння і містить обіцяння розглянути питання про створення у 1998 році зони вільної торгівлі, якщо Україна продемонструє достатній прогрес в будівництві стабільної ринкової економіки (чого на наш погляд, на жаль, не відбулося). Проте, у відміну від угод про асоційоване членство, підписаних з країнами Центральної Європи і Балтії, у цьому документі не йдеться мова про можливе членство України в ЄС. Приєднання України до ЄС в якості асоційованого члена могло б докорінним чином змінити цю ситуацію і є сьогодні одним з пріоритетених завдань зовнішньої політики України.

Важливого досягнення на шляху просування в європейські структури Україна добилася у листопаді 1995 року, став другою державою СНД, після Молдови, яку було включено до складу Ради Європи. Своїм рішенням Рада недвозначно визнала той прогрес, якого досягла Україна після здобуття незалежності у 1991 році в будівництві плюралістичного, демократичного суспільства і додержуванні прав людини. Той факт, що Україна стала членом Ради раніше ніж Росія, заява якої в той час ще розглядалася і була задоволена лише у січні 1996 року, викликало певне роздратування Москви.

Що стосується України і Західноєвропейського союзу, то відносини між ними зводяться до регулярних обмінів візитами і інформацією. У Кіршбергській декларації від 9 травня 1994 року Рада міністрів ЗЄС погодилася надати статус “асоційованих партнерів” тим країнам які уклали або повинні були укласти найближчим часом угоди про асоційоване членство в ЄС. В їх число входили шість східноєвропейських країн плюс держави Балтії, але не Україна, на тій основі, що вказані країни вважаються потенційними членами ЄС, а Україна ні. Україна заперечує, що їй також повинен бути наданий статус асоційованого партнера, але, на думку ЗЄС, асоційоване партнерство ЗЄС може бути отримане Україною лише разом з асоційованим членством в ЄС.

Стратегія “відчинених дверей”. Наступним ключовим аспектом західної стратегії у відношенні до України має стати надання шансу з часом увійти до складу учасників Північноатлантичного договору (якщо на державному рівні буде прийнято відповідне рішення). Деякі західні аналітики вважають що вже у 2010 році і навіть раніше Україна може відповідати стандартам НАТО (З. Бжезинський. Київ 1998 р.)

Слід визнати, що відсутність можливості увійти до складу НАТО може нанести чималу політичну шкоду Україні і підірвати процеси ркформ, що відбуваються в Україні. Таким чином, Північноатлантичному альянсу приймаючи у наступному році нових членів (Польща, Угорщина, Чехія) мало б сенс відкрито обговорити можливих кандидатів “другої хвилі”, до складу яких повинні були б потрапити і країни нові Центральної Європи і колишнього СРСР, які висловлюють своє бажання стати повноправними членами альянсу.

Країнам членам НАТО варто було б щонайменше проаналізувати труднощі і перешкоди на шляху цих країн (у том числі і України) до можливого у майбутньому членства в альянсі. Такі дії повинні бути основані на тезі, що поодинці ці країни можуть не справлятись з вирішенням певних проблем що постають перед ними на цьому шляху. Внаслідок чого держави НАТО могли б ужити важливі превентивні заходи по вирішенню цих проблем і розробці конкретних стратегічних курсів для кожної країни потенційного члена альянсу.