Кодифікація і стандартизація мови.

Кодифікація мови (Лінгвістична кодифікація) - зафіксоване визнання нормативності мовного явища чи факту, спрямована розробка правил, яка призвана допомагати збереженню літературних норм і їх науково обґрунтованому обновленню. КМ базується на наявності хоча б трьох ознак: на відповідності даного явища структурі мови; на факті масової й регулярного відтворення даного явища в процесі комунікації; на суспільному схваленні і визнанні цього явища нормативним. Кодифікація піддається не вся національна мова, а лише ті його системи, які є найбільш важливими у соціальному та комунікативному відношенні, зазвичай це літературна мова.

Стандартизація мови - зведення варіантів мовних одиниць до одного. Вибір варіанта, який ми вважаємо за стандарт наказового (рекомендованого) до вживання, зафіксованого у словниках, граматиках, використаного як основа нормалізації мови.

Білет №10
Принципи українського правопису.

Принцип правопису — це те, що лежить в основі правопису (від латинського principium — основа). Відповідно до цього визначають такі принципи:

• фонетичний;

• історичний (традиційний);

• морфологічний;

• смисловий (диференційний).

Фонетичний — написання слова точно відображає його літературну вимову.

Морфологічний — написання слова розходиться з його звучанням. Значущі частини (морфеми) у споріднених словах або граматичних формах того самого слова вимовляються по-різному, але пишуться однаково.

Традиційний (історичний) — написання слова не можна пояснити ні вимовою, ні аналізом морфем. Слова пишуться так, як прийнято за усталеною традицією

Смисловий (диференційний) — написання однозвучних слів залежить від їхнього значення. Наприклад:

У жодній мові правопис не базується виключно на якомусь одному принципі. Так, в основу української орфографії покладено фонетичний і морфологічний принципи, за якими пишеться більшість слів і словосполучень. Визначальним для російської мови є морфологічний, а для білоруської — фонетичний принцип.

Українська нормотворча традиція.

З-поміж рис, якими українська мова відрізняється від інших східнослов’янських, можна виділити такі:

Фонетичний рівень:

• Поява на місці давніх звуків ыта ізвука ивисокого піднесення переднього ряду, перед яким приголосні звуки завжди тверді, напр.: тихий, низький, кислий.

• Голосний ене пом’якшує попередні приголосні звуки, напр.: теплий, село, небо.

• Поява голосного звука іна місці давнього звука ь (ять), напр.: ліс, сіно, хліб (пор. у російській мові лес, сено, хлеб).

• Чергування о, е з і у новозакритих складах, напр.: дім – дому, піч – печі.

• Шиплячі, губні та звук рв кінці слова завжди тверді, напр.: плащ, голуб, повір.

• Після шиплячих та й перед наступними споконвічно твердими приголосними звук е змінюється на о, напр.: жонатий (пор. женитися), шостий (пор. шести), копійок (пор. копієчка).

• Приголосний лзмінюється на ву формах дієслів минулого часу чоловічого роду, напр.: писав, читав, знав (пор. у російській мові писал, читал, знал).

Морфологічний рівень:

• Збереження окремого типу відмінювання (ІV відміна) іменників середнього роду, напр.: теля, курча, ім’я (пор. родовий відмінок теляти, курчати, імені).

• Збереження давніх закінчень -ою, -ею іменників (І відміна) у формі орудного відмінка однини, напр.: рукою, петлею, душею (пор. в російській мові рукой, петлей, душой).

• Закінчення давального відмінка однини -ові, -еві (-єві) іменників чоловічого роду, напр.: батькові, синові, лікареві, Андрієві.

• Стягнені форми якісних прикметників жіночого, середнього роду та множини, напр.: добра, добре, добрі (пор. в російській мові добрая, доброе, добрые).

• Збереження форм інфінітива на -тидієслів, напр.: писати, читати, брати (пор. в російській мові писать, читать, брать).

• Наявність складної форми майбутнього часу дієслів, напр.: писатиму, читатиму, працюватиму.

• Наявність чергування приголосних г, к, хіз з, ц, су відмінкових формах іменників, напр.: нога, рука, вухо – нозі, руці, вусі тощо.

Отже, українська мова – це самостійна давня слов’янська мова, яка має свої особливості на фонетичному, морфологічному рівнях. Це підтверджується також на рівні лексики, фразеології та правопису.

Прагматика висловлювання і мовна норма.

Висловлювання — мовленневий твір, створений мовцем в процесі конкретного мовленневого акту. Розглядається в контексті цього мовленневого акту як частина дискусу.

Термін «висловлювання» вживається у лінгвістичній літературі в двох значеннях :

• як синонім терміну «мовленнєвий акт»

• як позначення для мовленнєвого відтворення, здійсненого в ході мовленнєвого акту й розглядуваного в контексті цього мовленнєвого акту.

Ми використовуємо у всіх випадках, крім прямого цитування, тільки друге його значення.

Прагматику часто розглядають як той компонент граматики, який містить правила («стратегії») інтерпретації реплік у розмові. У цій інтерпретації виявлені:

• мотивування висловлювань і стратегій ведення розмови;

• класи мовних засобів, що втілюють ці стратегії.

У такій концепції правила прагматики виглядають аналогічно синтаксичним і дозволяють витягати з висловлювань приховані презумпції мовця, загальне для співрозмовників знання і т. п. Повний же набір прагматичних правил моделює вживання мови.

13. Соціолінгвістичний аспект культури мови.

Соціолінгвістика – це галузь мовознавства, яка вивчає закономірності розвитку й існування мови, що визначаются конкретними соціальними умовами життя суспільства.

«Чиста», або «просто», лінгвістика аналізує сам мовний знак: його звукову й зовнішню, матеріальну оболонку, його значення (тобто його внутрішній зміст, що вже само по собі не є матеріальним і не діє на наші органи чуття), сполучуваність з іншими знаками, його зміни в часі. Соціолінгвістика наголошує саме на тому, як використовують мовний знак люди,– всі однаково чи по-різному, у залежності від свого віку, статі, соціального положення, рівня й характеру освіти, конфесійної приналежності, від рівня загальної культури і т. ін.?

Існує певна загальна закономірність: середовище, в якому живе людина, впливає на її мовленнєві навички. Найподатливішою до такого впливу є дитина. Проте й дорослі засвоюють, нерідко неусвідомлено, мовні особливості оточення – членів родини, друзів, товаришів. Різні впливи соціального середовища на мову й мовну поведінку людей і вивчає соціолінгвістика. (Це є найпростіша дефініція цього поняття, про наукову дефініцію сказано нижче).

У мові існують “зони”, більшою або меншою мірою чутливі до впливу соціальних чинників. Наприклад, форми вертання до співрозмовника, стереотипи привітань, прощань, оздоровлень, вибачень тощо – словом, уся система м о в н о г о е т и к е т у найбільшою мірою обумовлена соціальними характеристиками комунікантів та ситуацією спілкування. При цьому в різних мовах та мовних спільностях діють різні рекомендації та заборони, що стосуються вживання тих або інших етикетних формул. Ці формули є досить умовні: на їх місці могли б бути інші мовні вирази з тією ж самою функцією, однак традиція – культурна і мовна – закріпила у вживанні саме дані мовні форми, а не якісь інші, і нехтування умовностями етикету, спроби “сваволити” з етикетними шаблонами можуть призводити до непорозуміння й конфліктів.