Загальна характеристика, програма часопису, редактори «Основи».

Журнал “Основа” являє собою кульмінацію в сюжеті розвитку української журналістики першого періоду, гідно завершаючи його й підсумовуючи. Він почав виходити в рік скасуван-ня кріпацтва. Варто нагадати, що височайший маніфест про його відміну було підписано 19 лютого, а опубліковано 5 березня 1861 року. Це була верхівка, найвища подія “революції згори”. На хвилі цієї революції, вже здійснених і очікуваних демократичних перетворень і тривало духовне пробудження українства. Наприкінці 1850-х років у С.-Петербурзі, як у 1845 році в Києві, зібралося велике українське тріо кирило-мефодіївців: Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш. Їхня спільна праця й уможливила появу “Основи”.

Замислювся за типом російського “грубого” (“толстого”) журналу того часу з якнайширшим представленням усіх матеріалів, що мали б дотичність до українського краю. Журнал обіцяв друкувати твори красного письменства українською мовою або такі, що відображають життя й природу України; історичні дослідження та джерела з її історії; праці з етнографії; статті, присвячені проб-лемам виховання й освіти; обіцялося широко висвітлювати питання землеробства, сільського господарства, промисловості й торгівлі; подавати урядові постанови, які стосуються південноруського краю; вміщувати критику й бібліографію з україніки; подавати обласні повідомлення (хроніку), вести листування з читачами, друкувати дрібні статті. Цим оголошенням майбутній читач орієнтувався побачити в “Основі” відбиття усіх сфер життя України, мати перед собою універсальний журнал, покликаний об’єднати на ґрунті українства всі налаштовані до праці на цьому терені сили. Друкувався він українською й російською мовами. Перша вживалася переважно для публікацій художніх творів, друга – наукових досліджень, публіцистичних праць; нею ж писалися полемічні статті, спрямовані на обґрунтування української ідеї й захист позицій журналу в різноманітних питаннях. Але з часом, у міру тривалості видання й формування кола його читачів, питома вага української мови відчутно зросла: нею друкувалися листи читачів, хроніка, природничі дрібні статті. Тобто тут намічалася стійка тенденція до перетворення “Основи” на український журнал не лише за напрямком (яким він був), але й за мовою (яким він не був, але прагнув стати).

В. Білозерський як автор мало виступав на сторінках свого журналу, виконуючи в ньому здебільшого чорнову редакторську роботу. Найголовнішим автором “Основи” слід вважати Т. Шевченка, твори якого друкувалися щономера. Пантелеймон Куліш був дуже плідним письменником “Основи”, дуже часто виступав у ній з російськими, так і з українськими творами; як з прозою, так і з віршами, як з белетристикою, так і з публіцистикою й літературної критикою.

Історичні та публіцистичні праці М. Костомарова, П. Куліша В. Антоновича на сторінках «Основи».

Головна властивість історичних праць М. Костомарова, опублікованих в “Основі”, – їхня історіософічність. Це не просто виклад давноминулих подій, а спроба за допомогою цього викладу пояснити складний, почасти незбагненний механізм формування національного характеру українського народу, руху його історії, відкрити приховані важелі цього руху.

З першого ж номера 1861 року М. Костомаров захопив читачів великою працею “Думки про федеративне начало в давній Русі”, у якій доводив, що Київська Русь не являла собою етнічно монолітну державу, а вже тоді складала федерацію відомих з літописів племен, які й були підставою і головною причиною утворення українців, білорусів і росіян.

М. Костомарова “Дві руські народності» - писалася вона російською мовою, а однією з найважливіших думок, що проголошувалася в ній, була думка про двоєдність руського світу, який, за М. Костомаровим, складався з рівновеликих частин: велико- і малоросів, – написана ця праця була все ж з позицій українства.

М. Костомаров побачив такі істотні й значні відмінності, що сумнівів не залишалося: українці й росіяни – то два цілком відмінні, різні народи, які сформувалися у глибоку давнину й практично ніколи не мали ні спільної історичної долі, ні спільного генетичного періоду розвитку. Праця “Дві руські народності” сприяла становленню української національної самосвідомості, формуванню уявлень про окремішність українського народу.

П. Куліша “Листи з хутора” - тут була розвинута своєрідна Кулішева філософія хуторянства, що стала надалі програмовою для цього письменника. Передусім П. Кулішеві йшлося про утвердження засад питомого українського національного життя. Міста в Україні були поросійщені чи попольщені; тут зосереджувалися освіта й культура, працювала інтеліґенція, але все те було відірваним від українського ґрунту, народного життя, більше того – слугувало його знищенню.

У цих умовах на ідеал для П. Куліша перетворювався хутір, що займав проміжне становище між містом і селом, де жив заможний, переважно походженням з козацької старшини українець, який дорожив Україною. Від імені цього заможного, національно свідомого хуторянина-українця й виступав П. Куліш. Його хуторянин сприймався як представник вищої верстви українського суспільства, як потенційна можливість для української мужичої нації створити свою національну інтеліґенцію.

 Два перших листи містили програму хуторянства. Три наступні були ілюстраціями, доповненнями, розвитком окремих, щвидше приватних, аніж програмових положень.

Діяльність В. Антоновича над пробудженням національної свідомості українського народу викликала лють польського шляхетства. На діяча посипалися звинувачення в зраді. Відповісти своїм опонентам і прагнув В. Антонович у статті “Моя сповідь”, пояснюючи, що зрадою для нього було б і далі залишатися на позиціях польського панства, бо така позиція цілком суперечила його власному світоглядові й моральним засадам.