Явища пражурналістики, їх характеристика

Усі пражурналістські явища за формою можна розподілити на усні, знакові і письмові.

До усних відносимо діяльність гомеродромів, ораторство, спілкування в людних місцях.

З давніх часів представники державної влади розсилали з наказами та повідомленнями гінців: глашатаїв, дяків, герольдів. В Стародавній Греції вони називалися гомеродромами. Це й був головний інститут некоментованого інформування в античному світі.

Головним інститутом впливу та переконання, обміну думок, а також головним каналом масової комунікації античності було ораторство. Воно, як стрижень, пронизує всю античну цивілізацію від її витоків до самого руйнування.

Витоки античного ораторства пов’язані із зародженням полісної державності та діяльністю афінського архонта Солона (640–559), політичні вірші якого були не стільки власне поезією, скільки засобом впливу на суспільну думку.

До знакових форм античної пражурналістики відносимо публічну поведінку політичного діяча та масові видовища (організовані свята, похорони). Прикладом публічної поведінки, що апелювала до масової свідомості, може служити поведінка Цицерона перед вигнанням. Яскравим прикладом похорону як PR-акції може бути похорон Цезаря, театралізований Антонієм.

Явищем, що межує між усною та знаковою пражурналістикою, є театральна вистава – одна з найважливіших форм масової комунікації та управління соціальними процесами у стародавній полісній Греції. Давньогрецький театр був масовим явищем: його могли відвідувати одночасно приблизно 20 тис. людей, знаходячись там цілий день; театральна поетика вирізнялася простотою і доступністю; держава стимулювала відвідування театру “видовищними” грошима

Прикладами репрезентативних пражурналістських театральних текстів можуть бути трагедії та комедії з актуальною проблематикою: “Перси” Есхіла, що являють собою ораторний (тобто практично публіцистичний) відгук учасника недавніх греко-персидських війн; “Андромаха” Єврипіда, антиспартанські тенденції якої зустрічали живий відгук афінських громадян у зв’язку з трагедіями Пелопонеської війни, що йде зараз; і, звичайно ж, драматургія Аристофана, особливо рання, у якій широко відбилася поточна дійсність і реальні сучасники (Сократ, Клеон та ін.): це й пацифістська “трилогія” – “Ахаріяни”, “Мир”, “Лісістрата”, сатира на суддів – “Оси”, сатира на аморальність філософії софістів – “Хмари”, на політичне життя сучасних Афін – “Вершники” та ін.

Письмова пражурналістика розподіляється на ту, що виконувала функцію важливого КМК й на ту, що за своєю формою тяжіла до пражурналістики, але КМК була другорядним.

Головними письмовими КМК античності були різноманітні об’яви, надписи на п’єдесталах епонімів, стінах і т.д. та римські прагазети “Acta senatus” та “Acta diurna”. Аннали та приватне інформування також виконували функції комунікації, але все ж таки не масової.

Стосовно до історіографії, в усній культурі функцію комунікації виконували лише ті тексти, що читалися вголос, наприклад, тексти логографів (VІІ–VІ ст. до н.е.), які тяжіли, з одного боку, до документалізму, а з іншого – до цікавості. Логоси дали поштовх для розвитку історіографії і письмової публіцистики.

Історіографію ми відносимо до пражурналістських явищ, передусім, з двох причин. По-перше, тому що методика збирання інформації прадавніми істориками нагадує журналістські методи пошуку інформації (наприклад, Геродот збирав інформацію за допомогою опитування, спостереження та роботи з документами, метод збору інформації Фукідіда ми б назвали сьогодні “методом включеного спостереження”). По-друге, самі історіографічні тексти тяжіють до публіцистичності, особливо біографічні портрети сучасників Ксенофонта або листи Плінія Молодшого.

Що стосується власно письмової публіцистики, то вона не мала того масового впливу, який, наприклад, набувала публіцистика усна, але казати про повну відсутність такого впливу теж не можна. Наприклад, політичні трактати Цицерона “Про державу”, “Про закони” служили авторові теоретичним обґрунтуванням пропагандистських лозунгів, які він використовував у повсякденній політичній практиці; трактат “Про обов’язки”, що формально тяжіє до жанру дидактичного повчання, насправді мав гостру антицезаріанську спрямованість, причому мова йшла не тільки про особу Цезаря, а й про весь цезаріанський табір. Не випадково вбивці Цезаря вигукували ім’я Цицерона під час страти.

Філософські твори Цицерона, особливо “Парадокси стоїків” та “Тускуланські бесіди”, ми відносимо до пражурналістських явищ тому, що вони популяризували філософію: “Парадокси стоїків” зробили доступною філософську мораль стоїків, а “Тускуланські бесіди” перетворювали складні психологічні проблеми людини у загальнодоступні.