КРИЗА ТРЕВЕЛ-ЖУРНАЛІСТИКИ ТА ШЛЯХИ ЇЇ ПОДОЛАННЯ (ОГЛЯД СУЧАСНИХ ЗАРУБІЖНИХ ДОСЛІДЖЕНЬ)

У статті здійснюється спроба систематизації наукових підходів до визначення тре-вел-журналістики. Осмислюються аспекти нової термінології, з’ясовується місце тре-вел-журналістики серед інших її видів. Основна увага приділяється проблемі “кризи” тре-вел-журналістики, її причинам і шляхам подолання.

Ключові слова:подорож, журналізм, тревел-журналістика, нова журналістика, траве-лог.

В0українському журналістикознавстві до-бре розроблена проблема подорожнього нарису, репортажу, але дискурсивний аналіз подорожніх текстів сучасного медіа-простору не здійснювався. Про тревел-журналістику як тематичний комплекс, об’єднаний не ли-ше жанровими показниками, а й культур-ною, соціальною специфікою, активно заго-ворили в зарубіжних дослідженнях остан-нього десятиліття. Звичайно, виникає пи-тання про доцільність упровадження термі-на “тревел-журналістика” в науковий обіг. Проте цілком можливо, що поняття не від-повідає соціокультурним реаліям регіону або через певні причини не розвивається в журналістиці. Це положення ми відкинули одразу ж після введення відповідного запи-ту до пошукової системи: численні запро-шення журналістів-практиків до участі в майстер-класах або семінарах в Україні са-ме з “тревел-журналістики” свідчать про не-абиякий попит на журналістів-мандрівників. Організатори обіцяють не лише навчити “правильно” подорожувати, а й передати особливі секрети успішності тревел-журна-ліста, підкреслюючи привабливість профе-сії: актуальність, популярність, матеріальну вигідність, цікавість. Уважно продивившись такі пропозиції, можна переконатися, що частіше йдеться про знайомі жанри нарису, репортажу, нотаток, а конкретні поради сто-суються швидше журналістської майстерно-сті взагалі, ніж окремого і виняткового виду. Проте факт популярності подібних заходів цілком зрозумілий: ця галузь журналістики, підштовхнута туристичною індустрією, роз-вивається бурхливо і потребує фахівців.

0  Юферева О.В., 2011

Метою статті є визначення сутності явища “тревел-журналістика” та наявних на-укових підходів, а також окреслення проблем і перспектив тревел-журналістики в українсь-кому інформативному просторі. Надавати український еквівалент терміна “тревел-

журналістика” ми не поспішаємо, по-перше, тому, що прагнемо зосередитися на огляді цього феномену в зарубіжній науці, для якої використання такого терміну є природним. А по-друге, тому, що добре відомі прецеденти засвоєння термінології у сфері подорожньої літератури (наприклад, травелогу в літерату-рознавстві) сприяють упровадженню нових методологічних підходів і висвітленню рані-ше непомічених аспектів проблеми.

Як з’ясувалося, зарубіжні науковці стур-бовані запізненням академічного осмислення тревел-журналістики. Аналізуючи причини, вчені визнають, що проблема значно глибша за банальну неуважність і стосується перед-усім певних стереотипів, які формують став-лення до так званої “lifestyle” журналістики. Так, тревел-журналістика досі вважалася “молодшим братом” новинної журналістики, “усміхненою професією”. Напевно, кожний дослідник, що вивчає цей предмет, ставить собі завдання зрозуміти визначальні фактори формування стереотипу і, виходячи з цього, спрямувати свої студії на його подолання. Наприклад, у статті Ф. Ґануша робиться спроба поставитися до тревел-журналістики “серйозно”, про що свідчить вже сама назва праці [8]. Окреслюючи основні недоліки цього виду журналістики, вчений акцентує увагу на підпорядкуванні журналістського досліджен-ня рекламі, нехтуванні культурними відмін-ностями на користь споживання. Ф. Ґануш підтримує на авторитетну думку тревел-журналіста Т. Свіка, який виокремив сім ос-новних проблем тревел-журналістики: відсу-тність негативу; ігнорування “теперішнього” і домінування історичних аспектів; слабкість “реального” проникнення або осмислення відмінностей; надлишкова описовість; недо-статність гумору; відсутність діалогів; відсут-ність “інших” людей крім автора [8, с. 627]. Отже, до висновку про комерціалізацію, яка погіршує якість роботи журналіста, додалися скарги щодо низьких стандартів письма порі-вняно з подорожньою літературою. Дилетан-

тизм – виразна ознака становлення тревел-журналістики, поширення якої стимулюється розвитком електронних форм медіа. Публі-кації подорожніх спостережень “не журналіс-тів” широко практикуються і в українських друкованих ЗМІ. За кордоном цей факт уже давно усвідомлено, що зумовило появу ряду видань, зорієнтованих на широку аудиторію, у яких принципи та практичні поради до на-писання подорожніх репортажів або статей посідають ключове місце.

Із культурологічної точки зору проблема одноманітності, поверховості, засилля кліше і стереотипів осмислюється як наслідок роз-витку сучасної культури подорожі та доміну-вання ідеї “туризму”, до якої слід поставитися тим відповідальніше, чим вагомішу роль во-на відіграє в сучасному глобалізаційному процесі. Наприклад, П. Ґолланд і Г. Хагган у книзі “Туристи з друкарською машинкою: кри-тичні рефлексії сучасної подорожньої літера-тури” (1998) зазначили, що процес глобалі-зації, який робить світ таким доступним, а людину мобільною, має зворотній бік: він ні-велює різноманіття [9, с. 2]. У праці форму-люється проблема пізнання вже знайомого світу, що має, на думку авторів, колоніальні витоки, а сьогодні експлікується у тому, що саме “дім” обрамляє подорож, можливість повернення виступає предикатом подорож-нього досвіду [9, с. 5]. Показовою стає кла-сифікація подорожніх статей із точки зору ступеня віддаленості, мобільності журналіста у процесі написання, запропонована в одно-му з “практичних” посібників: “з місця призна-чення” (“destinational”), “ближче до дому” (“closer to home”), “безвиїзно” (“non-destina-tional”), “за підготовкою матеріалів” (“rounds-up”) [12, с. 25]. За цією класифікацією прихо-вується ще один проблемний аспект впливу інформатизації на тревел-журналістику: по-дорожній репортаж у сучасних умовах може створюватися із “власного крісла”; власне рух, знайомство, занурення в інше середо-вище та, відповідно, висування пізнавальних, аналітичних завдань частіше стає другоряд-ним для тревел-журналістики. Інформатиза-ція призводить до того, що підготовчим ета-пом створення матеріалу (оглядом супутніх тем, пошуком тематичних ніш, попереднім ознайомленням з місцевістю) процес напи-сання статті завершується. Не випадково тренери майстер-класів закликають свою аудиторію заздалегідь відмовитися від такого методу, адже це призведе, як мінімум, до нав’язливих повторів.

Більшість дослідників зазначають, що кри-тика на адресу тревел-журналістики зумовле-на її “приватним” характером, послабленням значення соціальної та політичної проблема-тики, суб’єктивізмом. Аналізуючи цей аспект, було простежено зв’язок тревел-журналістики із розслідувальним методом. Однак і тут вира-зно проступає особливий перехідний характер тревел-журналістики: “Як форма розслідува-льного журналізму <…> подорожня література визначається інтермедіальним статусом між суб’єктивним розслідуванням та об’єктивною документацією” [9, с. 9]. Австралійська дослід-ниця Р. Кендіда вбачає у цій двоїстості підґру-нтя для спорідненості тревел-журналістики та розслідування, позаяк останній вид журналіз-му також характеризується як емоційністю, так і дистанційованістю; як автобіографічністю, так і аналітичністю [3, с. 123]. Тревел-журналізм-розслідування мусить поставити собі за мету усвідомлювати туриста як “господаря” в коме-рційній сфері, а не мовчазного, безправного споживача пропозицій туристичної індустрії. Маючи таку соціальну відповідальність, тре-вел-журналіст може подолати свої острахи щодо конфліктів із туристичним або реклам-ним бізнесом через розслідувальні питання [3, с. 126], – вважає дослідниця.

З іншого боку, тревел-журналістика набли-жається до журналістського дослідження, зок-рема етнографічного. Принагідно зауважимо, що особливого значення “етнографічний” ра-курс вивчення тревел-журналістики може на-бути в українському контексті, враховуючи іс-торичні особливості подорожніх нарисів. У за-рубіжній гуманітаристиці цьому аспектові при-свячено чимало праць. Незважаючи на ви-знання відчутності “етнографічного імпульсу” літератури мандрів, дослідники охочіше аналі-зують відмінності між ними, які виникають на сучасному етапі. С. Фаулер, наприклад, ви-значає своєрідність позиції мандрівника та етнографа стосовно “іншого”: якщо перший мусить переживати “виснажливе відчуження”, то другий – “культурний релятивіст”, що роз-міщує “відмінність” у межах алегоричних рамок “тотожності” [7, с. 83].

Крім того, для вирішення своїх завдань етнографічна журналістика вимагає трива-лішого спостереження за об’єктом дослі-дження, охоплення різноманітних сфер жит-тя і культури, глибшого їх аналізу та розу-міння. Радикальне розмежування етногра-фізму та подорожньої літератури майже за більшістю критеріїв: об’єктом дослідження, методом, аудиторією, – відбувається у вже згаданій праці П. Ґолланд і Г. Хагган. Осно-вний акцент робиться на високому професі-оналізмі етнографів, що наближує їхню дія-льність до наукового дослідження “інозем-них культур” та, відповідно, краще підготов-лену аудиторію [9, с. 11]. Вважаємо, автори спираються, передусім, на ознаки якості су-часного подорожнього письма: дилетан-тизм, поверховість, анекдотичність.

Проте не можна не погодитися і з тим, що між етнографією і журналізмом існує чимало типологічних подібностей на теперішньому етапі розвитку, зокрема, спрямування до лі-тературних форм експлікації спостережень.

Симптоматично, що спільним знаменником етнографії та журналізму знов виступає дихо-томія об’єктивного та суб’єктивного письма. Цікавий підхід до етнографізму як специфіч-ного “наративного” дослідження, далекого від абстракції, знаходимо в працях теоретиків і практикуючих журналістів. Надзвичайну по-пулярність дістало поняття “автоетнографія”, яке виникло у середині 80-х рр. минулого століття. Автоетнографія як персоналізоване дослідження використовує специфічний фо-кус, який дає змогу глибше розглянути взає-модії між своїм і чужим, підключаючи власний досвід до соціокультурного контексту, що ви-вчається [10, с. 2]. Криза “репрезентації”, не-задоволення науковою мовою спонукало ет-нографічну журналістику до упровадження літературних засобів, що посилило процес розмивання меж між літературними жанрами і журналістським дослідженням [4, с. 178]. У цьому контексті тревел-журналістика вивча-ється із декількох позицій: по-перше, дослід-ники з’ясовують кореляцію між травелогом і тревел-журналістикою, вважаючи кризу іден-тифікації останньої зумовленою їхньою гене-тичною близькістю; по-друге, велика увага приділяється фактологічності, об’єктивності в журналістиці, що має дистанціюватися від літератури подорожей, розвиваючи ці ознаки; по-третє, тревел-журналізм аналізується в контексті нового журналізму. Втома від авто-матизованої журналістики, нестача чутливос-ті, гнучкості оповідей, особливо ж для такого складного жанру, як подорож, сприяло виро-бленню інших шляхів взаємодії журналістики і літератури. Ця проблема постає у статті пор-тугальської дослідниці І. Соарес “Південь: де подорож зустрічається з літературною жур-налістикою”. Подорож – гетерогенний жанр, а отже, залучає елементи як фікшн, так і нон-фікшн. Межі між травелогом і наративним літературним журналізмом розмиваються. Аналізовані тексти тревел-журналіста вияв-ляються “подорожжю наратора до відкриття самого себе” [11, с. 25]. Основним і найчасті-ше вживаним словом – характеристикою по-дорожнього літературного журналізму в праці І. Соарес є “свобода” – більша свобода і гнуч-кість у саморозкритті, в описах, дослідженні.

Отже, як бачимо, двоїстість тревел-журна-лістики розуміється дослідниками неоднозна-чно: ця визначальна ознака виступає джере-лом як суперечностей її наукового відобра-ження, так і проблем у практичній діяльності. Суголосні позиції фіксуються в працях амери-канських спеціалістів Е. Фюрзіх та А. Кавурі. Даючи суб’єктивну оцінку подорожньому дос-віду та наближуючись до літературного жанру, тревел-журналістика, на думку дослідників, дійсно відмежовується від традиційного уяв-лення про журналістику [5, с. 61]. Разом із тим, Е. Фюрзіх та А. Кавурі підкреслюють, що пере-насичення розважальністю, гіперкомерціаліза-ція не є проблемами винятково подорожньої журналістики. Головний акцент вчені роблять на необхідності ретельного вивчення цих ас-пектів, вироблення спеціального підходу до них у контексті тревел-журналістики як особ-ливого виду масмедійної творчості. Поділяючи погляд Д. Гартлі на журналізм як текст, а не професію чи функцію, Е. Фюрзіх та А. Кавурі пропонують зосередитися на культурологічних підвалинах тревел-журналістики. Так, відсут-ність критицизму в тревел-публікаціях може пояснюватися цінностями західного суспільст-ва щодо праці та відпочинку, зокрема, йдеться про протестантську етику [6, с. 153]. Більше того, вибудовування системного підходу до процесів, що охоплюють сучасну журналісти-ку, мусить відштовхуватися від “людини”, її самоусвідомлення у пізнанні “іншого”, принци-пів формування образу іншої культури і прос-тору. Такий антропологічний підхід вже апро-бовано у західній типології жанрів подорожньої літератури [1; 2]. Зрозуміло, погляд на ці аспе-кти не з історичної точки зору, а з сучасної пе-рспективи значно ускладнюють вирішення по-ставлених завдань. Крім того, на відміну від літературознавства, що актуалізує моделі ви-разно анти туристські: мандрівника, номада, – пріоритетом тревел-журналістики стає спосте-реження масового феномену “туриста” та його спадкоємця “пост-туриста”. Особливістю таких досліджень є те, що “туристична” зорієнтова-ність аналізу сучасного стану тревел-журна-лістики є багатокомпонентною, поєднує еко-номічний, соціальний, культурно-історичний аспекти.

Шукаючи нових підходів до тревел-жур-налістики, Е. Фюрзіх та А. Кавурі спирають-ся на туризм як соціологічний факт, для ви-вчення якого важливе значення мають чо-тири питання: відтворення дозвілля і праці як різних сфер соціальної активності; автен-тичність; розмежування соціального сере-довища на окремі частини досвіду (“при-рода” – “культура”, “дух” – “тіло”); вплив тех-нології на повсякдення. Дослідники наво-дять приклади відмінності образів процесу туризму в різних країнах. Так, австралійські компанії просувають ідеї “ностальгії за при-родою”, що відображається на характері туристичної подорожі. Натомість британці орієнтуються на романтизацію свого мину-лого як цивілізації. Е. Фюрзіх та А. Кавурі наполягають на ґрунтовному вивченні наці-ональних аспектів тревел-журналістики, зо-крема, таких: які чинники є провідними у формуванні образу нації; чиє бачення “нації” є інституційним; яким чином тексти тревел-журналістів погоджують парадокси між націо-нальною автентичністю, сучасністю [6, с. 159].

Тревел-журналістика, так само як і ту-ризм, є багатоаспектною культурною практи-кою, до якої залучаються різні “гравці”: уряди, туристична індустрія, тревел-журналісти, ту-

ристи, рекламні агентства тощо. Отже, ос-новне завдання дослідження слід сфокусу-вати навколо різностей інтересів цих агентів та їхнього впливу на формування образу “іншого”. Звідси випливає ряд питань: якою мірою тексти тревел-журналістів формують загальні культурні або ідентичнісні межі че-рез соціальні категорії класу, раси, ґендеру та чи не відбувається у тревел-журналістиці підміна “позитивної” ідентичності “негатив-ним” образом “іншого”? [6, с. 163–164]. Без-сумнівно, дослідження Е. Фюрзіх та А. Каву-рі містять більше питань, ніж відповідей, але це може означати відкриття нової сторінки вивчення тревел-журналістики.

Висновки. Отже, в сучасних зарубіжних працях з тревел-журналістики окреслилися три виразні дослідницькі спрямування: перше аналізує відношення між тревел-журналіз-мом і власне журналізмом, між журналісти-кою, що, концентруючись у сфері дозвілля, обслуговує туристичну індустрію або суміжні комерційні інтереси, та дослідженням і розс-лідуванням; друге зосереджується на розме-жуванні тревел-журналізму і літературного подорожнього наративу; третє акцентує ува-гу на соціокультурних аспектах тревел-журналістики, зокрема, образі туриста і ман-дрівника, специфіці зображення “іншого”, по-стколоніальних особливостях та ролі міжна-ціонального “посередника” в сучасному світі.