ВИДИ, СТРУКТУРА, ОСОБЛИВОСТІ РЕДАГУВАННЯ

Життєва історія доволі популярний нині жанр публіцистики. Щоправда, перевагу йому надають здебільшого регіональні газети та жіночі журнали. Специфічні предмет висвітлення (факти приватного життя людей) та характер відображення дійсності (надмірна і часто невдало застосована образність) створили цьому жанру неоднозначну репутацію: його вважають «низьким», популістським, хоч і доволі затребуваним. Можливо, саме тому і в журналістикознавстві його якщо й згадують, то побіжно.

У монографії О.О. Тертичного «Жанри періодичного друку» життєвій історії присвячена сторінка тексту: проводиться порівняння з «міні-історією» та оповіданням, описуються стилістичні помилки аналізованого дослідником твору. С. Шебеліст у статті «Трансформаційні процеси в системі журналістських жанрів» характеризує життєву історію як частковий замінник нарису: «Поступовий, утім, усе-таки не остаточний занепад колись поширених журналістських жанрів (нарис, фейлетон, памфлет) пов’язаний із їхньою неорганічністю і невідповідністю реаліям життя… Однак це не зменшило читацького інтересу до… „маленької людини”. <…> Матеріали про неординарних сучасників подають, зазвичай, у формі інтерв’ю, репортажу, життєвої історії чи у їхній комбінації» [3, 277-278]. В. Олешко в навчальному посібнику «Журналістика як творчість» також описує генетичну спорідненість нарису та життєвої історії, вказуючи при цьому на значимість останньої: «Оповідь у жанрі життєвої історії сьогодні намагається відповісти на дуже різні питання людського буття, беручи свої сюжети з багатьох сфер суспільного життя» (перекл. тут і далі наш. – Прим. авт.) [1, 207].

Мета цієї публікації – на матеріалі текстів, опублікованих у газетах «Життєві історії», «Життя. Історії», «Життя. Народний тижневик», «Газета для Вас», «Юр’ївська земля» та журналі «Неймовірні історії кохання», здійснити системний аналіз жанру життєвої історії, а саме: запропонувати визначення, характеристику його основних видів, структури й особливостей редагування.

Життєва історія – це тип твору, в якому за допомогою усіх засобів художнього відображення дійсності, наявних у публіцистиці, висвітлюється епізод чи низка епізодів із життя звичайної людини. Цей жанр має багато спільних рис із нарисом, есе, художнім чи побутовим репортажем, листом, анекдотом, оповіданням. Однак є ціла низка тільки йому притаманних ознак, які виокремлюють його з-поміж інших.

Так, на відміну від портретного чи біографічного нарису, життєва історія розкриває значущість не описуваного персонажа, а події (історії), що з ним відбулася. Автор-нарисовець прагне створити цілісний, художньо завершений портрет конкретної людини, життя чи вчинки якої варті читацької уваги. Автор життєвої історії створює детальну характеристику свого героя, однак для читача той залишається одним із багатьох, таким, що не вирізняється з натовпу. Фактична достовірність нарису підкреслює унікальність людини. Анонімність життєвої історії (у більшості випадків імена та прізвища героїв оповіді змінені) − її типовість. Зазвичай нарис – це характеристика визначної особистості в звичайних обставинах, а в життєвій історії описується пересічний громадянин в непересічній ситуації. Більшість науковців наголошують на тому, що життєвій історії, на відміну від нарису, не властиві моралізаторство. Однак це не зовсім точне порівняння. Значна кількість життєвих історій таки містять «катехитичну» частину, автори не можуть і не дуже прагнуть уникати повчальності. Нарис, натомість, уже більш як двадцять років звільнився від еталонів та ідеологем радянської журналістики. Нарисовці вже давно не пишуть «ікон» ударників праці, а отже звільнені від потреби зайвий раз комусь нав’язувати канони правильної поведінки.

Від есе життєву історію відрізняє більш стала і переважно лінійна композиція. Тут ми не знайдемо властивих есеїстиці циклічності, фрагментарності, асоціативності, наявності повторів, відкритості фіналу тощо. Крім того, життєва історія, на відміну від есе, знову ж таки має дещо інший предмет опису: читач слідкує за перипетіями розгортання сюжету, і для нього, за великим рахунком, байдуже, що з цього приводу думає автор. Розмірковування на очах у читача, іронічність, гра словами, парадоксальність мислення, афористичність – це ті риси, які в межах есе зводять його автора на п’єдестал і роблять головним героєм власного твору. Завдання і роль автора життєвої історії набагато скромніші. Цей критерій не менш важливий для порівняння з репортажем. Ефект присутності, наочність зображення, жвавість і викладу, достовірність відтворення допоможуть, безперечно, створити якісний репортаж. Для життєвої історії ці правила необов’язкові.

Досить складно, на перший погляд, диференціювати жанри життєвої історії та листа. Пояснюється це тим, що в більшості випадків життєва історія – це і є чийсь літературно опрацьований, перероблений, доповнений лист. Роздуми й переживання щоденникового характеру, які стають зазвичай матеріалом читацьких колонок, є прямими попередниками жанру життєвої історії. Такі «листи − життєві історії» варто відрізняти від листів, що входять до аналітичної групи журналістських жанрів та містять виклад і частковий аналіз якоїсь проблеми, спрямовані на привернення уваги суспільства до неї і пошук шляхів вирішення.

Дотичність життєвої історії до літературного анекдоту очевидна, як, власне, і відмінності між цими жанрами. Анекдот як жанр художньої літератури й журналістики – це коротке оповідання про будь-який вартий уваги (здебільшого – курйозний) випадок із життя людини. Більшість життєвих історій не мають гумористичного чи сатиричного забарвлення. Однак є й такі, в яких несподіваний, парадоксальний фінал засвідчує генетичну спорідненість цих жанрів.

Життєву історію від жанру оповідання суттєво різнить ступінь художнього узагальнення. О.О. Тертичний вичерпно схарактеризував це так: «на відміну від власне художніх творів життєві історії, які пишуть журналісти, мають більш приземлений, близький до документального характер відображення дійсності, відзначаються схематизмом у розвитку сюжету, використанням властивих газетному мовленню штампів, сталих стилістичних зворотів» [2, 275].

Структура творів у жанрі життєвої історії доволі типова: вступ, основна і заключні частини. Вступна частина може містити експозицію (стислий виклад подій, які передували основній сюжетній колізії, чи коротка характеристика персонажів твору), сентенцію (роздуми автора з приводу проблемних ситуацій, які потім будуть висвітлюватись), анотацію (короткий виклад сюжету), пролог (відомості про обставини знайомства оповідача з історією, яку він збирається розказати, або опис події, яка змусила його щось пригадати і розповісти). Основна частина складається переважно з опису подій, викладених за хронологічним принципом. Доволі часто оповідач розпочинає з кульмінації, яку потім розкриває в низці епізодів. Набагато рідше оповідь складається з фрагментів-вражень (невеличких фабул), суть яких читач розуміє наприкінці, в розв’язці. Заключна частина – необов’язковий елемент, але в більшості творів він присутній у двох варіаціях: це епілог чи висновок-мораль. Оповідь ведеться або від першої особи або від імені автора чи оповідача. Переважає монологічне мовлення, яке зрідка перебивається прямою мовою або діалогами.

Характери персонажів у життєвих історіях доволі схематичні. Автори зазвичай намагаються розкрити їх за допомогою таких засобів образності, як епітет, порівняння, метафора. Але, по-перше, ці засоби не створюють повноцінного уявлення про людину (опис жестів, мовленнєва характеристика, використання художніх деталей − більш дієві прийоми, але вони, на жаль, майже не використовуються), а по-друге, вони вживаються часто досить невдало. Так, наприклад, літня й дуже хвора жінка, яка й по хаті вже не може ходити, на думку автора, здатна накинутися на відвідувача «як пантера». Або ж, читаємо таку характеристику: «Висока, ставна, з великими карими очима, що блищали від злості. А веселі брови низько насувалися на очі, мов густі хмари перед дощем» (Життєві історії. - №3. – 2012. – С.1). Аби навіть читачеві хтось пояснив, які вони – «веселі брови», гротескності й абсурдності портрету це б не зменшило.

Аналіз життєвих історій у різних виданнях засвідчує, що на сьогодні існує чимало видів цього жанру. Їх краще систематизувати за певними критеріями, а саме: за темами, функціями, авторством, ступенем фактологічної точності, спорідненістю з іншими жанрами.

У сучасних життєвих історіях можна виокремити такі тематичні рівні: 1) сфера кохання й сім’ї (одинокість, нерозділене кохання, зустріч, зваблення, авантюрні пригоди закоханих, розлука, зрада, нерозуміння в сім’ї, побутові проблеми, поділ майна, конфлікти батьків і дітей, конфлікти з тещею чи свекрухою, жорстокість у сім’ї, одностатеві стосунки, неможливі стосунки – ті, які засуджуються суспільством, наприклад, між близькими родичами); 2) дружба (по-справжньому товариські відносини і зраджена дружба); 3) віра, сектантство, езотерика; 4) соціальні проблеми (матері-одиначки, рання вагітність, пияцтво, наркоманія, відсутність роботи й робота за кордоном, жертви злодіїв чи аферистів, відгомін війн, дуже рідко – негативний вплив політики чи ідеології на долю людини); 5) нещастя (хвороба, втрата, нещасний випадок, психічні вади людини). Загалом, змістова домінанта творів у цьому жанрі – вічні теми й бродячі сюжети.

За функціями життєві історії можна поділити на розважальні та соціально зорієнтовані. У творах другого виду автор намагається не лише зробити сюжет цікавим, а й привернути увагу читачів до якоїсь проблеми. Крім того, життєва історія відіграє ще й терапевтичну, компенсаторну роль: читач постійно впізнає себе в описуваних героях, підсвідомо шукає відповіді на власні запитання, співпереживає, а інколи й долучається до співтворчості – сідає й записує свою власну історію. Не менш важливою є функція комунікативна. Життєва історія, як і читацький лист, один із небагатьох інтерактивних засобів спілкування на сторінках друкованої преси, який дозволяє зменшити дистанцію між автором і читачем, змушуючи їх постійно мінятись ролями.

Жанр життєвої історії часто демонструє свою наближеність до інших, споріднених із ним жанрів. Так, можна виокремити власне життєву історію, «життєву історію – сповідь», життєву історію щоденникового типу, «життєву історію – біографічний нарис», «життєву історію – есе (роздум)», «життєву історію – лист», «життєву історію – усмішку (анекдот)». В кожному з цих випадків жанр залишається самим собою, запозичується переважно лише метод опису життєвих перипетій «маленької людини».

Оскільки авторами життєвої історії можуть бути не лише журналісти, а й читачі, то слід виокремлювати в межах цього жанру оригінальні твори й літературно оброблені читацькі історії. За ступенем же фактичної достовірності життєві історії можна поділити на документальні та вигадані.

Редагування будь-якого твору залежить від специфіки жанру, в якому він написаний. Особливості предмету, мети, будови, стилю провокують до виникнення помилок певного виду. В життєвій історії такими наріжними каменями є 1) філософічність, 2) образність, 3) необхідність опису багатьох подій у малому за обсягом повідомленні, 4) популізм.

Автори життєвих історій часто незадоволені «приземленістю» предмету опису в своєму творі і, можливо, тому вдаються до певних філософічних узагальнень. Їхні роздуми з приводу очевидних речей або ж, навпаки, безапеляційні сумнівні твердження призводять до виникнення логічних помилок, абсурдизмів: «І в тому, щоб жити, немає нічого аморального», «В тебе все буде добре, коли стане на свої місця» (Життя. Історії. − №6. – 2012. − с. 3); «Наш час – час спілкування, зустрічей і розлук…» (Юр’ївська земля. − 26 листопада. − 2009); «Тим часом надворі гуляла горбачовська “відлига”. Люди переконалися, що голова існує не лише, як прикраса і частина тіла – нею, з’ясувалося, можна й думати» (Газета для Вас. − № 22. – 2011).

Найбільш типовою помилкою в життєвих історіях є невдало застосована образність. Неправильно вжиті епітети, порівняння, метафори, фразеологізми призводять до виникнення змістових прогалин або ж спотворення суті висловлювання.

Причин девіацій, пов’язаних із використанням метафор, кілька. Підібраний образ не відповідає ситуації чи описуваним реаліям: «Не постарається знайти ключа, щоб відчинити двері в дорогу порозуміння?», «Осінній день не припиняв плакати й увечері» (Життя. Історії. − №6. – 2012. – С. 5). У результаті виникають параобрази (двері на дорозі, зустріч дня і вечора), які б могли ефективно «працювати» як засоби створення пародійних чи фантастичних елементів, але безглузді в запропонованому контексті. Часто автори помилково використовують ще один прийом гумористичної літератури – розвінчання та трансформація метафори. «Ти маєш зібрати друзки свого розбитого серця і якось жити далі» (Життя. Історії. − №6. – 2012. – С. 3). Метафора «розбите серце», за допомогою якої описується душевний біль, сприймається буквально і трансформується в новий образ. Повторимо, це ефективний засіб пародіювання. Однак автор цієї історії не жартує, хоч, зрештою, і не пояснює, що робити із зібраними друзками серця – мабуть, клеїти? Ще один приклад: «Чому тобі подають руку допомоги тільки тоді, коли твій кулак уже трохи пахне силою?» (Життєві історії. − №6. – 2012. – С. 3). По-перше, навряд чи можна дочекатися допомоги, показуючи кулаки. По-друге, буквальне сприйняття асоціативних відношень жесту (показування кулака) та сталого вислову «Чим пахне?», призводить до виникнення комічного ефекту. Зрештою, неправильне використання метафори може бути пов’язане з неточністю слововживання: «Вперше у житті щось наче почало топитися в моєму серці» (Неймовірні історії кохання. - №2. – 2012. – С. 13). Застосування тропів передбачає не тільки знання точного значення вживаних слів, але й художнього чуття, інтуїції. Тут автора підвело і те, й друге. Хотів він сказати, що серце героя відтануло, чи, навпаки, в ньому зажевріла якась надія, залишиться для читача загадкою.

Не завжди влучно автори життєвих історій використовують порівняння. Наприклад: «Адже тремтіння рук, стукоту серця… не може замінити коробка – Інтернет» (Життя. Історії. − №6. – 2012. – С. 2). З коробкою зазвичай порівнюють комп’ютер. Інтернет, навпаки, асоціюється зі свободою, необмеженістю, повсюдністю. Якщо ж авторові так треба було показати негативну суть інтернет-залежності, можна було б згадати, що Всесвітню мережу називають ще й «павутиною». Порада звільнитись із пастки «павука» і повернутися до реального життя могла б бути більш доречною. Наведемо приклад ще одного порівняння, але вже «без коментарів», оскільки абсурдність його очевидна: «Вони живуть в інших вимірах. Як собака, що лежить на сіні. Із п’єси Лопе де Вега. Тільки його твір зовсім про інше» (Життя. Історії. − №6. – 2012. – С. 3).

Помилки у вживанні фразеологізмів трапляються через 1) неточне відтворення сталого вислову: «Мені чомусь у голову засіла одна думка» (Неймовірні історії кохання. – №2. – 2012. – С.8); 2) трансформування фразеологізму шляхом його доповнення: «жорстоко розправляються: ув’язнюють, висилають до ведмедів на Північ працювати на каторжних роботах» (Життєві історії. - №3. – 2012. – С. 5); 3) неврахування стилістичних особливостей контексту, в який вводиться фразеологізм: «став яблуком розбрату між братами і сестрою» (Життєві історії. - №3. – 2012. – С. 3).

Зловживання епітетами – ще одна проблема, із якою обов’язково зіткнеться редактор, працюючи над життєвою історією: «Куди і навіщо поспішає цей видимий світ?» (Юр’ївська земля. − 26 листопада. − 2009); «А скільки спілих яблук, груш, слив родили дерева!» (Життєві історії. - №3. – 2012. – С. 3); «побігли у своїх справах, давши Оксані чистий спокій…» (Життєві історії. - №3. – 2012. – С. 5). Тяжіння авторів до багатослів’я, деталізації, «прикрашання» призводить до виникнення змістових і логічних помилок. Читач має таки замислитися, де ростуть ті дерева, що родять одразу спілі плоди, що таке «чистий спокій» і чи часто автор бачить світ «невидимий»?

Використання повторів як стилістичної фігури мовлення також має бути вмотивованим. Однак інколи до нього вдаються не заради підсилення емоційного впливу на читача, а тому що авторові забракло слів: «Їй і за вухом не свербить, що її син так мучиться, мучиться», «Адже в її руках подальша доля дружби колишніх друзів» (Життя. Історії. - №6. – 2012. – С. 5). Як і в будь-якому жанрі, де домінує оповідь, є ризик повторення однакових займенників: «Він довіряв кожному з них, наче собі. Він ніколи не нудьгував…» (Життя. Історії. - №6. – 2012. – С. 4); «Орися… частенько пригощала… квартирантів… і з насолодою дивилася, як ті поглинають те, що приготували її вправні руки» (Неймовірні історії кохання. - №2. – 2012. – С. 32); «− Ну, не переживай, я от що знайшла, − я коротко переповіла все, що мені вдалося знайти» (Неймовірні історії кохання. - №2. – 2012. – С. 9).

Необхідність опису багатьох подій у малому за обсягом повідомленні є причиною багатьох девіацій на синтаксичному рівні. Назвемо найбільш поширені помилки цього ряду: 1) еліпси: «Багато чого навчився в європейців, куди вони виїжджали разом не тільки відпочивати», «Підбирала штори, фіранки відповідних кольорів. Усе мало впливати на їхній розумовий, душевний і фізичний стан» (Життя. Історії. - №6. – 2012. – С. 1); 2) безперервність викладу, «нанизування» зв’язків одного виду; ця помилка часто призводить до виникнення неузгодженостей, заважає адекватному розумінню тексту через неможливість усвідомити значимість викладених автором фактів: «Думали розділити через суд будинок і ділянку, та суддя запропонував розв’язати все мирно, а мирно не виходить ніяк, він відмахнувся» (Життя. Історії. - №6. – 2012. – С. 3); «відкашлявшись, стрімголов вискочив надвір і швидко побіг вулицею. За ним – Юрко, гукав, гукав Юрко, щоб Віктор хоч на хвилину зупинився, щоб обговорити це непорозуміння» (Життя. Історії. - №6. – 2012. – С. 5).

Надмірний популізм у межах життєвої історії теж сприяє виникненню помилок. Тяжіння до спрощення, примітивізму – ознаки всіх творів масової літератури. «Сиділа в теплій, затишній кімнаті, витріщивши очі на екран» (Життя. Народний тижневик. - №6. – 2012. – С.1); «тьфу ти, кришталеві черевички», «Не факт, звичайно, але…» (Неймовірні історії кохання. - №2. – 2012); «я ще надто молода і таке інше» (Газета для Вас. - №21. – 2011) − ця лексика могла б бути доречною в прямій мові героїв для створення їхньої мовленнєвої характеристики. В усіх інших випадках використання розмовної лексики, сленгу все-таки має бути дозованим.

У результаті здійсненого аналізу життєвих історій, що публікуються на сторінках сучасних газет і журналів, можна зробити такі висновки: 1) видова парадигма цього жанру складається з власне життєвої історії, життєвої історії сповідального, щоденникового, нарисового типів, «життєвої історії – есе», «життєвої історії – листа», «життєвої історії анекдоту»; виокремлюються також життєві історії розважальні та соціально зорієнтовані, оригінальні й літературно оброблені, документальні та вигадані; 2) у межах цього жанру розкриваються як «вічні» теми (віра, дружба, кохання, сім’я), так і низка соціально значущих проблем (наркоманія, безробіття тощо); 3) варіювання структури жанру відбувається за рахунок вступної та заключної частин, які можуть мати форму експозиції, прологу, анотації, сентенції, епілогу, висновку-моралі; 4) до виникнення стилістичних помилок у жанрі життєвої історії призводять претензійність, зайва філософічність, популізм, невдало використовувана образність, необхідність опису багатьох подій у малому за обсягом повідомленні; 5) типовими для цього жанру помилками можна вважати неправильно вжиті метафори, порівняння, епітети, повтори, фразеологізми; зловживання негативно маркованою чи периферійною лексикою; безперервність викладу й еліпси, які, в свою чергу, призводять до виникнення логічних помилок.

ЛІТЕРАТУРА

1. Олешко В. Ф. Журналистика как творчество : учеб. пос. / В. Ф. Олешко. − М. : РИП-холдинг, 2003. − 356 с.
2. Тертичний А. А. Жанры периодической печати : учебное пособие / А. А. Тертычный. – М. : Аспект Пресс, 2000. – 312 с.
3. Шебеліст С. Трансформаційні процеси в системі журналістських жанрів / С. Шебеліст // Вісник Львівського університету. Серія теле- та радіожурналістика. – 2010. – Вип. 9. – Ч. 1. – С. 274-280.

О.І. Харитоненко (Київ)