ХАРАКТЕРИСТИКА АРГУМЕНТАТИВНОЇ РИТОРИКИ

Власне неориторика, як новий історичний етап розвитку риторики, була започаткована роботою X. Перельмана (1912- 1984)та Л. Олбрехт-Титеки"Нова риторика: Трактат про аргументацію" (1958 р.). Бельгійські науковці так визначили завдання своєї праці: "...об'єктом теорії аргументації є вивчення дискурсивних прийомів, що дозволяють викликати чи посилити прихильність до запропонованих для згоди тез"¹.

Ґрунтовність роботи Х. Перельмана та Л. Олбрехт-Титеки (ретельне дослідження різноманітних технік аргументації) дала значний імпульс розвитку власне теорії аргументації та неформальної логіки. Неформальна логіка як окрема галузь сучасного логічного знання виникає у 70-х рр. ХХ ст. На сьогоднішній день слід підкреслити тісний взаємозв'язок між аргументативною риторикою та неформальною логікою.

Загалом можна виділити наступні характерні риси, які поєднують аргументативну риторику і неформальну логіку. По-перше, це дослідження аргументації як процесу, а не тільки як результату, що більш властиве формальній логіці. По-друге, це аналіз тих міркувань, що виражаються природною мовою і використовуються в публічному дискурсі. По-третє, це виявлення раціональних стандартів, завдяки яким аргументативний дискурс може використовуватися для обґрунтування певних точок зору.

Ідеалом аргументативного дискурсу є критична дискусія. Вона спрямована на подолання розходження в думках через обговорення того, чи потрібно приймати певну точку зору, чи ні. У критичній дискусії виділяються чотири стадії: стадія конфронтації, стадія відкриття дискусії, стадія аргументації та завершальна стадія.

Аргументативний дискурс може бути представлений у письмовій і усній формах. Ораторська ж промова, з одного боку, являє собою лише елемент критичної дискусії, а з іншого - містить у собі, як правило, не тільки аргументацію.

Взагалі виступ оратора може складатися, на думку Ф. ван Єємерена, Р. Гроотендорста, Ф. С. Xенкеманс, з таких частин: вступ, метою якого є привертання уваги аудиторії до того, що має намір виголосити оратор; опис проблеми; аргументація, коли оратор наводить аргументи на користь своєї позиції; критика передбачуваних заперечень думки оратора; завершення, метою якого є підкреслення основних результатів.

Автори виділяють декілька конкретних способів, що дозволяють зробити вступ більш цікавим: посилання на власний досвід, поточну подію, відомий історичний випадок, парадоксальна цитата, анекдот, запитання. Як правило, у цій частині ораторської промови вказується також та позиція, яку промовець буде захищати.

Стосовно критики інших позицій, які протистоять думці оратора, то тут можливі три варіанти викладу. По-перше, можна спочатку показати неспроможність цих позицій (як правило, в ораторських промовах зустрічається саме такий порядок). По-друге, можна спочатку подати аргументи на користь своєї позиції. По-третє, можна поєднувати тактику критики інших позицій з викладом аргументів на користь власної. За будь-якого варіанту потрібно найбільш сильні аргументи розташовувати або на початку (тоді вони вплинуть на сприйняття аудиторією всієї промови в цілому), або в кінці (тоді вони краще запам'ятаються).

Завершення промови покликане закріпити в аудиторії тези. Тому, на думку авторів, оратору не варто вводити нові аргументи або повністю повторювати свою аргументацію.

У цілому специфіку риторичного підходу до аргументації Ф. ван Єємерен і Р. Гроотендорст визначають таким чином. По-перше, це спрямованість аргументації на певну аудиторію. Тобто ефективність моделей аргументації розкривається стосовно тих людей, яких потрібно у чомусь переконати. По-друге, раціональні стандарти прийняття аргументів прирівнюються до тих, які превалюють у певному суспільстві. Тобто аргумент вважається прийнятним, якщо він схвалюється аудиторією. По-третє, це встановлення ефективності різних моделей аргументації. Тобто вивчаються різноманітні прийоми, які в певному контексті впливають на зміну думок аудиторії. Звідси випливає приписуючий характер риторичного підходу, що виявляється у вказівці напрямів, коли на яскравих прикладах і багатократному повторенні можна навчити досягати успіху в публічних виступах².

Фахівці у галузі теорії аргументації також підкреслюють необхідність синтетичного підходу до її вивчення:

"Хоча аргументація - це явище використання мови, ясно, що її не можна адекватно розглядати тільки за допомоги дескриптивної лінгвістики (як, здається, вважають дослідники розмовної мови). У такому випадку не всі нормативні аспекти міркування будуть прийняті до уваги, і це призведе до теорії аргументації, яка не зможе дати критичну оцінку прийнятності аргументів. З іншого боку, аргументація не може розглядатися тільки за допомоги нормативної логіки (як вважають багато авторів підручників з логіки). У такому випадку не всі дескриптивні аспекти аргументації, які використовуються в повсякденному мовленні, можуть бути прийняті до уваги, і як наслідок, не буде зрозуміло, чи має таким чином створена теорія аргументації яке-небудь відношення до реальності"¹.

Отже, неориторика в цілому являє собою певне поєднання традиції Арістотеля та традиції Квінтіліана, незалежно від того, чи мова йде про лінгвістичну, чи про аргументативну риторику. Новий історичний етап розвитку риторики покликаний дослідити техніки переконання, способи аргументації, засоби виразності, що використовуються в різноманітних вербальних та візуальних повідомленнях. На сьогоднішній день триває інтенсивний розвиток риторики як такого напряму наукових досліджень, який поєднує в собі здобутки багатьох дисциплін: лінгвістики, логіки, семіотики тощо.