Внутрішня і зовнішня політика директорії

Директорія УНР - найвищий орган державної влади відродженої Української Народної Республіки, який діяв з 14 листопада 1918 року до 10 листопада 1920 року.

Внутрішня політика Директорії. За дорученням Директорії уряд скасував гетьманське законодавство і відновив дію законів УНР (у тому числі закону УНР про національно-персональну автономію), ухвалив нові законодавчі акти - про передачу поміщицької землі селянам без викупу, закон про автокефалію Української православної церкви (1 січня 1919 p.), закон про скликання Трудового конгресу України (5 січня 1919 р.) та ін.

Директорія прийняла постанову про негайне звільнення всіх призначених за гетьманату чиновників. Запроваджувався державний контроль над виробництвом і розподілом продукції. Відновлювалися 8-годиний робочий день, права на колективні договори, страйки, права профспілок. Нова влада заявила про запровадження демократичних свобод.

Після проголошення 22 січня 1919 р. на Софійському майдані у Києві Акта Злуки Західноукраїнської Народної Республіки (ЗУНР) і УНР до складу Директорії УНР увійшов Є. Петрушевич. 23 січня 1919 р. в Києві було скликано Трудовий конгрес народу (400 делегатів), який висловив довіру Директорії. Сесія Трудового конгресу, який виконував роль передпарламенту об'єднаної України, враховуючи загострення воєнно-політичної ситуації в державі, тимчасово передала всю законодавчу, виконавчу і судову владу Директорії УНР. Голові Директорії доручили здійснювати функції глави держави.

Вкрай несприятливим було зовнішньополітичне оточення України. Одеса була захоплена Антантою, війська якої висадилися також у Миколаєві, Херсоні та Севастополі, на заході активізувалися поляки, на півночі – більшовики, на південному сході – російська Добровольча армія. Німецькі та австро-угорські війська, які згідно з договором мали захищати Україну від більшовиків, неспроможні були це робити і поверталися додому.

Таким чином, уряд УНР, його керівник Степан Петлюра не спромоглися виробити політику, на основі якої б усі українські політичні сили змогли об’єднатися і захистити та утвердити українську державність. Петлюра, по суті, відмовився від підтримки свого народу і вдався до пошуків зовнішніх союзників, що не раз уже приводило Україну до поразки та національних трагедій. Навіть введення Центральною радою німецьких військ в Україну нічому не навчило деяких лідерів УНР. Не було здійснено серйозних кроків до переговорів з РСФСР та пошуків компромісу в цьому напрямі.

40. На кінець XII – початок XIII ст. у Центральній Азії утворилася могутня військово-феодальна Монгольська держава. У 1206 р. її очолив Темучин, проголошений Чингісханом. Одразу ж почалися завойовницькі війни проти сусідів, а потім татаро-монголи поступово просуваються до кордонів Київської Русі. В 1223 р. на р. Калка 25-тисячне татаро-монгольське військо завдало нищівної поразки дружинам південноруських князів, які навіть перед обличчям грізної небезпеки не змогли переступити через розбрат і виступити спільно. Наступний похід проти Русі татаро-монголи почали у 1237 р. під орудою онука Чингісхана – Батия. Протягом 1237–1238 рр. були захоплені рязанські, володимирські, суздальські, ярославські землі.
У 1239 р. Батий захопив Переяслав і Чернігів і виступив на Київ, де правив воєвода Данила Галицького – Дмитро. Восени 1240 р. почався штурм. За допомогою стінобитних машин завойовники вдерлися у Київ, але городяни продовжували мужньо боронитись. Останнім пунктом опору захисників стала Десятинна церква. Місто було пограбоване й зруйноване.. Потім здобиччю завойовників стали Кам’янець, Із’яслав, Володимир, Галич.
Завдяки багаточисельності та міцній організації татаро-монгольських військ, з одного боку, та розпорошенню, військовій непідготовленості руських дружин, з іншого, Батий зумів приєднати до своєї імперії – Золотої Орди, яка охоплювала територію від Уралу до Чорного моря, практично всю Русь.
Падіння 1240 р. міста Києва – центру Давньоруської держави відкрило Батию шлях на Захід. Пройшовши вогнем і мечем галицькі та волинські землі, кочівники в 1241 р. вторглися в Польщу, Угорщину, Чехію, Словаччину, Трансільванію. Проте знекровлені на Русі війська Батия вже 1242 р. були змушені припинити своє просування в західному напрямку. Повернувшись у пониззя Волги, завойовники заснували нову державу в складі Монгольської імперії – Золоту Орду. З цього часу Давньоруська держава перестала існувати. На Русі встановилося іноземне іго на довгих 238 років.
Уже перші наслідки завойовницьких походів монголів були катастрофічними для слов’янських земель:
– Руйнація та падіння ролі міст. За підрахунками археологів, із 74 руських міст XII–XIII ст., відомих з розкопок, 49 були розорені полчищами Батия. До того ж 14 так і не піднялися із руїн, а ще 15 міст з часом перетворилися на села.
– Занепад ремесла і торгівлі. Руйнація міст, загибель або рабство значної частини ремісників призвели до втрати спадкоємності в ремісництві, зникнення цілих його галузей (виробництво емалі, зерні, черні, різьби по каменю та ін.). Зменшення виробництва товарів спричинило занепад торгівлі.
– Демографічні втрати. Фізичне знищення, рабство та втечі стали чинниками, які помітно зменшили кількість населення на півдні Русі.
– Знищення значної частини феодальної еліти.
Суть золотоординської навали як історичного явища полягає у формуванні та зміцненні стійкої системи залежності руських земель від завойовників. Золотоординська навала виявилася насамперед у трьох сферах: економічній (система податей та повинностей – данина, мито, плужне, підводне, корм, ловче та ін.); політичній (затвердження Ордою князів на столах та видача нею ярликів на управління землями); військовій (обов’язок слов’янських князівств делегувати своїх воїнів до монгольського війська та брати участь у його воєнних походах). Стежити за збереженням та зміцненням системи залежності покликані були ханські намісники в руських землях – баскаки. Крім того, з метою ослаблення Русі, Золота Орда протягом майже всього періоду свого панування практикувала періодичні спустошливі походи. Лише до середини XIV ст. на землі Північно-Східної та Південно-Західної Русі було здійснено понад 20 воєнних нападів золотоординців.
Отже, загальмувавши соціально-економічний розвиток Русі, суттєво деформувавши суспільні відносини, якісно змінивши структуру влади в північно-східних руських землях, монгольське нашестя та золотоординське іго наклали негативний відбиток на українські землі, загальмувавши їх економічний, політичний і соціальний розвиток на багато віків наперед.

41. Смерть Хмельницького стала поворотним моментом в історії Української національної революції.

Період після смерті Б. Хмельницького позначився різким загостренням соціально-політичної боротьби й посиленням втручання сусідніх держав у внутрішні справи України.

Незадовго до своєї кончини гетьман заручився рішенням козацької старшини проголосити його наступником сина Юрія, якому незабаром мало виповнитися лише 16 років. Обіцяну гетьманську булаву він одержав. Проте дуже швидко з'ясувалося, що за таких складних внутрішніх і зовнішньополітичних умов Хмельницький-молодший не здатний виконувати функції керівника держави і війська. Тому він за порадою найближчого старшинського оточення зрікся гетьманської булави і поїхав до Києва на навчання.

Незабаром гетьманська булава, за рішенням Корсунської ради, у жовтні 1657 р. перейшла до рук І. Виговського (1657-1659), який в часи Б.Хмельницького виконував функції генерального писаря. У внутрішній політиці І. Виговський спочатку виступив за пріоритетну роль шляхти, ігноруючи давні принципи соціальної організації України, засновані на традиціях козацтва. Серйозні зміни вніс він і у зовнішню політику. Невдоволений втручанням російських чиновників у справи України, він починає мирні переговори з Польщею. На початку 1658 р. Виговський дає польському королеві Яну Казимирові згоду на визнання сюзеренітету. Цим фактично було започатковано розкол в українському суспільстві на прихильників Росії і прихильників Польщі.

Обурена козацька старшина під керівництвом кошового Я. Барабаша та полтавського полковника М. Пушкаря збирає військо і фактично розпочинає громадянську війну. Гетьман розгромив повстання і жорстоко покарав його учасників. У вересні 1658 р. переговори з Польщею були продовжені і 16 вересня підписується Гадяцький трактат, згідно з яким Україна як „Руське князівство” входила до Речі Посполитої на правах формально рівного суб’єкта федерації. Українська держава визнавалась в межах Київського, Чернігівського і Брацлавського воєводств. Органи влади формувалися за польським зразком. На чолі держави стояв виборний гетьман. Україна могла мати власний суд, військо, скарбницю, але при цьому позбавлялася можливості міжнародних стосунків. Водночас Гадяцький договір передбачав повернення польським магнатам і шляхті маєтків на українських землях, відновлення кріпосницьких повинностей українського селянства. Крім того гетьманська держава позбавлялася права на міжнародні відносини. А тому пропольська орієнтація Виговського не знайшла підтримки серед українського народу. А запорожці відкрито готувалися до виступу. В цей час війну проти гетьмана починає Росія. За допомогою кримських татар Виговський у липні 1659 р. розгромив російські війська під Конотопом. Але скористатися перемогою гетьман не зміг, оскільки проти нього піднімається ще одне повстання – під проводом І. Богуна та І. Сірка. Підтримані російськими військами, повсталі завдають поразки Виговському, і той змушений тікати до Польщі.

Намагаючись уникнути громадянської війни, пом’якшити соціальну напругу, запобігти територіальному розколу, старшина знову проголошує гетьманом Ю. Хмельницького. Ю. Хмельницький підписує з царським урядом нові Переяславські статті 1659 р., які, на відміну від Березневих статей 1654 р., фактично визнавали статус украй обмеженої автономії України у складі Росії. Заборонялись обрання гетьмана без дозволу царя, зовнішні стосунки. Але вже у 1660 р. після невдалого походу російських військ на Львів Ю. Хмельницький розриває спілку з Москвою і підписує з Польщею Слободищенський трактат, який майже повторював Гадяцький договір, тобто Україна поверталася під владу Речі Посполитої на автономних засадах, позбавляючись політичної незалежності. Це викликало неоднозначну реакцію українського народу й Україна фактично розділилася на дві частини – Правобережну під протекторатом Польщі та Лівобережну під протекторатом Росії.

Після того, як Правобережжя обрало гетьманом П. Тетерю, а Лівобережжя – І. Брюховецького, територіальний розкол України доповнився політичним. Як влучно характеризує цей період О. Субтельний – „доба Руїни сягнула свого апогею”.

Отже, другий період Української національної революції (вересень 1657 – червень 1663 р.) став часом серйозних випробувань для українського народу. Ця доба принесла жахливе спустошення українських земель, спалахи громадянської війни, загострення боротьби за гетьманську булаву, наростання соціальних конфліктів та протистоянь, відхід національної еліти від державної ідеї, сформульованої Б. Хмельницьким, і повернення до ідеї автономізму 1648 р., розмивання моральних норм у суспільному житті, тиск та втручання в українські справи Польщі, Росії, Туреччини, Кримського ханства і розкол України на Правобережну та Лівобережну.

42.

Національні політичні сили були роздроблені, і для їхньої консолідації необхідно було створити український керівний центр. Так в Україні виникла і згодом стала впливовим центром влади Українська Центральна Рада (УЦР), створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала загальноукр громадсько-політичним центром, що очолив масовий народний рух, який з часом набув фун-й законодавчої влади УНР. Посаду голови УЦР обійняв М. Грушевський. Основні напрямки політичної програми УЦР:

— боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 українських губерній та етнічних земель;

— підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки;

— співпраця з Тимчасовим урядом;

— захист прав національних меншин.

За час свого існування ЦР прийняла такі документи:

1)        І-й Універсал. 10 червня 1917, в умовах загальнонаціонального піднесення було оприлюднено Універсал «До українського народу на Україні й поза Україною сущою». В ньому, всупереч волі Тимчасового уряду, самочинно проголошувалася автономія України (що охоплює 9 губерній) у складі Російської федеративної держави, право українців бути господарями на своїй.

Проголошення Універсалу викликало в Україні друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас.

2)        ІІ-й Універсал. Занепокоєні станом на Україні, засуджуючи український «сепаратизм», 29 червня 1917до Києва прибули міністри Тимчасового уряду. Під час переговорів було знайдено компроміс і підписана угода про стосунки між УЦР та Тимчасовим урядом. Зміст цього документу УЦР оформила як ІІ-й Універсал. Тимчасовий уряд визнавав автономію УКр у складі Росії за певних поступок ЦР.

3)        ІІІ Універсал. ІІІ Універсал було прийнято 7 (20) листопада 1917на засіданні Малої Ради УЦР. Було проголошено УНР як автономної частини Росії. Історичне значення III Універсалу було в тому, що уперше за 250 років український народ рішуче задекларував свою волю, свій потяг до свободи, своє право розпоряджатися всіма справами власної держави.

4)        IV Універсалу. 11 січня 1918 Мала Рада ЦР прийняла ІV-й Універсал в якому було проголошено незалежність УНР ( «Закон УЦР про національно-персональну автономію»). Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що було завершено процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який врешті-решт з великим запізненням відкинув ідеї автономії і федералізму. Прийняття Універсалу означало остаточний розрив з імперським центром. Але, на жаль, цей кульмінаційний момент в історії державотворення України було досягнуто не на хвилі піднесення українського національно-визвольного руху, а в один з найкризовіших періодів його історії часів громадянської війни.

28 січня 1918р. відбулося останнє засідання УЦР, де було обрано президентом України Грушевського й ухвалено демократичну Конституцію УНР.

43.

У Х ст. християнство стало панівною релігією в Європі. На Русі про християнство також було відомо задовго до релігійних реформ Володимира Великого: християнами були Аскольд і Дір. Достовірним є факт хрещення княгині Ольги у 958 р. Але вирішальним для процесу християнізації нашої країни було введення цієї релігії як державної в 988-990 рр.

Спочатку князь Володимир зробив спробу модернізації язичництва. Однак проведена реформа язичництва не досягла своєї мети. Міцніючий клас феодалів на чолі з князями вимагав нової релігії. Найповніше інтересам верховної влади відповідало християнство за візантійським зразком. Вирішивши прийняти християнство, Володимир став діяти стрімко і круто. Його не влаштовувала звичайна практика прийняття християнства, що існувала на той час, за якою новонавернений монарх ставав “сином” імператора, тобто васалом. Скориставшись з прохання імператора Василя II допомогти придушити повстання в одній з візантійських провінцій, князь поставив йому декілька умов: визнати Русь християнською державою, укласти союз і віддати йому в дружини сестру Анну. Імператор прийняв умови, але виконувати їх не поспішав, хоч Володимир свої зобов'язання виконав. Тоді київський князь захопив володіння Візантії в Криму, взяв місто Херсонес (Корсунь) і звідти продиктував імператору колишні вимоги. Гордий константинопольський монарх погодився стати шурином руського “варвара”, володаря гарему з майже тисячі дружин і наложниць. Київський князь повернув Херсонес Василеві II як віно (викуп, який має заплатити молодий батькам нареченої) за його сестру. Ясно, що при таких обставинах ні про який васалітет не могло бути й мови.

Володимир хрестився сам (згідно з “Повістю временних літ” ще в Корсуні, у Криму), хрестив своїх бояр і під страхом покарання примусив хреститися всіх киян і все населення країни. Поряд зі слов'янами в Київській Русі проживало понад 20 різних народів. Християнство через Київ прийшло згодом і до них. Знать і заможні верстви населення приймали нову релігію порівняно легко і навіть охоче, як таку, що користувалася заступництвом центральної влади. Найбільш прихильними до старої язичницької віри були низи суспільства. Нова релігія впроваджувалася насильним шляхом і в Києві, і в інших містах. Щоб замінити місцеві вірування й обряди єдиним християнським культом, церковним проповідникам та ієрархам довелося тривалий час пристосовувати свої служби до язичницьких богів, свят і обрядів. Головними носіями ідей християнства стають церкви і монастирі.

Прийняття християнства мало для Русі, при всій суперечності наслідків його для країни і народу, величезне позитивне значення. Зміцнювався новий феодальний лад. В ідеології безліч місцевих культів замінювалася культом єдиного Бога. Централізована організація священнослужителів - церква, підлегла владі великого князя, служила зміцненню його становища необмеженого монарха. Єдність релігії з іншими європейськими країнами робила Київську Русь частиною світового християнського суспільства. Прийняття християнства позначилося на всьому духовному житті суспільства, привело до значного його збагачення. З прийняттям хр. культура Київської Русі піднялася на новий, більш високий щабель. На Русі християнство позитивно вплинуло на розвиток освіти, мистецтва, літератури, науки. На краще змінився світогляд руського народу. Церкви та монастирі стали осередками культури. Україна почала процвітати: були написані перші книги, відкриті школи, запроваджено грошову систему.

Велику роль у підвищенні культурного рівня населення відіграли монастирі, де велося літописання, створювались бібліотеки, школи, малювання, ікони. В Київській Русі існувало до 30 монастирів. Першим і найбільшим була Києво-Печерська Лавра заснована у 1051 році.

Прийняття христ. було важливим й для підняття престижу Київської Русі. Церква допомагала підвищувати рівень культури, мистецтва, літописання та архітектури. З поширенням христ. Візантійська література почала потрапляти у Русь. Таким чином запровадження христ. допомогло поширенню писемності на Русі, наблизило Київ до європейських держав.

44.

Зовнішня політика.

 Продовжуючи політику Б. Хмельницького, спрямовану на досягнення повної державної незалежності України, гетьман мав на меті утримувати дружні відносини з усіма сусідніми країнами, не віддаючи переваги жодній зі сторін.

Новий гетьман одразу почав упроваджувати кілька програм:

· у жовтні 1657 року він уклав українсько-шведський договір, умови якого були вироблені ще за участю Б. Хмельницького;

· відновив союз із Кримським ханством, що був розірваний з моменту укладення Березневих статей у 1654 році;

· розпочав переговори з Польщею;

· уклав оборонний союз зі Швецією, спрямований проти Польщі, а також надіслав посольство до Москви, метою якого було підтвердження чинності українсько-російських угод 1654 року.

Російський уряд з недовірою поставився до І. Виговського, адже союз зі Швецією міг бути використаний і проти Росії. До того ж активна зовнішня політика І. Виговського, спрямована на зміцнення міжнародного авторитету України, викликала занепокоєння московського уряду, який, намагаючись посилити свій вплив в Україні, почав за допомогою своїх агентів активно формувати протигетьманську опозицію.

Внутрішня політика.

Внутрішня політика І. Виговського орієнтувалася на посилення ролі козацької старшини, української шляхти та духовенства, тому майже від самого початку його гетьманування в українському суспільстві виникла опозиція до нього. Проти гетьмана були налаштовані козацтво, селянство й міщанство, які за нового гетьмана зазнали певних утисків. Зіграло свою роль і постійне підбурювання селян і запорожців царськими агентами. Усе це спричинило протигетьманське повстання дейнеків.

45

Десталінізація(1956-1964) – це процес засудження й відмова від найбільш брутальних сталінських методів управління державою(масові позасудові репресії,депортації тощо),демократизація суспільно-політичного життя СРСР без докорінних змін існуючої системи.

14-25 лютого 1956 р. – закрите засідання ХХ з’їзду КПРС, виступ на ньому М. Хрущова з доповіддю «Про культ особи та його наслідки», в якому йшлося про: засудження»культу особи Й.Сталіна», викриття злочинів Й.Сталіна та його точення(репресії,депортації народів,сталінські методи соціалістичного будівництва СРСР)

Складові десталінізації:

1.Політична реабілітація – виправдання, відновлення в правах несправедливо звинувачених, зганьблених чи засуджених осіб.

-Реабілітація репресованих у 30-х роках партійних,радянських,військових,культурних діячів В.Затонського,Є.Квірніги,С.Косіора,В.Чубаря,П. Постишнева,Ю.Коцюбинського, Г.Косинки, М. Куліша та ін.

-1956-1959 рр. - реабілітація 250 тис. осіб(більша частина посмертно)

- 1957 р. - звільнення з таборів та спецпоселень близько 65 тис.осіб.

- Ліквідація системи ГУТАБу (звільнення десятків тисяч вязнів)

- 1963 р - припинення процесу реабілітації (під час проведення якої відбувалися нові політичні репресії)

- Не були реабілітовані жертва політичних процесів 20-30 років;селяни,репресовані в роки колективізації;депортованя народи з південних районів України та Криму(кримські татари,греки);засуджені за "український націоналізм",діячі РУН-УПА

- повільне проведення реабілітації,оскільки в органах безпеки й прокуратури працювало чимало тих,хто був причетний до масових репресій

2.Зміни в роботі правоохоронних органів:

-1953р. - ліквідація військових трибуналів МВС та Особливої наради МВС, яка мала право застосувати в адмінітсративному порядку висилку,заслання та увязнення

- 1955р.- створення в УРСР органів прокуративнго нагляду за дотриманням законності.

- Прийняття Верховною Радою СРСР Закону "Про кримінальну відповідальність за державні злочини", введення в Кримінальньму Кодексі статті "Антирадянська агітація і пропаганда", що давало радянській владі можливість проводити нові політичні репресії.

3. Зростання частки українців у партійному й державному апараті:

- Зростання впливу української партійно-державної еліти в союзному керівництві (протягом 1953-1964 рр. до складу ЦК КПРС увійшли вихідці з України Л. Брежнєв, О.Кириленко,М. Підгорний, Д.Полянський.

4.Лібіралізація суспільного та культурного життя:

-можливість розвитку української культури

-поява "шістдесятників"

-поверненння імен забутих письменників,художників,учених.

-Ідеологічний тиск:русифікація, "злиття націй"

-залишковий принцип забезпечення соціально-культурної сфери

-50-60-ті роки - проведення антирелігійної кампанії: закриття храмів,церков,ліквідація релігійних общин

46.

Східні словґяни, що жили на землях сучасної України, на поч. І тис. обґєдналися в Антське державне утворення, яке займало територію між Дністром і Дніпром. У антів панував демократичний лад і всі справи вони вирішували спільно, а за часів загальної небезпеки обирали правителя. Маючи добру військову організацію, здійснювали успішні воєнні походи на сусідів.

Анти –північно-східна група слов‘ян, племен, які жили на території лісостепу Східної Європи з 2-ї половини VI ст. до початку VII ст. Племена антів були могутнім політичним об‘єднанням. У них була сильна, дисциплінована воєнна організація.

Рід занять: землеробство, скотарство, промисли, торгівля. Вели організовану боротьбу проти племен готів та аварів. Анти – наші прямі предки. По свідченням візантійських письменників VI ст. н.е. , анти були високими дужими людьми, які легко переносили погані умови. Анти посідали територію від Дунаю до Дону і Азовського моря. У VI ст. анти поспішно загрожували північним кордонам Візантії, а часом погрожували столиці її – Константинополю.

Певний час анти межували з готами, які проживали в причорноморських степах у II—IV ст. Відносини між обома народами мали нестабільний характер: спільні воєнні заходи чергувалися зі збройними сутичками та політичною конфронтацією. В IV ст. у володіння Готського королівства вторглися гуни, які вийшли з Центральної Азії. Вони не загрожували Антському обґєднанню і тому анти виступили на їхньому боці у боротьбі з готами. В результаті останні були розгромлені й покинули територію України. Слідом за ними на захід рушили і гуни.

Упродовж другої пол. V — сер. VI ст. політичну ситуацію в Європі багато в чому визначали відносини між Антським державним обґєднанням та Візантією. Особливо це виявилося у т.зв. Балканських війнах, які анти разом із близькими до них склавинами, вели за сфери впливу на Придунайській рівнині та на Балканах. З сер. VI ст. починається словґянське розселення на правобережжі Дунаю та колонізація Балкан.

Подальшим колонізаційним планам антів та склавинів завадила нова хвиля завойовників із Центральної Азії — авари. Заснувавши в Трансільванії свою державу — Аварський каганат та підкоривши склавинів, вони розпочали наступ на антів, який завершився поразкою останніх. Проукраїнське Антське обґєднання розпалося і з 602 р. вже не згадувалося давніми авторами. Почалося формування нових племінних союзів та державних утворень.

47.

Лютнева буржуазно-демократична революція 1917, друга російська революція, в результаті якої було повалено самодержавство і створені умови для переходу до соціалістичного етапу революції. У ході Лютневої революції повсталі маси ліквідовували місцеві органи царської влади. У містах, у тому числі і в Україні, у перші дні революції створилися “ради об’єднаних громадських організацій” або “комітети громадських організацій”, “громадські комітети”, які ставали представницькими органами місцевої влади Тимчасового уряду. Їх очолювали переважно голови губернських і повітових земських управ. У губернії та повіти Тимчасовий уряд призначив своїх комісарів, які замінили губернаторів і повітових справників. У волостях замість волосних старшин органами влади стали виборні виконавчі комітети.

У ході лютневої революції організовувались ради та створилась Українська центральна рада.

Українська Центральна Рада (УЦР), створена 3—4 березня 1917 р. в Києві на зборах представників Товариства українських поступовців (ТУП) і українських соціал-демократів. УЦР стала загальноукр громадсько-політичним центром, що очолив масовий народний рух, який з часом набув фун-й законодавчої влади УНР. Посаду голови УЦР обійняв М. Грушевський. Основні напрямки політичної програми УЦР:

— боротьба за національно-територіальну автономію у складі 9 українських губерній та етнічних земель;

— підготовка до виборів в Установчі збори з метою розв'язання питання про автономію України в складі Російської республіки;

— співпраця з Тимчасовим урядом;

— захист прав національних меншин.

За час свого існування ЦР прийняла такі документи:

1)        І-й Універсал. 10 червня 1917, в умовах загальнонаціонального піднесення було оприлюднено Універсал «До українського народу на Україні й поза Україною сущою». В ньому, всупереч волі Тимчасового уряду, самочинно проголошувалася автономія України (що охоплює 9 губерній) у складі Російської федеративної держави, право українців бути господарями на своїй.

Проголошення Універсалу викликало в Україні друге за силою після повалення царизму піднесення революційного ентузіазму мас.

2)        ІІ-й Універсал. Занепокоєні станом на Україні, засуджуючи український «сепаратизм», 29 червня 1917до Києва прибули міністри Тимчасового уряду. Під час переговорів було знайдено компроміс і підписана угода про стосунки між УЦР та Тимчасовим урядом. Зміст цього документу УЦР оформила як ІІ-й Універсал. Тимчасовий уряд визнавав автономію УКр у складі Росії за певних поступок ЦР.

3)        ІІІ Універсал. ІІІ Універсал було прийнято 7 (20) листопада 1917на засіданні Малої Ради УЦР. Було проголошено УНР як автономної частини Росії. Історичне значення III Універсалу було в тому, що уперше за 250 років український народ рішуче задекларував свою волю, свій потяг до свободи, своє право розпоряджатися всіма справами власної держави.

4)        IV Універсалу. 11 січня 1918 Мала Рада ЦР прийняла ІV-й Універсал в якому було проголошено незалежність УНР ( «Закон УЦР про національно-персональну автономію»). Історичне значення IV Універсалу полягає в тому, що було завершено процес складного, суперечливого розвитку українського національно-визвольного руху, який врешті-решт з великим запізненням відкинув ідеї автономії і федералізму. Прийняття Універсалу означало остаточний розрив з імперським центром. Але, на жаль, цей кульмінаційний момент в історії державотворення України було досягнуто не на хвилі піднесення українського національно-визвольного руху, а в один з найкризовіших періодів його історії часів громадянської війни.

28 січня 1918р. відбулося останнє засідання УЦР, де було обрано президентом України Грушевського й ухвалено демократичну Конституцію УНР.

48.

Політика в національно-культурній сфері, яка здійснювалася радянським керівництвом в Україні в 1920-ті рр,, отримала назву українізації або коренізації. Українізація передбачала задоволення певних національних вимог українського народу: висування українців на керівні посади, запровадження української мови в державних та культурних установах, пресі, навчальних закладах, розвиток національної за формою і радянської за змістом культури, створення відповідних умов для культурного розвитку національних меншин, які проживали в Україні.

Більшовики змушені були піти на проведення цієї політики, оскільки прагнули забезпечити бобі підтримку всього населення України. Українізація здійснювалася в певних, дозволених центром межах.

Рушійною силою у справі українізації став Наркомат освіти України, яким у 1920-ті pp. керували прибічники національного відродження Г. Гринько, О. Шумський, М. Скрипник.

Наслідки політики українізації (коренізації)

· У 1930 р. кількість шкіл з українською мовою навчання становила 85 %, на українську мову було переведено 75 % діловодства державних установ, українською мовою видавалося 90 % газет і більше половини книжок і журналів. Кількість українців серед службовців держапарату зросла з 35 до 54 %.

· Українізація сприяла залученню до радянського культурного будівництва української інтелігенції. З еміграції повернулися деякі відомі діячі, зокрема М. Грушевський.

· Відбувався бурхливий розвиток української культури: видавалося понад 20 літературно-художніх альманахів, 55 журналів, виникли численні літературно-художні об'єднання, працювало 45 професійних театрів.

Література і мистецтво досягли значних успіхів завдяки таким діячам, як М. Хвильовий, М. Зеров, Г. Косинка, М. Рильський, В, Яловий, В. Сосюра, Лесь Курбас, О. Довженко, Г. Верьовка та ін.

Поступово політика українізації почала виходити за дозволені центром межі. Вона охопила все суспільно-культурне життя республіки. Зростав прошарок української інтелігенції, якій режим Сталіна не довіряв і вбачав у ній ідейного конкурента партії. Українізація сприяла зростанню національної свідомості українців, стимулювала націонал-комуністичні настрої. Прибічники національного комунізму вважали, що не можна нав'язувати всім народам російський шлях до комунізму, що кожен народ, у тому числі й український, повинен йти до комунізму своїм шляхом, пристосовуючи його до специфічних національних умов. Основними ідеологами українського національного комунізму були письменник М. Хвильовий, нарком освіти з 1924 до 1926 р. 0. Шумський, економіст М. Волобуєв.

49.

Провідною галуззю економіки Київської Русі було сільське господарство. Спираючись на давні традиції, особливо великого розвитку досягло землеробство, скотарство. Допоміжними галузями господарства стали промисли – бджільництво, мисливство, рибальство.

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства належало ремеслу. В Київській Русі найпоширенішими його видами були залізообробне, гончарне, ювелірне, ткацьке виробництва. Всього ж існувало понад 60 видів ремесел. Найбільших успіхів давньоруське ремесло досягло в металургії та обробці заліза. За даними археологічних досліджень, асортимент виробів із заліза цього періоду налічує до 150 назв.

Прогресуюче відокремлення ремесла від землеробства, диференціація ремісничих спеціальностей, концентрація та організація ремісників зумовили піднесення торгівлі та зростання міст. Розквіту Київської Русі сприяло й те, що її територія була вкрита мережею важливих міжнародних торговельних шляхів. Одним із найдавніших і освоєних був „грецький“ шлях („із варяг у греки“), що через Дніпро зв’язував Прибалтику та Причорномор’я. „Шовковий“ шлях, який пролягав через Наддніпрянщину, з’єднував Центральну Європу з Середньою Азією та Китаєм. „Соляний“ та „Залізний“ були сполучною ланкою між Кавказом та Прикарпаттям.

Русь експортувала хліб, худобу, сіль, хутро, ремісничі вироби. Імпортували тканини, вино, прянощі, ювелірні вироби і т. н..

Активні торговельні відносини та операції сприяли становленню в Давньоруській державі грошової системи. Перші монети на території України, головним чином, римські, з’явилися в II–III ст. З часом східні слов’яни запровадили власну специфічно місцеву грошову одиницю — „куну“ (хутро куниці або білки). Зі зростанням обсягу торгівлі з’явилася нова лічильна одиниця – гривня, яка в XII ст. дорівнювала 50 кунам. Згодом м’які хутряні гроші поступилися місцем твердій валюті – гривням, що являли собою зливки срібла вагою 160–196 г. Лише наприкінці XIII ст. виник карбованець – срібний зливок, вагою 1/2 гривні. За часів Володимира Великого почали карбувати золотники і срібляники – перші вітчизняні монети. Проте, незважаючи на появу металевої валюти, хутро було загальним ціновим еквівалентом майже до XIV ст., тобто часу, коли почалося систематичне, масове карбування монет.

Поступово під впливом посилення державних структур, бурхливого розвитку ремесла та торгівлі малочисельні тимчасові поселення перетворилися на постійні залюднені міста, що стали економічними, політичними, адміністративними та культурними центрами, своєрідними вузлами зв’язку Давньоруської держави. Літописи повідомляють, що в IX–X ст. існувало понад 20 міст (Київ, Чернігів, Білгород, Вишгород, Любеч, Смоленськ, Новгород та ін.). У XI ст. згадується ще 32 міста. Напередодні монгольської навали на Русі налічувалося понад 300 „градів“, з яких майже 100 були справжніми містами.

Суттєві зрушення в політичному і соціально-економічному розвитку: становлення давньоруської державності, виникнення міст, відокремлення ремесла від сільського господарства, пожвавлення торгівлі та зміцнення міжнародних зв’язків і особливо запровадження християнства та ін. зумовили високий розвиток культури Київської Русі, збагачення їх духовного життя. Давньоруська культура й сьогодні вражає тисячами фольклорних, писемних та речових пам’яток, які збереглися до наших днів.

Це й знаменитий Софіївський собор, зведений 1037 р., Кирилівська (1146) та Василівська (1183) церкви у Києві, Борисоглібський собор (1128) у Чернігові, церква св. Пантелеймона (1200) у Галичі.

Це – високохудожні історичні твори-літописи: „Повість минулих літ”, створена ченцем Кеєво-Печерського монастиря Нестором; „Слово про закон і благодать” митрополита Іларіона; „Повчання дітям” Володимира Мономаха; поетична пам’ятка „Слово о полку Ігоревім”…

Це – й перше писане зведення законів Київської Русі – „Руська правда”.

Це – й пам’ятки усної народної творчості: пісні, казки, билини.

Це – й творіння давньоруських ювелірів і т. ін. Все це – не лише духовне багатство Кивської Русі, але й значний внесок у розвиток культури середньовічного світу.

Із другої половини XII ст. починається новий період в історії українських земель – період феодальної роздробленості, а це призводить до занепаду економіки і культури руських земель.

50.

Утворення Великого князівства Литовського

Литовське князівство утворилося в XIII ст. У XIV ст., за князя Гедиміна (1316-1341 рр.) та його синів Любарта і Ольгерда (1340-1377 рр.)

Литва зайняла більшу частину білоруських, українських, частину російських земель. Так утворилося Велике князівство Литовське, у складі якого руські землі становили 9-10 території.

Таке стрімке зростання Литви за рахунок східнослов'янських земель здається парадоксальним і, безумовно, вимагає пояснення. То ж розглянемо причини цього явища.

Політика Литви в українських землях

Литовські князі, щоб забезпечити управління величезними завойованими територіями, майже не втручалися у життя українських земель. "Старого не змінюємо, а нового не впроваджуємо" - таким був принцип їх правління.

Литва не змінила адміністративно-територіального устрою українських земель. На чолі удільних князівств замість Рюриковичів були поставлені переважно представники литовської династії Гедиміновичів (сини і племінники Ольгерда).

Так, сину Ольгерда Володимиру дісталося Київське князівство та Переяславщина, другому сину Дмитру-Корибуту - Чернігівське й Новгород-Сіверське князівство, старшому сину Дмитру - Брянське й Трубчевське, племіннику Патрикію Наримуновичу - Стародубське. Племінники Ольгерда Юрій, Олександр, Федір і Костянтин Коріатовичі княжили на Поділлі.

У невеликих князівствах влада належала місцевим українським князям. Удільні князі перебували у васальній залежності від великого литовського князя, несли військову службу, сплачували данину. Повноваження удільних князів на місцях були досить широкими, удільні князівства являли собою справжні автономні утворення.

Литва потрапила під великий культурний вплив своїх слов'янських підданих - литовські князі прийняли православну віру, вживали староруську мову, складали закони на основі "Руської правди". Литовські роди зливалися з руською знаттю. Уряд Великого князівства Литовського не перешкоджав місцевому населенню у збереженні і розвитку національних особливостей. У зв'язку з цим багато істориків називають Велике князівство Литовське литовсько-руським (О. Єфіменко, В.Антонович, М.Брайчевський та ін.).

Київське князівство

З приходом Литви провідну роль в українських землях почало відігравати Київське князівство. З одного боку, влада в Києві перейшла від Рюриковичів до литовської династії Гедиміновичів. Але, з іншого боку, в Київському князівстві збереглися традиції руської державності: київські князі литовського походження, спираючись на руську знать, наполегливо прагнули до утвердження автономії своїх володінь. Вони мали титул "з Божої ласки князів Київських", карбували власну монету, вдавалися до самостійних зовнішньополітичних акцій. Розширилася територія Київського князівства, зросли його авторитет і вплив в українських землях.

51.

Розпад СРСР

7 грудня 1991 р – зустріч лідерів Білорусії (с.Шушкевич), Росії (Б.Єльцин), України (Л.Кравчук) на урядовій дачі в Біловезькій пущі (територія Білорусії)

8 грудня 1991 р – Офіційна констанція, розпаду СРСР, підписання угоди про утворення Співдружності Незалежних Держав (СНД)

20 грудня 1991 р – Спеціальна заява Верховної ради з уточненням, що СНД є обєднанням незалежних держав і ні в якому разі не може передбачати будь-яких наддержавних владних структур, Україна розбудовуватиме власні економічну, банківську, митну системи і впровадитиме в обіг власну валюту, Україна залишає за собою право припинити свою участь в угоді або в її окремих статтях

21 грудня 1991 р – Підписання в Алма-Аті Декларації про утворення СНД між керівниками незалежних Росії, України, Білорусії, Азербайджану, Вірменії , Молдови, Казахстану, Киргизії, Туркменії, Узбекистану, Таджикистану.

Висновок – Ера всевладдя тоталітарної імперії закінчився. Починалася ера перебудови на демократичних засадах внутрішнього життя країн та пошук нових взаємовигідних форм співпраці між державами колишнього СРСР

Наслідки розпаду СРСР для України : Активізація національно-визвольного руху, зростання відцентрових настроїв у суспільстві

1) Заборона Компартії України

2)  Підтримка більшістю колишніх комуністів ідеї незалежності України

3) Активізація національно-визвольного руху, щростання відцентрових настоїв у суспільстві

4) Здобуття волі Україною без кровопролиття в ході антикомуністичної демократичної революції

5) Визнання незалежної України державами світу

52. Перші державні утворення на території сучасної України:

1.Історичні корені українського народу. Трипільська культура.

2.Виникнення рабовласницьких держав на території сучасної України : державні об’єднання кіммерійців, таврів, та сарматів. Скифське царство. Грецькі міста-держави Північного Причорномор’я.

3. Перші слов’янські держави. Антське царство

1.Найдавніші часи на території України. Трипільська культура.

Первісна людина з’явилася на території України понад 1 млн років тому. Вчені відкрили і вивчили понад 800 поселень стародавньої людини на території України.Найдавніше поселення с. Королеве.

Первісний лад – це лад при якому всі люди жили, працювали разом і результати праці ділили порівну.Приватна власність і класи були відсутні.

Українці, на відміну від ін. народів, здійснили перехід від первіснообщинного до феодального ладу.

Життя первісної людини залежало від природи. Знаряддя праці виготовляли з того, що давала природа: дерево, камінь і тому цей період називають кам’яним.

Залежно від рівня розвитку продуктивних сил кам’яний вік поділяється:

— давній кам'яний вік (палеоліт) — від появи людини до 10 тис. років до н.е. Найвідомішими стоянками епохи палеоліту є Лука-Врублевецька (Подністров'я), Вовчий грот (Крим), Амросіївка (Донбас). Первісні люди в цей час користувалися примітивними знаряддями праці з дерева і каменю (загострені палиці, рубила, скребла, гостроконечники), займалися збиральництвом , полюванням і рибальством. У пошуках їжі часто переходили з місця на місце, їх колективи не були сталими (первісне людське стадо). Жили в печерах або житлах — наметах, зроблених з дерева та кісток мамонта.

— середній кам'яний вік (мезоліт) — від 9 тис. років до н.е. до 7—6 тис. років до н.е. Найвідомішими стоянками епохи мезоліту є Журавська ( Чернігівщина), Софіївська стоянка (Київ). З'являються нові знаряддя праці: кам'яні сокири і тесла; шила, голки, наконечники списів з кісток і рогів тварин; гачки, кинджали, сітки з поплавками. Було винайдено лук і стріли; мисливство стає провідною галуззю господарства, розпочалось приручення тварин (собака стала першою прирученою твариною). Розвивається рибальство. Ширше використовується вогонь. Формується племінна організація.

— новий кам'яний вік (неоліт) — 6—4 тис. років до н.е. Найвідомішими стоянками епохи: Ізюмська (Харківщина), Соколець (Вінничина) тощо. Саме в цей час людина переходить від споживацького господарства до відтворюючого (землеробство і скотарство). Історики називають цей перехід "неолітичною революцією". Люди переходять до осілого способу життя, будують хати, займаються ткацтвом, плетінням сіток для лову риби, виготовляють досконаліші знаряддя праці з каменю (ножі, серпи, зернотерки) і кісток (гачки, гарпуни, мотики);

— мідно-кам'яний вік (енеоліт) — 4—поч. 2 тис. років до н.е.Люди опановують технології виробництва й обробки першого відомого людині металу — міді; вдосконалюються землеробство, скотарство; з'являється гончарство (винайдено перший штучний матеріал — кераміку), винайдено колісний транспорт. Формуються великі племена, територіальні общини. Найбільш яскравою археологічною культурою доби енеоліту на території України є трипільська культура, відкрита наприкінці XIX ст. В.В. Хвойкою поблизу с Трипілля на Київщині (звідси її назва). Поширювалась трипільська культура на Правобережній Україні, Молдові. Основні заняття трипільців: 1)землеробство, 2)скотарство, 3)ремесла, 4)ткацтво, 5)гончарство, 6)рибальство. Трипільці вірили у потустороннє життя, своїх богі зображували у вигляді жінок. Трипільська культура проіснувала 15 ст.

2.Кіммерійці – войовничий народ, який складався з племен, об’єднаних у союзи на чолі з царями-вождями. Вони займали території Північного Причорномор’я, Криму і Кавказу. Займалися скотарством, землеробством, ремеслами (особливо виготовленням військового озброєння). Жили кіммерійці патріархальними родами, які складалися з сімей. Поступово у них виділяється військова знать. Цьому у великій мірі сприяли грабіжницькі війни. їх основною метою було пограбування сусідніх племен і народів. Релігійні уявлення кіммерійців відомі за матеріалами поховань. Знатних людей ховали у великих курганах. Були чоловічі й жіночі поховання. У чоловічі поховання клали кинджали, вуздечки, набір наконечників для стріл, кам'яні бруски, жертовну їжу, коня. У жіночі поховання клали золоті та бронзові кільця, скляне і золоте намисто, глиняний посуд. Мали могутнє кінне військо, здійснювали походи в Малу Азію, воювали з Урарту та Асірією, здійснювали спустошливі напади на землі праслав’ян. У середині 5 ст. до н.е. кіммерійці були витіснені скіфами.

Скіфи – войовничі кочові племена, на чолі яких стояли царі. Займали території Північного Причорномор’я, частково Криму, південні території між Доном та Дунаєм. Займалися скотарством, землеробством, ремеслами, торгівлею. Скіфське суспільство складалося з трьох основних верств: воїнів, жерців, рядових общинників (землеробів і скотарів). Кожна з верств вела своє походження від одного з синів першопредка і мала свій священний атрибут. Для воїнів це була сокира, для жреців — чаша, для общинників — плуг з ярмом. Скіфи були войовничим народом. Вони активно втручалися в конфлікти між державами Передньої Азії (боротьба скіфів з перським царем Дарієм та ін.). Маючи чудово озброєне кінне військо, скіфи здійснили військові походи на Урарту, Персію, Грецьку державу та ін.Наприкінці ІІІ ст. до н.е. Скіфія була загарбана сарматами.

Сармати -об'єднання кочових племен (алани, роксолани, савромати та ін.) на чолі з вождями. Займали території між Доном і Дніпром, від Південного Бугу до Дунаю. Займалися вони скотарством, торгівлею, землеробством. Сармати вели постійні війни з державами Закавказзя та Римом. Кочовий спосіб життя сарматів і торговельні зв'язки з багатьма народами (народами Китаю, Індії, Ірану, Єгипту) сприяли поширенню серед них різних культурних впливів, їхня культура поєднувала в собі елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу. У 4 ст. до н.е. сармати були розгромлені гунами.

3. З початку VI ст. до н.е. землеробський люд стає дедалі політичним. Дослідження їхніх мовних , етнічних, культурних рис вказують на те, що люди ці були слов‘янами –прямими нашими предками, першими українцями. Порівняно з міграцією кочовиків розселення слов‘ян являло собою повільний рух із право слов’янських земель. Він (рух) охопив великі території. Розселення носило мирний характер, за винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією. Слов‘яни просувалися на нові землі як колоністи, а не загарбники. Таким чином на початок VI ст. із спільної мови слов‘ян сформувались три підгрупи: західнослов’янська, зрештою поділена на польську, чеську та словацьку.

Південнослов‘янська – з якої постали болгарська, македонська та сербохорватська. Східнослов‘янська – з якої розвинулася українська, російська та білоруська мови.

 У VII ст. східні слов‘яни (вірніше їхні прямі предки – анти) були корінним населенням правобережного Дніпра. Протягом VII та VIII ст. налічувалося близько 14 великих племінних союзів на землях теперішньої України, Білорусії та Росії. Племена і роди з патріархами на чолі об‘єднувало поклоніння спільним богам. Пізніше з‘явися клас знаті або князів.

Антське царство.

Анти –північно-східна група слов‘ян, племен, які жили на території лісостепу Східної Європи з 2-ї половини VI ст. до початку VII ст. Племена антів були могутнім політичним об‘єднанням. У них була сильна, дисциплінована воєнна організація.

Рід занять: землеробство, скотарство, промисли, торгівля. Вели організовану боротьбу проти племен готів та аварів. Анти – наші прямі предки. По свідченням візантійських письменників VI ст. н.е. , анти були високими дужими людьми, які легко переносили погані умови. Анти посідали територію від Дунаю до Дону і Азовського моря. У VI ст. анти поспішно загрожували північним кордонам Візантії, а часом погрожували столиці її – Константинополю.

53. Ще за життя Хмальницького старшинська рада винесла ухвалу про передачу влади після смерті гетьмана 16-річному синові Юрію. Гетьманом до повноліття Юрія було обрано Івана Виговського на старшинській раді у Чигирині у 1657р.

Зовнішня політика:

- Обстоював повну самостійність україни

- жовтень 1657 уклав укр-швед договів, умови якого були вироблені ще за участі Б. Хмельницького

- відновив союз із Кримським ханством

- розпочав переговори з Польшею

- уклав оборонний союз зі Швецією, спрямований проти Польші, а також надіслав посольство до Москви, метою якого було підтвердження чинності укр.-рос угод 1654р.

Внутрішня політика:

o Виговський спирався на посилення ролі козацької старшини, укр.шляхти, духовенства, роздавав їм землі й привілеї.

o Не підтримували Виговського народні маси і запорозькі козаки.