Філ дискусії у 20-30-ті рр. ХХ ст..

1) У період (1925 — 1928 рр.) розпочинається літературна дискусія, яка, беручи початок від обговорення проблем розвитку українського мистецтва, дуже швидко набуває характеру загальнофілософського осмислення української національної ідеї. В центрі дискусії постала концепція, яку запропонував у низці гострололемічних памфлетів і статей М.Хвильовий.

Літературна дискусія 1925–1928 років — публічне обговорення шляхів розвитку, ідейно-естетичної спрямованості та завдань нової української радянської літератури, місця і роліписьменника в суспільстві.

Дискусія виникла через глибокі розходження у розумінні природи і мети художньої творчості серед українських письменників, ідейну і політичну конкуренцію літературних організацій. Приводом до неї стала стаття Миколи Хвильового «Про „сатану в бочці“ або про графоманів, спекулянтів та інших просвітян», яка була спрямована проти низькопробної «червоної графоманії», що була написана у відповідь на виступ «Про критику і критиків у літературі» початківця Григорія Яковенка.

Активну участь у дискусії взяли літературні організації «Гарт», «Плуг», «Ланка»-МАРС, пізніше ВАПЛІТЕ і ВУСПП, письменники і громадські діячі Микола Хвильовий, Микола Зеров,Андрій Хвиля, Сергій Пилипенко, Олександр Дорошкевич, Самійло Щупак, Микола Скрипник та ін. У ході дискусії було опубліковано понад 1000 статей. Найбільш резонансними були памфлети Миколи Хвильового «Апологети писаризму», «Україна чи Малоросія», «Думки проти течії», Миколи Зерова «До джерел».

Величезні аудиторії зібрали диспути у Всенародній бібліотеці України в Києві 24 травня 1926 та в Будинку ім. Василя Еллана-Блакитного в Харкові 21 лютого 1928.

Дискусія мала також політичний аспект - літературну критику використовували для звинувачення опонентів в ідеологічних ухилах. Дискусія засвідчила нову розстановку мистецьких сил. Після «зречення» Миколи Хвильового і «саморозпуску» ВАПЛІТЕ провідні ролі в літературному процесі відігравали ставленики партійного апарату.

2)Юринець і Хвильовий виявились центральними фігурами дискусії між «механістами» та «діалектиками», що прокотилась по всьому Радянському Союзі, в тому числі в Україні наприкінці 20 — на початку 30-х років. Назви двох груп, які виокремлюються в середовищі марксистів під час дискусії, — «механісти», «діалектики» — досить умовні.

До першої з них — «механістів» — зарахували деяких з тих природознавців і філософів, що осмислювали методологічні проблеми природознавства. До другої — групу професійних філософів, яку очолював один із провідних радянських філософів того часу А.Деборін. Сама дискусія виникла на грунті необхідності філософського узагальнення деяких нових явищ, пов'язаних із застосуванням фізико-хімічних, а також математичних методів до аналізу живої природи. З погляду одних учасників дискусії плідне узагальнення даних науки може здійснюватися на грунті самої науки. Для марксизму — твердили вони, — не існує якоїсь сфери філософування, окремої й відособленої від науки. Філософія, вважали вони, і є не що інше, як узагальнення висновків сучасної науки. Їхні опоненти стверджували, що така позиція, по суті, веде до відродження методології механіцизму, що склалась у XVII — XVIII ст. і намагалась звести різноманітні процеси природного й суспільного життя до найпростіших, механічних законів. Натомість підкреслювалося, що філософія — це не є просте узагальнення наук, а специфічна галузь теоретичного знання, яку треба розвивати як абстрактну науку шляхом аналізу категорій, використовуючи для цього вчення Регеля та створену ним систему філософських категорій.

Отже, у процесі дискусії висувались важливі проблеми, що стосувалися розуміння предмета філософії, методу філософського мислення, співвідношення філософії й науки. Попри крайнощі в оцінці позицій опонентів і помилкових висловлювань, яких припускалися учасники дискусій, на першому етапі сама по собі дискусія могла послужитися творчому обговоренню актуальних проблем філософії.

Але саме цей, творчий потенціал, закладений в ході першого етапу дискусії, не відповідав лінії на дезінтелектуалізацію духовного життя, впроваджену під проводом Сталіна.

Реалізацію цієї, сталінської лінії в дискусії бере на себе третя сила, що включається в філософську дискусію 1930 р. Це були представники «нового покоління» — вихованці рабфаків та інституту «червоної професури» М.Мітін, В.Ральцевич, П.Юдін та деякі ін. Надзвичайно низький рівень філософської культури не давав змоги їм вдатися до глибокого теоретичного аналізу позицій окремих учасників дискусії. Але «нові люди», що виходили на арену ідейного життя, ставили перед собою інші цілі й реалізували їх новими засобами. Починаючи з цього часу, філософська дискусія вже нічим не відрізнялась від усіх дискусій наступних років. Вона, по суті, започатковує ту диктатуру у сфері ідейного життя, що є характерною для всього періоду панування культу особи Сталіна. Істотне значення надається кваліфікації позиції «діалектиків», даної Сталіним 9 грудня 1930 р. під час бесіди із згадуваними вже «молодими філософами», які входили до бюро партійного осередку інституту червоної професури — з цих пір за деборинцями було закріплено найменування, офіційно дане їм Сталіним — «меншовикуючі ідеалісти». Ця малозрозуміла назва при всій своїй невиразності досить чітко спрямовувала на пряме пов'язування філософської позиції з політичними орієнтаціями її носіїв. Виявлялось, що для того, щоб спростувати теоретичні погляди опонента, достатньо відшукати політичні помилки в його минулій чи сучасній діяльності. З іншого боку, будь-яке відхилення у сфері філософії від офіційно декретованої позиції тим самим розцінювалось як політично ворожа діяльність.

Філософська дискусія завершилась. Натомість почався етап фізичного винищення філософів. «Механістів» репресували за помилки, на які вказували під час дискусії «діалектики». «Діалектиків» — за те, за що їх критикували «механісти».

Тріумф і трагедія Юринця

Застосовуючи метод «іманентної критики» для дослідження ранньої творчості П. Тичини (віршів, уміщених у збірках «Сонячні кларнети», «Плуг», «Вітер з України»), В. Юринець здійснив комплексний історико-філософський аналіз відчування поетом космосу, природи, кохання, історичного процесу (чотирьох важливих аспектів його поетичної проблематики) крізь призму античної та європейських філософських традицій.

Історико-філософському осмисленню актуального на той час питання взаємообумовленості, співмірності історичних шляхів українського та європейського культуротворення присвячено вміщені в альманасі «Літературний ярмарок» діалоги, охарактеризовані В. Юринцем як чудернацька розмова кількох вітчизняних письменників з письменниками інших класів і епох про цінність культурної спадщини, її місце і роль у комуністичному суспільстві. У цьому уявному діалозі між «фалангою молодих творців» (тогочасних українських письменників) і класиками світової літератури (Й.-В. Гете, О. де Бальзак, В. Вітмен та ін.) В. Юринець наголосив на очікуванні нового типу вітчизняного діяча культури — «пролетарського Лессінга», вільного, за його словами, працівника безкласового суспільства з глибоким знанням ленінізму не в догматичних схемах, а в діалектичній гнучкості з широкою філософською культурою.

Уже на перших курсах він надрукував наукову працю про Е. Гуссерля, привернувши увагу А. Деборіна і деборінівської школи знанням мов, ерудицією, філософською підготовкою. По закінченні Інституту червоної професури працював у Комуністичному університеті народів Сходу, професором філософії Першого Московського університету, Інституту народного господарства. В 1925 р. переїхав до Харкова, очолив в Українському інституті марксизму-ленінізму кафедру соціології. В. Юринець входить до складу редколегії головного партійного журналу ЦК КП(б)У "Більшовик України", "Прапор марксизму", письменницького журналу "Червоний шлях". Виявом високої оцінки В. Юринця як вченого-філософа стало його обрання академіком ВУАН у 1929 р. В 1933 р. був виключений з партії, заарештований в липні 1937 р. і розстріляний 4 жовтня 1937р. До цього часу нереабілітований.

Сферою наукових інтересів В. Юринця були діалектичний та історичний матеріалізм, історія філософії, зокрема дослідження класиків матеріалізму минулого І найвидатніших представників сучасної йому ідеалістичної філософії, філософське осмислення новітніх досягнень фізики. Крім, того, він плідно працював у з'ясуванні генези марксизму, намагаючись синтезувати діалектичний матеріалізм з новітніми досягненнями наукового пізнання, підняти діалектику до рівня сучасної логіки. Його перу належить ряд статей про власне бачення ним творів Г. Сковороди, М. Яцькова, Л. Українки, В. Сосюри, М. Хвильового, П. Тичини, М. Бажана з виходом на усвідомлення необхідного зв'язку мистецтва, культури й філософії.

У січні 1931 року на Республіканській нараді марксистсько-ленінських науково-дослідницьких закладів УСРР (Харків) у таких ухилах було звинувачено провідних співробітників Інституту філософії і природознавства ВУАМЛІНу: С. Семковського, В. Юринця, П. Демчука. У липні 1933 року було видано Постанову ЦК КП(б)У «Про націоналіста та плагіатора В. Юринця», в якій його було проголошено буржуазним націоналістом, прихильником буржуазно-ідеалістичної філософії, а його учня П. Демчука — «представником войовничого західноєвропейського фашизму». Упродовж 30-х років багатьох вітчизняних науковців, не в останню чергу — філософів, було репресовано і розстріляно на підставі сфабрикованих карних справ, наприклад «Троцькістську терористичну групу Інституту філософії» та ін.

Філ думка 60-80 рр

кожне філософське слово ретельно перевірялось щодо відповідності до офіційно декретованої доктрини «марксизму-ленінізму», який був максимально здогматизованим і дегуманізованим варіантом здійсненої Леніним і Сталіним інтерпретації марксистського філософського світорозуміння. Тому лише після смерті Сталіна (1953 р.) і критики культу його особи на XX з'їзді КПРС (1956 р.) за часів так званої хрущовської відлиги, коли тиск більшовицько-партійного пресу на духовне життя дещо послабився, активізуються філософські пошуки в Україні. Природньо, найбільш плідні результати ставало можливим здобути в тих галузях філософського знання, що з огляду на офіційно-декретовану систему філософії розташувались на найбільш далекій периферії. Туди не завжди доходили руки пильних ідеологічних цензорів і контролерів. Такими галузями передусім виявились логіка, методологія науки та історія філософії.

Спираючись на апарат сучасної формальної логіки, досягнення в галузі психології наукової творчості, широкий культурознавчий матеріал, вчені серйозно досліджують такі складові наукового пізнання, як наукова проблема, науковий факт, наукова абстракція, наукова ідея, система теоретичного знання, світогляд.

Переакцентування спрямованості філософського пошуку з того, що не залежить, на те, що освоюється людиною під час світоглядного осмислення світу, в подальшому визначило плідну розробку світоглядно-гуманістичної проблематики, питань філософії культури, що починають активно розроблятись українськими вченими впродовж 70 — 80-х років.

Другим спрямуванням, що активізується цього часу, є історико-філософські дослідження. У цій галузі найвищими досягненнями було позначено, принаймні, три напрями.

Передусім, активно освоюється спадщина німецької класичної філософії. Школа, очолювана В.І.Шинкаруком, здійснює плідне вивчення проблем діалектики, логіки та теорії пізнання на грунті аналізу філософії Канта, Гегеля, Фейєрбаха та інших представників німецької філософської класики.

Більш інтенсивно, ніж раніше, осмислюються здобутки зарубіжної філософії XX ст., зокрема феноменологія Е.Гусерля, філософія життя, екзистенціалізм, неофрейдизм тощо. Попри обов'язкові для тогочасних видань термінологічні штампи на зразок «буржуазна філософія», в цих працях містилася значна об'єктивна інформація про позитивний результат, досягнутий провідними філософськими школами СІЛА, Франції, Німеччини впродовж XX ст.

Зрештою, помітні зрушення відбуваються й в розробці питань історії філософії України. Найбільш цінними тут були здобутки, одержані в результаті руху «вглиб» нашої історичної давнини. Якщо традиційно початок історії філософської думки України прийнято було рахувати від філософії Г.Сковороди, то завдяки зусиллям дослідників Києва і Львова, починаючи від 60-х років, здійснюється серйозне вивчення філософської спадщини професорів Києво-Могилянської Академії, діячів Острозького науково-освітнього центру та ін. Від 80-х років активізувалось дослідження філософських ідей в культурі Київської Русі.

Звичайно, позитивні результати, одержані в такого типу дослідженнях, могли б бути більш значними, якби не гальмуючий вплив офіційно-декретованої філософської доктрини. Але безсумнівним є те, що сам по собі здобуток, одержаний філософами України кінця 80-х років об'єктивно не вкладався, ба навіть підривав підмурок, на якому трималась будівля ідеологізованої філософії. Охоронці доктрини не могли не бачити це, спрямовуючи зусилля на придушення плідних ідей.

Влаштовуються гучні дискусії, на зразок тієї, що відбувалась у Москві 1968 р., де Копніна і його школу було звинувачено в проповіді ідей «буржуазної філософії». У 70-ті роки деяких філософів України було репресовано за звинуваченням в «українському буржуазному націоналізмові». Але важливо, що ці репресивні заходи виявились нездатними паралізувати філософську думку. Й за цих складних умов вона жила, творячи фундамент для відродження національної філософської культури, здійснити яке покликане нове покоління філософів України.

У багатьох текстах 60—80-х років з проблематики діалектичного та історичного матеріалізму їх «творчий розвиток» здавався творчим лише автору. В обговоренні проблем соціальної, політичної філософій (тексти з історичного матеріалізму, політекономії соціалізму, наукового комунізму) ідеологічні обмеження були ще сильнішими, оскільки йшлося про ідеологію і практику «побудови комунізму». Однак у великій кількості заідеологізованої писанини все-таки наявні тексти іншої якості. Тому необхідно відрізняти те, що було наслідком ідеологічного тиску, від обмежень горизонтів мислення філософа, спричинених ізоляцією від західної філософської традиції. Одним із способів установити ці обмеження є порівняння способів мислення, які філософи 60—80-х років артикулювали в публікаціях 90-х років XX ст. — початку XXI ст., коли вони могли вільно висловлювати свої думки (цікавим з цього погляду може бути розгляд В. Шинкаруком новітніх перспектив діалектики у статті «Діалектика: традиційні та нові підходи» (2001), а також у монографії «Діалектика без апології: філософсько-антропологічні аспекти» (1998).