Філософські ідеї Вернадського

Розробка цілісної концепції космічної філософії відбувалася з використанням надбань антрополого-еволюціоністського вчення М.-Ф. Шелера і П. Тейяра де Шардена, які використав у своїх філософських побудовах український і російський природознавець Володимир Вернадський (1863—1945).

Праці В. Вернадського збагатили науковий світогляд, сучасну наукову картину світу. Всесвіт він розглядав як сукупність живої речовини, біосфери і людства. Із появою людства починається, на його погляд, якісно новий етап розвитку Всесвіту, де розвитку планетарного характеру сприятимуть розум і людина, а їх наслідком будуть перетворення біосфери на нове середовище життя — ноосферу (сферу розуму), суттєві зміни біосфери, соціальні перетворення (організація нових форм людського співжиття, повна рівність рас і народів, відмова від війни як засобу вирішення спірних питань).

Науковий світогляд у Вернадського є творенням і вираженням людського духу, нарівні з яким фігурують релігійний світогляд, мистецтво, суспільна та індивідуальна етика, філософська думка. Знищення або припинення одного виду діяльності людської свідомості проявляється через пригнічення іншого. З цього погляду, важливе значення В. Вернадський надавав релігійній формі суспільної свідомості, розглядаючи її як глибинне внутрішнє переживання, пов´язане з людськими або космічними переживаннями соборного типу, де без релігійного життя одиничні переживання розпорошуються. Більш того, Вернадський був переконаний, що в атмосфері соціальної помсти, прагнення до грабунків, насильства, наживи, породженої більшовицькою пропагандою, саме релігія мала породити почуття спільності, думку про загальнолюдські основи життя, духовну єдність і любов.

В. Вернадський виступав за розвиток демократії, громадських свобод і свободи мислення, наголошував, що не можна боротися в ім´я самої боротьби, а лише заради вічних, безумовних істин та основних прав людини.

Неоромантизм Л. Українки

Світогляд Лесі Українки (Лариса Косач-Квітка, 1871—1913) формувався під впливом (переважно) ідей Т. Шевченка, М. Драгоманова, І. Франка, тогочасного життя українського народу, соціал-демократичних та окремих ідей марксизму. Характерними особливостями її світосприймання були матеріалізм, діалектика, віра в пізнавальні можливості людини, інтерес до нових досягнень природознавства, реалістична естетика та історичний оптимізм. У житті і творчості вона виступала за утвердження значущості та гідності людської особистості як найвищої цінності в загальнолюдських і національних вимірах, національне і соціальне визволення, історичний поступ до свободи і справедливості, ідеалом яких для неї були демократія і соціалізм.

Невід´ємним елементом світогляду Лесі Українки був атеїзм (система ідей, переконань, що заперечують віру в Бога). На її думку, релігія створена людьми, неспроможними пояснити грізні і незрозумілі явища дійсності, перетворилась на засіб виправдання експлуатації і гноблення, існуючого рабства. Це було для неї основною причиною невизнання релігії, звернення до прометеїзму, який заперечував поневолення людини.

Дотримуючись цих позицій, Леся Українка відкидала «глуху покору», «роз´їдаючий оптимізм культурних громад», «поміркований лібералізм» — усе, «що так утомило нас, молодих українців», виступала за рішучі дії в національному і соціальному визволенні, досягненні суспільного прогресу. Ці дії вона пов´язувала з боротьбою народних мас, зокрема пролетаріату, яку вважала Тому і зверталася до романтичної традиції, вважала літературу формою боротьби. Збагачуючи різні аспекти реальності історіософськими мотивами (від античності, перших поколінь християнства, давньоруської доби, європейського середньовіччя до англійської Реформації і Французької революції), Леся Українка робила їх вагомими і значущими, вносила струмінь глибокого філософського і морального неспокою, прагнення боротьби за волю, щастя людини.

Філософсько-матеріалістичний світогляд Лесі Українки був основою її етичних та естетичних поглядів, ставлення до релігії. Обстоюючи загальнолюдський характер моральних норм і принципів, вона полемізувала з ортодоксальними марксистами, які вважали їх необов´язковими для класової боротьби. При цьому вона часто послуговувалася категоріями «добро» і «зло», «вірність» і «зрада», «краса людських почуттів» і «згубність духовного гноблення» тощо, за допомогою яких відображала гармонію між людиною і природою, пропагувала ідеї гуманізму і патріотизму, життя і безсмертя. У творах Лесі Українки сучасність, спроби осягнути майбутнє подаються не в соціально-побутовому, а філософсько-ідеологічному зрізі, із заглибленням у складні процеси взаємодії політики й етики.

Чинний націоналізм Донцова

В Україні ідеологічні і політичні етапи пов´язані з діяльністю українського публіциста, політичного діяча Дмитра Донцова (1883—1973) як теоретика ідеології націоналізму, що «дав одне з найкращих в українській суспільній думці розуміння нації як спільноти, об´єднаної, насамперед, духовними чинниками, серед яких чільне місце посідає спільний ідеал як спільне бачення майбутнього й бажання творити це майбутнє спільними зусиллями».

Донцов – послідовний і рішучий прихильник незалежної авторитарної Української держави з ознаками кастовості і мілітаризму На противагу драгоманівському «демократизму» і «соціалізму Маркса — Леніна», «пересмикнутих отрутою москвофільства», обстоював націоналізм з ідеєю політичної нації, ідеалом і метою якої був би політичний і державний сепаратизм. Способом досягнення незалежності і повного сепаратизму вважав боротьбу, а не шлях «порозуміння» чи «еволюції

Називаючи людей з притупленою національною свідомістю «провансальцями» і протиставляючи провансальству націоналізм, Донцов виходив з того, що відносини між націями і народностями пройняті боротьбою за існування, прагненням до влади, експансії, панування. «Зміцнювати волю нації до життя, до влади, до експансії, — наголошував він, — означив я як першу підставу націоналізму». В цьому, а також у фанатизмі великих ідей та аморальності він убачав джерело національної ідеї.

Носієм ідей, морального закону, символом і прикладом нації є не народ (маса), а активна, відважна меншість, яка прагне влади, тобто правляча верства, еліта, яка визначає історичну долю етносу (нації), її духовні цінності.

Загалом усі чесноти він зводив до таких, як благородність, мудрість і мужність.

Поділ суспільства на маси й еліту (касти) відбувається на основі органічного розподілу функцій, бо в суспільстві є справи, здійснювати які повинні відповідно обдаровані, відібрані і підготовлені люди.

Джерела насильства, фанатизму Донцов шукав саме у свідомості і психології мас, «масової людини», в надрах підсвідомого якої розвиваються фанатизм, нетерпимість, агресія.