Дослідження національного характеру (Мірчук, Шлемкович)

Іван Мірчук визначав філософію як науку про світогляд і свою основну працю, видану 70 років тому, назвав «Світогляд українського народу». Слідом за В’ячеславом Липинським він розглядав Україну як цивілізаційне пограниччя, що ним пролягає культурний кордон між Заходом і Сходом. Тому у сприйнятті світу українцями філософ убачав, окрім проявів національної вдачі, риси одночасно західного і східного світоглядів.

Особливості українського світосприйняття, вважав Мірчук, виразно простежуються при порівнянні його із західним (насамперед німецьким) і російським світоглядами. Німецькій свідомості, писав філософ, притаманна ґрунтовність, дисципліна, системність і віра у силу розуму: «Цілісне наставлення до життя мусить бути продиктоване розумом, усі рішення під безпосереднім впливом почувань – заборонені. При такому способі життя втрачає значною мірою у своїй вартості, але, з іншого боку, не вдається заперечити величність такої спроби систематизації нашого духу».

Європейське мислення, наголошує Мірчук, від античності спирається на індивідуальну свідомість і має своїм вихідним пунктом суверенну особистість. На противагу цьому «характерною рисою російського світогляду є виразна нехіть до виявів власного “я” і рівночасне захоплення своєрідним духовним колективізмом». І якщо для західної свідомості засадничою цінністю є особиста свобода, то «сутність, провідна засада “русского мира” – це примус, що виходить від зверхньої влади як органу Божої волі».

Українцям, на думку Мірчука, властива саме європейська, індивідуалістична настанова – їхнє духовне життя, розуміння суспільного ладу, моралі, права та практичної діяльності теж виходять із поняття вільної, самодостатньої особистості. Тож вони завжди неґативно сприймають будь-яке підпорядкування особи чи обмеження її прав – навіть у громадських інтересах. Унаслідок цього, наголошує філософ, в Україні радянська влада наразилася на масовий, затятий опір: «Колективістичні експерименти, які проводились Совітами й приносили мільйони людських жертв, найкраще свідчать про те, що зроблене урядом в самій Росії не стрічало великого спротиву, тоді як український селянин готовий був вести і вів боротьбу на життя й смерть за збереження приватної власності як підстави західної культури».

Крім індивідуалізму, українців, за Мірчуком, вирізняє внутрішній зв’язок із власною землею, «тисячолітня інтимна сполука зі “скибою”», ґрунтом, ріллею, чорноземом, із природою, а відтак зі своєю місцевістю, зі звичним краєвидом, з оцим-от «призначеним долею простором».  

Нарешті, ще одна підвалина українського світогляду – ідеалізм, за якого у картині світу людини переважають суб’єктивні уявлення, а її думками та вчинками керує не стільки розум, скільки почуття та воля. Наслідком такого ідеалізму, підкреслює філософ, є особлива чутливість, емоційність і релігійність, розвинуте відчуття краси та схильність до ідеалізації, що «виявляється в українців також у ставленні до жіноцтва, яке в українському громадянстві посідає упривілейоване місце».

Однак усі ці, такі привабливі, складові українського світогляду, застерігає Іван Мірчук, можуть стати небезпечними для історичної долі нації: «Надмірний ідеалізм, що цілком не враховує вимоги дійсності, а також непогамований індивідуалізм, який відкидає будь-який авторитет, заперечує значення традиції, а власні інтереси ставить вище від добра спільноти, перевага чуттєвості над розсудком – все це, на загал беручи, тяжкі хвороби, які за несприятливих умов можуть привести до катастрофи».

У другій половині 1950-х років у «Ключах» вийшли три книги Шлемкевича – «Загублена українська людина», «Галичанство» та «Верхи життя і творчости». У першій із них філософ аналізує чотири типи української людини, які сформувалися впродовж століть перебування Наддніпрянщини під російською владою та з незначними змінами збереглися до сьогодні. Перший, наймасовіший тип змалював Микола Гоголь у повісті «Старосвітські поміщики» – такій людині притаманне веґетативне існування з його провідною думкою «Чого би такого з’їсти?». Українська людина другого типу, як і сам Гоголь, зачарована Російською імперією та вбачає своє призначення у служінні їй, хоч, як і Гоголь, зберігає певний сентимент до України. Третім типом є сковородинська людина з її ідеалом утечі від «світу закутого», яку цей «світ ловив, але не впіймав» (ще замолоду Микола Шлемкевич протиставляв Григорієві Сковороді німецьких філософів Йоганна Ґотліба Фіхте та Ґеорґа Вільгельма Геґеля – вони, навпаки, самі впіймали світ у свої системи категорій). Нарешті, четвертим типом є шевченківська людина; її гасло – «Борітеся – поборете!», її мета – національне визволення, а результат її зусиль – єдність думки та дії, духу та життя.

У «Галичанстві» філософ досліджує ще один вимір української синтези – соборність українських земель: тих, які перебувають «у світлі Львова», і тих, «що стоять у духово-політичному засягу Києва». Історія піддала українців своєрідному природному добору: від примусу панщини та утисків Польської держави на Січ утікали найбільш енерґійні, свавільні та рухливі особистості. Внаслідок цього добору серед західних українців, уважав Шлемкевич, переважають розважливі, обережні, вперті та дисципліновані особи, натомість серед східних українців – емоційні, запальні та відчайдушні. Ця психологічна різниця наочно проявилась у листопаді 1918 року, коли у Львові провідники Західно-Української Народної Республіки мали спонукати народні маси до зрушення, натомість у Києві провідники Директорії мусили радше стримувати повстанську стихію.

Після захоплення Радянським Союзом західноукраїнських земель комуністична влада вдалася до примусового «соборного зрівняння» – «осхіднячення» Заходу та «огаличанювання» Сходу України. Відтак, наголошував філософ, по війні «йде взаємне наближення, уподібнення уладу життя і уладу духа. Соборність стає не тільки географічним і державно-політичним поняттям, але й психологічним».