І. Лисяк-Рудницький — дослідник української політичної думки

Провідні теми публікацій ученого — доля України в новітній історії, проблеми формування модерної (політичної) української нації, роль політичних ідеологій у цьому процесі, відносини українців із сусідніми націями і національними меншинами в Україні. Загалом він був прихильником лібералізму з поцінуванням нації і національної свідомості як запоруки ефективної представницької демократії.

І. Лисяк-Рудницький вважав, що професійна політична думка виникла в Україні у другій половині XIX ст., що визначило хронологічну межу його досліджень — другу половину XIX ст.

Наприкінці XIX — на початку XX ст. окреслюються основні напрями української політичної думки й основні українські політичні ідеології. У найзагальнішому значенні терміном «ідеологія» позначають сукупність взаємопов´язаних ідей, уявлень, символів і ритуалів, призначених об´єднувати людей для спільного життя і діяльності. Їх поділяють на різновиди залежно від того, які групи людей вони об´єднують і які функції виконують. Одним із таких різновидів є ідеології-світогляди, які включають ціннісні ідеї і об´єднують людей у суспільства. У цьому розумінні кожне суспільство має певну ідеологію (колективний світогляд), яка забезпечує взаєморозуміння і суспільні зв´язки між людьми. У найдавніші часи носіями її були міфи, потім релігії.

Особливим різновидом ідеологій є політичні ідеології — певна сукупність взаємопов´язаних ідей, символів і ритуалів, призначених об´єднувати людей заради спільних політичних дій. У традиційних суспільствах вони були елементами ідеологій-світоглядів, зокрема релігій (наприклад, твердження про божественне походження влади тощо). Новочасні європейські політичні теорії, напрями політичної думки стали основою відповідних політичних ідеологій: поняттями «лібералізм», «консерватизм», «соціал-демократія», «комунізм», «анархізм» позначають як певні напрями політичної думки (політичні теорії), так і відповідні політичні ідеології. Філософи, обґрунтовуючи політичні теорії, прагнуть пояснити ціннісні ідеї (ідеї справедливості, порядку, свободи тощо). Щоб мобілізувати людей та об´єднати їх у певний суспільно-політичний рух, потрібні прості формули, символи, ритуали тощо. Творець певної концепції політичної філософії не завжди відповідає за те, як його ідеї використовують і витлумачують певні політичні рухи.

У загальному слововживанні термін «ідеологія» є ціннісно-нейтральним. Залежно від ціннісних орієнтацій ідеології можуть бути оцінені як злоякісні чи доброякісні. І. Лисяк-Рудницький послуговувався терміном «ідеологія» у ціннісно-нейтральному значенні. Однак часто він вдавався до нього як на означення власне ідеології, так і суспільно-політичної думки. Зосереджуючись зазвичай на історії політичної думки, він, однак, як і кожен її історик, не залишав поза увагою використання політичних ідей у практиці політичних рухів.

Для виокремлення основних напрямів в українській суспільно-політичній думці важливою є стаття І. Лисяка-Рудницького «Напрями української політичної думки». З його погляду, у новітній українській суспільно-політичній думці можна виділити чотири головні напрями: демократично-народницький, консервативний, що домінували до Першої світової війни, і комуністичний та інтегрально-націоналістичний, що виникли після революції. Ці напрями можна охарактеризувати на основі таких ознак, як плюралізм — тоталітаризм, лівий — правий: народництво (плюралістичне, ліве), комунізм (тоталітарний, лівий), консерватизм (плюралістичний, правий), інтегральний націоналізм (тоталітарний, правий).

Одним із перших істориків політичної думки на Заході І. Лисяк-Рудницький зробив спробу охарактеризувати ідеологію українського дисидентського руху.

Кульчицький про основи філософії та філ наук

Світоглядні, теоретичні, методологічні засади О. Кульчицького формувалися під впливом структурної психології, праць А. Бергсона, М. Гартмана, Е. Муньє, М. Шеллера, хоча головним джерелом його філософствування переважно були погляди І. Канта та Г. Сковороди.

На його думку, філософське знання скероване на осягнення загальності і сутності буття, а метою філософського мислення є охоплення "позаявищної" суті світу, що постає із прагнення виявити під зовнішньою маскою природи приховану внутрішню самість світу і душі. Як знання скероване "на щось", а не знання "про щось", філософія є іншою формою знання, яке рівнозначне окремим наукам, формами, що в певному розумінні відповідає їм усім разом, проте і протиставляється до них. Вона не може бути строгою наукою ще й тому, що ціниться не за пропоновані висновки та твердження, а за прагнення до загального пізнання, інтелектуального змісту, що зливається з дійсністю, як істинного покликання людини, де не існує "єдино-правильної теорії", яка б прагнула встановити істину в останній інстанції.

Центральною у філософії О. Кульчицький вважав онтологію, оскільки в своїй настанові на тотальність і розкриття сутності "буття як такого" вона охоплює усі форми і постави бутя. У розв'язанні онтологічних проблем О. Кульчицький виділяв чотири підходи: матеріалізм, спіритуалізм, дуалізм, паралелістичний монізм.

На друге місце після онтології О. Кульчицький за логікою викладання матеріалу ставив гносеологію, хоча при вичленуванні основних ділянок філософського знання відводив його аксіології. З огляду на історію філософії він не без підстав зауважував, що одночасно з онтологічними міркуваннями про сутність буття виникало питання про сутність пізнання, тому що, прагнучи вивчити структуру всієї дійсності, досліджуючи відношення і зв'язок різних складників, онтологія зосереджується на пізнанні.

Однобічним інтерпретаціям культури, що абстрагуються від її творців, до яких відносив гегелівську — як витвір об'єктивного духу; марксистську, де єдиною формою буття постає матеріальність, а людина як стародавній Іксіон вплетена в коло матеріальності, турбот про матеріальне і не може підвести очей до небосхилу ідей і вартостей; шпенглерівську, в якій людина стає твором, а не творцем культури, О. Кульчицький протиставляє філософсько-антропологічний підхід. На його думку, цей підхід дає змогу враховувати уявлення про людину, які розкриваються психологією в структурному аналізі, здобутки онтології з ЇЇ аналізом шарової структури дійсності, гносеології, дотичної до розгляду духовних функцій пізнання, та аксіології, дотичної до розгляду й аналізу структури вартостей. Звідси розуміння О. Кульчицьким культури як відповіді людини на заклик і виклик природи, близьке до історичного виклику А. Тойнбі.

Систему філософського знання О. Кульчицький завершує філософською антропологією — "синтетичним, цілісним знанням про Людину. Призначенням філософської антропології він вважав те, що вона повинна бути підставою міркування як про людину, яка є, так і про людину, яка має бути.