Микола Міхновський : Маніфест національного радикалізму

У «Самостійній Україні» Міхновський виступив фундатором національно-радикальної політично-філософської течії, засадничими положеннями якої стали цілковита самодостатність української ідеї та її цілковита окремішність від ідеї загальноросійської (в тому числі і революційної), необхідність здобуття Україною політичної незалежності та досягнення соборності без огляду на можливі конфлікти і в якнайшвидший час та лідерство української інтелектуальної еліти в боротьбі (коли треба, то й збройній) за державну незалежність.

Здоровий націоналізм, стверджувалось у «Самостійній Україні», покликує до історичного життя нові народи, веде до розпаду приречених історією імперій. У бракові такого націоналізму серед широкого загалу українців Міхновський бачить основну причину нещасть своєї нації. Головними опонентами Міхновського виступають не «чужинці», а «українофіли, що виробили релігію лояльності», українська інтелігенція, яка в попередніх своїх поколіннях не узгоджувала свої інтереси з інтересами народу, зраджувала, покидаючи його в найгірші часи. Її репрезентанти «надали українофільству характер недоношеної розумом етнографічної теорії». Саме «українофіли» зробили український національний рух чимось смішним і ганебним і тим самим відштовхнули від українства «цілу молоду Україну». Без інтелектуального та чуттєвого впливу молодого покоління (яке, на думку Міхновського, мусить сформувати «українську інтелігенцію третьої формації») на політичний зміст національної ідеї, здобуття Україною державності неможливе

Міхновський також наголошує на відмінності націоналізму пануючих націй як системи гноблення і націоналізму гноблених народів як захисту права боротися за своє людське «Я». Перший відбирає (під гаслами космополітизму) останні сили з націй поневолених — їхню інтелігенцію, тоді як другий є джерелом історичної творчості, несучи в собі зародки народної свободи, маючи своїм продовженням і розвитком ідеї гуманізму й космополітизму.

79. Історіософія В'ячеслав Липинського

Лідер консервативно-монархічного табору в колі української еміграції В.Липинський вирізняється й прагненням до широкого філософського обгрунтування своєї політичної доктрини. Це дає змогу говорити про певну виразно окреслену історіософську концепцію, яка одержує обгрунтування в творчості В.Липинського.       

Центральне місце відводиться в історіософській концепції В.Липинського категоріям «традиція», «аристократія», «нація».  

Традиція — це доля, що потребує від людини творчості й праці, боротьби й руху в ім'я творення нового, виходячи й спираючись на усталене. 

Той же динамізм притаманний розумінню «аристократії», якій відводиться вирішальне місце в історіософії В.Липинського. Основу нації, за В.Липинським, становить народ. Функцію управління народом й реалізує аристократія як провідна верства, «голова» народу. У творенні аристократії й здійсненні її зв'язку з народом вирішальна роль належить інтелігенції. Інтелігенція забезпечує можливість аристократії «прийняти народню мову та з народом в одну культурно-національну цілість об'єднатись». Єднання аристократії й народу веде до створення нації як «органічного колективу».

Своєрідне й розуміння В.Липинським «нації». Головним для визначення нації в його історіософії є поняття «Земля». «Нація для нас, — роз'яіснює він, — це всі мешканці даної Землі і всі громадяне даної Держави. Тому дійсним Українцем є всякий, хто живе на Землі України і хто працює заради неї». Через «Землю» збуджується творча воля індивіду, який відіграє роль в історії.

Релігійний компонент дав змогу, як зазначає В.Липинський, зберегти «чуття міри» в історіософському баченні. Воно звільняє погляд на історію від надмірного оптимізму, оскільки виходить з того, що всі зусилля й добрі наміри людини можуть бути реалізовані в історії лише тоді, коли вони відповідають Божому планові історичного процесу.

Чижевський як перший систематизатор іст філ думки України

Головне спрямування, що об'єднує досить широку тематику наукових досліджень Д.Чижевського, визначалось прагненням збагнути глибинні чинники духовної історії України, ширше — Східної Європи. На його думку, духовний портрет України, як і східнослов'янських народів взагалі, склався під впливом німецької філософської традиції — насамперед, німецької класичної філософії XVIII — початку XIX ст. та німецького містицизму і пієтизму XVI—XVIII ст.

Аналіз сутності національної філософії Д.Чижевський починає, засовуючи, з одного боку, характер співвідношення нації і людства, а з іншого — філософії та філософій. Щодо першого він визначає два погляди на націю в її співвідношенні до людства, один з яких називає «раціоналістичним», а другий — «романтичним». Щодо загальної історії філософії Д.Чижевський, слідом за Гегелем, вважає, що на кожному етапі всесвітнього філософського поступу репрезентантом його (цього етапу) є певна національна філософія.

Особливості національної філософії характеризують, за Д.Чижевським, три чинники — форма вияву національних думок, метод філософського дослідження і будова системи філософії, «архітектоніка» її.

Щодо української філософії складність з'ясування її національної специфіки полягає в тому, що вона, як і інші словенські культури, не належить до тих «обраних», через які здійснювався поступ історії всесвітньої філософії. Носієм національної специфіки, що відкриває глибини національного духу, повинен бути «великий філософ», філософ світового значення. Але такого типу мислителів, вважає Д.Чижевський, не знала історія культури України та інших слов'янських народів. «Слов'янській (зокрема українській) філософії треба ще чекати на свого «великого філософа» — пише Д.Чижевський. — Тоді те оригінальне, що може є в зародку в творах дотеперішніх слов'янських мисленників, виступить у весь зріст, відкривши глибини національного духа не лише перед усім світом, а й перед народом самим».

Та все-таки певні «провізоричні», «тимчасові» висновки про специфіку української філософії Д.Чижевський все ж намагається зробити. Адже історія культури України знала визначних типових представників українського національного характеру. Такими, насамперед, є, на думку Чижевського, Сковорода, Гоголь, Юркевич, Костомаров і Куліш. Це й дає підстави спеціальну увагу присвятити характеристиці особливостей української народної психіки та світогляду, які зумовлюють специфіку українського філософського думання.

Зрештою, типовими для української думки рисами є притаманне їй релігійне забарвлення і симпатії до інших націй, передусім, німців (Т.Прокопович, Г.Сковорода, М. Костомаров, П.Куліш, В.Кістяківський) та італійців (Гоголь). «Ті симпатії, — завершує характеристику цієї риси ДЛижевський, — які висловлюють Гоголь або Куліш до росіян, мають політичний, а не психологічний характер».