Основні принципи «філософії серця» П. Юркевича

Основні засади «філ серця» Ю виклав у праці «серце і його значення в духовному житті людині за вченням слова Божого», де подано цілісну філ-антроп концепцію про серце як визначальну основу фізичного та духовного життя людини. Погляд на людину як на конкретну індивідуальність .

Серце – це скарбник і носій усіх тілесних сил людини , центр іі душевного й духовного життя, усіх пізнавальних дій душі, морального життя, скрижаль, на якому викарбуваний природний моральний закон .

«філософія серця» Юркевича містить дві принципово важливі думки: 1) серце може виражати, знаходити й своєрідно розуміти такі душевні стани, що за своєю духовністю й життєдайністю недоступні абстрактному знанню розуму; 2) поняття й абстрактне знання розуму, оскільки воно стає душевним станом, а не залишається абстрактним образом зовнішніх предметів, відкривається або дає змогу себе відчувати й помічати не в голові, а в серці; в цю глибину воно мусить проникнути, щоб стати діяльною силою й рушієм духовного життя. Тобто розум має значення світла, яким осявається Богом створене життя людського духу. Духовне життя виникає раніше за розум, який є його вершиною, а не коренем. Закон для душевної діяльності, як зазначав Юркевич, не твориться силою розуму, а належить людині як готовий, незмінний, Богом установлений порядок морально-духовного життя людини й людства. Міститься цей закон у серці як найглибшій скарбниці людського духу.

Лесевич як представник позитивізму

Володимир Лесевич (1837—1905) ґрунтовно вивчав сучасні йому напрями західноєвропейської філософії, особливо позитивізмУ вченні Конта його приваблювали відмова від метафізики, погляд на розумовий поступ як на головний чинник історії, спроба науково обґрунтувати філософію.В. Лесевич дійшов висновку, що систему Конта необхідно зруйнувати для подальшого поступу наукового мислення.

У працях «Листи про наукову філософію» (1878), «Досвід критичного дослідження основ позитивної філософи» (1887), «Що таке наукова філософія?» (1891) В. Лесевич намагався подати власне розуміння суті наукової філософії. На думку В. Лесевича, знання належать тільки результатам мислення, яке керується науковим методом\

Мислитель стверджував про неправомірність ототожнення позитивізму з науковою філософією, яка має ґрунтуватися на зв´язку науки і філософії як основи пізнання та мислення. На його думку, мислення починається з уявлень, які зумовлюються відчуттями, укорінене в досвіді і не може існувати поза ним. Досвід він трактував як «відношення мислячого суб´єкта до мислячих об´єктів», «відношення, яке виражається в можливості зведення процесу думки до сприйняття, яке передбачає певний зв´язок цього процесу з реальним світом». За Лесевичем, об´єкти, які мають стати змістом науки, можуть бути даними самим досвідом, а будь-яка наука має своєю основою тільки досвід. Це стосується і філософії, бо якби її знання і завдання були далекими від досвіду, то між філософією і наукою не могло б бути нічого спільного, і філософія за змістом неминуче відрізнялася б від наук. Науки протиставляються філософії не з погляду досвіду, а тим, що досвідні науки є спеціальними, а філософія — наука загальна. Кожна конкретна наука виробляє спеціальні поняття, а філософія об´єднує поняття, що виробляються окремими дисциплінами, і підводить їх під вище, загальне поняття.

В. Лесевич, проводячи межу між наукою і філософією, рівнем спеціальних і філософських понять, вказував, що ця межа має зникнути остаточно щодо їх змісту.

Наукова філософія не може зводитися до реєстрації фактів, класифікації наукового знання чи добудови відгалуженої системи позитивної філософії. Вона має зробити критицизм важливою основою наукового дослідження, у т. ч. і самого досвіду, спиратися на теорію пізнання, спрямовану не лише на отримання знання, а й з´ясування самого процесу пізнавання

Монодуалізм Миколи Грота

Грот виступив З оригінальною концепцією нового етичного, або морального, світогляду з посиланням на дані сучасних науково-природничих учень і відновленням ідеальних та абсолютних моральних ідей не відмовою від метафізики, а її збереженням як роботи філософської думки.

Джерела світогляду: антична філософія, якій присвятив першу свою роботу «Спростування Платона і піфагорійців за метафізикою Арістотеля», Дж. Бруно, Б. Спіноза, І. Кант, А. Шопенгауер. Ґрунтовно вивчав сучасну йому західноєвропейську філософію, до якої ставився критично

Праці: «Досвід нового визначення поняття прогрес» (1883); «Критика свободи волі у зв´язку з поняттям причинності» (1884); «Завдання філософії у зв´язку з вченням Дж. Бруно» (1885); «Дж. Бруно і пантеїзм» (1885) та ін.

Філософські погляди мислителя еволюціонували, пройшовши шлях від психологізму до створення концепції «нової метафізики» .

Щодо природи духу, то йдеться про примирення монізму і дуалізму в поглядах на начала буття, з одного боку, і подолання матеріалізму і спіритуалізму — з іншого.

Концепція монодуалізму М. Грота постала як некласичний тип філософування, у якому філософія розглядалась не просто як знання про світ, а як раціональна форма взаємозв´язку людини — світ, де людина розкриває уявлення про світ і саму себе. Визнання зв´язку філософії, науки, мистецтва та їх взаємовпливів як своєрідного синтезу знання, близького до мистецтва, поєднання раціональних та ірраціональних форм освоєння людиною світу сприяли проникненню в сутність предметів і явищ, поясненню «потаємного» з визнанням пріоритетності духовного начала в світі і в людині, розкриттю сутнісних аспектів людського буття в його гуманістичних вимірах.

Порушення М. Гротом етичної проблематики є логічним і закономірним завершенням його концепції монодуалізму.

У центрі етико-моральної проблематики М. Грота — проблема свободи. Він мотивував це тим, що природним станом сили-духу є стан свободи, а метою буття і розвитку Всесвіту — повне звільнення духу в самій матерії шляхом її пристосування і підкорення силі-духу. Філософ вказував на багатогранність і багатоаспектність свободи, шляхів її вивчення в метафізичному, культурно-історичному і соціально-політичному планах. Особливу увагу він приділяв питанню свободи волі, визнаючи її як «посилене звільнення утисків, що накладаються на неї самою матерією», як «еманацію свідомості особи з-під гніту організму середовищем». Орієнтуючи моральність на утвердження добра, альтруїзму, М. Грот негативно ставився до егоїзму і песимізму, пов´язуючи основні аспекти свободи не просто з духовним розвитком людини, а з її моральним вибором та моральною відповідальністю. Це означає, що тільки покладаючись на власні сили, свідомий вибір, людина здатна реалізувати свої сутнісні сили, змінювати саму себе і світ в ім´я свободи, перемоги над злом, утвердження вищих моральних цінностей.

Неокантіанство Челпанова

В Університеті Св. Володимира формувалося неокантіанство, представником якого був український і російський філософ Георгій Челпанов

Основні праці Челпанова: «Мозок і душа» (1896); «Історія головних питань етики» (1899); «Проблема сприйняття простору у зв´язку з ученням про апріорність і вродженість» (1896—1905) та ін.

Г. Челпанов у своїх філософських поглядах дотримувався неокантіанства, з позиції якого критикував матеріалізм за заперечення ним реальності духовного і спроби вивести свідомість тільки із матеріальних процесів і станів. Щоправда, себе він не вважав ні кантіанцем, ні неокантіанцем, а й називав свої погляди трансцендентальним реалізмом, а пізніше — ідеал-реалізмом. Проте основою філософського знання вчений визнавав гносеологію з орієнтацією на кантіанство, запозичивши у Канта доведення можливості пізнання надчуттєвого за допомогою практичного розуму.

Гносеологічна концепція Челпанова полягає в тому, що людина сама творить і конструює пізнання за допомогою мислення і вірить у відповідність знань про світ, який її оточує і який сама створила. Предмет, що пізнає людина, є ніщо інше, як певна сукупність відчуттів, пов´язаних між собою певними правилами, і що стоїть за ними, вона не знає.

За Челпановим, необхідною основою будь-якого пізнання є наявність у свідомості апріорних ідей та елементів, які об´єднують у досвід всі сприйняття й уявлення.

На думку Г. Челпанова, остаточно розв´язати проблему пізнання неможливо, якщо виходити тільки з визнання об´єктивного світу, повністю залежного від свідомості, бо в такому разі з´являються труднощі в поясненні походження людських відчуттів. Щоб з´ясувати, що викликають ці відчуття, Челпанов, як і Кант, допускав існування речей самих по собі. Тлумачення вченим речі самої по собі орієнтоване на збереження автономності світу, де річ постає і джерелом об´єктивності, і причиною відчуттів, єдністю свідомості.

Основним питанням онтології є пошук начал або принципів усього сутнього, з чого складається все, що існує. Він дотримується погляду щодо існування в досвіді людей двох категорій явищ: у внутрішньому досвіді — почуття, думки, бажання, все те, що називають психічними процесами; а в зовнішньому — матеріальні речі, які характеризуються тривалістю, здатністю до руху, проникністю. Визнання першоосновою всього існуючого тільки духовного начала зумовлює ідеалізм, тільки матеріального — матеріалізм.

Г. Челпанов виділяв також психофізичний монізм, згідно з яким все, що існує, є проявом особливого начала, або субстанції. Сама по собі вона ні духовна, ні матеріальна, а все існуюче стосовно того, що називають духовним і матеріальним, є тільки проявом цієї субстанції.

Психологізм Зінківського

Тенденцію до психологізації філософії здійснює В. В. Зеньківський, весь дожовтневий період діяльності якого був пов'язаний з Київським університетом.

Завданням дослідження Зеньківського була проблема природи та своєрідності людської психіки, а ширше - проблема душі. Для цього необхідно було розглянути можливість і детермінацію психічних явищ. Аналізуючи проблему причинності, Зеньківський вбачає її сутність у силі, яка має емпіричну основу у внутрішньому досвіді. Прикладаючи категорію причинності до навколишньої дійсності, ми створюємо досвід (а не з досвіду виводимо причинність).

Це механічна причинність, яка діє в неорганічному світі, а в органічному світі діє психічна причинність, її можливість обґрунтовується через поняття «психічна енергія». Якщо психічне буття розгортається в часі, то причинне пояснення змін, що відбуваються у психіці, неможливе без припущення психічної роботи, а отже, і психічної енергії як здатності її виконувати, тобто викликати до життя окремі душевні явища Джерелом психічної енергії виступає духовна субстанція, в якій приховується стійка основа психіки.

Зеньківський вважає, що психічне буття не може виникнути з інших форм буття. Центром психічного життя, його органічною силою, джерелом психічної енергії, суб'єктом психічного розвитку, носієм єдності психіки виступає наше «Я» або індивідуальність. Якщо у своєму розвитку «Я» підпорядковане причинності, то за основним змістом його має бути зведено до зовнішнього (щодо нього) акту творення. Таким чином, спроби Зеньківського знайти наукове пояснення природи психіки привели його до визнання її надприродної сутності.