П.Авсенєв як представник київської духовно-академічної філософії.

У сфері надчуттєвого, про яке не було однозначного тлумачення в Св. Письмі, шукав основу вільного філософствування П. Авсенєв (архімандрит Теофан). В академії і університеті, де читав курс філософії і психології, він користувався репутацією філософа живого діяльного розуму, добре обізнаного з новітніми літературними джерелами, а водночас людиною високого релігійного почуття і переконання.

Філософські погляди П. Авсенєва формувались під впливом Платона, Плотіна, Беме, батьків церкви — Макарія Єгипетського та Ісаака Сірина, ідей шеллінгіанства в інтерпретації Шуберта. За висловом Г. Шпета, під впливом останніх він відчув потяг до встановлення таких порядків життя, які зближували б фізичне і духовне, а отже, земне і небесне. Однак і таке роздумування, звичне для християнської філософії, про субстанцінність душі, відображення в ній божественного образу, не прикрите охоронними прищепленнями благодатних гіпотез, загрожувало спокоєм ортодоксальній теології. І тільки Авсенєв почав викладати свій курс в дусі шубертівського шеллінгіанства, то відразу відчув реакцію з боку тих, хто уважно стежив за розвитком і спрямуванням філософської думки в академії, що примусило його переробити курс, просити вибачення у начальства за помилки. Про цю подію не забули нагадати навіть на урочистому зібранні, присвяченому 50-річчю академії, коли уже самого П. Авсенєва не було в живих.

Пропагуючи теологічний геоцентризм, визнаючи причиною усього сутнього Бога, Авсенєв вважав, що земля є центром усього Всесвіту, створеного Богом, а все в ньому має свій дух, який є витлумаченням волі Творця. Людину він розглядав як живий союз Творця і тварі, де твар досягає своїх пристрастей, а Бог (творець) — мети свого творення. Будову душі ділив на три відділи: видозміни особи, безособовий стан і стан повного розвитку. Під психологією розумів науку, предметом якої є пояснення будови і життя душі, щоб привести людину до стану істинного самопізнання. Основними методами психології вважав спостереження, умоглядність, одкровення. Умоглядну психологію Авсенєв пов'язував з філософією, вважаючи, що вона є частиною філософії, оскільки психологічні ідеї порівнюються з філософськими, перевіряються на них, тоді як без психології філософські ідеї виступають мрійливими і безпідставними. Звертаючись до історії філософії, П. Авсенєв вважав, що на відміну від західного, що грунтувалося на індивідуальностях, російське життя є прошарком племен, які надають йому універсальності, внаслідок чого в Росії не може бути сприйнятою ні умоглядна німецька діалектика, ні емпірична англійська філософія. В Росії філософія завжди буде релігійно-духовною.

Релігійно-духовну філософію, яка розвивалась в стінах Київської духовної академії, треба сприймати критично. Однак ця критичність не має зводитися до пошуку вад як дійсних, так і бажаних з погляду критикуючого, звинувачень у тому, що той чи інший мислитель чогось не зробив, не "дійшов", не "піднявся". Тут насамперед треба враховувати ті умови, в яких розвивалась релігійно-духовна філософія в Україні. А вони були не дуже сприятливими. Слід враховувати і те, що рівень філософствування залежав від особистості філософствуючого. Адже крім названих професорів Київської духовної академії були й інші, такі як К. Грузін, А. Шикотов, В. Курковський, Д. Поспєхов, П. Рублевський, М. Троїцький (останній, перейшовши до Казанського університету, видав кілька філософських трактатів), які не залишили помітного впливу на розвиток філософської думки і яких колишні студенти академії знали тільки в "обличчя". Були й такі, що працюючи в академії, а пізніше перейшовши до університетів, принесли заслужену славу академічній філософії в Україні — Й. Міхневич, О. Новицький, С. Гогоцький, Р. Юркевич, П. Ліницький та ін.