С.Гогоцький як історик філософії.

Твори: "Слово о прогрессе", "Философский лексикон","Введение в историю философии». Проводив засвоєну укр. академічною філософією ідею історизму. Свої погляди називав теїстичними. Ф-ія - процес зусиль думки піднести до єдності і чіткого усвідомлення того, що дане в різних формах нашої свідомості і життя.

Вона є вищою формою люд. свідомості до осмислення тих чи інших стихій, з яких складаються першозбудження в кожній живій істоті. Виникнення ф-ії пов'язував з активністю свідомості, інстинктом людини.Залежно від постановки конкретних проблем ф-ія, постає логікою; фізикою. Ф-ію розглядав у стані постійного розвитку(поступового здійснення або переходу в явище можливості, що передує розвитку.)

З поняттям "розвитку" пов'язує поняття "історія", розглядаючи саму історію як досягнення морального світу, який завершує розвиток світу фізичного, і своїм плодом дає сенс і дух масі фізичної природи. Без моральності, яка усвідомлює свою мету і свої цілі, призначення всієї природи, фіз. світ був би, як тулуб без серця і голови. Ключ до історії він вбачає в глибинах моралі та релігії, самосвідомості та почуттів.Істор. Фі-ії відображає більше ніж історія людського життя, а саме: суттєву властивість розвитку внутр життя свідомості істоти на осн ідеї розвитку, яка властива духові. За Гегелем, уся історія філософії є розвиток абсолютного духу, який здійснюється за законами діалектики, що зумовлюються абсолютом або чистим мисленням. Осн помилка цього методу, за Г., полягає не просто в мрійливості уявлень про дух і про мислення, а й у тому, що він суперечить самому розвитку. Історичний розвиток філософії постає розвитком мислячої свідомості, а за діалектичною системою Гегеля мислення в своєму розвитку уже знає всі стадії цього розвитку. Якби це було дійсно так, то не було б самої історії філософії і, мабуть, невипадково, зазначає С. Гогоцький, що "у Гегеля останній період історії філософії і філософії історії видаються закінченими, такими, що завершує собою всебічний розвиток думки і життя" . У розкритті спрямованості історико-філософського процесу виходить з того, що мислення не творить із нічого сукупності своїх істин, а грунтується на розвитку освіти, культури, науки, де кожна епоха характеризується відношенням мислячого духу до буття. Історію філософії поділяє на 2 періоди: від іонійських шкіл до неоплатонізму та філософії, започаткованої у XVII ст. Беконом і Декартом, яка продовжилась в останню добу філософським ідеалізмом в Німеччині. У розвитку історії ф-фії виділяв Канта, ф-ія якого стала перехідною ланкою між попередніми періодами і XIX ст. Заслугу Канта вбачав у критиці однобічності і догматичності реалізму, в тому. Основним недоліком Канта називає протиставлення матеріального світу і чуттєвої волі, відсутність зв'язку і переходу між ними такою ж мірою, як між розсудком і розумом, розумом чистим (теоретичним) і практичним.

Одним з перших істориків філософії, спираючись на розроблений ним с оці о культурний підхід в дослідженні історико-філософського процесу, поставив питання про взаємовпливи німецького романтизму та німецької класичної філософії. "Романтизм в найзагальнішому смислі відбив потреби такої творчості, такого творення художніх творів, в яких свідомо вибрана образна форма і зміст йдуть рука об руку з живим ключем духовного життя, вільною і самодіяльною етичною самосвідомістю; воно вільно відбивається і в формі і змісті художніх творів. Романтизму чутливий моральний та естетичний матеріалізм — спотворений витонченою живістю багатьох творів XVIII ст. у Франції, але чужа йому і суха форма риторичних правил... Романтичний напрям є аналогічний цьому новому напряму філософії, яка, почавши з XIX ст., спрямовує своє зусилля до того, щоб зрозуміти і розвинути ту центральну силу нашого духовного життя, яка в своїх проявах і в працях, і художніх, і літературних, цілком зберегла в кожному свій оригінальний тип, була б чужою до потурання грубій чутливості, не подавляючи її природи і благородної форми і, навпаки, була повністю моральною, залишалася живою і самостійною"