Українська політика Катерини ІІ.

1762 року до влади в Росії прийшла нова імператриця — Катерина II. Саме вона зробила останні кроки на шляху до рішучого обмеження автономії України, а згодом і остаточної її ліквідації.

Державницька позиція К. Розумовського та заходи гетьмана, спрямовані на зміцнення автономії України, повністю суперечили централістській політиці російського уряду. Формальним приводом для таких дій стали дві чолобитні до імператриці, надіслані 1763 року гетьманом К. Розумовським і представниками козацької старшини, у яких ішлося про відновлення давніх прав України, збереження її автономії та офіційне визнання спадковості гетьманської посади за нащадками роду Розумовських.

У Петербурзі ці прохання були розцінені як один з кроків до відокремлення України від Росії.

Розлючена Катерина II була готова навіть віддати гетьмана під суд. Та врешті-решт вона запропонувала йому добровільно зректися гетьманства, що К. Розумовський і змушений був зробити — він подав рапорт про свою відставку. Замість гетьманської посади він отримав високий чин генерала-фельдмаршала й цілу низку нових маєтностей. 10 листопада 1764 року вийшов царський указ про ліквідацію гетьманської влади в Україні.

Подальша доля К. Розумовського. Після ліквідації гетьманства К. Розумовський деякий час був членом Державної ради (1768-1771 pp.), але невдовзі відійшов від державних справ. Спочатку колишній гетьман жив у Петербурзі, потім — за кордоном (1765-1767 pp.), після чого оселився в підмосковному маєтку Петровсько-Розумовське. Останні 9 років життя провів у Батурині, де й помер 1803 року.

Ліквідація гетьманської влади на Лівобережжі дала поштовх до подальшої централізації влади. Першим зазнав централізаторських змін полково-сотенний устрій Слобідської України. Тут козацькі полки почали реорганізовувати в регулярні військові частини. Протягом 1763-1764 pp., незважаючи на опір частини старшини, Сумський, Охтирський, Харківський, Острогозький та Ізюмський козацькі полки були перетворені на регулярні гусарські. Місцеві козаки позбавлялися своїх прав і привілеїв та перетворювалися на «військових обивателів».З часів правління Катерини II Лівобережна Україна стала називатися Малоросією, Правобережжя — Південно-Західним краєм, а південна частина України — Новоросією. За указами імператриці 1775 року була остаточно знищена легендарна козацька вольниця — Запорізька Січ. 1781 року Гетьманщину поділено на три намісництва — Київське, Чернігівське й Новгород-Сіверське, до яких згодом приєдналися Харківське та Катеринославське. У новостворених адміністративних підрозділах була запроваджена єдина для всієї Російської імперії система управління. 1783 року полково-сотенний адміністративний устрій був скасований і замість полків у цивільному управлінні ввели повіти, а у військовому створили 10 карабінерських полків із шестирічною службою.Наступною антиукраїнською акцією російського уряду стала ліквідація козацької армії, яка в останній рік перед розформуванням складалася з 176 886 виборних козаків і 198 295 козаків-підпомічників. Царським указом від 28 червня 1783 року замість українських козацьких полків були створені десять кінних карабінерних полків регулярної армії із 6-літнім строком служби. Козацькі старшини або залишалися на службі й одержували російські офіцерські чини, або йшли у відставку. Козаки, з яких формувалися нові військові підрозділи, тепер стали називатися казенними хліборобами, або державними селянами, — особисто вільними людьми, які мусили сплачувати різноманітні податки на користь імперської скарбниці. За наказом Катерини II до Петербурга були вивезені козацькі військові прапори, печатки, гармати.

Органи влади Російської імперії створені для управління Україною в ХVІІІст.

Ядром, основною частиною українських земель у складі Росії була Лівобережна Україна. Українці називали її Ге­тьманщиною за державною організацією, котра існувала тут, а також «Військом Запорізьким». У XVIII ст. російсь­кий уряд установив для Гетьманщини офіційну назву «Малая Россия» (Малоросія).Гетьман. У першій половині XVIII ст. на чолі Української держави стояв гетьман. Він уже не обирався на цю посаду. Його призначали за наказом царя. У 1709 р. старшина побажала обрати гетьманом чернігівського полковника Павла Полуботка. Але Петро І не погодився з його кандидатурою, і гетьманом був обраний, а точ­ніше — призначений, Іван Скоропадський, який, вмираючи, розпо­рядився, щоб до обрання нового гетьмана його повноваження дору­чили П. Полуботку. Так той став наказним гетьманом.У XVIII ст., незважаючи на тиск з боку Росії, деякі гетьмани як, наприклад, L Мазепа, намагалися досягти спадковості гетьманської посади. Цим прагненням рішуче протидіяла не тільки царська L влада, а й старшина. Проте коли Кирило Розумовський забажав закріпити гетьманство за своїм родом, старшина його підтримала. Вона сподівалася, що встановлення спадкового гетьманства допоможе зберегти Українську державу, захистити її від зазіхань царату.Гетьман — глава виконав­чої влади, підпорядкований парламенту.Влада гетьмана не поширювалася на Запорізьку Січ — «Віль­ності Запорізькі» і Слобідську УкраїнуГенеральний уряд. У XVIII ст. загальновійськову раду скли­кають рідше, а згодом вона й зовсім зникає. Одна Гетьман управляв з участю і допомогою ради генеральної старшини, або старшинської ради, та генеральної військової канце­лярії.. Генеральна військова кан­целярія була ліквідована разом з посадою гетьмана в 1764 р.Генеральні старшини, як і гетьман, за виконання своїх повно­важень одержували з казни платню та пожалування землі у ранг.

Полковий уряд. Під прес царського самодержавства потрапив і полковий уряд. Спочатку була ліквідована виборність полковників та інших полкових посадових осіб. їх призначав гетьман після кон­сультації з російськими урядовцями, а потім ці призначення стали робити вищі органи Росії.

Право Гетьманщини ХVІІІст.

Зміцнення Української козацької держави непокоїло сусідніх володарів. Польське королівство, Московське царство, Османська імперія почали вдаватися до ворожих дій за спиною українського уряду. Це врешті-решт призвело до жорстокої братовбивчої війни, яка розколола козацьку Україну на Лівобережну й Пра-вобережну Гетьманщину. Той поділ остаточно закріпила угода в Андрусові, підписана 1667 р. між Польщею та Московією. За Андрусівським договором Лівобережна Україна відходила до Московії, Правобережна Україна – до Польщі. Запоріжжя мало спочатку перебувати під опікою обох держав, а згодом – під Московією.

Долю Лівобережної Гетьманщини другої половини 17 – початку 18 ст. визначав невпинний наступ московського царату на її незалежність. Від 1659 р. між кожним новообраним гетьманом і царем укладалися угоди. І щоразу в них дедалі більше обмежувалися державні права козацької України. Спробу відновити державну самостійність України було здійснено за гетьманування Івана Мазепи. Щоб визво-лити Україну, гетьман Мазепа вирішив скористатися з війни між Московією і Швецією та виступити на боці шведсь-кого короля Карла XII. Проте намірам Івана Мазепи здійснитись не судилося.