Кодифікація права в Україні в першій половині ХІХ ст.

Упродовж XVIII - першої половини XIX ст. було кілька спроб кодифікації, якою опікувалися комісії та приватні кодифікатори.

Першою, найвідомішою кодифікацією став збірник 4Права, за якими судиться малоросійський народ (1743 р.), що став результатом 15-річної роботи спеціальної української кодифікаційної комісії з української старшини, духовенства, шляхти, професорів та юристів-практиків.

Розрізняли право власності на рухоме майно (спадкове і набуте). Зобов'язання поділялися на ті, що виникали із договорів, і зобов'язання із завдання шкоди. Детально регламентували договори купівлі-продажу, обміну, позички, особистого і майнового найму, поклажі, поруки, зберігання.Значну увагу приділяли регулюванню поземельних відносин.

Зроблено першу спробу законодавчим шляхом урівняти становий статус старшини і шляхти, духовенства, закріпити статус залежних селян.

Важливою рисою кримінального права був його приватноправовий характер. Розслідування злочину, навіть тяжкого, було приватною справою. Суд карав злочинця залежно від волі потерпілої сторони. Правда, мала місце й ініціатива суддів у розслідуванні злочинів

Класифікація злочинів була традиційною: проти релігії; проти "влади і честі монаршої"; проти особи; проти майна; проти моралі.

У кримінальному праві з'являються нові поняття: замах на злочин; розрізнення головного виконавця злочину і співучасників; рецидив; наявність обставин, що виключали або пом'якшували покарання (неповноліття, стан сп'яніння, вбивство чоловіком коханця дружини тощо).

Збірник давав характеристику судової системи України. Найвищим судом був Генеральний, підпорядкований гетьманові. Він мав право милувати і виносити всі смертні вироки.

Джерелами кодифікації були Литовські статути, магдебурзьке і холмське право, гетьманські універсали, деякі російські закони, реальна практика козацьких судів, українське звичаєве право.

Багато норм і правничих дефініцій комісія виробила сама.

Близьким до збірника "Права, за якими судиться малоросійський народ" за змістом, сутністю і призначенням був збірник норм судово-процесуального права "Процес короткий наказний* (1734 р.) Його складено при гетьманській канцелярії. Укладач залишився невідомим. Документ переважно містив нормативні акти, що їх використовували як посібник працівники судових і адміністративних установ.

У середині XVIII ст. (1750-1758 рр.) за дорученням гетьмана К. Розумовського Федір Чуйкевич здійснив приватну кодифікацію "Суд і розправа в правах малоросійських". У ньому було систематизовано юридичні норми, які закріплювали права українських магнатів, посадових осіб на землю, маєтки, залежне селянство.

У 1767 р. складено "Екстракт малоросійських прав". То був збірник норм державного, адміністративного і судового права, викладених таким чином, щоб довести необхідність відновлення "попередніх прав малоросійських" (тобто автономного становища України).

Кодифікація права в Україні в першій половині XIX ст. відбувалася за нових соціально-економічних і політичних умов життя українського народу. Національну державність було знищено, її місце посіла Російська імперія з її могутнім централізованим бюрократичним апаратом. Тому всю роботу кодифікації українського права проводили паралельно та з огляду на кодифікацією права Російської держави. Метою роботи було: упорядкування норм права Правобережної та Лівобережної України; максимальне зближення правових систем України і Росії шляхом поширення на Україну загальноімперського законодавства й усунення місцевих особливостей.

На початку 1804 р. створюють кодифікаційну комісію, одна з трьох експедицій (відділень) якої опікувалася правом Лівобережної та Правобережної України. Комісія підготувала "Зібрання малоросійських прав" (1807 р.). Воно стало першим в Україні систематизованим збірником справді чинних норм цивільного права. Його джерелами були Литовські статути, магдебурзьке та звичаєве право.

Подібно до цивільного кодексу Франції, "Зібрання" поділялося на три розділи: про особи; про зобов'язання; про майно. Наприкінці 1807 р. збірник було передано на експертизу до кодифікаційної комісії, де він і пролежав багато років.

Основні риси права в першій половині ХІХ ст.

Цивільне право.

Головними джерелами цивільного права були 10-ї тому Зводу законів Ро-сійської імперії, а також частина перша " Сільського суднового статуту " 1839 року. 10-ї тому Зводу складався із чотирьох книжок. У першій книзі регламентувались норми сімейного права, в другій, третій та четвертій — норми цивільного права. Книжка друга містила норми, котрі регулювали право власності й володіння та частково норми вол " язувального права. У третій книзі було б зосереджено спадкове й вол " язувальне право. Норми четвертої книжки регулювали порядок складання, здійснення, виконання, забезпечення й припинення договорів.

Інститут права власності містив поняття цого права, види власності, кваліфікацію його про " єктів й суб " єктів, види обмежень права власності та його захисту, а також поняття й зміст права володіння й форми його захисту. Поняття права власності дається вперше в російському праві. Воно визначалось як право володіти, користуватись й розпоряджатись майном вічно й потомственно.

У вол " язувальному праві регламентувалися загальні вимоги до змісту договорів й види договорів. У першій половиш XIX ст. деяка своєрідність у договірних відносинах в Україні полягала у наданні власникам вотчин права продавати їхнього у випадку, коли смердоті силою договору чи суднового рішення знаходяться у тимчасовому володінні третіх осіб.

У спадковому праві чітко проводилася ідея забезпечення матеріальних інтересів спадкоємців із виключними правами людини.

Цивільно-правові норми " Сільського суднового статуту " малі загальний із нормами Зводу характер, але й їхнє застосування було б обмежене підсудністю справ, із більшої частини які кликни не перевищували 15 руб.

Після звільнення селян від кріпосної залежності поширилося коло суб " єктів застосування цивільного права, оскільки селяни були виключені із переліку про " єктів власності. У законах про стани були перелічені наданіі їм особисті та майнові права. Проте селяни було неможливо вільно розпоряджатися земельними наділами. Більшість угод, заговорили українською у " язаних з землею, укладалися лише із дозволу сільської громади.

Вол " язувальне право после реформи базувалося на принципі договірної свободи, але й цей демократичний принцип не завжди здійснювався на практиці.

Бурхливий розвиток підприємницької діяльності, ріст промислового виробництва визвали необхідність у законах, наділених на регулювання трудових відносин. У 80-х роках XIX ст. приймається пакет законів, котрі отримали назву фабрично-заводського законодавства. Найважливіші із них: " Про малолітніх, працівників заводах, фабриках і мануфактурах " від 1 червня 1882 року; " Про забороні нічний работьі неповнолітнім і жен-щинам на фабриках, заводах і мануфактурах " від 3 червня 1885 року; " Про нагляді за заведеннями фабричної про-мьішленности і про взаимннх відносинах фабрикантів і робочих " від 3 червня 1886 року (відомий як закон про, штрафи). У Україні останній закон було б введено в Волинській, Київській, Подільській, Харківській й Херсонській губерніях лише через сім років после прийняття — у 1894-му році. На Полтавську, Таврійську й Чернігівську губернії цей закон розповсюджується ще пізніше. Треба підкреслити, що застосування фабричних законів передбачалося лише на приватних підприємствах.

На початку XX ст. приймається ряд нормативних актів, котрі посилюють охорону приватної власності, покращують для дворян умови кредиту та продаж ними земель, розширюють права власників в сфері промислового та фінансового підприємництва. Столипінське аграрне законодавство змінилося правове становище селянської земельної власності. Відтепер селянам дозволялося без перешкод виходити із громади, був розширена їхня цивільна правоздатність. У цей ж годину збільшується кількість актів, котрі відображали політику сприяння утворенню монополістичних про " єднань, розвитку акціонерної, промислової й банківської справи.

Кримінальне законодавство.

Джерелами кримінального права в Україні на початку XIX ст. були III Статут та норми магдебурзького права, а із 1840 року — 15-й тому Зводу законів Ро-сійської імперії та прийняте в 1845 році. Уложення про покарання кримінальні та виправні. З точки зору кодифікаційної техніки книга перша 15- го тому Зводу законів — Кримінальне уложення — був першим в історії Росії кодексом кримінального права, який складався із загальної й особливої частин, котрі поділялися на розділи, глави й з статтею. Всього в кодексі було б 775 статей.

Злочин визначався як діяння, заборонене законом под страхом покарання. Відповідальність особини встановлювалась при наявності наміру чи необережності в її вчинках. Основу призначення покарань складав становий принцип їхньої класифікації: для дворян, міщан й селян. Покарання призначались як судами, то й поліцією.

Уложення про покарання кримінальні та виправні 1845 року перевершувало за обсягом Кримінальне уложення втричі й налічувало 2224 з статтею. Злочин визначався як діяння, яку посягає на " недоторканність прав влади верховної й встановлених нею улад чи ж на права й безпечу суспільства й приватних осіб " . Провина визначався як " порушення правил, призначених для охорони визначених законами прав громадської чи особистої безпеки й користі " . Злочини поділялися на тяжкі, звичайні й провини. Було значно розширено перелік складів злочинів.

Уложення запровадило нову систему покарань, котра складалася із покарань кримінальних та виправних, а всього — 35 видів покарань. Треба підкреслити досить гуманний характер покарань. Смертна кара призначалась лише за державні та карантинні злочини.

як джерело кримінального права використовувався також " Сільський судовий статут " , у відповідності із яким сільські й волосні розправи визначали такі покарання: штраф, взяття под варту, громадські роботи, покарання різками. Інтенсивно розвивалось кримінальне законодавство й в лореформенний період. У 1866 й 1885 роках виходять друга та третя редакції " Уложення про покарання " , в 1886 році — " Військово-морський статут про покарання " . У останнє десятиріччя XIX ст. був підготовлений новий кримінальний кодекс — " Кримінальне уложення " 1903 року, яку було б підписане імператором, але й повністю то й не ввійшло в дію. У 1906 році було б введено в дію лише розділ про державні злочини та деякі окремі з статтею " Кримінального уложення " . Нове законодавство повністю базувалося за принципами буржуазного кримінального права.