Суспільний устрій України в першій половині ХІХ ст.

Панівну верхівку українського суспільства складало дворянство, в яке впродовж другої половини XVIII — першої половини XIX ст. оформилась козацька старшина й шляхта. Старшина й шляхта набули особистої й майнової недоторканості. На них поширювалося виключне право дворян володіти землями, а також кріпаками, які їх населяли. Позбавити дворянина соціального статусу чи майна можна було лише за рішенням суду, затвердженим царем. Подальше зрівняння в правах української старшини й шляхти з російським дворянством відбувалося, насамперед завдяки законам, які видавалися в інтересах панівної верстви України. Дворянство зберігало пануюче становище і в політичній організацій суспільства. Йому належала основна роль в органах земського самоврядування. Буржуазія поповнювалася з представників різних соціальних станів: дворян, міщан, заможних селян, які ставали підприємцями. Найінтенсивніше цей процес відбувався серед купецтва, на основі якого розвинувся торговий капітал і яке вкладало значні кошти в різні галузі промисловості. Духовенство, як і раніше, належало до привілейованих верств населення, воно звільнялося від особистих податків, повинностей, тілесних покарань тощо. Водночас йому заборонялося займатися торгівлею, промислами, володіти землями й кріпаками. Після третього розподілу Польщі в 1795 р. на українських землях почала зростати кількість церков, що поверталися з унії до православ’я. Міське населення за чинним на українських землях російським законодавством поділялося на категорії: 1) почесних громадян; 2) гільдійське купецтво; 3) міщан; 4) ремісників, або цехових; 5) робочих людей. Окрім цих категорій серед міського населення були й дворяни, в містах їх було значно більше, ніж загалом у країні. Вони становили привілейовану верхівку населення міст. Робітні люди з’явилися в містах України на початку XIX ст. Це була нова соціальна група, поза міських станів. Основним джерелом їхнього існування була праця за наймом, а соціальними ознаками — відсутність власного житла й постійного місця проживання. У пореформений період відбувався процес кількісного зростання робітничого класу, який поповнювали зубожілі селяни. Селяни у першій половині XIX ст. за соціальним станом поділялися на кріпосних і державних. Кріпаки вважалися власністю дворян-поміщиків, які мали щодо них усю повноту адміністративної, поліцейської та судової влади. Основною формою експлуатації кріпаків була панщина. Певні зміни в соціально-правовому становищі селян спричинили й інші реформи. Так, після земської реформи (1864 р.) селяни обирали своїх представників (гласних) до земських установ.

Державний устрій України в першій половині ХІХ ст.

Губернське державне управління здійснювалося за участю станових органів — дворянських зборів на чолі з предводителями дворянства. У підпорядкуванні губернського апарату знаходився повітовий апарат управління. Система повітового управління включала: земський суд, повітове казначейство, митні установи, повітове управління державних маєтностей. Земський суд відігравав головну роль в управлінні, був одночасно адміністративно-поліцейським і судовим органом, виконував функції нагляду за станом громадського порядку та здійснював правосуддя. Вся система повітових установ “увінчувалася” повітовим предводителем дворянства і повітовими дворянськими зборами, які обирали чиновників на деякі адміністративні та судові посади.

Необхідно звернути увагу на те, що в ХІХ — на початку ХХ ст. в царській Росії проводилася політика зміцнення влади адміністративно-поліцейських органів. Для цього розширювалася компетенція генерал-губернаторів шляхом надання їм особливих і надзвичайних повноважень. Так, 1881 року вийшло Положення про заходи з охорони державного порядку та громадського спокою.

Значні зміни в системі управління відбулися після проведення реформ 60—70-х років. Наслідком цих реформ можна вважати введення органів місцевого самоврядування. Наприклад, у зв’язку з реформою 1861 року було запроваджено селянське громадське управління. А земська 1864 року і міська 1870 року реформи утворили органи місцевого самоврядування в повітах, губерніях, містах.

Відповідно до земської (1864 р.) реформи органами селянського самоврядування були: сільський сход і обраний ним сільський староста; волосний сход; волосний старшина; волосний суд. Причому функції цих органів обмежувалися. Вони розв’язували тільки деякі земельні справи (розкладка повинностей, перехід землі, яка була общинною власністю, тощо). Земська реформа обмежувалася територіально: вводилась лише в шістьох з дев’яти українських губерній (Харківська, Полтавська, Чернігівська, Херсонська, Катеринославська, Таврійська). У губерніях і повітах створювалися виборні установи (на 3 роки), які мали дві ланки: земські збори і земські управи. В них провідне місце посідали поміщики-дворяни.

Земства відали господарськими і культурно-освітніми питаннями, не мали політичної влади, і вся їхня діяльність перебувала під наглядом губернатора та міністра внутрішніх справ. 1914 року для допомоги царському уряду у веденні війни був створений Всеросійський земський союз допомоги хворим і пораненим воїнам. 1917 року Тимчасовий уряд утворив земства також у волостях. Міська реформа (1870 р.) була проведена в містах царської Росії та України. У містах, таким чином, створювалися при наявності майнового цензу виборні міські думи (на 4 роки) з розпорядчими повноваженнями і міські управи як виконавчі органи. Органи міського самоврядування розв’язували дрібні господарські питання (ремонт шляхів, вулиць, освітлення тощо) і підлягали губернаторові.

\ населення України за становим критерієм поділялося на дворянство, духовенство, міських жителів і селянство. Від сплати податків звільнялися лише перші два стани.

Велику частину населення становило селянство. Кріпаки цілковито залежали від поміщиків. Тільки на Правобережжі царський уряд у 1847—1848 рр. провів інвентарну реформу, відповідно до якої форми і масштаби залежності кріпаків від поміщиків затверджувалися в інвентарях для кожного поміщицького маєтку за станом на 1847 р., але реформа не обмежила свавілля поміщиків. Лише селянська реформа 1861 р. змінила правове становище селянства.

19 лютого 1861 р. імператор Олександр ІІ підписав маніфест і серію законів про скасування кріпосного права. На територію України поширювалися “Положення про селян, які вийшли з кріпосної залежності”, “Правила про порядок приведення в дію Положень про селян, які вийшли з кріпосної залежності”, тощо. Порядок проведення селянської реформи по губерніях конкретизувався.

Звільнення селян мало тривати 20 років і відбувалося поетапно. По-перше, селяни переходили на становище тимчасово зобов’язаних; для цього відводилося два роки, впродовж яких складалася і підписувалася