Правове оформлення переходу України під протекторат російського царя.

8 січня 1654 р. у день Богоявлення у Переяславі зібралася військова рада. Для участі в ній прибули також представники від міст України, усіх її соціальних верств: «. . .собралось великеє множество всяких чинов людей». На раді було оголошено царську грамоту і багато її учасників погодилися перейти під високу руку царя Олексія Михайловича. Цим вердиктом завершився процес зближення України та Росії у 1648-1654 рр.

Запорізьких козаків, їх представників на Переяславській раді не було, але вони раніше повідомили Б. Хмельницького, що готові «со всем народом… что живет по обе сторони Днепра, под протекцию… российского монарха».

Рішення Земського собору і відповідь на нього Переяславської ради було усним договором Росії і України. Його належало зміцнити церковною присягою. Ввечері 8 січня в переяславському церковному соборі Б. Хмельницький та генеральна старшина присягнули на вірність царю, після чого посли вручили гетьману клейноди — корогву, булаву та щедрі подарунки. 9 січня присягли полковники. А потім усі інші. Разом з тим такий авторитетний дослідник, як Д. Дорошенко, твердить, що далеко не всі групи населення і не повсюдно виявили бажання Дати присягу. Відмовився присягати митрополит Київський і заборонив усім громадянам давати присягу. Відмовився від присяги кальницький полковник І. Богун, Уманський та Брацлавський полки.

Б. Хмельницький і козацька старшина не були впевнені, що усна домовленість виконуватиметься російською стороною. Тим більше, що московські посли ухилилися від присяги, мотивуючи це тим, що цареві не пристало присягати народові. Однак в історичній науці існує думка, що за наполяганням старшини посли присягнули, щоб «виконання присяги изь обоихь сторонь було».

Усний договір не задовольняв гетьмана і старшину своїм змістом, бо стосувався тільки загальних положень входження України у підданство до Росії. Вони бажали, щоб договір закріпив збереження їх прав і привілеїв, а також вільностей української держави. Мабуть, мали рацію попередження обережних запорожців, які, погоджуючись з українським народом на підданство Росії, разом з тим радили:«.. .нужно знать, что ничего худого не вьішло для вольности казаков».

Прагнучи добитися від царя реальної військової допомоги у боротьбі з Польщею, закріпити свої привілеї та вольності України як державного організму, старшинство наполягало на письмовому договорі й запропонувало свої умови царю.17 лютого 1654 р. повноважні посли України — генеральний суддя Зарудний і переяславський полковник Тетеря повезли цей документ до Москви і 14 березня передали його цареві. Після попереднього вивчення його повернули послам для доопрацювання і редагування. 21 березня царю було подано документ, який складався вже з 11 статей. При скороченні тексту зміст майже не постраждав. Цар і бояри розглянули статті і супроводили кожну з них своїм указом. У такому вигляді, тобто статті Б. Хмельницького в редакції московського уряду з указами царя під ними, документ став відомий як Березневі чи Московські статті. 27 березня 1654 р. посли одержали цей документ та жалувану грамоту царя Олексія Михайловича війську запорізькому і жалувані грамоти козацькій старшині, а також про передачу Чигиринського староства «на гетьманську булаву».

Так, нарешті, рішення Земського собору від 1 жовтня 1653 р. і Переяславської ради від 8 січня 1654 р. були закріплені письмовим договором.

Правовий статус України і українського народу за договором 1654р.

Грамота царя від 27 березня 1654 р. наказувала Б. Хмельницькому і всьому війську запорізькому «. . .бьіти под нашего царского величества рукою по прежним их правам и привилеям… и тех прав и воль- ностей нарушати не велели».Главою України залишався виборний гетьман як «верхній володар». Але царя потрібно було оповіщати не тільки про результати виборів нового гетьмана, а й останній мав присягнути на «подданство й верность» царю і одержати від нього клейноди.Україна, як вона того бажала, одержала право мати власне військо — 60 тис. реєстрових вояків. Але вирішення питання про платню війську було відкладено до з’ясування фінансового стану України. На перший раз цар велів «.. .послать свого государева жалованья по давним обичаям предков своих. . . гетману и всему Войску Запорожскому».Україна мала платити в царську скарбницю податки. Урядовці самі їх збирали і передавали урядовцям Російської держави. Отже, фінансові справи залишалися у віданні України.Українські верхи змирилися з деякими обмеженнями, бо головні їх побажання були задоволені. Що ж до селянства, М. Драгоманов підкреслював, що переяславські статті писали люди, які дбали про власні інтереси. Березневі статті підтвердили колишні права та вольності українських феодалів, перш за все спадкове право на у землю і прибутки з неї, на платню посадовим особам в апараті управління і в суді. Крім цього, цар пообіцяв захищати Україну від посягань Польщі.

тже, основне завдання, яке український народ, усі його групи ставили у народно-визвольній війні 1648- 1654 рр., було вирішене. Україна (щоправда, не усі її землі і не усе населення) вийшла з-під влади Польщі і увійшла до Росії як незалежна держава з козацьким устроєм.

Українські феодали вирішили також своє соціальне завдання — зміцнили власне економічне та політичне панування. М. Драгоманов зазначав, що козацькі старшини виговорили собі договором 1654 р. ті привілеї, якими раніше користувалися польське панство і орендарі їх земель та іншого майна.