Переяславський договір 1654р. та його значення для України.

Переяславська рада 1654 р. не репрезентувала погляду більшості українського населення (на ній взагалі були присутні близько 200 осіб), присяга ж царю Олексію І (саме царю, а не Росії чи російському народові!) давалася невеликою кількістю населення Гетьманщини, нерідко під страхом репресій або ж з умисним порушенням формули присяги. Варто нагадати, що референдуму тоді не було, що від участі навіть в обговоренні цих проблем було відсторонено селянство, яке становило більшість населення. (Звичайно, як на той час, у розв’язанні цих проблем не брали участі й жінки). Православне духівництво відмовилося присягати так само, як і Запорозька Січ. Отже, тільки частина населення Гетьманщини (козацтво зі шляхтою та міщанство), і то не вся, дала присягу. Відомо, що від участі у присязі ухилилися кілька полків, видатні діячі Національно-визвольної війни (І.Богун, Й.Глух, Г.Гуляницький, І. Сірко та ін.). Варто зазначити, що присяга й географічно охоплювала тільки Наддніпрянщину.Текст договору 1654 р. у звичайному для сучасної дипломатичної практики вигляді ніколи не існував. Специфікою укладення договору було те, що його укладали представники трьох (не всіх!) станів, окремо кожний. Українське православне духівництво відмовилося врешті укладати договір; міщани задовольнилися підтвердженням їхніх прав і вольностей, наданих польськими королями та великими князями литовськими, а в так званих "Березневих статтях", укладених власне козацькою делегацією, згоди було досягнуто по 17 статтях (з 23). З шести важливих статей сторони не досягли порозуміння, ряд важливих моментів українсько-російських відносин взагалі не було відбито в договорі 1654 р. У цілому історики дійшли згоди в тому, що договір був незавершений і недосконалий, але рівноправний і взаємовигідний. Діяв, однак, він дуже короткий час і вже у 1656 р. був грубо порушений Москвою (Віленське перемир'я). Через це український уряд уклав військові союзи із Швецією і Трансильванією у 1656 р., а в 1658 р. укладенням Гадяцького пакту розірвав остаточно українсько-російський договір 1654 р. Пізніше було розпочато російсько-українську війну 1658-1659 рр., яку Україна програла і її уряд змушений був підписати Переяславський договір 1659 р., цього разу вже нерівноправний, який поклав кінець державній незалежності.

Перехід України під протекторат російського царя.

У тяжкі часи поразок український народ, рятуючись від пере­слідувань польської влади та її феодалів, шукав захисту у Москов­ської держави і знаходив його. Втікачам з України було дозволено проживати у прикордонній смузі — Порубіжжі. Вони селилися сло­бодами, звідки й пішла назва — Слобідська Україна. У 1638 р. після поразки повстання Я. Остряниці повстанці заснували кілька слобід. Українським переселенцям надавалися пільги — вони не сплачува­ли мита з промислів, звільнялися від судового мита.

Протекція Росії над Україною не була і конфедерацією, навіть своєрідною. Конфедерація передбачає реальну рівність сторін і створення на засадах рівного представництва спільного органу для регулювання і вирішення їхніх спільних проблем. Договір 1654 р. такої умови не передбачав.

Значення договору 1654 р. Цей договір — значна подія в іс­торії як українського, так і російського народів. У історичній науці вона оцінюється досить суперечливо. Часом змішують сам договір і наслідки, що випливали з нього і були очевидними, з тим, що ви­явилося пізніше в міру розвитку відносин за договором.

У радянській науці договір про вступ України у підданство Росії розглядався у різні роки неоднаково: спочатку як абсолютне зло для України, потім як найменше зло і нарешті (з кінця 40-х, особливо на початку 50-х років) — як безумовне благо.

Приклад науково-об'єктивного підходу до оцінки договору дав М. Драгоманов. Він пропонував з'ясувати та уважно розглянути і переваги договору — «добрі зерна», і його негативні для України положення — «злі зерна». Зрештою, так підходив до оцінки догово­ру 1654 р. і М. Грушевський.

за договором 1654 р. Україна збереглася як незалежне державне утворення, українська державність стабілізувалася, і це мало її боронити від царської сваволі.1 не випадково П. Орлик писав, що договір 1654 р. «...повинен був, здавалося, назавжди установити спокій, вільності і лад на Україні». О. Оглоблін назвав договір найбільшим політичним досягненням українського народу після довгих століть бездержавності і національного гноблення. Не запе­речуючи класову нерівність, що існувала в Україні, М. Драгоманов вважав, що її суспільна організація, визначена договором 1654 р,, вигідно відрізнялася від того безправ'я, яке спостерігалося у Мос­ковській державі. В особі Росії Україна та її народ знайшли союз­ника і захисника проти зовнішніх ворогів, що певною мірою сприя­ло збереженню української народності. Україна була визволена від національного і релігійного гноблення з боку феодальної Польщі на більшості своєї території.

Окремі положення договору 1654 р. дали царському урядові змогу використати їх як юридичну підставу для обмеження прав і вільностей України. Саме через ці гіркі наслідки для долі України дехто різко засуджує договір 1654 p., а вступ України у підданство до Росії вважає поразкою Б. Хмельницького.

Дореволюційна російська історіографія зображала договір 1654 р. як велику милість Росії до України, оскільки у тексті доку­ментів прямо говорилося про цю «милость». Однак це формулюван­ня — не більш як данина традиціям сюзеренітету-васалітету.

В дійсності Російській державі було дуже вигідно прийняти у підданство край із багатими землями, з майже трьохмільйонним роботящим, хоробрим, талановитим народом. Росія враховувала та­кож вигідне геополітичне положення України. Мало значення й те, що Україна користувалася визнанням багатьох держав Європи і Близького Сходу. Прийняття такої держави у підданство зміцнюва­ло Росію економічно й політично, сприяло піднесенню її культури і міжнародного авторитету.

Отже, договір 1654 р. об'єктивно відповідав інтересам обох сторін.