Державний лад Гетьманщини у другій половині ХVІІст.

Після 1654 р. державний устрій України визначався Березневими статтями Б.Хмельницького. У цілому в країні залишався той військово-адміністративний устрій, який склався під час Національної революції.Посольський приказ (до 1663 р.), у складі якого існувала Канцелярія малоросійських справ.Малоросійський приказ (з 1663 р.) у складі Посольського приказу (4 дяки і до 40 піддячих), який забезпечував зв’язки з гетьманом, призначав воєвод в українські міста, затверджував претендентів на гетьманство, здійснював контроль за православною церквою у Гетьманщині, відав розміщенням військ, спорудженням фортець в Україні тощо. Його представники майже завжди перебували при гетьмані у столиці.Гетьман – голова держави, який обирався Військовою радою, інколи Радою генеральної старшини. Вибори гетьмана контролювалися російською владою, кандидатур старшина попередньо узгоджувала з Москвою. Гетьман давав присягу на вірність царю і Московській державі. Резиденції – Батурин, Чигирин, Гадяч, Глухів, Ніжин. Обсяг повноважень визначався гетьманськими договірними статтями. Військова (генеральна) рада. Аналогів у світі не було. Формально – це найвищий орган влади в країні (1648-1750). Повноваження: обрання гетьмана і генеральної старшини (позбавлення посад), вирішення важливих політичних, військових, судових справ, обговорення зовнішньополітичних справ, ухвалення законів. Скликалася універсалами гетьмана. Брали участь усі козаки, іноді делегації від міщан (селян). Наприкінці ХVІІ ст. її функції переходять до Ради Генеральної старшини. У 1750 р. відбулася остання Рада у Глухові, коли було обрано гетьманом К.Розумовського.Система управління:Генеральний уряд – виконавчий орган, що обирався разом з новим гетьманом. Члени уряду складали присягу. Обіймали посаду довічно. Звільнялися за власним бажанням або за декретом. При уряді діяла канцелярія. До його складу входили:Генеральний обозний – перша особа після гетьмана. Завідував артилерією, забезпеченням війська. Часто обозний одержував повноваження наказного гетьмана, виконував дипломатичні, військові, судові та спеціальні доручення гетьмана.Генеральний писар вів справи гетьманського уряду, очолював Генеральну військову канцелярію, приймав іноземних послів, очолював козацькі посольства, готував тексти міжнародних договорів, зберігав державну печатку, проводив попереднє слідство, здійснював судочинство.Генеральні осавули (2 особи) виконували військові функції, проводили попереднє слідство і дізнання, здійснювали судочинство, відповідали за скликання Військової (генеральної) ради та забезпечували правопорядок під час її проведення. Вони були найближчими помічниками гетьмана, часто виконували обов’язки наказного гетьмана.Генеральні судді (2-3 чоловіки) за дорученням гетьмана розглядали будь-які цивільні і кримінальні справи та апеляції на рішення нижчих судів. Наглядали за виконанням наказів, універсалів. Очолювали колегію генерального суду. Могли також виконувати обов’язки наказного гетьмана, очолювати козацькі посольства, командувати військом.Генеральний хорунжий відповідав за охорону гетьманського прапора – корогви, очолював почесний ескорт (близько 100 осіб) й охорону гетьмана, виконував дипломатичні доручення гетьмана. Іноді командував військом і проводив попереднє слідство і судочинство.Генеральний бунчужний – охоронець гетьманського клейноду – бунчука, керував відділами війська, виконував дипломатичні доручення гетьмана.Генеральний підскарбій відав державною скарбницею, очолював (1723-1781) генеральну скарбову канцелярію (у Глухові), що займалася збором податків, розподілом видатків.Генеральна військова канцелярія – виконавчо-розпорядча установа генерального уряду, що підпорядковувалася гетьману. Очолював її генеральний писар. До її складу входила вся генеральна старшина, крім генеральних суддів, та старші і молодші канцеляристи (близько 20 осіб).

Наступ російського царизму на права і вольності українського нараду в другій половині ХVІІст.

Після укладення „Вічного миру” (1686 р.) між Росією і Польщею центр політичного і культурного життя українських земель зосереджується на Лівобережжі, яке українці називали Гетьманщиною, а росіяни – Малоросією. Якщо на Правобережжі, яке відійшло до Польщі, зразу було знищено залишки автономії українців, то на Лівобережжі ще тривалий час зберігалися певні елементи державності, створеної в ході Української національної революції 1648–1676 рр.: виборність гетьмана та старшини, система місцевого самоврядування, судочинство, козацьке військо тощо. Проте початок XVIII ст. став переломним в житті Гетьманщини – розпочався форсований наступ російського царизму на автономні права України, незважаючи на протидію окремих його гетьманів. Суть цього наступу полягала в намаганні ліквідувати українську автономію та інкорпорувати ці землі до складу імперії. З огляду на це можна констатувати, що офіційна російська політика в українському питанні у цей час пройшла кілька етапів, у межах яких темпи, форми, методи, інтенсивність та результативність імперської експансії були різними, але поступальність цього процесу зберігалася постійно. слабшим антиукраїнський тиск Росії був за правління імператорів Петра II та Єлизавети Петрівни і особливо жорстоким та руйнівним – за Петра I і Катерини II. Петро I проводив явно централі стсько-шовіністичну політику щодо України, як у плані форсованого наступу на її автономію, так і в економічній сфері (значну частину українських товарів дозволялося вивозити за кордон лише через російські порти, водночас українців зобов’язували купувати певні товари на російських фабриках; російські купці мали великі пільги у торгівлі з Гетьманщиною, а на українські товари накладалось велике мито при торгівлі з Росією) і культурній галузі (у 1720 р. сенатським указом проголошувалось: в Україні „книг ніяких окрім церковних давніх видань, не друкувати”) та інші. І хоч за гетьманування І. Мазепи (, який був близьким другом Петра I, були спроби зміцнити гетьманську владу, проте вони не увінчались успіхом.Отже, тотальний наступ російського царату на українські землі у XVIII ст. характеризувався прогресуючим обмеженням українських прав та вольностей; посиленням тенденцій централізації, уніфікації, русифікації;